Directories

Ukraine Universities (Eng) Universytety (Ukr) Diaspora Institutions

Organizations

NTSh-A Library Catalog Shevchenko Scientific Society Ukrainian Academy of Arts and Sciences - US Ukrainian Institute of America Ukrainian Institute of Modern Art Ukrainian Museum

Other resources

Links

places to visit

Володимир Панченко 
(автор)

“Володимир Винниченко”

м.Кіровоград. 1998 рік.
Україна
                                          

ВСТУП


Актуальність теми. З початку 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. творча спадщина Володимира Винниченка була
вилучена з нормального культурного обігу: твори його не друкувалися в УРСР і не вивчалися. Винниченкознавство
як літературознавча ділянка існувало й розвивалося лише за кордоном - завдяки дослідженням Г.Костюка,
М.Мольнара, С.Погорілого, Л.Онишкевич, В.Ревуцького (хоча погляд на
Винниченка-письменника крізь політичну призму нерідко давався взнаки і там)...

Що ж до “материкової” України, то тут варта згадки спроба повернення спадщини В.Винниченка
в середині 1960-х рр. (це питання ставилося О.Гончарем на 5-му з”їзді письменників України та
І.Дзюбою в його трактаті “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). Спроба ця - з огляду на
несприятливі суспільно-політичні обставини - виявилася невдалою, після чого штучна пауза
затяглася ще на два десятиліття. Перший етап у вивченні феномена Винниченка після реабілітації
письменника наприкінці 1987 р. мав ту особливість, що з”ясовувалися передусім обставини його
політичної біографії (до речі, з акцентом на моментах “пробільшовицької” орієнтації

_____________________

1 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк. - 1980; Мольнар М. Забутий
письменник? // Винниченко В. Оповідання. - Братислава, 1968; Погорілий С. Неопубліковані
романи Володимира Винниченка. - Нью-Йорк, 1981; Онишкевич Л. Роботи й антироботи.
“Соняшна машина” В.Винниченка і “РУР” К.Чапека //Сучасність. 1971. - №4; Онишкевич Л.
“Пророк” - остання драма Володимира Винниченка// Слово, зб. 5. - Едмонтон, 1973; Ревуцький В.
Еміграційна драматургія В.Винниченка // Сучасність. - 1971. - №12.

 

 

В.Винниченка!), визначалися загальні контури й масштаби творчої спадщини, його місце в історії
українського письменства. Цим питанням були присвячені публікації П.Федченка, І.Дзеверіна,
М.Жулинського, М.Слабошпицького та інших дослідників1.Жанри нарису й огляду домінували - і
в цьому була своя закономірність.

З початку 1990-х рр. стали з”являтися вже не тільки публікації нарисового характеру, а й студії
типу “життя і творчість” (монографія О.Гнідан та Л.Дем”янівської “Володимир Винниченко.
Життя, діяльність творчість” - К., 1996). монографічні дослідження спадщини письменника під
кутом зору певної проблеми (напр.. праця Л.Мороз “Сто рівноцінних правд”.Парадокси
драматургії В.Винниченка” - К., 1994, в якій переконливо розкрито зв”язки драматургії
письменника з філософськими ідеями доби. а також “новою драмою” кінця ХІХ і початку ХХ
ст.ст.).

Визначаючи в 1971 р. - з нагоди 20-річчя з часу смерті В.Винниченка - найактуальніші завдання
винниченкознавства, Г.Костюк наголошував, що одним із них є “вивчення Винниченкової
творчости в ширшому порівняльному аспекті світової літератури”. “Критика, - констатував
дослідник, - кидала різні думки про впливи чи співзвучність творів В.Винниченка з різними
авторами світу: тут і Ф.Достоєвський, і М.Горький, і М.Арцибашев, і Л.Адреєв. Леся Українка

________________

1 Див.: Федченко П. Оцінюємо з класових позицій (Про політичне обличчя і художню творчість
В.Винниченка) // Київ. - 1987. - №12; Дзеверін І. Про В.Винниченка та його ранню прозу
//Винниченко В. Краса і сила. - К., 1989; Жулинський М. Володимир Винниченко (1880-1951)
//Літ. Україна. - 1989. - 30 листоп.; Слабошпицький М. Письменник світового масштабу// Укр.
мова і література в школі. - 1991. -№2.

 

 

вказувала на співзвучність з мотивами А.Чехова і Гавптмана. Один німецький критик ... в рецензії
на “Брехню” ... висловився був, що героїня драми Наталя Павлівна “загадкова жінка, яка постала за
допомогою Ібсена і декількох французів. Не можна обійти і Метерлінка, драматурга, до якого
пильно приглядався завжди Винниченко, п”єси якого сусідували і конкурували з Винниченковою
“Брехнею” в репертуарі знаменитої італійської Емми Граматіки; навіть назву для своєї нової п”єси
“Великий секрет” (1926 ) Винниченко запозичив від Метерлінка"1.

Проблема, поставлена чверть століття тому Г.Костюком, зберігає свою актуальність і донині. Вона
не ставала досі предметом спеціального дослідження, хоча на пошук аналогій і зіставлень
“провокує” сама творчість Винниченка. Прагнучи “прорубати вікно в Європу”, цей письменник
вів постійний творчий полілог з багатьма попередниками і сучасниками, чутливо реагуючи на
зміну літературних мод, на естетичні шукання як у західноєвропейській, так і в російській
літературі. Винниченко як явище української літератури не може бути “розгаданий” поза його
численними творчими захопленнями і відштовхуваннями, що передбачали як засвоєння,
трансформацію чужого досвіду, так і полеміку з ним. Стосовно драматургії В.Винниченка значну
частину роботи в цьому аспекті виконала Л.Мороз. Але в тому то й річ, що дослідження
генетичних і типологічних зв”язків прози й драматургії письменника з художніми явищами
світової літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.ст. - це завдання надто
__________________________

1 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк. - 1980. - С.20.

 

 

 

масштабне, щоб бути вичерпаним в одній-двох монографіях.

Необхідність розгляду творчості В.Винниченка в порівняльному аспекті тим більш очевидна, що
сама вона є переконливим доказом того, що український культурний розвиток був, за словами
Д.Чижевського, “складовим елементом загальноєропейського”: “Коли український культурний
розвиток проходив ті самі стадії, що й європейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили
ззовні “впливи”, на Україні чинять “чинники”, “фактори” чужого походження, а тому, що Україна
яко частина європейської культурної цілости переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до
якої вона належить”1. 

З”ясування характеру творчого діалогу В.Винниченка з М.Горьким і Ф.Достоєвським,
Г.Мопассаном і Г.д”аннунціо, Ф.Ніцше та Г.Ібсеном, Е.Золя і К.Гамсуном дає можливість істотно
доповнити картину взаємодії української літератури перших десятиліть ХХ ст. з іншими
літературами; розкрити суттєві особливості творчої індивідуальності В.Винниченка, домінанти
його художнього мислення; визначити внесок українського прозаїка й драматурга в осмислення
актуальних “питань доби”; відповісти на низку питань щодо зв”язку творчості В.Винниченка з
художніми течіями кінця ХІХ - початку 

ХХ ст.ст. - як усередині української літератури, так і за її рамками.

Об”єкт дослідження - творчість В.Винниченка 1902-1920 рр. (сім романів, сімнадцять п”єс і
близько півсотні оповідань, ___________________

1 Чижевський Д. Культурно-історичні епохи //Єлисавет. - 1992. - 28 жовтня.

 

 

 

 

 

епістолярій, статті). Локалізація матеріалу зумовлена масштабами літературної спадщини
письменника, а також тим, що період останньої його еміграції (1920-1951) має свої істотні
особливості. М.Зеров цілком резонно виділяв цей період як окремий етап творчої еволюції
письменника.

Об”єктом дослідження у дисертації є також європейська проза і драматургія кінця ХІХ - початку
ХХ ст.ст., філософські праці Ф.Ніцше.

Зв”язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження
виконувалося як складова частина комплексної теми “Творчість В.Винниченка у контексті світової літератури кінця
ХІХ - початку ХХ ст.ст.”, над якою працювала наукова група кафедри української літератури Кіровоградського
педагогічного університету ім.В.Винниченка в 1994-1996 рр. Тема затверджена Міністерством освіти України.

Тема дисертації затверджена також координаційною радою Інституту літератури НАН України. 

Мета і завдання роботи. Основною метою дисертації є визначення генетичних (запозичення, ремінісценції,
алюзії ...) та типологічних (об”єктивних збігів і сходжень) зв”язків творчості В.Винниченка з художніми явищами в
європейських літературах кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

- визначення особливостей літературної ситації в Україні на початку ХХ ст., зумовленої “боротьбою генерацій” і
пошуком українською літературою нової естетичної якості;

- з”ясування ціннісних орієнтацій та рис психологічного портрета В.Винниченка;

 

 

- визначення специфіки трансформування В.Винниченком відомих сюжетів, мотивів, образів;

- обсервування генетичних і типологічних зв”язків між творами В.Винниченка і романами
Ф.Достоєвського, зіставлення морально-філософської проблематики та характеру її інтерпретації
українським і російським письменниками;

- вивчення “ніцшеанського” сліду у творчості В.Винниченка;

- аналіз різних аспектів “проблеми статі” через зіставлення сходжень і розбіжностей у
В.Винниченка - і західноєвропейських та російських письменників;

- розгляд питання “В.Винниченко і художні течії кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст.: реалізм, натуралізм,
модернізм”.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці з питань порівняльного
літературознавства, що належать перу
О.Білецького,Г.Вервеса,І.Дзюби,Д.Дюришина,В.Жирмунського,І.Журавської,М.Зерова,Д.Наливайка,Л.Новиченка,П.Филиповича,
Д.Чижевського,І.Франка, а також наукові дослідження істориків української та зарубіжних
літератур - В.Адмоні, Ю.Барабаша,О.Гнідан, Л.Дем”янівської, М.Жулинського, Ю.Карякіна,
Г.Костюка, Л.Мороз, С.Павличко, Б.Сучкова.

У процесі дослідження застосовувалися методологія і методика порівняльного літературознавства
(зокрема - типологічного аналізу), біографічний та системно-естетичний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній уперше в українському
літературознавстві досліджено розгалужені генетичні і типологічні зв”язки творчості В.Винниченка з творчістю
провідних європейських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століть. Ця проблема розглянута з урахуванням
закономірностей літературного розвитку як в Україні 

(перші два десятиліття ХХ ст.), так і в інших країнах Європи (рубіж століть, початок ХХ в.)

З”ясовано естетичні ціннісні орієнтації молодого Винниченка (українська класика, М.Горький, зарубіжні
літератури).Комплексно вивчено систему взаємодії прози і драматургії В.Винниченка з творчістю М.Серванеса,
Ф.Достоєвського, К.Гамсуна, Г.Ібсена, Е.Золя, Г.Мопассана, Г.д”Аннунціо, філософськими ідеями Ф.Ніцше. Шляхом
порівняльного аналізу п”єс та романів В.Винниченка і творів Г.Мопассана та Г.д”Аннунціо визначено характер
запозичень і ремінісценцій, що зустрічаються в українського письменника. Якщо в літературній критиці початку ХХ
ст., а також у дослідженнях вчених української діаспори було лише поставлено питання про сходження, точки дотику
між Винниченком і Достоєвським, Винниченком і Ніцше, то в даному дисертаційному дослідженні ці питання
з”ясовані всебічно. 

Вперше розглянуто такі важливі аспекти проблеми, як “Винниченко і Ібсен” та “Винниченко і Золя”. Істотно
доповнено уявлення про художні течії в українській літературі початку ХХ ст., оскільки творчість В.Винниченка в
сучасних дослідженнях про український модернізм і реалізм представлена лише побіжно. Значна увага приділена
з”ясуванню стосунків Винниченка-художника з українською літературною традицією у контексті “боротьби
генерацій”, а також із неореалізмом, неоромантизмом, символізмом, натуралізмом. 

У дисертації по-новому осмислюються риси творчої особистості В.Винниченка (парадоксальність художнього
мислення, внутрішня суперечливість, викликана гострою колізією між утопізмом і антиутопізмом; амбівалентність
стосунків автора і героя тощо).

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що результати й висновки дослідження
можуть бути 

 

використані в лекційних курсах історії української літератури ХХ ст., під час читання спецкурсів та
спецсемінарів з проблем взаємодії української літератури з європейськими літературами, еволюції
творчості В.Винниченка, художніх течій початку ХХ ст., а також при написанні розділів
підручників, посібників для вищої та загальноосвітньої шкіл.

Дисертація є самостійним дослідженням її автора. 

Апробація результатів дисертації. Спостереження і висновки, що складають основу дисертаційного
дослідження, знайшли своє втілення у виступі на ІІ Винниченківських читаннях (Кіровоград, 1995 р.), у спецкурсі
“Творчість В. Винниченка 1900-1920 р.р”, прочитаному на філологічному факультету Одеського державного
університету імені І.Мечникова.

Цикл статей дисертанта про актуальні проблеми творчості В.Винниченка відзначений премією імені Олександра
Білецького (1998 р.).

Публікації. Основні результати викладені у монографії “Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка
1900-1920 рр. у європейському літературному контексті” (Кіровоград, 1998. - 15 д.а.), авторському збірнику статей
“Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства” (Кіровоград, 1995. - 14 д.а.), а також у 16
статтях, опублікованих у періодичних виданнях. 

 

 

 

РОЗДІЛ І.

 

ОСОБЛИВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ І
ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

 

1.1. Боротьба генерацій

Літературна молодість Володимира Винниченка збіглася з початком нового - ХХ століття. Узявшись за перо під час
свого навчання в Єлисаветградській класичній гімназії, він дебютував як прозаїк уже після того, як був
відрахований з числа студентів правничого факультету Київського університету (за участь у протиурядових
виступах) і служив “вольноопределяющимся” у 5-му саперному батальйоні, розміщеному в Києві. Перше оповідання
В.Винниченка - “Сила і краса” - з”явилося на сторінках журналу “Киевская старина” (кн. 8-9).1

Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера, Іван Франко констатував,
що однією з характерних тенденцій культурного життя в Європі стала “інтернаціоналізація
літературних уподобань та інтересів”2. Вона означала, що наприкінці ХІХ ст. стали очевидними
________________

1 Детальніше про літературний дебют В.Винниченка див: Панченко В. Рання проза Володимира
Винниченка (1902-1907 рр.). Стаття перша. - Дивослово, 1995, №4; стаття друга . -Дивослово,
1996, №3; стаття третя. - Дивослово, 1997, №8.

 

2 Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах// Франко І. Зібр. творів: У 5О
т.т. - К., 1981. - Т.31. - С.34. 

 

 

 

“розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст
комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях
одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах
різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому
цивілізованому світі в даній добі”1.

Йшлося в статті І.Франка 1898 року, по суті, про взаємо- дію і взаємне збагачення літератур. При
цьому, важливо вслід за критиком повторити, що інтернаціоналізація не означала уніфікації
національних письменств. Навпаки: “розпанахання границь” і “зріст комунікації” сприяли
“націоналізації кождої поодинокої літератури”, тобто - увиразненню її національної самобутності. 

Українська література, будучи частиною загальноєвропейського культурного організму, не
залишилася осторонь тих процесів, що про них І.Франко говорив як про характерний “знак доби”.
Проблема зміни естетичних орієнтацій, подолання етнографічно-побутової “старосвітщини”
заради розширення художніх горизонтів з усією очевидністю постала на перехресті ХІХ і ХХ
століть, коли в Україні з”явилася молода літературна генерація. Усвідомлюючи себе як нове
покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, молодь (“Молода
Україна”, як називав її Іван Франко) досить різко протиставила себе “батькам”, заперечуючи багато
що в їхньому досвіді.

__________________

1 Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах. - С.33. 

 

 

 

Прапором “Молодої України” стало гасло європеїзму .”Тепер поміж нашою молодою громадкою
почалось таке “западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та
італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, - писала в 1891 році Леся Українка своєму
духовному батькові Михайлу Драгоманову. - ... Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці
чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер
панує в ній”1.

Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі української
літературної молоді супроводжувалася радикалізацією національного самоусвідомлення. ”Ми
відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці”, - це зізнання 21-річної поетеси, чий
літературний псевдонім - Українка - звучав як виклик і само- ствердження, вельми красномовне.
Національно-культурницький рух на схилі ХІХ ст. відчутно політизувався. У Галичині, а невдовзі
й на Наддніпрянській Україні почали виникати політичні партії, у програмах яких з”явилася ідея
автономії України. Власне, це був єдиний процес: намагання “прорубати вікно в Європу”,
набираючи cили, збагачуючи свій культурний потенціал, - і активізація політичного життя, що
мала на меті соціальне й національне визволення. Об”єднуючим началом було прагнення бачити
себе (вже українців, а не українофілів!) модерною нацією. Гасло європеїзму в культурі, літературі
було спрямоване саме на те, щоб “засяяти в народів

__________________

1 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. - К., 1978. -Т.10. - С.85.

 

 

 

 

 

вольнім колі”, як скаже у величавому пролозі до поеми “Мойсей” І.Франко.

Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів модернізму М.Євшан
оголосив “боротьбу генерацій” -Ця його “формула війни” прозвучала зі сторінок журналу
“Українська хата”, позиція якого стосовно українофільства, “патріотично-романтичної жвачки”,
тобто - літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь, боротьба між
народницькими й модерністськими уявленнями про природу й завдання літератури, таким чином,
на початку століття набрали гостроти.

Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним
чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української
літератури на досвід європейських літератур, зокрема - на модерністські течії в них. Вони
сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив ідеал незаангажованого, вільного
від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б
до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”1. Заперечуючи утилітарність літератури,
хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”2, маючи на увазі, що воно саме собі ціль.
(“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, - писав Ш.Бодлер, і ці його слова
М.Вороний 

___________________

1 Євшан М. Боротьба генерацій і українська література// Українська хата.- 1911. -№1.

 

2 “Під прапором мистецтва” - так називалася книжка літературно-критичних статей М.Євшана
(1910 р.).

 

 

 

недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”). Якщо М.Євшан у
своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова
обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення
письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних
змагань. С.Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав і пристрасно
полемізував з тими, то їх обстоював...

І все ж полеміка між “хатянами” і “радянами” була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом
того “конфлікту поколінь”, який знаменував об”єктивну потребу якісного оновлення української
літератури. Леся Українка не входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона так само
шпетила “старих” (найчастіше - І.Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із
засновником газети “Рада” Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися
за нові для української прози теми - психологічні , філософські, історичні, - і за нові способи їхнього
художнього вираження.

Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо зважати на нюанси.

По-перше, творчість представників “Молодої України” не вичерпується шуканнями в рамках
модернізму.

По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні гасла сторін, які
відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На початку століття це означало, що “не кожен
автор, який заявляв про свої “модерністські” чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення
змінити характер 

 

 

 

 

культури, спромагався хоча б частково виконати таке завдання”1.

По-третє, до виявів об”єктивних закономірностей літературного процесу завжди додаються
елементи літературної моди, а вона відзначається примхливістю, непередбачуваністю,
нестійкістю, та ще певною поверховістю інтересу, увагою до зовнішніх прикмет того чи того
явища. Здається, саме ці її особливості мав на увазі І.Франко, коли в дещо іронічному тоні говорив
про літературну моду кінця ХІХ ст.: “Панування моди і її часті зміни в сучасній європейській
літературі є фактом. ... Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону,
хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той
не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди” (тобто, в
наріканні на те, що слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. - В.П.). І.Франко
ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: “... бездарність, удрапована в філософію
всіх песимістів та “надчоловіків”, у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та
декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту”2. 

Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники модерністських новацій
опинялися віч-на-віч з _____________

1 Павличко С.Д .Теоретичний дискурс українського модернізму. Автореферат на здобуття
наукового ступеня доктора філологічних наук.- К., 1995. - С.13. 

 

2 Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах. - С.35.

 

 

 

проблемою мистецької якості, майстерності, досконалості слова, - якраз тоді, коли йшлося про
практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів.

І якщо С.Єфремов (як автор статей “В поисках новой красоты” - 1902 р. та “На мертвой точке” -
1903 р., надрукованих у журналі “Киевская старина”) не мав рації, залишаючи за українською
літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій
стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш
І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні “плакси”
молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському
модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам “нового містичного неба” про
грішну “землю”, а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант 1... 

Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано - ідеолог модернізму),
визнаючи цілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з
сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного
“телячьего восторга” та сліпого копіювання чужих зразків: “...з другого боку, треба ствердити, що
всі майже наші екскурсії в “Європу” були

__________________

1 Можна погодитися з висновком О.Дорошкевича, який вважав, що “Франко і сам засвоїв у своїх
пізніших творах “поетику” модернізму - і щодо тематики (збірка “Зів”яле листя”), і щодо стилістики
(оповідання “Сойчине крило”). Проте, ідеологія модернізму йому була зовсім чужа...” (Дорошкевич
О. До історії модернізму на Україні // Життя і революція. - 1925.- №10.

 

 

 

 

нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно
цінним, а більше з відпадками багатого стола і старалися в себе вмовити, що дійсна “Європа”,
дійсна культура куди богатша від нашої “питомої”. В обох випадках очевидно, ми виходили як
найгірше. З одного боку наші “яничари” тратили вповні розумінь, народної 

душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи
Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію якого-небудь сутеринового
літерата з “Європи”, - з другого ж боку наші “просвітителі” насильно почали імпортувати чужу
тандиту, не уміючи орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та вмовляти в
публику, що се “первий сорт”. А взагалі, для одних і для других українська література була панною
в “короткій сукенці”. Хотячи зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного
“півсвітка” Європи.

... Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати
оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми - хоч би й які
вони були принадні,- щоби замісць скріплення рідної літератури елементами чужих течій не
вносити розлад на отрую”1.

Це надзвичайно важливе застереження було висловлене М.Євшаном у 1912 році, коли в
українському літературному житті помітними стали й деструктивні явища, що виглядали як
зворотній бік “інтернаціоналізації літературних уподобань та

______________________

1 Євшан М. Сучасна польська література і її вплив на нашу // Літературно-науковий вісник. - 1912.
- № 12. - С.С.531-532. 

 

 

 

інтересів”. Вони названі цілком чітко:

1. естетична невибагливість і несмак;

2. зневага до власних мистецьких цінностей, що загрожувала обернутися втратою національної
самобутності. 

М.Євшан нічого не говорить про природу подібних тенденцій, про психологію, яка породжувала
їх появу. Треба думати, спрацьовували комплекси малоросійства з його готовністю до спішного
самоприниження, викликаного відчуттям своєї меншевартості, запобігливістю - аж до
національного пораженства й кон”юнктурного перелицювання себе на чужий лад...

Все це було в “живому житті” української літератури 1900-1910-х рр. Картина перелому в сфері
естетики й художньої практики - строката й суперечлива, але головні вектори руху - при всіх
накладних витратах - були спрямовані на якісне оновлення й збагачення українського
письменства. Цьому сприяло загальне національно-культурне піднесення, стимульоване
обставинами певної лібералізації, що намітилася в Росії після 1905 р., відміною Емського указу (і -
як наслідок - розвитком журналістики, книговидання), активізацією українських політичних та
громадських організацій, які домагалися утвердження прав рідного слова. Російський уряд різко
обірвав цей процес у 1914 р., одразу після початку першої світової війни.

А поки тривала деяка, хай і дуже відносна, “відлига”, почали досить часто з”являтися переклади
кращих зразків світової літератури українською мовою, що теж було виявом “інтернаціоналізації
літературних уподобань та інтересів”, фактом взаємодії і взаємозбагачення літератур. Яким важким 

 

 

 

був для українства, скажімо, 1908 рік, рік чорної столипінської реакції (“За Україною не сумуйте,
перетерпіть, дожидайтесь кращих часів, - радив політичному емігрантові В.Винниченку його
благодійник Є.Чикаленко за кілька днів до початку 1908 року, - бо тепер таке настало, що моєї
пам”яті ще такого не бувало. Політика помсти і застрашування така, якої ще не бувало”1), - а все ж
саме цього року вийшли переклади драм Г.Ібсена “Нора”, “Гедда Габлер”, “Жінка з моря”,
“Росмерсгольм”, Г.Гауптмана “Перед сходом сонця” й “Візник Геншель”, А.Шніцлера “Забавки”,
Ф.Шіллера “Вільгельм Телль”, Зудермана “Кінець Содомові” та “Огні Іванової ночі”, М.Метерлінка
“В середині”, К.Гуцкова “Уріель Акоста”, “Книги Ле-Гран” Г.Гейне, повісті М.Твена “Пригоди
Гека Фіна” тощо. 

