ВОРОН
Олег Лишега

Коли сіяли цю траву — вчора? сьогодні? —
А бач — вже зійшла..
Цікаво, чи просо моє зійде? —
Я сипнув десь тут його, під вікном..
Як низько похилилась вишня..
За нею — цілий гай молодих ясенів,
Далі високі берести,
А за ними вже стіна..
Піду візьму щось на обід —
Може, якусь рибу чи сире яйце..
Коли виходив із Лаври,
Майстри вже дотиньковували мур..
А вище над ним дах побивали ґонтом,
І він світився на сонці
Навіть ясніше за підновлені бані
Церкви Всіх Святих., сяйво м'якше..
Так світиться ще хіба ячмінна солома..
Збоку якась дівчина білить.
Сама., видно, учениця..
Чи за якийсь гріх..
Виблякла майка висить
На худих плечах, у мокрих темних плямах..
Лівою весь час відкидає волосся з очей..
І, здається, плечі здригаються..
А захляпана вапном рука
Ніяк не може дотягнутись до стіни..
Підійди.. може, якось поможеш..
Вже мало.. чи я проти?..
Та отак би став тут і білив, білив
Аж до самої смерті,
Аби хтось приносив хоч якусь юшку..
Тут би і жив, під цими берестами..
Для них же білиться ця стіна..
А для кого ще?.. на її тлі
Дерева і глибші, і вищі..
Я перейшов дорогу..
Там товпились люди.. свіжі персики..
Я став за молодою жінкою..
Вона тримала попід руку плетений кошіль,
У нім на дні трохи одягу..
Вітер підвіяв хустку з шиї..
Яка вона бліда..
Чи її торкались чиїсь вуста?..
Ти, видно, довго йшла до Лаври..
Але й тебе спокусили
Свіжі персики.. ти їх не боїшся?..
Вона якось неспокійно повела шиєю,
І за нею раптом забіліла стіна..
Ні.. не буду стояти.. вони ще зелені..
Зайшов усередину..
Оселедці якісь іржаві..
Сіль повилазила на ребрах,
М'ясо повідставало від кісток..
Часом хочеться чогось такого..
З самого дна.. Ні, сама ропа..
Назад Лаврським провулком..
Під акаціями там глиняна стежка
Зі слідами дощових червів..
Постояв, дав старому білому голубові
Напитися з калюжі..
Він пив і пив, як корова., не відриваючись..
Далі зайшов по груди і скупався..
Злетів — і на церкву Спаса,
Аж на самий верх..
Може, зайти?..
За чавунною брамою яблука білий налив..
Ще висять..
І вздовж доріжки, вимощеної цеглою,
Цвітуть блідо-фіолетові й жовті
Дикі півники..
Я там недавно був усередині..
Там рибалки тягнуть з човна сіті,
І їхні лиця, і човен, і все небо
Дрібно поцюкані сокирою,
Так, ніби їх заскочив чорний дощ..
Чорний залізний дощ.. але ще світяться
Їхні великі розгублені очі..
І хмара, ніби інша, більша сіть,
Оплутала їх разом з їхнім небом..
Як страшно.. поцюкані сокирою,
Стікаючи кров'ю, засліплені,
Знов і знов закидають у бурхливі хвилі
Пошматований невід.. і сподіваються..
Нащо я туди заходив..
У майстрів був обід —
Вони, видно, так і не злазили на землю,
А сиділи на дерев'яній ґалереї
І закушували.. ті, що не пили,
Трохи глибше,
Лежали на дошках і гуляли в карти..
Тої дівчини між ними не видно..
Але низ стіни трохи не добілений..
Може, прийде.. а, може, й ні..
А хто буде закінчувати?..
Хоч би й ти..
У мене своя покута..
Згорбившись від спеки, голодний,
Добрів до Економічного корпусу..
Навпомацки довгим низьким коридором..
Попід стіною залізні сейфи, хоч би не впасти.
З кожним днем Лавра стає
Якимось бункером.. коли йдеш,
То луна як у тюрмі..
Доповз до своєї келії
І впав на стілець..
Ну що ж, і ми пообідаєм..
Я витяг з торби те, що мав із дому:
Трохи хліба, олії..
Ножем розпанахав консерву
І виставив на стіл:
Яскрава етикетка на золоченій банці —
А в ній у червоному винному соусі
Згорнулася клубком зграйка верхоплавок..
Тепер можна кликати Івана..
Але він уже йде..
Його ходу пізнати здалеку,
Він тяжко припадав на скалічену ногу,
І сейфи двигтіли, як він
Обходив темні ніші..
Останній ключник Лаври..
Ми мовчки сіли, обоє подумали,
Що могли би скрасити
Цей черствий хліб чимось ліпшим..
І коли мовчки підвів голову,
Облизуючи томат із ложки,
Раптом відчув, як у нього за спиною
Крізь вікно хтось розглядає нас..
Якась темна гора у шибці..
І побачив у профіль дзьоб..
І тоді перервали обід,
Знов натягли чорні халати
І вибігли надвір.. там сліпуче сонце
І тисячі голих людей з усього світу,
І наше вікно,
Біла розпечена стіна
І на вузенькому бляшаному підвіконні
Згорбився ворон..
Грудьми вперся.. аж вгатився у шкло..
Так, ніби вже впало небо..
А може й не міг далі,
Бо здався без мороки,
І я міцно затис тверде і гостре,
Як сокира, стерно, і пересохлий жмут пір'я..
Ну то що, лісовий самітнику —
Хто мав кого тримати — ти чи я?
Хто мав вирвати мою кістку, ще теплу,
Чорним бородатим дзьобом,
Аби сховати її на обід,
А як зайде сонце —
Випхати її з гнізда на землю під дощ і вітер?..
Ми занесли його всередину
І поклали на підлогу —
Він витягся і завмер..
На ньому не було м'яса,
Лише запах старого, зужитого пір'я..
Я нахилився й отворив дзьоб..
Було незручно, я вкляк на коліно
І побачив запалене горло
І трохи слини по краях..
Язик був у якійсь несвіжій піні..
Так невидимий майже слиз
Осідає на землі ранньої весни
Там де всякнув сніг,
Пористий і зів’ялий...
Пересохле горло..
Його може зволожити лише свіжа кров..
Але під вечір він ожив,
І вночі Іван його випустив..