М.Сріблянський до видавничих здобутків “третього року життя нашої преси” (а це був саме 1908
рік) зараховував також 

13 книжок , виданих київською “Просвітою”, 30 книжок видавництва “Час”, 7 книжок
“Українського вчителя”, збірки В.Самійленка й С.Черкасенка, що з”явилися у “Видавничій
Спілці”2.

Українська література теж почала привертати до себе увагу. У російських, німецьких, польських,
шведських перекладах з”являються твори М.Коцюбинського, В. Стефаника, О.Кобилянської,
В.Винниченка... Це теж сприяло більшій розгалуженості літературних контактів.

Потреба виходу з вузьких народницьких рамок, розширення 

__________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35. 

 

2 Сріблянський М. Українське письменство року 1908 // Українська хата. - 1909. - №1.

 

художніх горизонтів усвідомлювалася багатьма українськими літераторами ще в 1890-ті роки.
Мовби підхоплюючи гасла Лесі Українки, вілюйський засланець П.Грабовський у “Листі до молоді
української” формулював мету, на досягнення якої мало б спрямувати свої зусилля нове покоління
українців: “Європейство на грунті українському - то нехай буде написано на нашому стягові.
Кожна народність (тобто, нація. - В.П.) має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути
безслідно”1. 

“Лист...” датовано лютим 1894 року, а ще через два роки П.Грабовський у листі до І. Франка
висловлювався за переорієнтацію української прози - від описового, бо більш витонченого,
модерного психологізму: “По-мойому, предметом белетристичного зображення повинен бути
лишень внутрішній, духовний мир людини, а також ті соціально-історичні обставини життєві, що
той або інший духовний мир виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії
світової. А всі оті “він устав... пішов... сів... почухався...” просто зайва вага, що можна без жалю
вишвирнути”2.

Подібні думки були вже не спорадничними спалахами нових розумінь, а тенденцією, яка цілком
збігалася з напрямком художніх шукань у літературі західноєвропейській. Приблизно в 

той же час, коли Леся Українка посилала в Болгарію свої листи, адресовані М.Драгоманову, а
П.Грабовський звертався з 

відкритим листом до “молоді української”, популярний норвезький письменник Кнут Гамсун
виступив з доповідями

___________________

 

1 Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. - К., 1985.- Т.2. -С.47.

 

2 Там само. - С. 239.

 

 

“Норвезька література”, “Психологічна література” і “Модна література”. В них він називає
головним недоліком сучасної норвезької літератури те, що вона “цікавилась більше звичаями, аніж
людьми, а отже суспільними питаннями більше, ніж людськими душами”. Визнаючи заслуги
Г.Ібсена, Б. Бйорнсона, Ю.Лі, К.Гамсун, разом з тим, вважав, що вони створили “соціальну”, а не
“психологічну літературу”, “характери і типи”, а не “психологічні індивідуальності”. Сучасний
письменник, на думку К.Гамсуна, має бути проникливим психологом, який приділяє пильну увагу
зображенню “несвідомого душевного життя людини”1.

Хіба не суголосні ці думки тим закликам, з якими в 1902 р. зверталися до літераторів-побратимів
М.Коцюбинський та М.Чернявський? Хіба не про ту ж психологізацію літератури говорив у 1904
р. І.Франко, називаючи В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Винниченка “поетами душі,
психологами й ліриками”, для яких “головна річ - людська душа"2.

Наміри далеко не завжди оберталися відповідними результатами. Як стверджує С.Павличко,
“потяг до модерності, до оновлення культури на базі заперечення її попередніх традицій”,
характерний для української літератури “упродовж цілого ХХ ст.”, проте реалізувався він лише
частково3. І все ж - реалізувався. Як у площині теоретичного дискурсу, так і в

__________________

 

1 Див.: Гамсун К. Собр. соч.: У 6 т. - М., 1991. - Т.1. - С. С.553-554.

2 Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі //Зібр. творів: У 50 т. - К.,1982. - Т.35. -
С.С.108, 110.

3 Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. - С.С. 34-35.

 

 

сфері художньої практики.

Літературна молодість В.Винниченка прийшлася саме на цю пору перелому, прикметну гострою
боротьбою генерацій в українській літературі, намаганнями “Молодої України” “прорубати вікно в
Європу”, подолати архаїчну традицію етнографічно-побутового письма, а також народницькі
уявлення й місію літератури як такої.

2.2. Риси психологічного портрета В.Винниченка

Бунт проти “старосвітщини”, яким позначена атмосфера українського літературного життя на
рубежі століть, цілком відповідав умонастроям молодого Володимира Винниченка. Обставини -
обставинами, але важливо враховувати й суб”єктивний фактор, тобто - риси психологічного
портрета письменника, адже “стиль - це людина”, казав Бюффон. Стиль бунту, його характер і
форми мають індивідуальний вираз,- так було і у випадку з Винниченком.

Лінію його поведінки - як творчої, так є громадської, як у гімназійні, так і в зрілі роки, - великою
мірою визначали дух противенства , внутрішня установка на незгоду, протест, виклик. Він
змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч обставинам, хай
навіть ціною власної репутації. “Наче біс який сидів у хлопцеві! ... Спокій був його ворогом...” - ця
авторська характеристика Федька-халамидника (героя однойменного оповідання В.Винниченка)
цілком стосується й самого автора. Спогади рідних письменника свідчать, що оповідання про
збитошного Федька, написане 1912 року в еміграції, містить автобіографічний 

 

 

елемент. І це стосується як подробиць та обставин дитинства автора та його героя, так і характерів
- реальної людини і літературного персонажа.

Хлоп”ячий ватажок, якому подобається розігрувати своїх ровесників, влаштовувати ризиковані
розваги, - це Федько, Гострі відчуття, відчайдушно-веселий бешкет, незвичайні вчинки, які
ошелешують дорослих, зате викликають захват у друзів, - його стихія. У ХІХ ст. про таких казали:
enfante terrible (жахлива дитина). Проте є у Федька і щось надзвичайно привабливе: передусім -
його безоглядність, розмах натури, горда затятість, спритність, навіть зухвальство. А заодно й
надійність, готовність узяти на себе чужий “гріх”, не ховаючись за спинами інших.

Федько - не такий, як усі. Він із тих “порушників правил”, які руйнують стандарт, усталені форми,
яких збуджує поезія незвичайних вчинків.

У спогадах матері В.Винниченка, зафіксованих дружиною письменника, є чимало деталей, які
“дублюють” історію Федька-халамидника. Збігаються й контури характеру. У часи свого
єлисаветградського дитинства Володимир Винниченко був схожим на свого майбутнього
героя.Сусідських дітей “тримав трохи ... в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й волевий,
упертий”1. Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був
гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях правдолюбцем.

“Я був хворобливо вразливий на образи”, - каже про себе поет Андрій Халепа з роману
В.Винниченка “Хочу!”. Судячи з

_________________

 

1 Винниченко Розалія. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко // Україна. -1992.-
№11. - С.15.

 

усього, ця ж риса була і в характері молодого Винниченка, імпульсивного й честолюбного. Його
дух противенства виявлявся нерідко у формі виклику. У гімназії йому нагадували: “Мы тебя учим
на чиновника, а не на свинопаса”, - а він навмисне підкреслював своє “ мужицьке” походження,
розмовляв по-українськи, що вже само по собі було порушенням “стандарту”. На зверхність і
спроби принизити його відповідав екстравагантними вчинками. Закінчилося це численними
непорозуміннями з адміністрацією гімназії і тим, що

В.Винниченку атестат зрілості не видали: довелося екстерном складати випускні іспити у
Златопільській гімназії. Але й там В.Винниченко шокував викладачів: йдучи на іспит, одяг
солом”яного бриля, вишиту сорочку, на руку взяв кирею...

Оця його схильність до епатажу, до “мефістофельської” гри з оточенням та обставинами
виявлятиме себе згодом не тільки в суто житейських ситуаціях, - у літературі теж.

Не останню роль відігравала його подиву гідна затятість, помножена на самовпевненість, віру в
безмір власних сил, постійну готовність бути в опозиції до всіх. Опір оточення чи обставин
викликав у нього бажання ще активнішої дії - так було і в революційній діяльності, і в творчості, і
просто в житейських ситуаціях. Є.Чикаленко мав достатньо підстав написати в одному з листів: “у
вас натура - як у тура”. Характерною є та упертість, з якою В.Винниченко ні на йоту не бажав
поступитися, коли, починаючи з 1907 р., усі його найближчі друзі й прихильники (Є.Чикаленко,
С.Єфремов, Леся Українка, С.Петлюра, В.Леонтович...), не кажучи вже про недоброзичливців,
узялися лаяти його за ризиковане експериментування у сфері “нової моралі”, за надмір 

 

публіцистики у п”єсах і романах, за “проповідництво”... Як наслідок - наростання конфлікту з
українською громадою, читацькою публікою, гарячковите намагання довести своє все новими й
новими варіаціями одних і тих же мотивів, виступи з відкритими листами, зверненими до
опонентів...

І все це - з непідробною щирістю, якоюсь аж демонстративною відвертістю, боязню бути
запідозреним у лицемірстві, що виливалися в спроби сформулювати для себе (але й для інших -
теж!) етичний принцип “чесності з собою”. Він мав означати передусім повну внутрішню
гармонію. Найменша невідповідність між почуттям, словом і вчинком - не допускалася, принаймні
- самонастанова була саме такою. Цим своїм принципом В.Винниченко віддавав певну данину
індивідуалізмові, адже його “чесність з собою” виключала обов”язковість якихось вимог, етичних
нормативів з боку суспільства. Головне - бути в ладу із самим собою, а не в ладу з суспільною
мораллю, фарисейською, прогнилою, “буржуазною”...

Тут виявлявся ще один Винниченків “пунктик”. Він органічно 

не терпів віджилих, старих, “зношених” форм життя, ставлячись до них із фанатизмом
“полум”яного революціонера”. Цей свій фанатичний дух заперечення він приніс і в літературу. 

Втім, не лише заперечення. Винниченко не обмежувався відкиданням віджилого - його, здається,
ніколи не покидав потяг до універсальних, масштабних питань, до проблеми удосконалення
життя, до пошуків “філософського каменя”. Сучасники письменника дружно відзначають його
схильність до фантастичних проектів, які багато кого шокували своєю нездійсненністю,
утопічністю, часом - наївністю, крізь яку 

 

 

інколи могло проглядати й щось моторошне. Коли почалися селянські грабіжки 1902-1905 р.р.,
В.Винниченко носився з ідеєю влаштувати підпали панських маєтків за одну ніч по всій Україні, і
був дуже “огірчений”, коли друзі-революціонери не підтримали його. Епізод цей вельми
красномовний. Винниченкова бурхлива уява намалювала йому вражаючу картину: старий світ
воднораз згорає в полум”ї, щоб оновитися в огні. Емоційна, легко збудлива, художня натура
штовхала молодого революціонера, політика до негайної дії, до втілення фантастичного плану, - і
що там реалії конкретної ситуації, практичний розрахунок, можливі наслідки...

Уява виявлялася дужчою за реальність, “охудожнюючи” її, змушуючи весь час прагнути до
трансформації цієї реальності, “підтягуючи” її до бажаного зразка...

У щоденнику В.Винниченка майже немає спогадів. Минулий час - майже відсутній. Автор
діаріуша цілковито спрямований у будущину, його думки належать їй. Потік життя сприймається
як матеріал для творчості, а поведінка самого В.Винниченка часом виглядає як експеримент,
“провокування” сюжету. Життя стає в такому разі літературою, а література втручається в
житейську практику, “підказуючи” ті чи ті варіанти розвитку подій.

Схильність до конструювання моделей майбутнього (як у політичній, так і в літературній
практиці), постійна заклопотаність питаннями загального щастя й гармонії вели В.Винниченка на
стежку утопізму, і він таки виходив на неї, часом ставав заложником власних ідей і проектів, хоча
далеко не завжди і далеко не в усьому це був захмарний мрійник. У випадку з Володимиром
Винниченком маємо справу з 

 

 

 

винятково суперечливим характером. Імпульсивний і темпераментний “порушник правил”, він
водночас відчував постійну потребу в самоорганізації й самодисципліні. Затятий і самовпевнений,
він бував і безжальним до себе, про що свідчить наявність гострих самооцінок у щоденнику.
Людина індивідуалістського складу, цей письменник змушений був брати на себе ношу
революційного лідера, провідника нації, “вождя”...

Ця вічна нетотожність самому собі була виявом яскравої, динамічної, духовно багатої, артистичної
натури. Винниченко був апологетом сили й цільності, а тим часом знаком його особистості була
стихія, що добре розумів Є.Чикаленко, який одного разу не втримався від вигуку (в листі до
В.Винниченка від 9 липня 1908 року): “Ви по щирості своїй вельми талановита людина, але,
вибачайте, - дика, анархистична, руйнуюча сила” 1.

“Буйний, різнобічний талант Винниченка”2 відзначався пара- 

доксальністю, і це теж випливало з його динамічної, темпераментної натури , а не лише з
особливостей складу розуму. Характерна деталь: у багатьох своїх творах (особливо написаних у
перші десять років літературної праці) Винниченко явно зловживає словом “чудний”, - але в тому
то й річ, що його як художника постійно цікавила, притягувала до себе химерія життя, дивні
метаморфози, що відбуваються з людиною чи

________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 35.

 

2 Слова історика І.Лисяка-Рудницького (див. його статтю “Суспільно-політичний світогляд
Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань”. - Сучасність. - 1980. - №9.- С.61).

 

 

 

 

 

масою людською,екстравагантні, “чудні”, ірраціональні вчинки. Життя відкривалося йому своїми
парадоксальними виявами, а слово “парадокс” первісно (в грецькій мові) якраз і означало
“несподіваний, дивний”. Якщо ж мати на увазі ширший зміст цього поняття, то парадокс є
абсолютною суперечністю, судженням, яке доводить як істинність, так і неістинність певного
твердження. Про парадоксальність Винниченка-художника можна говорити і в цьому розумінні.
Амбівалентність його авторської позиції (передусім у драмах і романах) - тому свідчення, про що
мова ще буде йти далі.

Окремого дослідження заслуговує питання про світогляд В.Винниченка, тобто - про систему його
поглядів на світ і людину в ньому. Проте на трьох головних компонентах, що ними визначається
світогляд, варто зупинитися бодай коротко. Ними є ідеали, переконання й ціннісні орієнтації. 

Про свій ідеал, тобто - заповітну й вирішальну життєву мету, сам В.Винниченко цілком вичерпно
висловився в одному з листів до Є.Чикаленка (від 21 січня 1908 р.): “Будьте певні, Євгене
Харлампійовичу, що поки я почуваю в собі сили, я постараюсь зробити все, щоб прислужитись
нашій національній справі. Всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати нарівні з
передовими націями. Це мета, для якої варто жити й працювати”1.

Щирість цих слів підтверджена всією лінією поведінки письменника - як громадської, так і творчої.
Бажання докласти зусиль до того, щоб українська нація утвердила себе політично й культурно,
стало для В.Винниченка домінуючою потребою,

______________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293.- Справа 73-183.

 

 

визначивши, до речі, і його творчу установку на засвоєння й трансформацію, “переплавку”
художнього досвіду передових літератур Європи.

Тема національної гідності українства, української літератури, її представництва в широкому
загальнокультурному контексті не раз виникала в щоденникових нотатках В.Винниченка, в його
листуванні. Домінуюча думка - про необхідність подолати інерцію “рідної” гаркун-задунайщини,
стати на рівні з кращими зразками світової літератури. Причому, роздуми В.Винниченка сповнені
як розуміння тяжких історичних обставин,що випали на долю України, так і вельми гострої
національної самокритики. Ці два мотиви в нього тісно переплітаються, не раз набираючи
особистого характеру.

Перебуваючи наприкінці 1907 року в Женеві, В.Винниченко пише Є.Чикаленку про те, що почав
брати уроки французької мови і ходити слухати лекції з літератури. “Крім того, думаю
проштудіювати теорію і історію світової науки, філософії і літератури, - повідомляє 27-літній
політичний емігрант своєму пораднику і благодійнику. - Я ж - неук, як і більшість наших
письменників. Через це почасти ми й не можемо конкурірувати з російськими і європейськими
письменниками,хоч здатности,може, й не менші маємо...” 1.

Коли М.Горький влітку 1908 року “забракував” оповідання В.Винниченка “Те ж саме”, той
принципово відмовився друкувати свій твір і в українських виданнях: “Я не хочу, щоб в українській
літературі появлялось щось моє, чого не схотіли б 

___________________

1 Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського. - Фонд 293. - Справа 73-183.

 

 

в російській літературі. Українська література не повинна буть смітником, куди можна скидати все
негодяще”1.

Винниченків ідеал визначав лінію його життя у великому і в малому. Ось він (у березні 1909 р.)
заходжується біля перекладу французькою мовою своєї п”єси “Базар”, сподіваючись, що вона
побачить паризьку сцену. Можливою популярністю і матеріальними статками все не
вичерпується: “мені здається, що це матиме вагу не тільки для мене одного, а й для всієї нашої
літератури”2.

Ось береться засновувати в Парижі Український клуб, домовляється з редакцією журналу “Covrrie
Europeen”, що вона надасть сторінки для рубрики “Ukraine”.

Ось, зачеплений критичними закидами Є.Чикаленка щодо “публіцистики” в його п”єсах, вирішує
стояти на своєму, протестуючи суто по-винниченківськи: якщо ця моя п”єса погана, то я знищу її і
напишу кращу (таке в нього траплялося не раз: переписувати, “шліфувати” свої твори не любив,
волів узятися за щось нове, аніж “дотягувати” те, на чому поставив крапку). “В мені починає
загорятись завзятість. Цю п”єсу знищу, але не покладу пера в цій сфері до того, поки не признаюсь
сам собі, що не можу писать п”єс. Хай ще дві-три проби, але мушу ж я схопити те, що із
філософських трактатів робить п”єси. Гауптман, Ібсен теж беруть ідею і воплощають її в дію й
образи...”3. Це - з листа В.Винниченка до Є.Чикаленка від 5

________________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. -Справа 73-183.

 

2 Там само.

 

3 Там само.

 

листопада 1910 р.

Прагнення звірити себе з Ібсеном і Гауптманом - досить характерне. В.Винниченко обирав
позначку на належній творчій висоті і тоді, коли йшлося про українську літературу загалом. І, треба
сказати, був строгим, прискіпливим (і навіть несправедливим, коли мати на увазі конкретні оцінки
й персоналії!) арбітром. У травні 1918 р., задумуючись не раз над гіркою українською історією, яку
“треба читати з бромом”, він писав у “Щоденнику” слова скрушні і різкі: “до чого ж ми убогі! ...
Через безлюддя, бідність на культурні сили і Грушевський серед деяких патріотів у генії попав. “На
безлюдді і Хома дворянин”, - і Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так
обзивають. Сумно, коли порівняєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми - гній
майбутніх геніїв нашої нації”1. 

Звичайно, весною 1918 р. подібні думки з”являлися під тиском тяжких настроїв В.Винниченка,
який після падіння Центральної Ради змушений був переховуватися на Княжій горі неподалік від
Канева. Але справа, зрештою, не стільки в точності тих чи тих присудів, не стільки в мірі
“національного мазохізму”, скільки в рефрені, що звучав у роздумах письменника практично
завжди: “Ми мусимо стати нарівні з передовими націями”.

Віра саме в таку свою місію, безперечно, складала істотну частину самовизначення В.Винниченка,
його почувань та установок, беручи гору над сум”яттям, непевністю, виставлянням собі суворих
рахунків.

_______________

1 Винниченко В. Щоденник.- Едмонтон - Нью-Йорк, 1980. - Т.1. - С.286.

 

 

 

Що ж до переконань, які визначають напрямок мислення і дій, систему мотивів і установок
людини, то у випадку з Винниченком слід мати на увазі передусім його ранню політичну
заангажованість. Це був революціонер-практик, один із чільних діячів української
соціал-демократії. Вступивши 1900 року до правничого факультету Київського університету,
В.Винниченко попав у вир гарячих подій, якими жив Київ. Студентство бунтувало проти
політики уряду, брало участь у робітничих демонстраціях. Студент загалом був ключовою
постаттю в революційних процесах на початку нового століття. Саме молодь засновує перші
українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії
України... Активний член студентської громади Київського університету, В.Винниченко вже в
20-літньому віці вступає до лав Революційної Української Партії, займається пропагандистською
роботою, тричі відбуває ув”язнення в Лук”янівській тюрмі й “Косому капонірі” (всього в тюрмах
йому довелося провести цілих три з половиною роки), 1907 року втікає за кордон і повертається з
еміграції лише 1914 року, та й то під чужим прізвищем. І так - аж до березня 1917-го.

Літературна праця, отже, тісно переплелася з професійною революційною діяльністю. Політичні
переконання озивалися в тому, що називається пафосом твору, не кажучи вже про те, що в
багатьох оповіданнях, романах, п”єсах В.Винниченка сам життєвий матеріал є фрагментом тієї
української дійсності, яка кипіла соціальною й політичною боротьбою - селянськими бунтами,
робітничими демонстраціями, конспіративною роботою молодих революціонерів-інтелігентів...

Володимир Винниченко за своїми політичними поглядами 

 

(а переконання - це і є стійкі погляди) був соціал-демократом, і то було знаком доби, прикметою
цілого покоління українських інтелігентів, активне громадське життя яких починалося на світанку
ХХ ст. Соціалістична ідея тоді визначала політичну моду. В українських партіях вона поєднувалася
з національно-визвольними прагненнями. Історик І.Лисяк-Рудницький з цього приводу дотепно
зауважив: “На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним
маніфестом” в одній кишені й з “Кобзарем” у другій”1.

Безпосередньо стосовно В.Винниченка цей висновок повторив Я. Пеленський, стверджуючи, що
його політичне мислення - це “нешлюбна дитина Карла Маркса з вродливою і темпераментною
українською молодицею”2. Треба лише зауважити, що таких “нешлюбних дітей” у колах української
революційної молоді було тоді багато...

За свідченням сучасника, “в РУП ніколи, здається, не вмирали тенденції до можливого тіснішого
об”єднання з РСДРП, при умові признання за нею права обстоювати в рямцях єдиної
загальноросійської партії свої ідеологічні позиції на признанні за РУП як цілістю автономних прав у
соціял-демократичної партії цілої Росії”3.Зрозуміло, що й вплив ідеології російської
соціал-демократії на РУП (а потім - УСДРП) був великим.

_________________

1 Цит. за: Український соціалізм: люди, портрети, ідеї (початок ХХ сторіччя) // Політологічні
читання. - Вип.2. - К.,1992. - С.105.

 

2 Див.: Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. Упорядник Вадим Стельмашенко. -
Едмонтон, 1989. 

 

3 Галаган М. З моїх споминів. - Львів, 1930. - Т.1.- С.132.

 

 

“Цілком соціялістично-революційною” була й студентська громада Київського університету з її
лідерами. За словами М.Галагана, “ота вся соціялістично-революційна більшість членів громади
була прихильниками марксизму”1.Проте й національна ідея у програмах українських політичних
партій початку століття завойовувала собі все помітніше місце.

І все ж, питання про пріоритетність соціальної чи національної програм у колах РУП-УСДРП
тлумачилося неоднозначно. Різне його розуміння вело до розколів у Революційній Українській
Партії, яка в жовтні 1905 р., зрештою, реорганізувалася в Українську соціал-демократичну
робітничу партію2. В.Винниченко став одним із лідерів УСДРП.

Українській соціал-демократії перших двох десятиліть ХХ ст. був добре знайомий цей дуалізм, в
основі якого лежало прагнення згармонізувати соціальну й національну ідеї. Сповідуючи євангеліє
класової боротьби, вона водночас жадала й національного визволення, намагаючись поєднати
одне з другим. Звідси - роздвоєність, яка чималою мірою пояснювалася самими реаліями України
тієї пори.