Як сьогодні пам’ятаю той день..
В Івана на ранок померла дружина..
Десь, може, через тиждень після того
Ми виїхали в Пущу,
І в сосновому бору він повів стежками,
Де вона любила гуляти..
У ямах було повно малини..
Ми присіли на поваленій сосні..
Встали і пішли далі,
Підпираючись палицями,
Глибше в малину, кожен сам..
Сосни ставали гіллястіші..
Все вищі і вищі трави..
Долетів якийсь пронизливий крик..
І ніби плюскіт..
За малиною якось несподівано
Забілів пісок, а далі озеро,
Темне і настояне..
І раптом побачив,
Як багато ховається тут людей!..
Мокрі, мінливі тіла
Зблискують, тремтять, готові
Спорскнути у бездонну воду
За першим тривожним посвистом..
Зірватися знов у тінь
І там розгубитися поодинці..
Але як розімліла ця шкіра на дарованім сонці..
Спільні кості повитягалися, пражаться
За густими мурами цієї Пущі..
Посередині озера гойдався човен,
Один-єдиний, чорний проти сонця,
І як не вглядався, не видно
У ньому рибалки..
А може, задрімав на дні..
Я оглянувся за Іваном —
Він зник, але далі, попереду,
Між сосон я впізнав ніби його..
Грубий сук своєю тінню
Розрубав його надвоє..
Він і далі ловив пальцями малину,
Прогортав її, виринаючи,
То знов ховався і плив,
Виборсувався на сонце..
І мені здалось, він якраз намацав
Ту невидиму стежку,
Що десь перервалася поза нею,
Десь недалеко..
Вона ще далеко не відійшла..
Але раптом повернувсь..
І безмежно розширеними зіницями попрохав:
Може, ходім назад?..
Тією самою дорогою побрели назад,
І на тій самій поваленій сосні
Знов присіли..
Дивно., тут нікого не було..
За нами ніхто не йшов..
Ми ніби там і не були..
Хіба ми були? — я спитав його поглядом..
Він підвів очі,
І я зрозумів.
Ні, я не бачив нічого..
Я купався уві сні, і не знаю
Про ту останню схованку,
Так надійно оточену лісом..
Інакше він знов прилетить..
А тоді, як з'явився у вікні,
Ніби й не було страху..
Лише як притис до грудей
Марне, ледве тепле тіло,
Я заплющився від сліпучої глибини
Бездонного неба над собою,
Над ще не висохлим Лаврським муром,
Скропленим вином тих майстрів..
Ні, страху не було..
Ні.. була навіть гордість,
Що на моїх грудях відпочиває
Той мудрий безжальний птах,
Що прилетів аж сюди,
Понад лісами Пущі,
Десь аж звідти, де знов на волі
Бродять біблійні звірі,
Ночують під зорями, паруються,
Минають колодязі,
Раптово покинуті людьми..


lys11-uk.doc

BRAMA Theatre Events Workshops Translations Series Newsletter Calendar Store Yara Home