“Це був час (перед вибухом революції 1905 р.- В.П.), - згадував пізніше Ісак Мазепа, - коли в
поступових колах Росії панував погляд, що необхідно зосередити всі революційні сили для
знищення насамперед самодержавного режиму. Всі інші завдання відсувалися на задній план, як
менш актуальні.

_________________ 

1 Галаган М. З моїх споминів. - Т.1. - Львів, 1930. - 103.

2 Детальніше про це, як і загалом про ранню політичну діяльність В.Винниченка, див: Панченко В.
Молоді літа Володимира Винниченка // Київ. - 1997.- № 3-4.

 

 

Вважалося, що в демократичній Росії настануть кращі умови життя для всіх народів, що входили до
складу Російської імперії. Тому й серед української революційно настроєної молоді був поширений
погляд, що, мовляв, треба нам спочатку здобути для Російської держави волю політичну й
соціальну, а там національне питання вирішиться “автоматично”. І ще в цьому ж зв”язку:
“Українська національна свідомість була в той час навіть серед активних українців ще дуже мало
розвинута”, газета “Рада”, наприклад, мала біля 3 тисяч передплатників на 40 мільйонів українців,
“українська ідея в цей час ще не мислилась як щось цілком ясне й безсумнівне”1 

Все це варто пам”ятати, щоб краще зрозуміти й становище та політичні орієнтації Володимира
Винниченка, стосовно якого загальна ситуація доповнювалася деякими суттєвими відтінками, що
про них точно сказав Є.Чикаленко, який дуже добре знав вдачу свого літературного ”хрещеника”:
хоч Винниченко і належав до соціалістичної партії, писав Є.Чикаленко, проте “я вважаю, що по
вдачі своїй він швидше анархист”2.

Малася на увазі вічна Винниченкова опозиційність, конфліктність (в ЦК УСДРП він мав складні
стосунки з М.Поршем, у літературному середовищі - з С.Петлюрою й М.Грушевським, майбутніми
своїми соратниками в часи УНР, - та й хіба тільки з ними?).І.Лисяк-Рудницький уже значно
пізніше

__________________

1 Мазепа І. Підстави нашого відродження. Частина перша. Причини нашої бездержавности. - Б.м.,
“Прометей”. - 1946.- С.143.

 

2 Чикаленко Є. Спогади (1862-1907). - Нью-Йорк, 1955.- С.329.

 

 

 

зауважував, що “Винниченко-політик мав ... великі недоліки, що корінилися почасти в його
характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру треба зарахувати Винниченків непогамовний,
“степовий” темперамент, що кидав його в екстреми... Інтелектуальною ж вадою його було
доктринерство, адже екстреми мають звичку перетворювати переконання людини в догми. І
справді: “в духовості Винниченка реаліст перебував у постійному неусвідомленому конфлікті з
доктринером”. Він “належав до людей, які не можуть жити без утопії”1, і саме тому не раз
виявлявся заложником власних ідей і проектів, про що вже було сказано вище.

Художник у Винниченкові нелегко уживався з проповідником (чи доктринером, як сказав би
І.Лисяк-Рудницький). Раціоналістичні побудови в нього часом вступають у суперечність із
подихом життя, ідеологічна настанова - з блискучою художницькою інтуїцією...

Соціаліст Винниченко ненавидів старий (буржуазний!) світ з його соціальними контрастами і
кривдами, національною безправністю України. Внутрішня установка на боротьбу за світ новий,
який малювався в уяві з усіма крайнощами соціалістичного утопізму (фізичне знищення панівних
класів, встановлення диктатури пролетаріату, ліквідація приватної власності, заперечення
“буржуазної” моралі, відкидання інституту сім”ї, “перебудова” людини...), - була органічною для
В.Винниченка, якого, здається, ніколи не покидала ідея загальної гармонії, щасливого
облаштування життя.

_________________

1 Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його
публіцистичних писань //Сучасність. - 1980. - №9. - С.С.68, 73.

 

Його революціонізм стосовно старих суспільних форм мав іще одне (окрім соціалістичних ідеалів і
програм) потужне джерело - філософію Фрідріха Ніцше з її всепроникним гаслом “переоцінки всіх
цінностей”. Таким чином виявлялася - переломлюючись у системі переконань конкретної людини
- загальна закономірність: “На зламі століть в українській літературі і критиці з”являється
ніцшеанський дискурс”, який “розвивався паралельно з соціалістичним. Мода на соціалізм була не
меншою, ніж мода на Ніцше”1.

Не варто говорити про вплив Ф.Ніцше на В.Винниченка, оскільки так звані “впливи” ніколи не
зводяться до простого пасивного сприйняття, до безвольного відбиття і засвоєння чужих ідей.
“Вплив” зумовлюється не тільки значимістю, силою і виразністю того, що впливає. Він завжди є
також результатом активної волі й вибору, актом переваги. “Впливає” на людей те, що соціально
їм не чуже, більше того,те, що їм треба і, отже, цікаве”2.

У Ніцше соціаліст Винниченко так само знаходив для себе “те, що треба”, - навіть при тому, що
сама соціалістична ідея відкидалася цим філософом. Можна сказати, що з Ніцше він вів свій
“діалог”, шукаючи в нього обгрунтування своїх поривань і прагнень, підтвердження своєї правоти.
Так шукають спільників у якійсь важливій справі (В.Винниченко навіть переклав українською
трактат “Так промовляв Заратустра” - сталося це, очевидно, під час одного з трьох тюремних
ув”язнень, отже, десь між 1903 і 1907 роками. Три

__________________

1 Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. - С.12.

 

2 Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. - М., 1984.- С.217.

 

загальні зошити з перекладом “Заратустри” зберігаються в архівах разом з іншими матеріалами, що
відносяться до цієї пори).

Коли Фрідріху Ніцше взимку 1882-1883 р.р у горах, що оточували бухту Раппало, явився його
Заратустра, Володимир Винниченко ще тільки вчився ходити на подвір”ї батьківського будинку в
Єлисаветграді. Проте літературна молодість його збіглася з піком популярності Ніцше в Росії.
Залишатися осторонь від модних філософських ідей було не в звичках В.Винниченка, тим паче,
якщо вони виявлялися суголосними його уявленням і поглядам.

Таким чином, у процесі накопичення життєвого досвіду в молодого В.Винниченка сформувалася
цілком визначена система ціннісних орієнтацій, які утворювали “вісь свідомості, що забезпечує
стійкість особистості, спадкоємність певного типу поведінки й діяльності, яка виражається у
спрямованості потреб та інтересів”1. Усвідомлені цінності стають, як відомо, переконаннями.

Ієрархія цінностей, які сформувалися в процесі життєдіяльності В.Винниченка, мала такий вигляд:

політичні цінності - всебічне (тобто - соціальне і національне) визволення суспільства шляхом
руйнування Карфагена російського самодержавства. Власна участь у цьому процесі здійснювалася
Винниченком у двох формах - безпосередньої політичної діяльності і літературної творчості.
Причому, творчість уявлялася не лише як спосіб самовираження чи впливу на умонастрої
суспільства, а і як

_____________________

1 Философский энциклопедический словарь, 2-е изд. - М., 1989.- С.732.

 

 

 

можливість піднесення національної гідності українства (“я хочу возвеличити собою українське...”);

філософські цінності - повнота життя з її яскравістю, насиченістю, природністю, без чого неможливе людське
щастя. Але для його досягнення потрібна й суспільна гармонія: Винниченко уявляв, що досягти її можна,
облаштувавши суспільне життя на соціалістичних засадах. Пройшовши через захоплення ідеями Ніцше, він тривалий
час вважав, що універсальним філософським ученням є марксизм. Пізніше ж, уже в останній своїй еміграції
1920-1951 р.р., Винниченко, розчарувавшись у радянському варіанті соціалізму, напише великий
філософсько-етичний трактат “Конкордизм”, у якому викладе власні розуміння гармонії у стосунках між різними
політичними системами, злагоди людини з самою собою, досягнення нею фізичної і духовної досконалості1.
Г.Костюк мав підстави стверджувати, що світоглядна еволюція В.Винниченка була вельми
стрімкою - “від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч ХХ сторіччя до
цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур”є й модерного Ганді”2;

моральні цінності - принцип “чесності з собою” як етичний постулат “нової моралі” , власні моделі якої В.Винниченко намагався протиставити моралі
“старій”, з його погляду - буржуазній,фарисейській, облудній. Звідси - Винниченків революціонізм у питаннях моралі (культ природності,

__________________

1 Детальніше про Винниченків конкордизм див.: Панченко В. Драма “всебічника” Володимира
Винниченка // Кур”єр Кривбасу. - 1997. - №77-78.

2 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - С.201.

 

індивідуалістські тенденції, вільні стосунки між статями, ідея пробного шлюбу тощо);

естетичні цінності пов”язувалися у В.Винниченка, передусім, з європейським художнім досвідом, інтенсивне
засвоєння якого мало стати запорукою якісного оновлення національної літературної традиції.

Характерною в цьому розумінні є лектура В.Винниченка, про яку можна скласти часткове уявлення на підставі його
листів і “Щоденника”. Сліди Винниченкового читання зустрічаються тут не так і рідко. У вересні 1908 р. він
просить свою кореспондентку Люсю Гольдмерштейн надіслати йому романи Ф.Достоєвського “Брати Карамазови”
та “Злочин і кара”. У січні 1909 р. кілька разів згадує (в листах до Софії Задвиної) польського модерніста
С.Пшибишевського, причому - в контексті роздумів про стосунки між статями: “Не всякая пара людей может
сходиться, не всякую женщину тянет к известному мужчине и наоборот. Должно быть большее или меньшее родство
их тел и душ, должен быть гармонический темп их существ. Не в метафизическое влечение я верю, а в это. Оно не
необходимо, - другие силы могут нейтрализовать его, можно развить его до метафизики.
Пшибышевский яркий выразитель этой идеи”1.

Судячи з усього, інтерес до С.Пшибишевського у Винниченка був досить глибоким і тривким.У
1909 р.він навіть виголошував у Парижі реферат про творчість цього письменника. А в 1911 р.
нотував у “Щоденнику”: “Загадки таїть Пшибишевський”. І там же: “У Пшибишевського нема акції,
а

_________________

1 ЦДАВО України. -Фонд 1823.-Опис 1. - Справа 30.

 

 

тільки життя душі”1.

В листах до Є.Чикаленка В.Винниченко неодноразово посилається на М.Горького (1907-1909
р.р.), згадує імена І.Тургенєва, Е.Золя, Г.Мопассана, Л.Андреєва, Г.Сенкевича (1908 р.), Г.Ібсена,
Г.Гауптмана, Л.Толстого (1910 р.), О.Купріна й М.Арцибашева (1912 р.)...

У щоденникових записах 1911 р. зустрічаються його думки про Гамлета (герой Шекспіра -
“приклад великого інтелекту і не дуже сильних бажань”). Серед нотаток 1914 року - враження про
прозу норвезького письменника А.Гарборга: “Його “Загублений батько” наганяє на мене
думливість. ... Він щирий, сердечний, дійсно шукаючий, дійсно страждучий”2.Записи січня 1915
року свідчать про знайомство В.Винниченка з творчістю Б.Бйорнсона.

Характерною особливістю творчої лабораторії письменника Винниченка (принаймні, після 1907
р.) було те, що він, беручись за п”єсу чи роман, спеціально студіював праці з філософії, психології,
біології... Про роботу над перекладом Ф.Ніцше вже згадувалося вище. А ось і ще один
красномовний запис у “Щоденнику” (1911 р.): В.Винниченко нотує перелік книжок для читання,
серед них - “Наука и нравственность” М.Бертеля, “Развитие наследственности” О.Геровича,
“Любовь в природе и развитие любви в живом мире” Бельше, праці Вагнера, Ренана,
А.Бергсона... Коло читання визначається, як бачимо, інтересом В.Винниченка до проблем
спадковості, ролі інстинктів, підсвідомості, моральних аспектів життєдіяльності людини...

_______________

1 Винниченко В. Щоденник. - Т.1. - С.39.

 

2 Там само. - С.145.

 

 

Як свідчать архіви, В.Винниченко студіював наукові праці вельми уважно, роблячи численні
виписки з них (зберігся, наприклад, його розлогий конспект дослідження М.Гюйо
“Происхождение идеи времени. Мораль Эпикура и ея связь с современными учениями”. - Спб,
1899). Таким чином “підживлювалися” ті “теорії”, що їх проповідують герої деяких п”єс та романів
В.Винниченка. Є.Чикаленко вважав, що перенесення в літературні твори тих чи тих наукових
ідей, дискусій обертається у В.Винниченка публіцистикою, і сердито картав його за надмір
проповідництва: “Боюсь, що й одповідь критикам (які різко негативно поставилися до п”єси
“Щаблі життя”. - В.П.) Ви втнете таку саму, як сю п”єсу. Я вже се бачу з Вашої откритки, в якій Ви
кажете, що “штудююєте наукові твори”, на підставі яких будете її писать.

Коли я говорив про Вас, що Вам треба більше читать, ніж писать, то не про таке читання я
говорив.Я мав на меті, що Ви взагалі будете учитись, розвивать себе, щоб буть широко освіченою
людиною, а не для того, щоб, вооружившись науковою зброєю, доводить критикам, що треба бути
“чесним з собою”1. Справді, відсутність систематичної освіти2, і то не лише політичної (на що
вказував І.Лисяк-Рудницький), тільки частково компенсувалася самоосвітою, якій, до того ж,
заважала “революційна метушня” цієї людини, наділеної

_________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 35.

2 У 1900 р. В.Винниченко екстерном склав іспити в Златопільській гімназії, того ж року вступив на
юридичний факультет Київського університету, але з другого курсу був виключений за участь у
студентських протиурядових акціях, і здобув диплом лише 1905 року, - знову склавши іспити
екстерном!

 

“небуденними і різноманітними природними здібностями”1. В.Винниченко й сам усвідомлював,
що партійна діяльність поглинала його молодість (варто ще раз пригадати його скрушне зізнання
Є.Чикаленкові: “Я ж - неук...”), хапався за книжки, брався відвідувати лекції, а безгрошів”я
штовхало його до швидко- і багатописання, темперамент і амбіції не дозволяли “висиджувати” свої
твори (“як Коцюбинський”, - зіронізував він в одному з листів)...

Коло Винниченкового читання цілком закономірне в контексті літературних захоплень перших
двох десятиліть ХХ ст. Можна навіть сказати, що воно типове для тодішнього українського
інтелігента. Для порівняння можна зіслатися на лектуру В.Стефаника, М.Коцюбинського, Лесі
Українки, Ольги Кобилянської...

“Чи багато читав Стефаник? - запитував Б.Лепкий. - Як там було в Русові, не знаю, але за
краківських часів - ні. Арно Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким
добре жив, і досить. ... З наших Франка високо ставив...

Ніцшого “Also sprach Zaratustra” позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст”2. 

М.Коцюбинський у 1905 р., відповідаючи на запитання М. Мочульського, називав практично ті ж
імена: “В молодих літах захоплювався я Шекспіром, В.Гюго, а відтак і Мопассаном, хоч взагалі
читав дуже багато”, “свій літературний смак я виробив

___________________

1 Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його
публіцистичних писань. - С.70.

 

2 Лепкий Б. Із спогадів. Василь Стефаник // Дивослово. - 1966. - №9. - С.5.

 

 

під впливом європейської літератури. Слов”янські літератури мені менше подобаються. В останні
часи я дуже захоплююсь північними письмениками (Ібсен, Іонас Лі, Від та інші), а також
Метерлінком, Роденбахом... “ І ще - на продовження теми смаків і ціннісних орієнтацій:
“Слов”янські літератури мені менше подобаються, ніж європейські. А то тому, що я там стрічаю
ширші горизонти, більшу дефініцію в оброблюванні сюжетів, у стилі. Спеціально Достоєвського
дуже люблю. З сучасних українських письмеників мені більше подобаються Стефаник, Франко,
Мирний, Кобилянська, Леся Українка,Самійленко, Лепкий”1.

Законодавцями літературної моди, отже, були скандинавські письменники (Г.Ібсен, К.Гамсун,
Б.Бйорнсон, А.Гарборг), німецькі (Г.Гауптман), російські (Ф.Достоєвський), польські
(С.Пшибишевський). Естетичні цінності пов”язувалися у В.Винниченка саме з цим рядом...

1.3. Дебют: пошуки орієнтирів 

 

Творчість В.Винниченка виразно ділиться на три періоди, як це відзначав ще М.Зеров наприкінці
1920-х років, включившись у дискусію про роман “Сонячна машина”. Перший охоплює шість років
(1902-1908 р.р.) - “від його першого виступу до таких драм, як “Дисгармонія”, “Щаблі життя”,
“Великий Молох” тощо”2. В цей час Винниченком було написано “соковиті побутові повісті ...,
побудовані трохи на старосвітський лад,

____________________

1 Коцюбинський М. Твори: У 7 т.- К., 1975. - Т.6. - С.С.49-50.

 

2 Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т.2. - С.440.

 

 

 

але свого часу свіжі і нові в українській прозі” (“Краса і сила”, “Голота”, “Контрасти”, “Мнімий
господін” та ін.). Ці оповідання й повісті, за словами М.Зерова, “зліквідували
народницько-умовний образ села, показавши його розшарування та деформацію старого побуту,
вони ввели в поле зору української повісті строкових робітників, економічних і заробітчан,
представили в колоритних постатях і солдатську казарму, і жорстоку “халтурність” мандрівної
малоросійської трупи (“Антрепреньор...”). Вони збудили й увагу української критики”1.

Приблизно з 1907 року у творчості В.Винниченка настає другий, якісно новий період. На зміну
“соковитим побутовим (точніше було б сказати, соціально-психологічним. - В.П.) повістям”
приходить, писав М.Зеров, “імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням,
запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі”. Причому, цей новий шлях
був “ширший і принадніший, як видавалося самому письменникові - небезпечний та непевний, як
видавалося тогочасній критиці”2. Поштовх дискусіям про “нового” Винниченка дали такі його
твори, як оповідання “Момент”, п”єси “Дисгармонія” і “Щаблі життя”.

Нарешті, третій період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою “Сонячної машини”,
зміною тем і “методів письма”: “Тема - переупорядкування суспільства за допомогою винаходу,
засоби її опрацювання - то засоби популярного в сучасній літературі (йдеться про 1920 роки.
-В.П.) і невластивого Винниченкові раніше, трохи авантюрного,

________________

1 Зеров М. Твори: У 2 т.- Т.2. - С.440.

2 Там само. - С.С.440-441.

 

 

соціально-фантастичного роману, де замість обридливого психологізму з усіма його “онерами”,
подається “цікава інтрига, актуальні проблеми”. Це, за словами М.Зерова, “шлях фабульного,
“утопійного” роману”.

Ці характеристики можна дещо уточнювати, але головні тенденції, лінії творчої еволюції
В.Винниченка та її хронологічні рамки М.Зеровим визначено майже безпомилково. 

У перший період (його тривалість варто скоротити на один рік) Винниченко-письменник працює
виключно в жанрі оповідання з гострою соціально-психологічною колізією в центрі. За
стильовими ознаками його рання новелістика вписувалася в реалістичну традицію української
прози, що, між іншим, наполегливо заохочував літературний “хрещений батько” молодого
письменника Є.Чикаленко, - надто ж тоді, коли помітив у творах В.Винниченка 1908-1909 р.р.
ознаки того, що він називав “символізмом”. “Безумовно, найкращі Ваші речі - “Краса і сила”,
“Голота”, “Темна сила”, “Голод”, “Момент”, “Боротьба” (окрім кінця) та інші такого роду, які
написані просто по способі Тургенєва, Толстого, Горького, т.є. по старому методу, як Ви колись
висловились, а всі символістичні і публіцистичні (“Щаблі життя”) просто нічого не варті, але, на
жаль, Ви їх вважаєте за найкращі...” 1.

Час літературного учнівства для В.Винниченка минув, треба думати, досить швидко. Між його
юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням “Сила і краса” (пізніша назва - “Краса 

і сила”) чимала якісна відстань. І якщо “Софія” писалася _________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.

 

 

орієнтовно в 1899 р., а “Сила і краса” - на початку 1902 року,то можна тільки подивуватися зі
стрімкого творчого зростання Винниченка.

У “Повії”, де продовжується добре розроблена попередниками тема зневаженого паничем
дівочого кохання, він явно наслідує Шевченкову “Катерину”, не вельми вміло використовуючи
ритміку, стилістичні конструкції, строфіку цієї поеми. Великою є залежність і від інших
літературних зразків (“Бурлачка” І.Нечуя-Левицького, “Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це
відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна
залежністьб від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним
намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією.

З цього погляду досить характерними є оповідання “Народний діяч”, “Сила і краса”,
“Антрепреньор Гаркун-Задунайський”. У них легко помітити зразки промовистої латентної
(прихованої) критики, яка виразно засвідчує настрої Винниченкового бунту проти української
літературної старосвітщини.

У “Народному діячеві” В.Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХЇХ ст.
сюжетну схему: панич, який приїздить на вакації до батьків, зав”язує роман із дівчиною з простого
роду. У М.Старицького (драма “Не судилось”) усе завершується ситуацією, схожою на ту, в якій
опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте
Винниченко, з усього видно, був знайомий і з творами, де в центрі уваги авторів виявлялася
постать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то в іронічному ключі.

Від Радюка до Раденка - таким був спектр героїв цього 

 

типу, якщо мати на увазі в першому випадку повість І.Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому -
повість Б.Грінченка “На розпутті”. І.Нечуй-Левицький ставиться до “націонала” Радюка з двоїстим
почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством і готовністю кинути виклик оточенню,
але слів, декларацій у нього значно більше, ніж вчинків, в самих же вчинках є щось наївне,
бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко
показав драму інтелігентських ілюзій, які, зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як
дим...

Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після “Хмар” і через десять -
після повісті “На розпутті”, мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз-у-раз
осмішнював себе. Його Вася (він же Василь Семенович Головатий) - це, власне, карикатура на
“народного діяча”, причому, настільки очевидна, що Леся Українка навіть вважала оповідання
зіпсованим саме цією центральною постаттю. Цілком можливо, що в наміри автора входило
навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози.

І.Нечуй-Левицький для В.Винниченка (як і для Лесі Українки, інших письменників молодої
генерації) уособлював “канон” такої прози. Не дивно, що стріли латентної критики в ранніх
новелах В.Винниченка спрямовувалося передусім у його бік. Якщо в поемі “Повія” він сам ще
наслідував “Бурлачку” І.Нечуя-Левицького, то в “Силі і красі” бачимо полеміку з манерою
змальовувати дівочу вроду так, як це робив патріарх української прози: “То була краса, що
виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї
ні “губок, як пуп”янок, червоних, як добре 

 

намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як
маківка на городі”1.

Йдеться про Мотрю з оповідання “Сила і краса”. В.Винниченко, як бачимо, кепкує з
сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах, манери. А що натомість?

“Чорна, без лиску, товста коса, невисокий, трохи випнутий лоб, ніс тонкий, рівний, з живими
ніздрями, свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях, легка смага на матових,наче
мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось,
дивлячись, наче лилося якесь тихе, м”яке, ласкаве світло, - то була й уся краса сієї дівчини” (с.23).
В.Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнкові, намагаючись залишатися
об”єктивним, безпристрасним “портретистом”. Немає жодного порівняння, автор обходиться
епітетами, зосереджено виписуючи подробиці і нюанси. І разом з тим він (як і
І.Нечуй-Левицький!) не виходить за межі портрета паспортних прикмет, - тобто такого
змалювання зовнішності героя, яке обходиться без якихось більш-менш виразних психологічних
деталей. Лише останній штрих (“тихе, м”яке, ласкаве світло” , що ллється з очей Мотрі) натякає на
якісь загадки внутрішнього світу героїні.

Полеміка з І.Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з урахуванням традиції, - і це характерна для
молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише
злегка модернізував її.

________________

1 Винниченко В. Краса і сила. - К., 1989. - С.23. Далі цитати з оповідання “Краса і сила” подаємо
за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами
М.Євшана, розбивав “українофільське капище наших патріотів”1, - причому, робив він це раніше за
самого М.Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну
“українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів
якого стала “голосна “малороссійськая драма”, яка в останнім часі прибрала застрашуючий вид і в
страшний спосіб множиться і росте на очах”2.

Оповідання про антрепреньора Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті
“боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних
(європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь
містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, - на його сцені розгортається
дійство типової “малороссійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна
було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби ... якби в самих виставах реальних
гаркунів-задунайських з їхнім убозтвом (ще дужче підкресленим претензією на “іскуство”!) не було
ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень
режисури та гри виконавців... “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля ніг
Марусі...”, - скільки подібних фіналів бачено було глядачами за 

_________________

1 Слова з листа редакції “Української хати” до В.Винниченка (від 5 лютого 1911 р.). Ймовірно,
автором його був М.Євшан. - ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 22.

 

2 Євшан М. Куди ми прийшли? - Львів, 1912. - С.8.

часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920-х років М.Хвильовий, між іншим, використав ім”я Гаркуна-Задунайського
як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства - он яким “неубієнним” виявився цей
персонаж раннього оповідання В.Винниченка...

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, не особливо приховуючи, в яке “капище”
мають влучати стріли його пародіювання й пересмішництва, молодий Винниченко брав собі в
“спільники” Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про
“українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його
притягували до себе “відпадки суспільности” (І.Франко), - тобто, химерний світ усяких босяків,
злодіїв, повій.

Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час
появи в “Киевской старине” Винниченкової “Сили і краси” був уже автором “Очерков и
рассказов” у двох томах, повісті “Фома Гордеев”, до світу його героїв (“колишніх людей”) була
прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцять шість і
одна”) друкували й українські часописи. Загалом, читацька аудиторія цього письменника була
величезною.

Чи не за прикладом Горького влітку 1899 р. 19-річний єлисаветградець Володимир Винниченко
на кілька місяців подався в мандри “по Україні” (як Горький - “по Русі”), та й пізніше в нього
подібних подорожей буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу,
оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України,яка поставала зі
сторінок його численних оповідань

 

 

перших років ХХ століття. ( Чи знав, між іншим, В.Винниченко, що влітку 1900 р., коли він складав
іспити в Златопільській гімназії і готувався до вступу в Київський університет, Максим Горький
мешкав на Україні - у селі Мануйлівка на Полтавщині?).

“Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером автора “Сили і краси” поставали не те
щоб привабливо... просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима
моралізатора. Варто спробувати глянути на горьківську Мальву очима якої-небудь “тургеневской
девушки”: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне - чужого собі знайшов би
строгий погляд героїнь з романів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”... Тим
часом, у Горького Мальва приваблює своєю гріховною красою.

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще І.Франко, дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього
“нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані
на суспільність, що їх зробила такими. ... Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж,
проституція, ошуканство, - тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденне заняття,
спосіб життя”1.

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что
босяки - люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и
заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 року).

________________

1 Франко І. Новини нашої літератури. - У кн.: Винниченко В.Раб краси. - К., 1994. - С.348.

 

 

 

Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає
прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті , мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв,
Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “відпадків суспільності” - Мотрю
Чумаченко, доньку удівця-п”яниці. Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання
Мотрі, те, що називається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? На Ількові,
який є втіленням краси, чи на Андрієві, який уособлює силу?

Нетрадиційний Винниченків любовний трикутник не розламують штучні психологічні розв”язки.
Хитання душі Мотрі між “силою” і “красою” , зрештою, вирішуються на користь сили, тобто -
Андрія, хай грубого й навіть жорстокого, вигадливішого, підступнішого, ніж добрий, м”який і
“однолінійний” Ілько. Сила поетизується В.Винниченком. І якщо більшість членів редколегії
журналу “Киевская старина” висловлювалася проти публікації “Сили і краси” на сторінках
часопису (потрібна була сильна “пресія” Є.Чикаленка, щоб твір таки з”явився в друкові!), то
головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка
до традиційної моралі. Він показує порок, у якому немає пороку, гріх,у якому немає гріха. Щодо
персонажів його “Сили і краси” можна було б повторити слова російського критика-народника
М.Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони - “не отвергнутые, но отвергшие”!
Якщо вони й виломилися із усталених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась
гріховна поезія в тому мимовільному викликові, який вони кидають оточенню. Їхній “буйний”,
некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір
поважних київських 

 

інтелігентів старшої генерації. Навіть Є.Чикаленко, і той застерігав: “не ганяйтесь за
горьковщиною!”1.

Винниченко не погоджувався, сердився, коли чув, що його Мотря нагадує горьківську Мальву2. В
1908 р. різко запротестував проти спроб підвести його “під трафарет”, сперечаючись із тим же
Є.Чикаленком: “їй-богу, мені стає вже смішно: спершу була в мене “горьковщина” , тепер
“андреєвщина”, а мого, значить, нічого. Неодмінно треба підвести під трафарет, дякуючи сходству
тільки в якій-небудь дрібниці форми. А суть, найголовніше не зрівнюється. В мене стільки ж було
“горьковщини”, як тепер “андреєвщини”. Як тоді світогляд круто розходився з моїм, так само це є
тепер з Андреєвим. Про Арцибашева вже й казати нічого. Аж сумно, що оцінюють по дрібницях,
по неважному, не істотному”3.

І все ж, якщо мати на увазі справді-таки суть, а не дрібниці форми, то суголосність “Сили і краси” з
прозою М.Горького на зламі століть виявиться цілком очевидною. “У горьківській художній
переоцінці цінностей 90-х - початку 900-х років на перший план вийшли такі суттєві для нього
мотиви: переоцінка зла (“гріха”), добра (любові і співстраждання), правди і сили”, - робить
висновок сучасна дослідниця4. В цей період у Горького часто зустрічається мотив грішників
нерозкаяних, не “покараних” совістю і навіть щасливих.(А хіба персонажі “Сили

_______________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.

2 Лівицька М. На грані двох епох. - Нью-Йорк, 1972. - С.134.

3 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293.- справа 73 - 183.

4 Колобаева Л. Горький и Ницше // Вопросы литературы. - 1990. -№10. - С.167.

 

 

і краси” не належать саме до такої категорії “грішників”?).

Розкриваючи недієвість, умовність традиційної моралі, М.Горький робив ставку на вольовий
людський тип, на силу. При цьому, “мотив сили, поєднуючись із мотивом краси, подається в
раннього Горького у піднесено-романтичному ореолі”1. А сам феномен сили здобуває різноманітні
художньо-смислові значення: це і вияв досконалості тілесної, земної природи людини, і жага
життя, розмаху та інтенсивності пристрасті, і воля до творчого діяння й подвигу, і “бич” правди,
здатність художника до жорстокої безкомпромісної правдивості в осмисленні буття, нарешті,
поклоніння жінки перед поезією сили в її любовному поєдинку з мужчиною зображується як голос
самої природи, її “вибір” (оповідання “Сон Колі”, 1893)2. 

У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає
думка про відносність, умовність усіляких моральних табу (Л.Колобаєва майже тими ж словами
характеризує спрямованість прози Горького на перехресті століть). Як казав один із героїв
Шекспіра: “ніщо не є саме собою добре чи погане - таким воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до
“нашого сприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя,
хоч - був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди
життям, який нічого-нічогісінько нід собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість -
понад усе! У “Силі і красі” така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних,

_________________

1 Колобаева Л. Горький и Ницше. - С.171.

2 Там само.

 

різких тонах він формулюватиме її трохи згодом - передусім у п”єсах і романах 1907-1914 р.р.

А поки що Винниченко сперечається зі старою українською літературною традицією. Сучасники
помічали в оповіданні “Сила і краса” бунт - “бунт проти мертвотного спокою, проти...
повільности, застою”. В Андрієві, який уособлює силу, бачили “початок протесту проти
сонгородської млявости... індивідуалізм та романтику сильної натури”1.

З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об”єктивна ж
потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть була вельми гострою.
Молодий Винниченко з його зухвалим намаганням заперечити стереотипи йшов назустріч цій
потребі. Він шукав альтернатив віджилому - як у сфері художньої форми, так і в царині “нової
моралі”, об”єктивно виходячи на питання про ціну експерименту, що його “сильна натура”
здійснює над собою й над іншими.

 

1.4. Висновки

Естетичне самовизначення В.Винниченка значною мірою зумовлювалося новою атмосферою в
українському літературному житті на рубежі ХІХ і ХХ століть. Боротьба генерацій у цю пору
ознаменувалася протистоянням народницьких і модерністських уявлень про літературу, її природу
й місію. Ідея європеїзму стала прапором “Молодої України”. 

___________________

1 Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадянського життя // Винниченко В.
Вибрані твори. - К., 1927. - С.30-31.

 

 

 

 

Промовляючи в 1910 р. над могилою П.Куліша, М.Євшан, який приїхав у Мотронівку разом із
гуртком молодих авторів “Української хати”, наголошував на винятковій ролі “людини, якій
належить будучність”, “нашої гордості перед світом”, тобто - саме П.Куліша1. Ідеологові
українського модернізму М.Євшану важливо було наголосити на історичній тривкості ідеї
включення української культури в світовий культурний процес, - ідеї успадковуваної від
перекладача Шекспіра й Біблії, який добре розумів значення для свого народу “дзеркала
всесвітнього”.

Цей епізод 1910 р. вельми промовистий, оскільки свідчить про характер естетичних орієнтацій
молодої генерації українських письменників початку ХХ ст. Зростання числа перекладів творів
світової літератури, значно інтенсивніша, ніж у ХІХ ст., взаємодія літератур, трансформація
художнього досвіду популярних західноєвропейських письменників (водночас із опорою на
національну літературну традицію!), - все це прикмети строкатої й суперечливої картини
літературного розвитку в Україні тієї пори, коли відбувався дебют Винниченка-прозаїка.

Його естетичні орієнтації теж пов”язувалися, передусім, із європейським художнім досвідом. Лінія
творчої поведінки молодого Винниченка зумовлювалася його “контроверсійністю”, духом
противенства, установкою на бунт. А крім того, В.Винниченко - з усією імпульсивністю,
амбіційністю, темпераментністю його вдачі - був людиною, тісно пов”язаною 

__________________

1 Інститут рукописів ЦНБ ім. В.Вернадського. - Архів П.Куліша. - Фонд ІІІ. - Справа 53179.

 

 

 

 

з політичною боротьбою, революціонером-практиком, одним із лідерів української
соціал-демократії, - і ця обставина теж позначалася на його творчості, в якій помітне тяжіння до
конструювання універсальних моделей “щасливого майбутнього”, побудованих на гармонії
людини й суспільства, природній моралі, внутрішній досконалості особи. Звідси ті колізії між
художником і проповідником (доктринером), які зумовлювали парадоксальність художнього
мислення В.Винниченка.

Парадоксальним був і Винниченків бунт проти “старосвітської” літературної традиції. З одного
боку, він, використовуючи можливості латентної критики, іронізує над описовою манерою
І.Нечуя-Левицького, над театральною “гаркун-задунайщиною”, бере собі в “спільники”
М.Горького... А з другого - свідомо чи несвідомо “враховує” й українську літературну традицію,
пов”язану з іменами Т.Шевченка, Панаса Мирного, того ж І.Нечуя-Левицького (юнацька поема
“Повія”, оповідання “Народний діяч”). Проте вже в першому своєму опублікованому оповіданні
(“Сила і краса”) В.Винниченко нетрадиційно змальовує нетрадиційних героїв, що представляють
“відпадки суспільності”. У зображенні світу “колишніх людей” є очевидні перегуки з творами
М.Горького із життя босяків (відсутність моралізування,поетизація “краси гріха”,“грішників
нерозкаяних”, заперечення пуританства, романтизація сили, стихії й розмаху життя).

Уже в ранніх новелах В.Винниченка прозирає той дух “переоцінки цінностей”, який невдовзі
стане в його творчості всепроникним.

 

 

 

РОЗДІЛ 2. 

МОДЕЛІ “НОВОЇ МОРАЛІ”: ЦІНА ЕКСПЕРИМЕНТУ

 

2.1. Експерименти з мораллю

 

Не тільки історикам літератури кінця ХХ століття, а й критикам, сучасникам Винниченка, впадала
в око метаморфоза, що відбулася з його творчістю буквально через кілька років після дебюту.
Ранній Винниченко, відзначав Микола Євшан, “зробив велике вражіннє не так своїм художнім
хистом - були і єсть більші художники від нього в українській літературі, - ані не змістом і
проповіддю нової моралі в своїх творах - нічого нового як мислитель він не дав і не може дати, - а
більше своїм темпераментом, розмахом та дужістю своїх молодих сил, своєю свіжістю. ... Легкість і
недбалість були не гріхом, а достоїнством його таланту, вони давали всю безпосередність та
життє його творам, робили їх близькими читачеві...”

А далі у М.Євшана - констатація повороту, “зміни декорацій”: “Відтак почав працювати інтелект”.
З”явилася “проповідь нової моралі, до того ще моралі партійної”1.

Отже - посилення раціонального начала, проповідництво, різкий акцент на проблемі
морально-психологічного змісту. Під знаком такої метаморфози відбувалася творча еволюція Винниченка-прозаїка
і Винниченка-драматурга в 1907-1916 р.р. (хоча в цю ж пору він не забував і про жанр класичної новели

_________________

 

1 Євшан М. Рецензія на роман В.Винниченка “На весах жизни” //Українська хата.- 1912.- №9-10.-
С.С.550-551. 

 

 

 

реалістичного зразка, випробуваний ним ще в перші роки літературної праці ). 

Пафос заперечення, рішучого відкидання буржуазної моралі як фарисейської, лицемірної, віджилої
супроводжувалося у В.Винниченка активним пошуком, конструюванням моделей моралі нової,
соціалістичної. На цьому шляху йому доводилося продиратися не тільки крізь павутиння
стереотипів, а й крізь власні ілюзії та суперечності. Але - світло “далекого пункту” кликало до себе
темпераментного автора, сповненого енергії перетворення суспільних обставин (і людини - теж!).

Була в цьому енергійному прагненні данина часові. Можна назвати три фактори, що зумовлювали
характер Винниченкових експериментів із мораллю, визначали напрямок його творчих шукань.

1.Революція моральної свідомості, потреба переоблаштування світу на принципово нових
засадах, що породила на початку ХХ ст. моду на соціалістичну літературу, - вона (мода) набула
тоді неабиякого поширення. Для прикладу можна згадати неабияку популярність праці А.Бебеля
“Жінка і соціалізм”, яка за короткий час витримала в Росії понад тридцять перевидань. Німецький
соціаліст А.Бебель прогнозував, що грядущий тріумф соціалізму означатиме не лише зникнення
приватної власності, класів, держави та церкви, а й встановлення вічного миру. Запанують, писав
він, свобода, рівність і братерство: політика, правові принципи будуть цілком узгоджуватися “із
законами природи”, відбудеться “повна емансипація жінки”1. 

_______________ 

1 Див.: Бебель А. Женщина и социализм. - Одеса, 1905.

 

 

Історичне нетерпіння мас у Росії початку ХХ ст., пов”язане з очікуванням гармонії, обіцяної
пропагандистами соціалістичної теорії, було надзвичайно сильним. І художня література ( в т.ч. й
українська) немало зробила для того, щоб закріпити в суспільній свідомості ідею оновлення світу, а
в сфері соціальних емоцій - нетерпіння бунту: “Так далі жити не можна...”

Так не можна, але - - як треба?

Відповіддю на це питання і були численні моделі майбутніх відносин, що їх пропонувала творча
фантазія письменників, перейнятих, як В.Винниченко, духом революційного переустрою життя. 

2. Філософські ідеї Фрідріха Ніцше, які вже в 1890-ті роки стали в Росії своєрідним “знаком доби”.
Американська дослідниця Едіт Клуз, яка спеціально вивчала проблему “Ніцше в російській літературі: 1890-1914
р.р.”, вважає, що “ хоч революція моральної свідомості і не вписувалася в російську традицію, російські цінності і
російські міфи, все ж досвід читання Ніцше кинув на цю традицію нове світло. ... Як критик

моралі і як шукач міфу, Ніцше був вирішальним каталізатором, що перетворив російський імпульс у моральний
бунт”1.Цей висновок щедро ілюстровано аналізом творчості Л.Андреєва, М.Арцибашева,
А.Бєлого, П.Боборикіна, А.Вербицької, М.Горького,О.Купріна, Д.Мережковського, Б.Ропшина... 

В українській літературі ідеї Ф.Ніцше, його бунт проти моралі, культ індивідуалізму також мали
резонанс. Достатньо 

_____________________

 

1 Clowes E. The revolution of moral consciousness. Nietzsche in Russian literature. 1890-1914 . - Illinois,
1988.- p.230.

 

 

 

 

згадати прозу молодої О.Кобилянської, інтерес до Ніцше з боку Лесі Українки, засвідчений її
листами, статті М.Сріблянського й М.Євшана в “Українській хаті”1... У максимах Ф.Ніцше знайшов
філософське опертя для свого бунту проти фарисейської моралі і В.Винниченко.

3. Художня література кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. з її сміливою постановкою вічно
злоденних морально-філософських проблем. Першими тут слід назвати імена Г.Ібсена, А.Стріндберга,
Г.Гауптмана,С.Пшибишевського, Ф.Достоєвського. Додамо до них ще й імена Гі де Мопассана та Г. д”Аннунціо, -
маючи на увазі дослідницький сюжет цього розділу.

В.Винниченко свідомо йшов на творчий полілог із багатьма письменниками (попередниками й
сучасниками), чиї імена й книги були на вустах у читацької публіки й критики. Звідси - збіги й
паралелі, а також полемічні розходження із законодавцями літературної моди кінця ХІХ -поч. ХХ
ст.ст. Творча практика В.Винниченка у 1907-1916 р.р. досить багата як на типологічні, так і на
контактні зв”язки зі світовою літературою. Існують, як відомо, різні форми міжлітературних сходжень:
запозичення, наслідування, стилізація, образні аналогії, ремінісценція, алюзія, імпульс, літературний збіг, пародія,
травестія тощо 2. Конструюючи моделі “нової моралі”, В.Винниченко менше всього прагнув
наслідувати чи стилізувати.Проте запозичення, ремінісценції й алюзії (не ________________

1 Про відлуння ідей Ф.Ніцше в Україні див.: Кміт Ю. Фрідріх Ніцше //Літ.-науковий вісник. - 1901. -
№1; Христюк П. В.Винниченко і Ф.Ніцше// Українська хата. - 1913. - №5.

 

2 Див.: Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. - С.144.

 

 

 

кажучи вже про імпульси, що йшли збоку, нерідко пробуджуючи

бажання полеміки або творення власних “версій”) у нього зустрічаються не так і рідко.

При цьому варто пам”ятати, що запозичення тем (мотивів), образів, художніх прийомів
талановитим автором далеко не завжди означає нетворче засвоєння відомих зразків. У випадку ж
із Винниченком ідеться про зовнішній стимул, про активний розвиток і трансформацію
першоджерела. Власне, запозичення в нього має характер ремінісценції - відгомону чужого
мотиву, сюжету, образу. Це своєрідне відштовхування від відомого - заради нового художнього
результату. 

 

2.2. В. Винниченко - Г. Мопассан - Г.д”Аннунціо:

мотив дітовбивства

 

Для того, щоб надати цьому твердженню конкретності, звернемося до трьох творів В.Винниченка
- драми “Memento” (1908 р.) та романів “По-свій”(1912 р.) і “Записки Кирпатого Мефістофеля”
(1916 р.), у яких повторюється один і той же “нав”язливий” мотив - батько (або ж людина, яка
мимоволі опинилася в ролі “батька”) задля того, щоб позбутися небажаної дитини, стає її вбивцею.

Художник Кривенко з “Memento” таким чином намагається залишитися вірним своєму
принципові “чесності з собою”. Зусиллям волі, суто раціональними аргументами (мовляв,
новонароджений, вирісши, буде все одно нещасним) він сподівається перемогти “темний, сліпий,
животний інстинкт” - материнський і батьківський.

Поет (і революціонер) Вадим Стельмашенко з роману “По-свій”, дізнавшись, що жінка, яка
полюбила його, - вагітна, 

 

 

відвертається від неї, і тим доводить її до самогубства.

Адвокат Михайлюк (“Записки Кирпатого Мефістофеля”) свою дилему ( обов”язок перед нелюбою
жінкою, яка народила небажану для нього дитину, перед самою дитиною, - чи любов до молодої
красуні?) вирішує на користь батьківського обов”язку, а не кохання.

Сюжетні ситуації в усіх трьох випадках цілим рядом деталей повторюють одна одну.

Читачам кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. мотив убивства батьком власної дитини (або ж людиною,
до цієї дитини причетною) був добре знайомий завдяки новелі Гі де Мопассана “Сповідь” (1884
р.) та роману Г.д”Аннунціо “Невинна жертва” (1892 р.). Обидва письменники на початку нового
віку користувалися в Росії чималою популярністю. Їх охоче видавали. У російських перекладах
вийшли дванадцять томів прозових і драматичних творів італійського письменника. Зібрання ж
творів Мопассана, видане в Петербурзі у 1911-1912 р.р., склало цілих тридцять томів! 

Ними захоплювалися. Л.Толстой у 1894 р. написав передмову до книги новел Мопассана.
М.Коцюбинський зізнавався в 1906 р., що в роки молодості Мопассан був серед його улюблених
письменників - разом із Шекспіром, Гюго та Золя. 

Про них сперечалися. Леся Українка, як відомо, присвятила творчості д”Аннунціо велику частину
своєї статті “Два направления в новейшей итальянской литературе” (1900 р.), в якій назвала
модного літератора з Італії “співцем виродження”. Тож чи дивно, що деякі сюжети їхніх творів
ставали “кочовими”?

У новелі Мопассана “Сповідь” драматургія сюжету тримається на моральному парадоксі
(українською мовою цей твір для 

 

 

“дніпрянського” восьмитомника Мопассана переклав, між іншим, Іван Світличний). Герой новели
- пан Бадон-Леременсе - помирає, маючи абсолютно бездоганну репутацію. Діти його щиро
люблять, а жителі містечка визнають, що “на одну чесну людину поменшало”1. І тільки після
смерті цього добропорядного юриста розкривається його моторошна таємниця: коли діти пана
Бадона-Леременсе разом із нотарем читають духівницю свого батька, вони з жахом дізнаються, що
в молодості він скоїв страшний злочин. Духівниця виявляється сповіддю героя, його каяттям,
залишеним нащадкам.

У 26-річному віці пан Бадон-Леременсе став убивцею власного сина, якого йому народила
коханка. Зарадити появі дитини було неможливо. Мопассанів герой зізнається собі, що небажане
немовля мимоволі стало причиною “цілковитого краху” його життя. Адже сам він у цей час
збирався одружитися з іншою жінкою, до якої мав серйозні почуття. І ось дитина стає на
перешкоді шлюбові, благополуччю, любові.

Усвідомлення життєвого краху породжує відчай і... ненависть до ні в чому не винного дитяти. Як
зізнається герой, його не покидала “ненависть до сина” - “до цього живого й крикливого
шматочка м”яса, що став мені на дорозі, розбив моє життя” (с.109).

Мопассан мотивує фатальний вчинок героя його хворобливим знетямленням, стресом, психічним
розладом.Батька небажаної дитини відвідує “спокуса злочину” (с.110). Згадуючи в сповіді той
страшний день. коли він відчинив вікно, впускаючи крижаний вітер до кімнати, де лежало голе
немовля, Бадон-

____________________

 

1 Мопассан Гі де. Твори: У 8 т. - К.,1971.- Т.5. - С.107. Далі всі цитати зі “Сповіді” подаємо за цим
виданням, вказуючи сторінку в тексті. 

 

 

 

 

Леременсе сам намагається розібратися: як усе це могло статися?! І приходить до висновку, що
керувала ним “розгубленість,хвороблива маячня, коли людина вже не владна над своїми
вчинками й свідомістю” (с.110).

Запам”ятаймо цей фінальний епізод із новели Мопассана: голе немовля, відчинене вікно,
смертоносний подув крижаного вітру...

Герой “Сповіді” сам судить себе: усвідомлення гріха не покидало його до смерті. Спогад про
скоєне постійно нагадував про себе, “мов хижий звір, ув”язнений в глибинах душі” (с.112).

Нотар радить дітям знищити духівницю, і вони так і роблять. Троє свідків “замогильної сповіді”1
мовби зазирнули “за край”, туди, де криються загадкові безодні людської психіки, - і отетеріли від
їхніх зяючих глибин.

Ось ці два аспекти новели Мопассана особливо звертають на себе увагу: акцент на
парадоксальності ситуації й самого героя, а також на моторошності й таємничості “глибин душі”,
яка раптом відкривається своїми безоднями (згадка про “хижого звіра, ув”язненого в глибинах
душі”, у цьому розумінні вельми характерна!).Як ми побачимо далі, подібний ракурс у змалюванні
людини приваблював і В.Винниченка.

Г.д”Аннунціо, пишучи роман “Невинна жертва” через вісім років після Мопассанової “Сповіді”,
зберіг основні контури сю-

жету, запозиченого у французького новеліста. Його роман

________________

1 Мимовільна аналогія: в іншого французького письменника, Ф.Шатобріана, є “Замогильні
нотатки”, які він писав із наміром, що їх прочитають уже після його смерті, отже - сприйматимуть
їх як голос із “того світу”. Те ж саме відбувається й зі сповіддю героя Мопассана.

 

 

 

 

написаний у формі монологу героя - людини егоїстичної і пристрасної, а водночас - відкритої,
схильної до самоаналізу.

Перед нами, таким чином, постає історія аристократичної, зовні благопристойної італійської
родини. Драматургія стосунків Тульйо й Джуліани (так звати головних героїв цієї історії)
виявляється, проте, вельми складною. Після семи літ подружнього життя Тульйо зізнається, що від
їхньої з Джуліаною любові залишилися руїни та ще ... дві доньки. Безладне життя, коханки, вічний
пошук насолод, охолодження стосунків з дружиною, до якої він тепер почуває хіба що жалість та
співчуття, стали причиною душевної кризи героя д”Аннунціо, втомили його.

На сторінках роману кілька разів з”являються ремінісценції з “Войны и мира” Л.Толстого.зокрема -
сцена, коли “маленька княгиня” Ліза, дружина Андрія Болконського. помирає, мовби запитуючи
всіх своїм виглядом: “Что вы это со мной сделали?” І це не випадково. Толстой-художник не
залишив д”Аннунціо байдужим: складні метаморфози, що відбуваються в душі героя, він прагне
відтворити “по-толстовськи”, показуючи непрості комбінації душевних станів, боротьбу мотивів,
переливи почуттів, які можна назвати клубком суперечностей, або - згадуючи відому
характеристику толстовського психологізму - діалектикою душі.

Тульйо в д”Аннунціо справді multanime - “з багатьма душами”1. Кривдник, який і сам страждає.
Грішник, який бореться з власними пороками. Зрештою, злочинець і жертва в

________________

 

1 д”Аннунціо Г. Собр.соч.: У 12 т. - Спб.,1907.- Т.1. - С.34. Далі всі цитати з роману “Невинна
жертва” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

одній особі.

Як і Мопассан, д”Аннунціо робить акцент на тих чинниках людської поведінки, які
непідконтрольні волі й розумові.”Вищі сили”, дію яких відчуває на собі Тульйо,це, здається, те ж
саме, що й “хижий звір”, ув”язнений у глибинах душі героя новели “Сповідь”.Біологічні начала,
інстинкти, підсвідомість...

Поворотний пункт у тому психологічному сюжеті, що його вибудовує д”Аннунціо, - ревнощі
Тульйо. Він запідозрює Джуліану в зраді, мучиться, дає волю своїй уяві, і, зрештою, з”ясовує, що
“хвилина слабкості” у Джуліани таки була. Більше того - вона завагітніла. Так з”являється
центральна колізія: і Тульйо, і Джуліана не хочуть дитини. Ревнощі струшують притомлену, але
палку душу Тульйо. дають поштовх його пригаслій любові до дружини. І водночас - вони ж
роздмухують вогонь ненависті до дитини, яка має народитися. З”являється (як і в героя
Мопассана) “спокуса вбивства” (с.188),що стає для Тульйо нав”язливою ідеєю, оскільки він добре
розуміє. що новонароджений неминуче виявиться причиною “втраченого щастя” для них обох -
Джуліани й самого Тульйо.

Слідкувати за перебігом думок, намірів, сумнівів, душевних станів Тульйо - все одно, що стежити
за грою барв у миготливому калейдоскопі. Г.д”Аннунціо виявляє неабияку психологічну
майстерність - навіть при тому, що схильність його Тульйо до пишномовства часом буває
надмірною, а форма монологу змушує героя роману скрупульозно аналізувати свої почуття (а то й
просто називати, “перелічувати” їх) у ситуаціях, найменш для придатних для цього.

Здається, про прозу д”Аннунціо можна сказати приблизно тими

ж словами, якими Тульйо відгукується про творчість письменника Філіппо Арборіо, спокусника
його Джуліани: “Його 

 

 

 

романи, сповнені складної психології, іноді надзвичайно тонкої,

часто фальшивої, зачіпали сентиментальні душі, запалювали тривожні фантазії, вчили з неабиякою
тонкістю презирству до буденного життя” (с.28). Леся Українка теж звертала увагу на “дуже
патетичну форму” романів д”Аннунціо, на поетизацію ним “гниття й руйнування”, хоча й
віддавала належне “щирості та відвазі у висловленні найпарадоксальніших думок, у розкритті
почуттів і мотивів, які зазвичай ретельно приховуються людьми”1.

Останні слова легко проектуються й на роман “Невинна жертва”, його головного героя, який,
зрештою, знаходить для себе й Джуліани вихід у тому, щоб спровадити на той світ винне хіба що
самим своїм народженям немовля.

І знову - все, як у Мопассана: голе дитя, відчинене вікно (у д”Аннунціо - не батьком, а “батьком”)
вікно, смертоносний подув крижаного вітру...

“Французька критика часто дорікає д”Аннунціо за наслідувальність, - писала Леся Українка, - але
треба зауважити, що сам він ніскільки не приховує своїх запозичень, вважаючи, що має право
користуватися тим матеріалом, який відповідає напрямові його таланту й розуму. При цьому,
незважаючи на всі наслідування й цитати, він все-таки залишається завжди самим собою...”2. Цей
висновок Лесі Українки, по суті, підтверджується й спостереженнями З.Венгерової, яка,
порівнюючи новели “Сповідь” та роман “Невинна жертва”, відзначала, що пафос цих двох творів -
_______________

1 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. -К., 1977. - Т. 8. - С.50.

2 Там само. - С.32.

 

 

 

різний. У новелі французького письменника постає “картина безнадійного морального розкладу”,
Мопассан усе веде до того, щоб “перетворити одиничний випадок у песимістичний осуд
дійсності”. Тим часом, у романі д”Аннунціо “песимістичний аналіз людського серця перетворився
в гімн пристрасті, яка торжествує”1.

Резюме З.Венгерової варто лишень доповнити визнанням того спільного, що споріднює новелу
Мопассана й роман д”Аннунціо. Передусім - інтересу обох письменників до “безодень” людської
психіки, до темного, таємничого, позасвідомого в поведінці персонажів. Характерно, що слово
“безодня” прозвучало і в самому тексті “Невинної жертви”. “Легкі завіси алькова відділяли мене від
безодні” (с.246), - каже Тульйо, маючи на увазі саме “спокусу вбивства”, яка володіє ним мало не
фатально. У певному розумінні, Тульйо теж “невинна жертва”: ним мовби керують “вищі сили”,
фатальні пристрасті. Г. д”Аннунціо вже самою назвою роману, здається, робить притиск на
парадоксальності життя, яку можна передати хіба що в оксиморонний спосіб: безгрішний
грішник, злочинець, який виявився жертвою...

Парадокс, як відомо, - це абсолютне протиріччя (або ж: міркування, яке доводить як істинність, так
і неістинність якоїсь тези). У Мопассана й д”Аннунціо зустрічаємо саме таку суперечливість
життєвих явищ, яка тяжіє до абсолюту, до парадоксу.

Володимир Винниченко, використавши “мандрівний” сюжет, не

________________

1 Венгерова З. Предисловие к изданию: Г. д”Аннунціо. Собр. соч.:В 12 т. - Спб., 1907.- Т.1. -
С.ХІІ.

 

 

 

 

 

повторює своїх попередників сліпо.У нього - свої художні завдання. У кожному з трьох творів
український письменник розгортає гострий внутрішній конфлікт - моральний і психологічний.
Кривенко (“Memento”) і Стельмашенко (“По-свій”) - соціалісти, але й ніцшеанці водночас! - рішуче
відкидають “приписи ветхої моралі”, намагаючись сформулювати принципи власної “нової
моралі”. Апологія сили й індивідуалізму займає серед цих принципів ключове місце.

Художник Василь Кривенко - один із перших Винниченкових героїв, які декларують принцип
“чесності з собою”. Щоправда, робить він це з допомогою дещо туманних (хоч і не позбавлених
патетики) формул. “Чесність з собою - це гармонія думок, почувань, досвіду, це - сила і
цільність...”1.

Отже - внутрішня гармонія, лад із самим собою, альтернатива лицемірному дотриманню
заскорузлих і фальшивих приписів ветхої моралі. Принцип “чесності з собою”, власне, передбачає
цілковите ігнорування моралі як регулятора поведінки людини в суспільстві. Головне - ти сам,
загальноприйнятими нормами моралі можна знехтувати...

Але існуюча суспільна мораль - то лише один з об”єктів Кривенкового бунту. Є ще й другий -
інстинкти. Апологет сили, він раз-по-раз оголошує “темний сліпий інстинкт” деспотом, і, власне,
оголошує цьому “деспотові” війну. Відкидаючи старих богів і божків, художник Кривенко створює
собі... власного “божка”: ним для нього стає Принцип (ота сама “чесність з _______________

1 Винниченко В. Memento // Винниченко В. Вибрані п”єси. - К., 1990. - С.46. Далі всі цитати з
п”єси “Memento” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

 

 

 

собою”, помножена на бажання підкорити собі своє ж біологічне начало). І цей новий “божок”
виявляється жадібним і владним: він вимагає від Кривенка неабияких зусиль у поєдинку з самим
собою задля тріумфування Принципу.

Кривенко заводить роман з Антоніною, проте крім плотських утіх та ідеї “вільного кохання” нічого
іншого він обіцяти їй не збирається. Дізнавшись, що Антоніна завагітніла, - дратується: небажана
дитина (“плювок життя”, - каже про неї Кривенко) може зруйнувати його схему. В Антоніні ж
прокидається материнський інстинкт. І хоч Кривенко велить їй позбутися плоду, проте жінка не в
силі цього зробити: “Я не вб”ю своєї дитини...” (с.46). Докори Кривенка щодо її “покірності
темним інстинктам” викликають у неї незгоду (“це великий інстинкт”) і навіть здивування, ледь
приховане обурення Кривенком: “Що ти за бог такий, всезнаючий?” (с.46). 

Проте Кривенко, заклопотаний власними принципами, врешті-решт, не обмежується докорами й
переконуваннями. Він робить те, що й герої Мопассана та д”Аннунціо: виставляє голе немовля на
холодний вітер - і воно незабаром помирає. Принцип, отже, бере гору над батьківським почуттям,
яке ледь-ледь нагадало про себе, але в цій моторошній Кривенковій перемозі є й поразка. За
торжество голої ідеї, схеми, принципу заплачено життям безневинної маленької людини. Її смерть
- жахливий результат насилля схеми над життям.

Критики В.Винниченка не раз ототожнювали позицію автора з позицією його героїв типу
Кривенка. Певні підстави для подібних “знаків рівності” можна відшукати в амбівалентному
характері стосунків Винниченка-письменника з персонажами його драм та романів. У “Memento”
вони (стосунки) теж 

 

 

неоднозначні і навіть суперечливі. І все ж, художник Кривенко, якого приголомшена смертю
дитини Антоніна називає “страховищем”, справляє враження мізантропа і циніка, який зробив
себе заложником власних “принципів”. Вельми характерними для розуміння пафосу “Memento” є
репліки Орисі Вербівської, яка пересвідчується в тому, що насилля догми над життям може
обернутися кривавою драмою. Емоційні інвективи цієї героїні (між іншим, есерки, “людини партії”)
з відстані часу виглядають як застереження, мимовільні пророкування: “Та звідки ви, чорт вас
забирай, знаєте, що життя піде по вашому плану, по напряму вашого майбутнього?” (с.62). І ще - в
тому ж ключі: “Які ви гидкі всі, принципіальні! Який чорт з ваших принципів, коли ви тільки
рюмсаєте й мучитесь від них? Для чого ж вони тоді? Від всього відмовляються, женуть всяку
радість, всього бояться, жаліються... Во ім”я чого ж? Во ім”я якогось дальшого, майбутнього, яке,
може, ніколи й не буде. Фу ти, дурні!” (с.62). 

Принцип перемагає, але він же, принцип, і посоромлений у драмі В.Винниченка . Варто
наголосити лишень, що йдеться про небезпеку догм тих, хто сам себе уявляв перетворювачами
життя, “новими людьми”. У драмі “Memento” є чимало наївних з художнього боку речей (хоч би оті
ремарки щодо “жагучих” пристрастей героїв: “дико”, “скажено”, “істерично”...), але слід віддати
належне Винниченковій чутливості щодо “бісівського” начала в душах і свідомості
“перетворювачів світу”, революціонерів, догматизм яких несе у собі загрозу самим основам життя.

Цікаво, що приблизно в той же час, коли В.Винниченко писав свою драму “Memento”, філософ
С.Франк у статті “Етика нігілізму”, надрукованій у збірнику “Вехи” (1909 р.), серед 

 

 

головних рис морального світогляду російського інтелігента назвав “фанатизм, пристрасну
відданість улюбленій ідеї, яка межує з idee fixe, доводячи людину, з одного боку, до самопожертви і
величних подвигів і, з другого боку, - до по-

творного викривлення всієї життєвої перспективи і нетерпимого

знищення всього, що породжується з даною ідеєю” 1 

Винниченкового Кривенка теж є всі підстави назвати фанатиком ідеї, принципу. “Викривлення
всієї життєвої перспективи” під тиском idee fixe відбувається і в його випадку. Найбільш очевидна
ознака цього “викривлення” - вбивство власної (небажаної!) дитини...

Пізніше С.Франк розвиватиме свої спостереження над моральним світоглядом російського
інтелігента у статті “Єресь утопізму”, яка починається з характерного нагадування античної
мудрості: “всяке дерзотне свавілля, в силу якого людина порушує природний порядок речей і
посягає на місце і значення, їй не властиві, фатальним чином карається”2.Утопізм (тобто задум
порятувати, вдосконалити світ насильницьким шляхом) стає джерелом зла, - говорить С.Франк, -
адже він неминуче проходить шлях “від святості до садизму”. Замість обіцяного й сподіваного
добра та правди - панування неправди, насилля і злодійства, замість вивільнення людського
життя від страждань - безмежне їх збільшення... Рятівники людства (з їхньою фанатичною вірою в
свою idee fixe) мимоволі виявляються “безсовісними злодіями і кровожадібними

____________________

 

1 Франк С.Л. Этика нигилизма // Вехи. Интеллигенция в России. - М., 1991. - С. 157.

 

2 Франк С.Л. Ересь утопизма //Квинтэссенция. Философский альманах 1991. - М., 1992. - С.378.

 

 

 

 

 

тиранами...”

У 1908 р. В.Винниченко ще не міг уявити в усьому масштабі

наслідків “єресі утопізму” в російському її варіанті, але синдром “бісівщини”, що постає з
фанатичного нав”язування життю якоїсь утопічної схеми, з бажання “переробити” людину,

він усе ж відчув...

Недарма ж Орися Вербівська назвала Кривенка з його страшнуватими “принципами” “героем
нашего времени”. В моральних конструкціях цього персонажа їй вбачався певний “знак доби”.

Помічена колізія не відпускала, мучила В.Винниченка. З героєм Кривенкового типу він ще довго
не розлучався, про що свідчать і романи “По-свій” та “Божки”, об”єднані спільними персонажами,
часом дії, сюжетними перипетіями.

Поет і революціонер Вадим Стельмашенко з цієї “дилогії” є, по суті, Кривенковим близнюком. Те
ж саме вперте підпорядкування себе принципові “чесності з собою”, індивідуалізм, боротьба з
“мохноногими” інстинктами. І, врешті-решт, конфлікт з оточенням, змагання із самим собою...

У сюжеті роману “По-свій” з”являється досить велике відгалуження, що його автор називає так: “Із
записок Вадима Стельмашенка”. Саме тут виринає вже знайомий нам мотив небажаної дитини.

... Невеличке сибірське поселення, тісне коло революціонерів-засланців, серед яких - і Вадим
Стельмашенко. Він (як і Кривенко з “Memento”) зайнятий “переробкою” самого себе. Суть цього
експерименту над собою нам уже, власне, відома. Геть “приписи ветхої моралі”. Геть “темні сили
сивої, давно померлої давнини”, “темну спадщину дідів моїх”. “Темна владна 

 

 

сила”, проти якої бунтує Стельмашенко, - це, звичайно, інстинкти, передусім - кровні зв”язки між
людьми в межах роду, родини. Соціаліст і “ніцшеанець” Стельмашенко хоче бути цілком вільним
від усякої “біології”, тому й намагається вичавити з себе “зайві” чуття. Таким чином має
самоствердитися його безмежна свобода і сила.

Українському поетові Вадиму Стельмашенку хочеться побути в ролі Заратустри, не більше й не
менше...

І ось у цього “Заратустру” закохується некрасива й нещасна молода жінка - революціонерка
Наташа, яка теж відбуває заслання. На відміну від Вадима, вона зовсім не збирається воювати з
“темною владною силою”. Любов пробуджує в ній жінку. Вагітність додає їй навіть певності, у
поведінці, виразі обличчя з”являється “щось злісне, уперте, завзяте”1. Ще не народивши дитину,
Наташа вже почуває себе матір”ю.

А що Стельмашенко? Заклопотаний собою, власною свободою, Вадим дратується поведінкою
Наташі: “вона хоче більше того, ніж я їй хотів дати” (с.145). Народження дитини він чекає як
поразки своїх “принципів” (значить, я - такий, як усі, значить, мої інстинкти дужчі за мою волю,
значить, сильна особистість поступається “голосові крові”. А крім того, “моє життя потрібніше
іншим” (с.137), сім”я, діти - недозволенна розкіш для революціонера...).

“Однині ми розпочинаємо трудну, безглузду, жорстоку війну, - зізнається Стельмашенко, маючи
на увазі себе й Наташу. - А дитина наша буде тою країною, де одбуватимуться баталії” (с.155).

____________________

1 Винниченко В. По-свій // Винниченко В. Твори: У 24 т. -К., 1927. - Т.18 . - С.155. Далі всі
цитати з роману “По-свій” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

 

 

“Війна”, про яку думає поет Стельмашенко, закінчується поразкою жінки й ненародженої дитини.
Раціональна схема перемагає - і, як наслідок, гинуть і дитина, і її мати. Наташа утопилася, і її смерть
підкреслила відчуття абсурдності розпо

чатої Стельмашенком “війни”, його жорстокого експерименту над собою і над іншими.

Зрештою, й сам Вадим Стельмашенко переживає тяжке звільнення від свого “ніцшеанства” -
станеться це вже згодом, після його повернення із заслання додому, в рідне місто, до старих і
безпорадних батьків. Тут у ньому прокинуться нормальні людські (синівські) почуття - і цього разу
він не стане на прю з ними.

Тепа, юнацька Вадимова любов, побачивши Стельмашенка після заслання, помічає разючу зміну,
яка сталася з ним. Її вражають його очі: “Це зовсім не Вадимові очі були! Колись в їх чудному
зеленому кольорі було стільки життя, немов у зеленій глибині моря, де живе маса істот, що
любляться,борються, сміються, гніваються. Тепер ці очі дивилися рівно, ясно, з легкою насмішкою,
ніби зроблені з льоду і з льодовим неприємним блиском” (с.52 ). “Соціалізм, видно, вам коштував
порядно”, - робить невеселий висновок Тепа.

Так, ідея “переробки людини”, виправлення природи, заперечення старої і конструювання “нової”
моралі обійшлося дорого, - правда, не стільки Вадимові, скільки Наташі й дитині, ще одній
“невинній жертві”. Лід в очах Стельмашенка потрохи розтаватиме: що менше в ньому
залишатиметься бажання бути гордим самітником Заратустрою, то більше людської привабливості
з”являтиметься в цього Винниченкового героя.

Власне, В.Винниченко роздумував над цілком реальними 

 

 

колізіями: сенс революційної аскези, мета і засоби в революційній боротьбі, щастя окремої людини
- і щастя всезагальне... Деякі одкровення Стельмашенка на теми уявлень соціалістів про щастя й
гармонію досить характерні саме в цьому плані: “Ми, революціонери, соціалісти, жертвуємо
спокоєм, молодістю, всім життям за ідею справедливості, за бажання помогти ображеним і
знедоленим, ми такі гуманні з людськістю, чому ми такі жорстокі з одиницями, чому ми байдужі до
щастя, навіть не щастя, а невеличої, скромної радості найближчих своїх товаришів? Невже то
правда, що щастя людськості буде куплено стражданням людей?” (с.135).

Тут знову виникає болюча тема “єресі утопізму”, яка, між іншим, змушує згадати одну моральну
тезу з “Авторської сповіді” М.Гоголя: “Весь мир не полюбишь, если не начнешь прежде любить
тех, которые стоят поближе к тебе и имеют случай огорчить тебя”.

Стельмашенків “експеримент” поставив його над краєм “безодні”, але подих її все ж отверезив
егоїстичний розум цього соціаліста і “ніцшеанця”, змусив переглянути власні принципи.

У безодню зазирнув і В.Винниченко. 

Мине п”ятнадцять років після появи роману “По-свій” (1912 р.) - і з ідеєю “реформи людини”
носитиметься Малахій Стаканчик, герой “Народного Малахія” М.Куліша. Той самий Стаканчик,
про якого можна сказати, що це - сумна пародія на “нову людину”, на гомо совєтікус. М.Куліш
наприкінці 1920-х уже бачив, чим обертається на практиці “єресь утопізму”, як трагічно
осоромлює себе ідея грандіозного перековування “людського матеріалу”, - ідея, над якою
Винниченкові герої ще тільки теоретизують. Ера суспільної практики для Кривенків і
Стельмашенків ще попереду...

 

Полеміка автора “Народного Малахія” з В.Винниченком була цілком свідомою й цілеспрямованою.
Про це, між іншим, свідчив Ю.Смолич.“Тезу “реформи людини” Куліш взяв у... Винниченка.
Потреба “реформи людини” - для того, щоб вона стала здатною сприйняти революцію та всі її
настанови, - це ж провідна теза винниченківської філософії...” І далі: “Пригадую, в розмовах про
п”єсу (ще в час її написання) Гурович (М.Куліш. - В.П.), душачись сміхом... казав, що готує для
Бучми роль, у якій йому треба буде гримуватися “під Кирпатого Мефістофеля” (Винниченка)”1.

Тут, щоправда, слід наголосити на істотній суперечності між Винниченком-революціонером,
людиною партії, соціалістом-практиком, який пристрасно прагнув наближувати “голубу далечінь”,
руйнуючи старий світ (в т.ч. й “стару” мораль), - і Винниченком-художником, який відчував, що та
його омріяна голуба соціалістична далечінь обіцяє не тільки щастя: фанатизм її ентузіастів загрожує
(згадаймо ще раз С.Франка) “викривленням всієї життєвої перспективи”.

Проте й у Винниченка-художника кінці не завжди сходяться з кінцями - маємо ще одну
суперечність, породжену вже згаданою амбівалентністю, двоїстістю стосунків автора і героя.
Письменник Володимир Винниченко був не меншим заперечником старої моралі й апологетом
“повноти життя” та принципу “чесності з собою”, ніж його Кривенко чи Стельмашенко... Слово
“життя” В.Винниченко вимовляв, судячи з його листів, з особливою побожністю, розуміючи це
поняття як прекрасну, непередбачувану стихію, яка скасовує всякі канони й регламентації, як
вищого судію, як розкіш буття,

_______________

1 Смолич Ю. Розповідь про неспокій. - К., 1968. -С.С. 61-62.

 

 

 

зіпертого на природні начала. В цьому розумінні своєрідним автокоментарем до драми “Memento” і
роману “По-свій” видаються слова з листа письменника до Є.Чикаленка, датованого 27 червня
1916 р.: “...життя душить і ламає всякі найкращі принципи. От людина вимудрувала собі якусь
теорію, виснувала, як павук павутиння, якусь систему, а життя війнуло, чи прийшов випадком
хтось повз павутиння - і все зруйнувалося”1.

Ці слова писалися В.Винниченком тоді, коли він працював над романом “Записки кирпатого
Мефістофеля” - ще одним твором, у якому звучить мотив небажаної дитини. В цю пору увагу
письменника захопили проблеми шлюбу, нещасливості багатьох людей, поєднаних у сімейній
спілці. Проте нові питання постали у Винниченка на тлі старих, у тісному переплетінні з ними.

“Записки...” - роман, у якому оповідь ведеться від першої особи, і цією першою особою в творі є
адвокат Яків Михайлюк. Кирпатий Мефістофель - це він, насмішник і трохи цинік, свідомий свого
“мефістофельства” : “Мені приємно заманути чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той
момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах, - є найкращий. За це ще можна
багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того”2.

_________________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. -Справа 73-183.

 

2 Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля // Прапор.- 1989. - № 1. - С.12. Далі всі цитати з
роману “Записки кирпатого Мефістофеля” подаємо за цим виданням, вказуючи в тексті номер
журналу (римською цифрою) та сторінку (арабською цифрою).

 

 

 

 

Якийсь лукавий біс змушує Якова Михайлюка (між іншим, колишнього революціонера “товариша
Антона”, якого один із друзів його молодості запам”ятав “самим чесним, самим порядним,
самим... самим”) ставити маленькі спектаклі, учасни-

ками яких є його знайомі, насолоджуватися владою над іншими, кепкувати, втішатися чужим
приниженням...

Звичайно, йому далеко до того “розумного чорта, проникливого у всьому, що стосується поганих
сторін життя і слабкостей людини”1, який постав зі сторінок “Фауста” Гете. Проте й до
Михайлюка можна застосувати деякі характеристики, адресовані класичному Мефістофелю: він
теж “дотепний і насмішкуватий”, хоч “героїчної величі в ньому немає”. Він теж “уміло
використовує слабкості людей та їхнє нерозумство”, у ньому теж живе “дух заперечення”...

Є в Михайлюка дивна теза про ніс як дзеркало душі - то що, в такому разі, означає його кирпатість,
його качиний ніс? А нічого особливого: хіба лиш приземлення, “одомашнення”, адаптацію до
українських обставин образу того Мефістофеля, який читачам “Фауста” може запам”ятатися, між
іншим, своїми косими, з жовтим відблиском, “тигриними” очима...

“Дух заперечення” у Винниченкового “кирпатого Мефістофеля” поширюється, знову ж таки, на
мораль, на “пуританську святість”, на “маленькі, дурні, часові і лицемірні людські закони” (ІІІ,с.75).
Проте є й альтернатива цим “дурним моралям”, як висловлюється Михайлюк. Про неї він
говорить піднесено-патетично: “вищі заповіді...”, “вищий закон природи...”, “великий закон
життя...” Можна здогадуватися, про що мова: про вічні природні начала людського життя.

________________

1 Аникст А. “Фауст” Гете. - М., 1979. - С.115.

 

 

 

Доводиться повторити те, що було сказано у зв”язку з романом Г.д”Аннунціо: біологія, інстинкти
батька-матері... Адвокат Михайлюк, безперечно, має на увазі саме їх, особливо ж тоді, коли
уточнює сам себе: “Родина, діти, - от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони
нашої логіки” (ІІІ, с.76).

Історія, яка сталася з самим “кирпатим Мефістофелем”, підтверджує правоту його висновку. Він
опиняється в ситуації вибору: з одного боку - байдужа Михайлюкові жінка, з якою він, проте, завів
дитину, з другого - Біла Шапочка, дівчина, в яку герой “Записок...” закохується, мов юнак. Дитина
(як це було і в Мопассана, і в д”Аннунціо) виявляється мимовільною перешкодою на шляху до
щастя, яке вже ось - зовсім поруч. Михайлюк переживає внутрішню драму. Здається, що він
учинить так само, як герой “Сповіді” та “невинної жертви”. Голе немовля, відчинене вікно, подув
крижаного вітру... Все це є і в “Записках...” Проте Михайлюк зупиняється напівдорозі. Любов
програє у цьому поєдинку з батьківським почуттям.

“Я ніколи не буду чужий до цеї маленької нетямущої істоти з хисткими ручками, - зізнається,
врешті, Яків Михайлюк. - Я не можу вирвати з себе те, що більше за мене” (У, с.26).

Конфлікт, як бачимо, розгортається у сфері “вищих законів природи”, - тим гостріший він і
драматичніший. Цього разу перемагає дитина, мовби замикаючи коло Винниченкових роздумів
про гру інстинктів у людській поведінці, про боротьбу життя і схеми, “теорії”.

Сюжет, у якому мотив небажаної дитини є домінуючим, таким чином, прийшов до завершення.
На його розв”язці, схоже, позначилися впливи “філософії життя” - філософського 

 

 

напрямку, який “розглядав усе існуюче як форму вияву життя, певної першопочаткової
(“изначальной”) реальності, яка не тотожна ні духові, ні матерії, і може бути осягнута лише
інтуїтивно"1. Для “філософії життя” характерними є туга за сильною особистістю, увага до
біологічних аспектів життя людини, жага “повернення до природи”. При цьому світ уявляється як
вічна гра ірраціональної стихії - життя, все, що посилює життя, мислиться як добро та істина, а
все, що його послаблює, - як зло і брехня...

Неважко помітити, що в драмі “Memento” та романах “По-свій” і “Записки кирпатого Мефістофеля”
ці ідеї озвалися з усією очевидністю. Озвалися, переломлюючись у складній творчій особистості,
для якої не менш важливою за “філософію життя” була й ідея соціалістичного переоблаштування
світу. То взаємодоповнюючись, то зіштовхуючись, різні складники художнього мислення
письменика поставали в дуже строкатій мистецькій іпостасі. Щось асиметричне й химерне є в цій
строкатості. Із бунту проти дисгармонії, віджилих форм, з гострого прагнення гармонії у
Винниченка народжувалася ... нова дисгармонія на зразок “чесності з собою”. Раціональні
конструкції, заполонивши свідомість його героїв, викручують, деформують їхні душі. Замість
сподіваного ладу з собою - стають причиною внутрішніх конфліктів, фатальних вчинків,
непорозумінь з оточенням. Якщо мати на увазі тріумвірат Винниченкових героїв “Кривенко -
Стельмашенко - Михайлюк”, то можна сказати, що кожен з них є

____________________

1 Гайденко П. Философия жизни // Философская энциклопедия. - М., 1970. - С.С. 349-351. Див.
також: Риккерт Г. Философия жизни. - Петербург, 1922.

 

 

 

 

віхою на шляху від “нової моралі” - до вічних істин. Хоча шлях цей непрямий, украй суперечливий, проте
вектор руху був

саме такий, а не інший. І епіцентром усіх морально-психологічних колізій у кожному з трьох випадків виявляється
дитина. У “Memento” й романі “По-свій” вона зазнає поразки, у “Записках кирпатого Мефістофеля” - перемагає.
Уже й не стільки в змаганні з крижаним вітром, скільки з холодом схем, нав”язуваних життю.

1.2.Сюжет життєвий - сюжет літературний: 

переплетіння чинників 

 

Твори В.Винниченка 1908-1916 р.р. , про які йшлося вище, цікаві не лише з т.з. літературних
аналогій. Тема дитини - небажаної і бажаної - для реальної людини Володимира Кириловича
Винниченка була надзвичайно дражливою і болючою. В архівах збереглося його листування з
Люсею Гольдмерштейн, з якого постає історія, дуже подібна до тієї, що лежить в основі драми
“Memento” (її відлуння помітне і в романах “По-свій” та “Записки кирпатого Мефістофеля”).

На початку 1908 р., перебуваючи в еміграції, В.Винниченко познайомився з жінкою, яку звали
Люся Гольдмерштейн. Була вона старшою на два роки, мала шестирічного сина. Перипетії роману
Володимира Винниченка і Люсі Гольдмерштейн - у її листах (вони збереглися у великій кількості:
виїхавши в Женеву, де вона сподівалася “на преждевременні роди”, Люся писала мало не щодня,
листів же її адресата було, вочевидь, значно менше, в архівах, принаймні,їх усього кілька). Хто
вона, ця Люся Гольдмерштейн, - сказати важко. Якось вона згадала 

 

 

Левка Мацієвича, одного із засновників Революційної Української Партії, згодом знаменитого
пілота, який, між іншим, піднімав на борту свого аероплана самого Петра Столипіна. Про
Мацієвича Люся пише як про людину, близьку їм обом - і їй, і Винниченку...

Отже, у Люсі Гольдмерштейн має народитися дитина. Чоловік Люсі десь у Росії, Винниченко
залишився на Капрі. У нього -хронічне безгрошів”я. Жінку мучить цілковита невизначеність
перспективи, власне - ситуація її зовсім відчайдушна, тим паче, що з боку Винниченка вона
відчуває холод. Листи Люсі сповнені тривоги, нарікань, жалю до себе. Ось кілька витягів із них.

26 квітня 1908 р.: “Володя, за віщо ти сердишся на мене?.. Хіба я винна, що не можу зразу
викинуть із свого серця, але хіба я тобі чим-небудь мішаю цим? Хіба я у тебе прошу що-небудь?..
Коли у мене був такий одчай, то хіба ти не знаєш, що у мене більш нікого немає?.. Я проти тебе
нічого не маю. Хіба ти винен, що не міг отвічати на моє чувство? Потім я багато думала про
те, що ти мені казав на Capri: що я не можу нічого дать, що із себе нічого не уявляю і т.д. Це
правда. За це бути ображеною - навіть смішно. Боляче було дуже - це правда. Перестрадала я
із-за цього багато, але хіба можна сердиться за правду, яка б вона не була? Може, у мене і є
які-небудь цінності, але я не умію їх дать і не получаю нічого - ти тільки казав правду. Клянусь
тобі всім святим для мене, що ти для мене близький, рідний, дорогий. Ти для мене ближче, ніж
товариші. Цього потім не буде”1.

__________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 28. Далі всі посилання на листування
В.Винниченка і Л.Гольдмерштейн подаємо за цим джерелом. Особливості правопису збережено.

 

 

7 липня 1908 р.: “Зараз я дістала твого листа. Не розумієш ти мене. Це жаль, боляче, що і не сказать навіть
не можна. Я умоляю тебе приїхать побалакать і як можна швидше. Жду тебе, приїдь зараз.

...Мій милий, дорогий Володя, як я люблю тебе. ... Володя, Володя, що ж мені робить? Як вирвать
тебе з свого серця? ... О, прокляті, прокляті люди, вони своїм паскудством уб”ють у тебе все
хороше. ... А про Горького, як тобі не сором. Ну що з того, що бачили одну... Хіба вони знають,
через що і для чого я зосталась? О, будь проклят той час, як я рішила зостатися, але хіба я
могла думать, що стануть про це балакать? Бідна жертва: соблазнив жінку в 30 год з
шестигодовою дитиною...”

Люся, як бачимо, жалкує що залишилася весною на Капрі, де їхній роман набув розголосу не в
такому вже й широкому колі емігрантів з Росії, серед яких були й Горький, Луначарський,
Богданов... Винниченка, виходить, громадська думка осуджувала, вбачаючи в Люсі його
“жертву”...

А сам він тим часом рветься в Росію. Люся ж побоюється, що це означатиме їхню розлуку
назавжди.

“Володя, ти мусиш мені дать слово, що не поїдеш, не побачившись зі мною, мій коханий, любий,
ти зробиш це?.. Клянусь, що я не буду мучити тебе, нічого не скажу, не заплачу, але я хочу ще
раз подивитися тобі в очі, прижать до себе твою рідну, дорогу голову...”

26 серпня 1908 р.: “Я всіми силами постараюсь жить... Постарайся сам, щоб я тобі не мішала. Поменше
думай про мене...”

27 серпня 1908 р.: “Я житиму не більше тижня... Що могла, те і дала. Віддам ще життя, хіба мало? Може,
хоч тоді 

 

 

повіриш, що є ще люди, котрі уміють любить... Вибач, що нарушаю твій спокій, але це вже
кінець...”

А Винниченко саме в цей час переживає тяжку депресію, хворіє (далися взнаки три з половиною
роки, проведені в київських тюрмах). У листах до Є.Чикаленка скаржиться на свій “поганий
моральний стан”, на “гостру ностальгію”, на численні борги... Рветься додому, на Україну, але
Є.Чикаленко рішуче відмовляє його, нагадуючи про жорстокі російські порядки: “ Ради бога, сидіть
Ви там і не рипайтесь...”

Яким було становище В.Винниченка наприкінці літа 1908 р., видно з його листа до Є.Чикаленка
віж 19 серпня 1908 р.: “Більшість часу я просто жалка хвора істота, яку доводить до сліз
гудіння мухи, або скрип дерева од вітру. Маленька зміна погоди робить моє тіло важким, голову
порожньою, тяжкою. А як погода тут міняється тричі на тиждень, то я тільки те й роблю,
що жду постійної погоди. Я певний, що незабаром у мене з”являться галюцинації. Іноді
безсонними ночами мені треба просто вставать з ліжка і робить чим-небудь шум, щоб не
допустить до уявлення за столом якоїсь фігури. Я стараюсь себе гіпнотизувати,як робить це
Зоря Драгоманів, і переконувати, що все це - мої вигадки. І на якийсь час це вдається мені. Але
досить якоїсь дурниці, і все пропало. Погано, Євгене Харлампійовичу, я це виражно вже бачу.
Правда, я ще не піддавсь зовсім і буду боротись з останніх сил...”1.

Ще через три тижні В.Винниченко повідомляє про свій намір їхати в Париж, де він збирається
записатися вільним слухачем

______________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. - справа 73-183.

 

 

 

до університету, щоб “штудіювати природні науки. філософію, літературу і мови”. Прожити в
Парижі планує до літа 1909 р. - з надією, що до того часу в Росії щось зміниться на краще... І в кінці
вересня Винниченко вже у Франції. “Уявіть собі, - пише він Є.Чикаленку 29 жовтня 1908 р.,- в
Парижі я найкраще почуваю! Найшов уперше тиху хату, в якій цілі дні сиджу за роботою...”

Тим часом, 10 жовтня 1908 р. Люся Гольдмерштейн пише В.Винниченку: “Вона (лікарка. - В.П.)
каже, що дуже велика дитина (мабуть, в тебе, Володінька)...”

І ще через день: “Ти зробив все, що міг і не міг, щоб допомогти мені, мій любий, якби ти знав, як
ціню це! (Винниченко, судячи з усього, і справді займався влаштуванням Люсиного побуту як міг. -
В.П.)... Чому ми не стрілись хоч би з год тому назад - я не була ж стара. Я не гарна, я вже
занадто средня людина. Средня рішуче во всьому: не дурна і не умна, не дуже погана і не гарна, і
так все, все... Ось родиться дитина, заботи, клопоти, буду здоровіша, візьму себе в руки, і я
доб”юсь того, Володінька, що ти для мене будеш тільки дорогим товаришем, а зараз не
можу,нема сил побороть себе...”

Далі настає затяжний розрив у листуванні - він триває з 20 жовтня 1908 р. до 2 листопада 1910 р.
З іншого джерела стає ясно, що сталася катастрофа. Люся народила сина, але прожив він лише три
місяці.

Володимир Винниченко - Євгену Чикаленку (21 лютого 1909 р.): "Останніми часами я мав
багато важких переживань, які знов довели мою нервову систему до поганого стану. А оце
недавно в мене помер син (трьох місяців) при тяжких обставинах. Це вкрай зопсувало мої нерви,
і те, що я придбав 

 

 

у Парижі, пішло геть. Почуваю себе дуже погано...”

Що означають слова про “тяжкі обставини” - невідомо.Відомо лише, що Люся Гольдмерштейн
винним у смерті дитини вважала В.Винниченка. Про це можна судити з листа Винниченка, яким
він відповідав на Люсині докори. Лист цей не датований, аркуш паперу, на якому він написаний,
зберігся погано, тому багато слів розібрати важко. Для повнішого уявлення про обставини початку
1909 р. (які відлунилися і в творчості письменника) його варто навести максимально повно.

"Люся! В кожному твоєму листі є образи мені, навмисні, написані з метою образить (нерозб. - В.П.)
в Парижі по від”їзді з засліплення одчаю, злоби обливала мене гряззю, я не дивувався і навіть жалів тебе, бо тим,
що ти видумувала на мене, тільки себе заплутувала. Тепер же мені цілком незрозуміло, навіщо так злобствувати,
навіщо саму себе ставити в смішне становище? Повторюю ще раз: ніколи я не робив тобі страждання для
страждання, ніколи не глузував з тебе (“іздівався”, ти пишеш), ні одній людині не говорив про тебе того, чого не
казав тобі в очі. І з квартирою, і з грішми не було в мене ніякого бажання тебе образити. Навпаки, я хотів якомога
обережніше обійти цей пункт. Але ти в такому ще стані, що скрізь убачаєш бажання зробити тобі зло. Пишу не
для свого оправдання,а щоб тебе заспокоїти. Брехать мені нема чого. Погрози викликають в мені тільки (нерозб. -
В.П.)...вання проти тебе: ти ж все або нічого не можеш зробити.

(Нерозб. - В.П.) ...мені нема за що.

Я помсти не боюсь, заслужив я її чи ні. Ніколи (нерозб. - В.П.) не виявляв перед тобою бажання
здержати її. Навпаки, один час я хотів, щоб ти хоч нею себе підбадьорила до 

 

 

життя. Правда,це був би меч, нерозумно направлений проти тебе ж, але я знаю, що у всякий час
зможу одвести його від тебе. Тепер же бачу , що без уваги тобі не обійтись. Це за (нерозб. - В.П.)
твій патрет, це буде остання (нерозб. - В.П.) ... яка одведе твою постать (нерозб. - В.П.). У
мене була думка, що ми все далі розстанемося мирно, що за пере... (нерозб. - В.П.) першою сліпою
люттю зможеш глянути на події об”єктивно, зможеш зробити оцінку не тільки з погляду своєї
утрати деяких (нерозб. - В.П.) ...стів, зв”язаних зо мною (нерозб. -В. П.)...Володею, але й внесеш
в рахунок і ту (нерозб. - В.П. ) низку (нерозб. - В.П.) страждань, які були б, коли б не трапилась
ця смерть. Але бачу, що мої сподівання не справджуються, а справджується те, що я раніше
пробачив. Ну що ж? Я приймаю виклик твій і нітрошки не сумніваюсь в тому, що ти можеш
пристрілити мене, можеш підняти процес і всіма правдами й неправдами доводити, що я
повинен у смерти нашої дитини. Можеш навіть видати мене російському уряду, коли зможеш.
Можеш звернутись до преси, і... І що? Тут ти безсила. Але ніякого роду помсти я не боюсь,
Люсю. Їдучи на Україну, я сам підписую свій смертний присуд. З першим же арештом я кінчаю
своє життя”.

Ось так. Драма могла завершитися самогубством, і це було б схожим на фінали багатьох
Винниченкових п”єс...

Ім”я Люсі Гольдмерштейн кілька разів згадується і в грайливому листуванні Володимира
Винниченка з Софією Задвиною (це ще один роман, цілком “мефістофельський” з боку
Винниченка!). Тут є й згадки про “капризы Люси”, про намагання Винниченка влаштувати її
побут (“я все-таки устраиваю квартиру для Люси...”), є й ось таке вельми цікаве зізнання: “мне
жаль ее (Люсю Гольдмерштейн. - В.П.), жаль 

 

 

мучительно... Порой же я ее ненавижу, презираю, готов причинить ей сознательно муки. ... Всей
своей кровью из народа я ненавижу в ней упадочность панства, никчемность, негодность,
негодность к жизни”1.

Виходить, що на стосунках Володимира і Люсі позначався ще й класовий фактор?!

Здається, В.Винниченко міг би повторити стосовно себе слова Фалька, героя роману
С.Пшибишевського “Homo sapiens”, - письменника, якого на початку 1909 р. він не раз згадував:
“Мене вбиває сама думка про те, що я ледве чи й можу сам відчути безпосередньо страждання чи
насолоду, - все стає в мені літературою, чимось штучним”.

Реальний сюжет із Люсею Гольдмерштейн теж “по ходу” трансформувався в літературний. Уже
наприкінці 1908 р. В.Винниченко відправив до “Літературно-наукового вісника” драму “Memento”,
перенісши в неї багато що із власного роману, який пізніше, місяців через чотири після написання
п”єси, завершиться смертю дитини Володимира Винниченка і Люсі Гольдмерштейн. ( Цю
особливість його творчої праці, пов”язану зі схильністю писати “з натури”, відчула, між іншим, і
С.Задвина, яка й сама бралася за оповідання: “Если что создашь из наших отношений и писем, -
пропонувала вона В.Винниченку, - посвяти мне”).

Життя ставало літературою. Але й література втручалася в життя, “підказуючи” той чи той
розвиток реальної ситуації, випереджаючи події.

Історія художника Кривенка й Антоніни, персонажів “Memento”, дуже нагадує історію стосунків
самого автора з

________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 30.

 

 

Люсею Гольдмерштейн. Цілий ряд реплік Антоніни виглядають як фрагмент із Люсиних листів
(“ти все одно мене не любиш...” і т.д.). Репліки ж Кривенка суголосні зі словами й думками
В.Винниченка (хоч би ось це нарікання Кривенка: “господи, Тосю, як у тебе пливуть гроші!” - не
кажучи вже про тему “чесності з собою”).

П”єсу “Memento” було надруковано в другому номері журналу “Літературно-науковий вісник” за
1909 рік - саме тоді, коли В.Винниченко повідомляв Є.Чикаленку про смерть свого (і Люсиного)
сина. Вийшло так, що реальне життя мовби “повторювало” ті трагічні колізії, що їх розгортав у
своєму творі В.Винниченко, - важко тільки сказати, наскільки скрупульозним було це
“повторення”...

Цю ж любовну історію 1908-1909 р.р. В.Винниченко використав і тоді, коли в романі “По-свій”
розробляв сюжетну лінію “Стельмашенко - Наташа”. В обох випадках присутній мотив “бідної
жертви”, некрасивої, пересічної жінки, “спокушеної” революціонером-письменником, який
сповідує принципи “нової моралі”. В обох випадках - конфлікт індивідуаліста з оточенням, яке
співчуває “жертві”. Зрештою, трагічний фінал теж однаковий - смерть дитини...

Чи варто застерігати, що твори В.Винниченка не були механічним відбитком реальної ситуації, або
з її “зліпком”? Ідеться, звичайно, про життєвий матеріал, який трансформувався художньою
фантазією письменника, складно переплітаючись із літературними ремінісценціями. Творчими
спонуками літературного походження для В.Винниченка були, як 

уже сказано, новела Г.де Мопассана “Сповідь” і роман Г.д”Аннунціо “Невинна жертва”. Маємо
справу зі свідомим перегуком, навіть зі своєрідним творчим змаганням. Адже 

 

 

В.Винниченко вже в ранній період своєї творчості розумів, наскільки важливою є готовність
української літератури подолати інерцію анахронічних, обтяжливих літературних традицій. У
цьому відношенні характерними є його рішучі, сповнені творчої амбіції слова з листа Є.Чикаленка
від 21 січня 1908 р.:“Буду обережним (щодо “символізму”, яким Є.Чикаленко докоряв своєму
“хрещенику”. - В.П.), але не можу уперто стояти на старих формах. Стиль, способи малювання
Левицького не можуть бути прикладом. Так само і Тургенєв, і Золя, і Мопассан навіть оджили
своє, а в свій час вони тим і були привабливі, що посувались вперед і шукали нового. Ваша
правда,рабськи передражнювати инчих не дуже “лестно”, але ж не варто передражнювати й
старе, що було вже й встигло оджити своє й надокучити”.

Оцим бунтівливим бажанням шукати нове, хай навіть заперечуючи в чомусь самого себе, часом
піднімаючи на щит ілюзорні цінності, зате - збуджуючи літературну і громадську думку
нестандартною інтерпретацією нестандартної проблематики, інтуїтивно пробиваючись до
важливих істин, випробовуючи й утверджуючи нові художні форми, - всім цим і привертала до
себе широку увагу творчість Володимира Винниченка 1907- 1916 років.

Історія з “нав”язливим” мотивом небажаної дитини - одне з підтверджень такого висновку.

1.3. Висновки 

 

Чи існують прямі свідчення знайомства В.Винниченка з творами Г. де Мопассана та Г.
д”Аннунціо, про які вище йшла мова? Так, існують. Наприкінці “Записок кирпатого 

 

 

Мефістофеля” Яків Михайлюк, дізнавшись, що його малий Міка відбувся легкою нежиттю (після
того, як батько підставив його, майже голого, під струмені холодного повітря), “з усміхом” каже: “У
Мопассана в оповіданні це легше виходило...” (У, с.53.).

І сюжет “Невинної жертви” д”Аннунціо Винниченку був відомий. Про нього йому 21 грудня 1908
р. нагадував Є.Чикаленко, лаючи в своєму листі п”єсу “Memento”: “Правду Гоголь казав, що коли у
нас з”явиться талановитий чоловік, то або п”яниця горький, або такі “рожі” корчить, що аж страх
бере! Ви, вибачайте, корчите навіть не оригінальні “рожі”. Публіцистику Вашу практикували ще
спартанці, а простуджував дитину в вікні ще Габріель д”Аннунціо, правда, з інших мотивів”1.

Проте якби цих прямих свідчень і не існувало, то причиною 

збігів усе одно слід було б назвати свідоме запозичення. Адже це, по суті, закономірність: “схожість
у сфері мотивів можна інтерпретувати типологічно, сюжетні ж збіги - у більшості випадків тільки
генетично”2.

Важливо й те, що “запозичення передбачає у сприймаючої сторони не порожнє місце, а зустрічну
течію, подібний напрямок мислення, аналогічні образи фантазії"3.

Звичайно, драматична сюжетна розв”язка з убивством дитини зацікавила В.Винниченка не
стільки своєю незвичайністю, скільки можливістю зануритися в загадкові сфери людського

_________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823.-Опис 1.- Справа 35.

2 Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литератур - М., 1979.- С.38.

 

3 Там само.

 

 

“я”. “Зустрічна течія” в українського письменника стосувалася питань, суголосних з тими, які
перебували в центрі уваги французького й італійського прозаїків. Нагадаємо найголовніші з них.

1. Роль біологічного начала в житті людини. “Хижий звір, ув”язнений у глибинах душі” героя
Мопассана, “вищі сили”, у владі яких перебуває Тульйо з “Невинної жертви” д”Аннунціо, і “вищі
закони природи”, з якими безуспішно намагається боротися “кирпатий Мефістофель” Яків
Михайлюк, - це поняття з одного й того ж смислового ряду.

2. Загадки підсвідомості з її механізмами, сфера ірраціонального як чинник поведінки людини.
Бажання виявити в людині глибоко заховане, причаєне, непояснюване, характерне для кожного з
трьох письменників, збігалося з тією тенденцією в європейській літературі, про яку в 90-ті роки
минулого століття говорив К.Гамсун, закликаючи сучасних йому літераторів приділяти пильну
увагу зображенню “несвідомого душевного життя людини”1.

3. Моральні парадокси, що є виявом неосяжності життя й незглибимості людської натури. Де
злочинець, а де жертва? - можна запитати, прочитавши Мопассана й д”Аннунціо. І що то за гріх,
якщо той, хто його скоїв, викликає співчуття? У Винниченка ж узагалі зустрічаємо філіппіки на
адресу моралі.

Людина в усіх трьох авторів постає, як правило, “з багатьма душами”. Акцент робиться на
психологічних таємницях, метаморфозах у поведінці героїв, на тому, що Г.Сковорода називав
“сердечними пещерами” і “безднами”. _____________________

1 Гамсун К. Собр. соч.: В 6 т. - М.. 1991. - Т. 1. - С.554.

 

 

Художні результати таких творчих установок, зрозуміло, різні, як різні й самі завдання, що їх
вирішували письменники. Запозичивши у Мопассана й д”Аннунціо сюжетний мотив,
Винниченко йшов цілком оригінальним шляхом. Так, можливо, приклад д”Аннунціо підказав йому
форму роману-монологу, в якому оповідь ведеться від першої особи. Можливо, не випадковими є
збіги в деяких деталях (у “Невинній жертві” Тульйо має брата Федеріко, який прагне жити за
“соціальною теорією”, яку у Льва Толстого викладає селянин Тимофій Бондарєв”, а в романі
“Записки кирпатого Мефістофеля” чимось подібним займається Дмитро Сосницький, який
господарює “по методу Толстого”), - може, повторюємо, ці збіги не є випадковими. Проте - за
всієї близькості вихідних установок - думка Винниченка б”ється над іншими проблемами. 

Ні в Мопассана, ні в д”Аннунціо не було (та й не могло бути) тих болісних “знаків питання”, які
стосувалися наслідків підпорядкування життя - схемі, смислу революційної аскези, поєднання
“щастя для всіх” - із щастям окремо взятої людини тощо.

В.Винниченко, як не як, жив в іншу добу, а вона висувала на порядок денний свою проблематику
- і то не тільки соціальну, а й морально-психологічну.

Історія з “нав”язливим” мотивом небажаної дитини характерна ще й тим, що сконцентрувала, мов
у фокусі, “родові” прикмети Винниченкової творчості в їх тісному переплетінні. Взявшись
простежити, як у кількох творах письменника трансформувався “кочовий” сюжет, запозичений у
Мопассана й д”Аннунціо, мимоволі наштовхуємося раз у раз на цілком самостійні теми: “синдром
Раскольникова” в героїв В.Винниченка і, загалом, 

 

 

 

відлуння “достоєвських” питань в українського прозаїка й драматурга; ніцшеанський слід у його
романах і п”єсах; особливості трактування В.Винниченком “проблеми статі”... Розчленувати те, що
складає тугий “вузол”, нелегко, але все ж спробуймо кожну з цих проблем розглянути далі
спеціально.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3.

“ДОСТОЄВСЬКІ” ПИТАННЯ У В.ВИННИЧЕНКА

3.1. Апокаліпсис за Достоєвським

 

У творах В.Винниченка 1907-1916 р.р зухвале конструювання моделей “нової моралі”
супроводжується якимсь мученням, дух полум”яного заперечення догматики гамується сум”яттям і
пересторогами, бунт і виклик доповнюються знаками питання... Над цим парадоксом варто
поміркувати спеціально. Потреба з”ясувати його природу веде нас до романів Федора
Достоєвського.

Тема “Винниченко і Достоєвський” у контексті нашого дослідження заслуговує на особливу увагу.
Вона й справді належить до числа найактуальніших у винниченкознавстві, на що вказував
Г.Костюк, визначаючи головні напрямки історико-літературного вивчення спадщини українського
класика. “Відомо, - нагадував Г.Костюк, - що крилата фраза В.Леніна про “архипоганого
Достоєвського”, яку тепер повторюють вчені всього світу, була висловлена Леніном після його
читання Винниченкового роману “Заповіт батьків”. Про мотиви Достоєвського в творчості
Винниченка деінде говорили й інші критики: і Львов-Рогачевський, і Арабажин, і Ольмінський, і
Воровський та й ще дехто. Одні вбачали в цьому позитивну рису в творах Винниченка, а другі -
глибоко негативну. Але всі ці твердження не були наслідком глибокого вивчення та зіставлення
філософсько-етичної системи думання обох романістів, вивчення їх розповідної манери,
мовно-семантичної структури і взагалі ідейно-образного думання. Ні, це кидалося 

 

 

переважно спонтанно, від першого, часто зовнішнього враження, в полемічному запалі. Настав
час, коли можна і треба цю тему поставити й опрацювати спокійно і солідно.Така праця була б
новим важливим вкладом не тільки в українську, але й у світову науку”1.

Розмову про “достоєвські” питання у Володимира Винниченка почнемо з констатації:
В.Винниченко був першим українським письменником, який змалював (ізсередини!) середовище
революціонерів, у т.ч. - й професійних. Уже серед ранньої його новелістики знаходимо низку
творів, персонажі яких - студенти, що виготовляють прокламації, поширюють їх серед селян,
солдатів, робітників, поспішають на сходки, перевозять через кордон нелегальну літературу,
переховуються від жандармів... Вони приваблюють своїм молодим ідеалізмом і саможертовністю,
ці юні соціалісти з оповідань “Боротьба”, “Зіна”,”Роботи!”, “Момент”, “Записна книжка”,
“Студент”... Проте, починаючи десь із 1906 року, В.Винниченко робить прикрі для себе відкриття,
які змушують його всерйоз задуматися над моральними аспектами революції. У нього, молодого
соціал-демократа, виникають тривожні питання, які стосуються моралі революціонера (чи,
точніше, морального забезпечення соціалістичної справи).

Невідповідність гасел і практики, благородних цілей і недостойних засобів їх досягнення,
взаємозв”язок політики і етики, - ось головні пункти Винниченкових роздумів і сум”ять. 1911 року,
сперечаючись зі своїми опонентами, він зізнається, що ще в 1903-му р. був вражений
“невідповідністю життя, яке _______________

1 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк, 1980. - С.С. 18-19.

 

 

 

 

 

 

мене оточувало, з тими взірцями, що їх малювала молода уява”1. Винниченко й себе не милував:
“Я, наприклад, не дивлячись на свою віру в світле, чисте вчення соціалізму, почував себе
морально злочинцем. Я відвідував публічні будинки, іноді не проти був випити, доводилося
брехати задля коспірації своїм же товаришам, букти нечесним з найближчими людьми,
прикидатися перед жандармами, часто йти на несправедливі і грубі вчинки. Це все не відповідало
уявленню про соціаліста як про людину вищої моральності, героя і святого”2.

Із подібних сум”ять і почали виникати у п”єсах і романах В.Винниченка “достоєвські” питання.

Про психологію і мораль “нових людей”, які вирішили запровадити “вселенське щастя”,
перевернувши для цього світ, докорінно змінивши традиційний уклад суспільного й
індивідуального життя в усіх його сферах та виявах - політика, економіка, право, мораль, культура,
релігія...

Про неправедну мету, яка видається “новим людям” настільки праведною і єдино можливою, що
вони беруться за її реалізацію з безоглядністю засліплених своїм “святим” ученням неофітів, для
яких праведність засобів - річ другорядна й необов”язкова.

Про фанатизм та утопізм як основу соціального прожектерства і моторошну плату за них...

“Реакційного” письменника Ф.Достоєвського (як його називали

 

------------------------------

1 Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных: открытое письмо моим
читателям и критикам. - Львів, 1911. - С.11.

 

2 Там само. 

 

 

 

більшовики ще до 1917 року) такі питання не відпускали протягом 1860-1870-х р.р., коли Росія
була вагітна майбутніми бунтами, зіпертими вже не на стихію пугачовського зразка, а на новітні
теорії, які моделювали ідеальний устрій.

Проте великі потрясіння в Російській імперії настануть згодом, з початком століття ХХ-го. Теорія
ось-ось мала перейти в площину політичної практики. Сфера соціальних емоцій була сповнена
нетерпіння, замішаного на взаємній ненависті між різними суспільними верствами (класами), між
владою і революційними партіями, готовими до основ перетрусити старий режим з усіма його
державними інституціями.

“Достоєвські” питання Володимиру Винниченку довелося обдумувати, отже, на зламі епох, коли
передчуття й пророцтва автора “Злочину і кари” та “Бісів” починали збуватися, - хоча ХХ століттю
ще належало продемонструвати всю моторошну глибину його провіщень.

Але справа не тільки у відмінностях між 60-70-ми роками минулого століття - і першими двома
десятиліттями віку нинішнього. Різниця була і у вихідних позиціях двох письменників.

Федір Достоєвський, пристрасний критик російських “західників”, оборонець “грунту” (“почвы”, -
якщо вдаватися до поширеного публіцистичного лексикону ХІХ ст.), якому не чужий був пафос
російського месіанства, категорично заперечував революціонізм, протиставляючи йому ідею
морального самовдосконалення людини. Через осягнення Бога, християнської моралі...
“Безбожник" Раскольников із його страшнуватою теорією “двох розрядів” людей (вищих і нижчих)
і похмурими мріями про “всезагальне щастя”, зрештою через 

 

 

страждання приходить до каяття. Євангеліє, за читанням якого герой Достоєвського звільняється
від душевної скверни, - очевидна противага його ж (Раскольникова) “теорії”, яка передбачає
кровопускання як метод “виправлення” життя й егоїстичного самоствердження.

У випадку ж із Володимиром Винниченком усе складніше, адже в його особі поєднувалися
революціонер-практик, чия діяльність була спрямована на досягнення соціалістичного ідеалу -
“світлого, чистого вчення” - і художник, якому відкривалися суперечності й дисонанси грядущого
потрясіння основ.

Ф.Достоєвський завершив роман про злочин і прозріння Раскольникова віщими снами цього
героя, які той бачить уже на каторзі. Сни Раскольникова - апокаліпсис Достоєвського.Тепер,
наприкінці ХХ ст., сни із “Злочину й кари” читаються як спогад про ”небачені морові виразки”
прожитого століття. “І звідки він (Достоєвський.- В.П.) все це знав?!” - вигукнув якось філософ і
публіцист Ю.Карякін. “Все це” - то і червоний більшовицький терор (по суті - війна з власним
народом), і німецький націонал-соціалізм з біснуватим фюрером у рейхстазі, і китайська “культурна
революція”, і винищення третини населення своєї країни “червоними кхмерами” в Кампучії...

“Ему (Раскольникову.- В.П.) грезилось в болезни, будто весь мир осужден в жертву какой-то
страшной, неслыханной и невиданной моровой язве, идущей из глубины Азии в Европу”, - так
починається апокаліптична візія Ф.Достоєвського. Ось як вона розгортається далі: “Все должны
были погибнуть, кроме некоторых, весьма немногих, избранных. Появились какие-то новые
трихины, существа микроскопические, вселявшиеся в 

 

 

тела людей. Но эти существа были духи, одаренные умом и волей. Люди, принявшие их в себя,
становились тотчас же бесноватыми и сумасшедшими. Но никогда, никогда люди не считали себя
так умными и непоколебимыми в истине, как считали зараженные. Никогда не считали
непоколебимее своих приговоров, своих научных выводов, своих нравственных убеждений и
верований. Целые селения, целые города и народы заражались и сумасшествовали. Все были в
тревоге и не понимали друг друга,всякий думал, что в нем в одном и заключается истина, и
мучился, глядя на других, бил себя в грудь, плакал и ломал себе руки. Не знали, кого и как судить,
не могли согласиться, что считать злом, что добром. Не знали, кого обвинять, кого оправдывать.
Люди убивали друг друга в какой-то бессмысленной злобе. Собирались друг на друга целыми
армиями, но армии, уже в походе, вдруг начинали сами терзать себя, ряды расстраивались, воины
бросались друг на друга, кололись и резались, кусали и ели друг друга. В городах целый день били
в набат: созывали всех, но кто и для чего зовет, никто не знал того, а все были в
тревоге.Оставили самые обыкновенные ремесла, потому что всякий предлагал свои мысли, свои
поправки, и не могли согласиться, остановилось земледелие. Кое-где люди сбегались в кучи,
соглашались вместе на что-нибудь, клялись не расставаться, - но тотчас же начинали что-нибудь
совершенно другое, чем сейчас же сами предполагали, начинали обвинять друг друга, дрались и
резались. Начались пожары, начался голод. Все и все погибало. Язва росла и подвигалась дальше
и дальше. Спастись во всем мире могли только несколько человек, это были чистые и избранные,
предназначенные начать новый род людей и новую жизнь, обновить и очистить землю, но никто
и 

 

 

нигде не видал этих людей, никто не слыхал их слова и голоса”1.

Мор, світова пошесть, видіння яких мучить героя Достоєвського, - це страшна плата за “теорію”,
яка довгий час здавалася Раскольникову невинною, виправданою, навіть благородною.

Це втілена мета, що тільки здавалася праведною.

Питання про мету і засоби, про конфлікт Принципу (схеми) і Життя, про ціну утопізму, які з такою
моторошною пронизливістю прозвучали в романі Ф.Достоєвського 1865 року, підказувалися
практикою російського нігілізму тієї пори, гримасами нечаєвщини з її цинічним зневажанням
моралі, гуртковою деспотією, “комуністичним маккіавелізмом”2, бісівською готовністю до стихії та
руйнування. Недарма невдовзі після “Злочину і кари” Ф.Достоєвський узявся за роман-памфлет
“Біси” (1871), у якому мовби продовжилися сни Раскольникова. 

В.Винниченкові ж демонструвала “достоєвські” питання сама дійсність початку ХХ ст. з її
соціально-політичними катаклізмами, коли - якщо дещо перефразувати слова авторів “Блокадної
книги” А.Адамовича і Д.Граніна - “життя мовби начиталося Достоєвського”.
Винниченко-художник почався напередодні, а сформувався в час колосальних потрясінь, у
_____________________

 

1 Достоевский Ф.М. Преступление и наказание // Достоевский Ф.М. Собр. соч.: В 15т. -
Ленинград, 1989.- Т.5. - С.С.516-517. Далі всі цитати з роману “Злочин і кара” подаємо за цим
виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

2 Див.: Скиба В. Феномен Леніна: революційний романтик чи переконаний терорист? -
Вітчизна.- 1993.- №№5-6, 7-8.

 

 

 

 

яких із неабиякою силою виявилися трагічні протиріччя епохи,оголюючи й загострюючи ту
соціальну, політичну, моральну проблематику, яку з жахом передчував, угадував російський
романіст. Повалення старого світу з його устоями стало реальністю, і в цьому історичному акті
експериментам Раскольникова і Верховенського відведено було, як виявилося, далеко не останнє
місце. 

Проте не лише голоси життя, не лише безпосередні враження художника спонукали
В.Винниченка до роздумів над “достоєвськими” питаннями. Був ще і цілеспрямований, свідомий
інтерес до творчого генія Федора Михайловича Достоєвського, було читання його прози.Прямих
свідчень цього факту небагато, але два з них навести варто:

1) згадка героя роману “Чесність з собою” про історію з Раскольниковим;

2) лист В.Винниченка до Л.Гольдмерштейн (вересень 1908 р.), у якому він просить надіслати йому
“Братів Карамазових” і “Злочин та кару”.

Без факту безпосереднього спілкування В.Винниченка з художнім світом Ф.Достоєвського була б,
зрештою, неможливою і відома формула щодо “архискверного подражания архискверному
Достоевскому”, адресована В.Леніним романові “Заповіти батьків”.

Проте найголовнішим аргументом, який не залишає сумнівів щодо творчого діалогу Винниченка з
Достоєвським, є сама творчість Володимира Винниченка.

В чому, як виявлялося його “наслідування” Достоєвському - художнику, який не міг не приваблювати
українського 

 

 

 

письменника сміливістю своїх “останніх питань”, постійним зазиранням у безодні, в підпілля душі
людської? 

3.2. Синдром Раскольникова

Починаючи з п”єси “Дизгармонія” (1906р.), у творах В.Винниченка один за одним з”являються
герої, вчинки і слова яких цілком виразно виявляють у них синдром Раскольникова. Вони дуже
схожі один на одного: молоді інтелігенти, завсідники революційних гуртків, категоричні
заперечники “старої моралі”, індивідуалісти, які, по суті, експериментують на собі й на ближніх,
намагаючись бути “чесними з собою”. Вони сперечаються, влаштовують диспути й “суди”,
конфліктують з оточенням, закохують у себе екзальтованих соціалісток і просто прагнучих любові
дівчат чи жінок, демонстративно й холодно відкидають загальноприйняті норми... Назвемо цих
самозваних апостолів “нової моралі” поіменно. 

Мартин із “Дизгармонії” (1906 р.). 

Мирон Антонович Купченко із п”єси “Щаблі життя” (1907 р.), він же - центральний персонаж
роману “Чесність з собою” (1909 р.).

Художник Василь Кривенко (драма “Memento” - 1908 р.).

Лікар Зінько Чупруненко (драма “Великий молох” — 1909 р.).

Поет Вадим Стельмашенко (романи”По-свій” та “Божки” - 1912-1914 р.р.).

Лікар Петро Заболотько (роман “Заповіти батьків” - 1913 р.).

Художник Суховій (драма “Мохноноге” - 1915 р.). 

Адвокат Яків Михайлюк (роман “Записки кирпатого Мефістофеля” - 1916 р.).

Все це (окрім хіба що Михайлюка) варіації одного й того ж 

 

 

типу - типу людини, якою керує жадоба переоцінки цінностей. В тім числі й цінностей моральних.

Усі вони прагнуть жити згідно з власною “теорією”, яка для них стає суворою догмою, ідолом, - і
саме це судомне підпорядкування себе ретельно сконструйованому принципові споріднює їх із
героєм “Злочину і кари”.

23-літній учорашній студент (юрист!) Родіон Раскольников пішов убивати стару
процентницю,вибудувавши перед тим цілу систему мотивів і самовиправдань.Він, як виявилося,
навіть статтю надрукував із вельми характерною назвою - “Про злочин”, - і пізніше, вже після
скоєного, у розмові з приставом слідчих справ Порфирієм Петровичем і своїм приятелем
Разумихіним викладав ідею цієї статті так: оскільки люди діляться на “звичайних” і “незвичайних”,
то той, хто належить до другого розряду, “сам имеет право разрешить своей совести перешагнуть
... через иные препятствия, и единственно в том случае, если исполнение его идеи (иногда
спасительной, может быть, для всего человечества ) того потребует” (с.245). 

“Перешагнуть ... через иные препятствия”, - це його, так би мовити, евфемізм: ідеться насправді
про життя десятка-сотні “звичайних” людей, які можуть бути принесені в жертву заради якоїсь
грандіозної гуманної справи людей “незвичайних”. Правда, десяток-сотня - не більше як образ, бо
звідки знати Родіону Раскольникову, що якесь діяння, спрямоване нібито на “разрушение
настоящего во имя лучшего”, не потребуватиме крові вже тисячі чи мільйона “нижчих”, тобто тих,
кого він зараховує до “матеріалу”? 

Втім - а хоч і мільйон? Правило вже сформульовано , і що там якась арифметика? Тисяча - сюди,
тисяча - туди... Головне, 

 

 

 

 

що в майбутньому таке кровопускання, продиктоване лагородною метою, буде виправдане, адже,
знає Раскольников, “большая часть... благодетелей и установителей человечества были особенно
страшные кровопроливцы” (с.245). Всі вони, ті, хто має дар чи талант сказати середовищу своєму
нове слово , - злочинці, але в тому то й річ, що “преступления этих людей, разумеется,
относительны и многозначительны” (с.246).

І ось ключовий імператив, що його формулює герой Достоєвського: “если ему (“другому
розрядові”, “незвичайній” людині. - В.П.) надо для своей идеи перешагнуть хотя бы и через труп,
через кровь, то он внутри себя, по совести, может, по-моему, дать себе разрешение перешагнуть
через кровь” (с.246).

“Своя ідея” Раскольникова лише напочатку оберталася навколо “всезагального щастя”. Це він лише
в теоретичних емпіреях добирався до мрії про “разрушение настоящего во имя лучшего”. А ось
коли настав час, не тямлячи себе, ослаблими руками, майже машинально опускати на голову
процентниці сокиру, - виявилося, що “проклята мрія” Раскольникова насправді не до якихось
рятівних ідей зводиться, тим паче - не до банального грабунку. Найголовніше для нього -
перевірити себе: “вошь ли я, как все, или человек? ... Тварь ли я дрожащая или право имею?”
(с.397).

Екс-студентові Раскольникову хочеться належати до розряду “незвичайних” людей, хочеться! - і
він наважується “переступити через кров”. Дає собі, своїй совісті дозвіл, право на злочин.

Трохи згодом він доводитиме Соні Мармеладовій: “Что 

 

 

 

делать? Сломать, что надо, раз навсегда, да и только: и страдание взять на себя! ... Свободу и
власть, а главное власть! Над всею дрожащею тварью и над всем муравейником!.. Вот цель!”
(с.311). В цю мить Раскольников, не інакше, уявляє себе Наполеоном, якого він не раз згадував.
Феномен “незвичайної людини” Наполеона Бонапарта мучить, збуджує, запалює його свідомість.
“Я хотел Наполеоном сделаться, оттого и убил...” - це теж із одкровень Раскольникова, з його
сповідальних розмов із Сонею. Сповідальних - але не покаянних. Адже й сама Соня для нього ще
довго, дуже довго залишатиметься “звичайною”, і гріх свій він дуже нескоро усвідомить як гріх,
злочин. У ньому і справді, кажучи словами Разумихіна, весь час “два противоположных характера
сменяются” (с.202). Раскольников “угрюм, мрачен,надменен и горд”, - розповідає Разумихін матері
й сестрі Родіона, і тут же парадоксальним чином уточнює себе: “Великодушен и добр...” І ще : “в
последнее время ...мнителен и ипохондрик. ... Ужасно высоко себя ценит” (с.202).

Так і є: Раскольников - це передусім “уязвленная гордость” (с. 512). Саме ця риса приводить у рух
його “теорію”, наслідком якої стає кров.Гординя людини, яка уявила себе “незвичайною”,
“новою”, обертається злочином.

Ю.Карякін назвав “теорію” героя “Злочину і кари” “самообманом Раскольникова”1. Плата за неї
виявляється надто високою. Метастази злочину, скоєного Раскольниковим по совісті (!),
розповзаються з моторошною швидкістю. Починається мовби самовідтворення злочину. Убивши
________________

1 Див.: Карякин Ю. Достоевский и канун ХХІ века. - М.,1989.

 

 

 

процентницю, він змушений розправитися і з випадковим свідком - Єлизаветою. Жертвою
злочину виявляється й мати Раскольникова, яка не витримує всього, що сталося з її сином. Він
(син) і справді мимоволі став “матереубийцей”, як висловився Ю.Карякін.

А страждання сестри? А душевні терзання Соні?

Зрештою, Родіон має рацію, коли каже: “Я себя убил, а не старушонку!” (с.398), хоча ці його слова
ще не означають покаяння. У певному розумінні, він теж жертва, от тільки “незвичайні”, “нові”
про себе так думати не дозволяють. Принаймні - довгий час. Потрібні ще будуть додаткові
потрясіння, перш ніж сни Раскольникова мовби проілюструють йому пророцтва Порфирія
Петровича: “А выдумай вы другую теорию, - прогнозував цей багатовідаючий пристав слідчих
справ, - так, пожалуй, еще и в сто миллионов раз безобразнее дело бы сделали” (с.434). 

У сто мільйонів разів огидніше, жорстокіше - це вже апокаліпсис. Той самий, який може початися
з нібито безневинного поділу людей на “два розряди”, на богообраних, які переступають, дають
собі право на злочин (не думаючи про страшну кару-розплату!) - і ”матеріал”... З “уязвленной
гордости” і “ожесточенной совести” тих, хто намірився сказати “нове слово”, не думаючи про
його ціну. З жадоби влади над мурашником людським. Із звичайного егоїзму, захованого за
маскою рятівників людства...

ХХ століття з його кривавими тоталітарними вивихами проілюструвало всі ці перестороги й
передбачення Ф.Достоєвського страшно і просто. Раскольникови - знайшлися, а в ролі старої
процентниці опинилися ... цілі суспільства!

 

 

 

І все ж, герой Ф.Достоєвського хоч і “мономан” (як сказано в романі одним із персонажів), проте
не банальний маніяк. Разумихін мав рацію, коли говорив про “два протилежні характери”, які весь
час змінюються. Ф.Достоєвський показує складне психологічне “двійництво” особистості, можна
сказати - поєдинок людини з самою собою.

Раскольников - розколота душа, і тут немає гри слів. Добро і зло, божественне і бісівське борються
в ньому, і тільки на каторзі гординя Раскольникова змирилася. Не в останню чергу його каяття,
просвітлення настає під очищуючим впливом Сониної саможертовної любові з її цілющою
силою.Воскресіння Родіона (“история постепенного обновления человека”) - це, водночас, і
наслідок осягнення мудрості християнської моралі, і пережитих страждань, і тієї щоденної болісної
роботи душі, яка здатна змінити духовне обличчя людини так, що “два розряди” зникають.
Залишається - просто людина. Із смиренням замість “уязвленной гордости”, з усім набором
“звичайних”, вічних людських чеснот...

Цікаво, що ключовий мотив “Злочину і кари” прозвучав і в Пушкінській промові Ф.Достоєвського
(1880 р. - рік народження В.Винниченка!), яка стала його лебединою піснею.У ній згадано Алеко
й Онегіна - ще двох “гордих людей”, які стали вбивцями. “До названих ним пушкінських
персонажів Достоєвський міг би додати ще одного: свого власного, - цілком резонно зауважує
І.Волгін. - Раскольников - духовний близнюк Алеко й Онегіна, він ланка все того ж ланцюга. І
справа не тільки в їхній спільній відірваності від “ниви”, справа ще в тій легкості, з якою вони
дозволяють собі “переступити”. 

Троє убивць начебто ні в чому не схожі один на одного (їхні 

 

 

 

жертви - Земфіра, Ленський і стара процентниця ще разючіше підкреслюють їх незіставність!). Тим
не менше глибинний мотив усіх трьох злочинів один: “я” вище, ніж “не-я”, і вбивство є
найпростішим засобом для самоутвердження”.

При цьому - “зовнішньому світові виставляються вимоги незрівнянно більші, ніж ті, які звернені до
себе самого”1.

Ось у цьому вся суть: переоблаштування світу, пристрасно стверджував Ф.Достоєвський,
неможливе без високої вимогливості людини до себе самої, без ненастанної роботи душі,
морального самовдосконалення. “Сделаться человеком нельзя разом, а надо выделаться в
человека, - наполягав він у 1877 р. зі сторінок свого “Дневника писателя”. - Тут дисциплина...
Мыслители провозглашают общие законы, то есть такие правила, что вдруг сделаются
счастливыми, безо всякой выделки, только бы эти правила наступили. Да если б этот идеал и
возможен был, то с недоделанными людьми не осуществились бы никакие правила, даже самые
очевидные”2.

Тут сформульовано лейтмотив, який об”єднує всю творчість Ф.Достоєвського. Письменника, як
бачимо, мучила думка про неможливість досягнення ідеалу морально недосконалими
(“недоделанными”!), проте гордими і самовпевненими людьми3. У Пушкінській промові він
вважав за необхідне ___________________

1 Волгин И. Завещание Достоевского // Вопросы литературы.. - 1980. - № 6. - С.С.174 - 175.

 

2 Достоевский Ф. Дневник писателя. - М., 1989. - С. 400.

 

3 І. Волгін справедливо вважає, що слово це - гордий -у Ф.Достоєвського нічого доброго не
означає. Як у В.Даля: “гордый - надменный, высокомерный, кичливый, ... кто ставит себя самого
выше прочих” (Див.: Волгин И. Завещание Достоевского. - С.175.).

 

 

 

сказати про це прямим текстом. І якщо у проповіді Ф.Достоєвського чується адресований “гордій
людині” заклик до смирення, то слід мати на увазі, що “його “смирення” рівнозначне роботі
(“выделке в человека”), воно обернене всередину”1.

Але хто ті мислителі, які проголошують загальні закони, правила, за якими всі раптом стануть
щасливими? У романі “Злочин і кара” Разумихін гарячкує, сперечаючись із соціалістами, які
оголошують злочин протестом проти ненормальності соціального устрою - і тільки. “Среда заела”
- і все, - обурюється Разумихін, - ніяких інших причин не допускається: “Натура не берется в
расчет, натура изгоняется, натуры не полагается” (с.242).

Натура - це природа людська. Вона так само потребує вдосконалення (“выделки”), як і соціальний
устрій, бо ж і справді: “У них (соціалістів. - В.П.) не человечество, развившись историческим,
живым путем до конца, само собою обратится наконец в нормальное общество, а, напротив,
социальная система, выйдя из какой-нибудь математической головы, тотчас же и устроит все
человечество и в один миг сделает его праведным и безгрешным, раньше всякого живого
процесса, без всякого исторического и живого пути!” (с.242).

Пристрасний монолог Разумихіна змістом своїм цілком суголосний із ходом думки самого
Ф.Достоєвського у “Щоденнику письменника” - лейтмотив пробивався в голосах різних його
героїв 

Проповідь морального забезпечення соціальної гармонії,

______________________

 

1 Волгин И. Завещание Достоевского. - С.178.

 

 

 

 

 

 

гостре відчуття дисгармонії між ідеалом і шляхами, способами його досягнення, - це те, що не
могло залишити байдужим Володимира Винниченка. Можна уявити, як, читаючи Достоєвського,
він із подивом упізнавав у морально-психологічних колізіях романів російського прозаїка питання
свого покоління. Виявлялося, що за 40-50 років до того, як прийшла пора руйнувати нинішнє
заради кращого, усе вже обдумувалося великим художником. Ціна, наслідки руйнування, мораль
тих, хто береться звершити цей історичний акт...

У багатьох героїв В.Винниченка, як було сказано, помітний синдром Раскольникова.
“Математичні голови”, вони теж намагаються перевірити себе, фанатично дотримуючись букви
власного катехізису. У них свій самообман - сподівання на тріумф Принципу, яке нерідко
обертається його банкрутством. І кожного разу “теорія”, як сказав би Разумихін, з”являється
“раньше всякого живого процесса”. Відбувається акт насилля над життям, спроба виправити його,
підігнати під задану схему.

Для партійця Мирона Антоновича з роману В.Винниченка “Чесність з собою” Раскольников -
аргумент на користь власних уявлень про мораль. Він радить своєму спільникові Тарасу
пограбувати багатих Кисельських, і коли той починає сумніватися й заперечувати (мовляв, не
хочу бути підлим), Мирон дивується: яка підлість, якщо йдеться про експропріацію
експропріаторів? “Доведіть думку про злодія до самого кінця, себто, коли думка про подлість буде
тільки смішною. Але до того часу, поки самі вважаєте це подлостю, ні за що не робіть, хоч би й
справді прийшлося помирати. Чуєте? Дуже погано потім буде. Згадайте хоча Раскольникова з
Достоєвського. Чоловік відважився на злочинство. А тут то власне злочинства 

 

 

 

й не повинно бути”1.

Все ніби логічно виходить у Мирона: якщо Тарас не роздобуде гроші, то сестрі його доведеться йти
в публічний дім. А що пограбувати він має Кисельських, які дали йому притулок, - то хіба це
причина для комплексування? Головне - переконати себе, дати собі право грабувати награбоване.
І ні в якому разі не ставитися до власного вчинку як до злочину чи підлості...

Тарасові Щербині пропонується переступити . Принцип “чесності з собою” має звільнити від
можливих душевних терзань. Він, принцип, дозволяє практично все. Тільки б кінці зійшлися з
кінцями в того, хто наважується ним керуватися. Думка, почуття і вчинок мають бути в цілковитій
злагоді між собою. На мораль не зважай (“все старе треба відкинути”, - каже Мирон). Роби те, що
хочеш, що сам вважаєш за потрібне,

- і ніяких зайвих емоцій.

Перед нами апологія цільності, яка не рахується ні з ким і ні з чим. Проте цільність ця дуже схожа
на цинізм і вседозволеність. Мирон Антонович - чи не перший Винниченків персонаж, який
сповідує “теорію” чесності з собою. Спочатку він з”явився у драмі “Щаблі життя” (1907 р.), трохи
згодом сюжет п”єси В.Винниченко використав у романі, назва якого була демонстративним
викликом опонентам - “Чесність з собою” (1910 р.). Свого героя він наділив рисами
Раскольникова. У Миронові Антоновичу помічають “якусь вже занадто цинічну гордість” (с.26. -
підкреслення наше. - В.П.). Він потайний, зверхній. Лінива, недбала усмішка, повільні рухи,
________________

1 Винниченко В. Чесність з собою - К., 1919. - С.123. Далі всі цитати з роману “Чесність з собою”
подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

розтягування слів, - усе це вияв егоїстичного презирства, демонстрація своєї оригінальності,
акторство.

Мирон Купченко, як і Раскольников, - матеревбивця. “Кажуть, він матір свою отруїв” (с.29), -
кидає одного разу Тарас, і цілком можливо, що це не плітка, а правда. Мати тяжко хворіла, а “нова
мораль” дозволяє обірвати муки ближнього...

І все ж, у манерах, словах і вчинках Мирона є багато напускного, вдаваного, розрахованого на
епатаж. Бувають же моменти, коли з-під панцира “супермена” раптом пробивається щось живе,
людяне. “Чудний, глибокий погляд”, у якому “і сум, і біль, і туга”. Усмішка, яка робить його
обличчя “м”яким, простим, притягуючим до себе з дивною силою” (с.16)...

Два протилежних характери - знову як у Раскольникова?

Двійництво?

Здається, В.Винниченко не акцентує на цих гранях образу. Проте якась глибоко затамована
внутрішня колізія у його героєві таки має місце. Є кілька “пунктиків”, які заважають Мироновій
“теорії” спрацьовувати безвідмовно. Один із них - сестра Маруся, яку він відмовляє повертатися в
публічний дім. Вона й сама мучиться своїм становищем, злиться, опускається,не маючи сил
вибратися зі своєї безодні. Із сестрою Мирон - природний. Не актор, не супермен, а просто - брат,
який щиро хоче вирятувати занапащену й страждаючу душу близької людини.

І ось тут виявляється, що холодна Миронова цільність - відносна. Його панцир часом дає тріщини.
Любов - другий чинник, який надає більш живого виразу й тепла “сильній особистості” -
соціалістові Миронові Купченку. Він уже не теоретизує, а просто - закохується в ексцентричну
жінку Дару, яка теж хоче бути чесною з собою. 

 

 

Справа в тому, що її гнітить власне подвійне становище: невістка поміщика Семена Кисельського,
вона, разом з тим, симпатизує соціалістам, - так само, як і її чоловік Сергій. Людина вольова й
рішуча, Дара розрубує гордіїв вузол ультимативно: або поміщики - або соціалісти. “Я хочу
робити!...

Мені соромно удавати з себе обороницю селян, коли сама беру з них” (с.149).

Момент цей поворотний, оскільки він знаменує тріумфування принципу “чесності з собою”. Бунт
Дари проти власного й чужого лицемірства вельми екстравагантний. Щоб “перевірити себе”,
спалити за собою всі мости, вона знімає в готелі номер і... віддається якомусь студентові
(прогнавши, до речі, самовпевненого панка, - чи не з класових міркувань?!). Дарин бунт, її розрив
з Кисельськими відкриває дорогу коханню Мирона й Дари. Перешкоди подолано: не стало
станових бар”єрів (адже родина Кисельських - у повному її складі! - викликала в Мирона відверту
класову ненависть). “Мораль ситих та вдоволених” кинута Дарою в жертву “новій моралі” - отже,
двоє вільних людей, не скутих ніякими умовностями, залишаються наодинці зі своїм взаємним
почуттям,яке має подарувати їм щастя.

І то нічого, що покінчила з собою Віра Кисельська,яка, виявляється, любила Мирона, що ні з чим
залишилася ніжна й тиха Оля Щербина, яка хотіла мати від Мирона дитину... Все правильно й
закономірно: “Сильне живе, слабе гине”, - як каже у фінальній сцені роману Дара. Сцена ця
сповнена патетики і якоїсь моторошної багатозначності. “Цілуй! На трупах цілуй! Міцно, радісно!”
(с.268), - екзальтовано благає Мирона Дара. Мається на увазі не тільки смерть Віри й Тараса, а й
символіка тієї картини, яку малював Мирон. Тема її - “рождіння життя з 

 

 

трупа” (с. 255).

В.Винниченко, таким чином, завершує сюжет ніцшеанським мотивом, апологією сили, “сильної
особистості”, яка живе за нормами “нової моралі”. Судячи з логіки роману, саме “нова мораль”
уявляється йому виявом життєвої природності, цілком у дусі “філософії життя”. “Все є добре, що
дає радість, і все є зле, що дає страждання” (с.117), - ось один із головних постулатів Миронової
“теорії”. У фіналі виходить, що радість дістається “сильним”, а страждання і смерть - “слабким”. Ну
що ж, так і має бути, - говорить нам автор усією патетикою слів і тону на останніх сторінках твору.

Принципи Мирона Купченка живуть і перемагають, хоч і здавалося якийсь час, що під тиском
обставин вони дещо похитнулися. Винниченків герой із рисами Раскольникова прийшов до
зовсім іншого життєвого фіналу, ніж герой Достоєвського.

Принцип Раскольникова банкрутує, обертається апокаліпсисом. “Чесність з собою”, що її сповідує
Мирон Антонович, тріумфує, принаймні - формально. 

“Злочин і кара” завершується покаянням того, хто переступив, роман В.Винниченка - мажором,
хай і силуваним. Раскольников, убивши стару процентницю, не знаходить собі місця, мучиться і
бореться з самим собою, - Винниченків герой, влаштувавши якоїсь ночі експропріацію
Кисельських (задля “доброї справи”, звісно, - аби виручити Тараса!), ніяких переживань не звідав.
Він же навчив себе узгоджувати власні дії, слова і почуття так, щоб жодних сумнівів не виникало.
Для того й про Раскольникова Тарасові нагадував, - ось, мовляв, як не треба.

У героєві Достоєвського виразно проглядає двійництво, тим 

 

 

часом як “розкол” Мирона Купченка обмежується легкими “тріщинами”. Його живий, людський
образ ледве виглядає з-під холодного лику...

Ф.Достоєвський жахається Принципу, який ділить людей на “два розряди”, а В.Винниченко
захоплюється “сильними особистостями”, які досить химерно поєднують ніцшеанство і соціалізм.

У Ф.Достоєвського Раскольников очищує душу, спілкуючись із Євангелієм, Мирон же Купченко
претендує на власне Євангеліє, не більше й не менше (не дивно, що й прокламації для робітників
він пише у стилі “святого письма”).

В обох романах досить сильним є момент морального проповідництва, проте пристрасть
Ф.Достоєвського монолітна й глибока, а пристрасть В.Винниченка ослаблена суперечностями. У
романі “Чесність з собою” перемагає, зрештою, не стільки “теорія” Мирона Купченка, скільки ...
Винниченкова ілюзія. Умоглядна ідея “чесності з собою” приваблює хіба що суб”єктивним
прагненням внутрішньої гармонії і максималістським неприйняттям “узаконеного” фарисейства.
Об”єктивно ж вона раз-по-раз обертається вседозволеністю й цинізмом. Читачам же
пропонується повірити, що Миронова “теорія” - то поклик самого життя. Металева конструкція
видається за живе дерево. Раціональна побудова оголошується виявом природності,
універсальним замінником суспільної моралі, яка з класовою прямолінійністю розрубується на дві
половини - “мораль ситих” і “мораль гноблених”. Загальнолюдське начало до уваги не береться, і
в цьому ще одна слабкість позиції Винниченкового героя. Та й самого автора - теж, оскільки в
романі “Чесність з собою” і справді сильно відчувається “розмитість, нечіткість “фокусу”, 

 

 

певна аберація морального зору”1.

Дивний, химерний, покручений симбіоз - ця Винниченкова “чесність з собою”! Серед
щоденникових нотаток письменника, а також у його відкритому листі “Про мораль пануючих і
мораль гноблених” є чимало формулювань, які дослівно збігаються з Мироновими сентенціями.
На принцип “чесності з собою” В.Винниченко не раз посилався і в своїй публіцистиці - вже й
значно пізніше, навіть на схилі життя.

І все ж, дистанція між автором та героєм таки існує. У випадку із В.Винниченком - це дистанція
між раціоналістичністю

доктринера й інтуїцією художника. Ми вже бачили (коли йшлося про п”єсу “Memento” та романи
“По-свій” і “Записки кирпатого Мефістофеля”), як ускладнювалися колізії, коли умоглядна “теорія”
зіштовхувалася з батьківським інстинктом, коли схема вступала в конфлікт із життям. По суті,
збувалося те, про що писав С.Єфремов, відгукуючись на п”єсу В.Винниченка “Щаблі життя”: “Бути
чесним з собою” - та хто ж проти цього хоч слово скаже, але ось де лихо: усе широке життя
людське в цю формулу не втулиш, занадто йому там тісно буде, бо людина не живе ізольовано, як
Робінзон на безлюдному острові, а тисячами ниток зв”язана з такими ж, як сама, людьми, що
складаються в громади й повинні через те не тільки особисту, а й громадську мораль установити. І
от скоро доводиться зазначити стосунки свої до инших людей, щабель Миронів - оте вузеньке
“бути чесним з собою” - мусить тріснути, не вдержавши життьової ваги, його не досить на те, щоб
довести

_________________

1 Барабаш Ю. Стоит ли “тратить время” на Винниченко?.. // Винниченко В. Честность с собой.
Записки курносого Мефистофеля (перевод с украинского). - М., 1991. - С.11.

 

 

 

 

чоловіка до якоїсь путящої мети”1.

Мірилом істинності самої “теорії” у п”єсі “Memento” й романах “По-свій” та “Записки кирпатого
Мефістофеля” виявлялося життя дитини.

Тут доречно ще раз зіслатися на Ф.Достоєвського, у якого діти - “остання і вирішальна перевірка
всіх і всяких ідей, всіх і всяких теорій"2. Це ж і про Кривенка зі Стельмашенком можна сказати
словами, якими Ю.Карякін характеризує Принцип Родіона Раскольникова. “Теорія Раскольникова
дитиновбивча”3. 

В. Винниченко не ставить, як Ф.Достоєвський, питання про плату за експерименти з мораллю,
але об”єктивно це питання все ж постає. І тоді, коли у жертву “чесності з собою” приноситься
дитяче життя (“Memento”, “По-свій”). І тоді, коли “сильні особистості” тріумфують поруч із трупами
ближніх (“Чесність з собою”)... Художній результат не завжди збігається з авторським наміром.
Сказалося у Винниченкових творах не тільки те, що передбачалося бути сказаним. Звідси -
відчуття ілюзорності проповіді, розмитості “фокусу”, суперечливості результату...

Художницька інтуїція розламує конструкцію, і тоді картина життя втрачає одномірність, крізь
проповідь пробивається якесь мучення, сумнів. Амбівалентний авторський голос починає
розчинятися не тільки в монологах alter ego, а і в репліках інших персонажів. А внаслідок виходить,
що

_________________

1 Єфремов С. Літературний намул // У зб.: Нариси історії української літератури й критики. -
Мюнхен, 1994. - С.63.

 

2 Карякин Ю. Достоевский и канун ХХІ века. - С. 110.

3 Там само. - С.112. 

 

 

сказалося не лише про “нову мораль”, а й про бісівщину отих численних Винниченкових
соціалістів, які претендують на роль провідників, перетворювачів життя, “нових людей”...

Тінь Достоєвського виникає знову.

 

3.3. “Здирання з революціонера романтичних шатів...”: 

В.Винниченко на позвах з М.Горьким

 

Тут слід пригадати один вельми характерний епізод 1913 року.

23 жовтня 1913 р. у МХАТі відбулася прем”єра вистави “Николай Ставрогин” (постановка
В.Немировича-Данченка). Цікаво, що ще за місяць до прем”єри цей спектакль, поставлений за
романом Ф.Достоєвського “Біси”, викликав рішучий опір з боку М.Горького, який виступив зі
сторінок газети “Русское слово” (22 вересня 1913 р.) зі статтею “О “карамазовщине”. У ній він
закликав усіх “духовно здоровых людей” протестувати “против постановки произведений
Достоевского на подмостках театров”1.

Логіка міркувань М.Горького варта уваги дослідника, який має змогу проектувати події початку ХХ
століття на широкий екран вітчизняної історії кількох наступних десятиліть.

Він пропонує оцінити постановку “Бісів” з точки зору її “социальной пользы” (!), і приходить до
висновку, що вистава МХАТу - “затея сомнительная эстетически и безусловно социально
вредная”. Щодо естетичної сумнівності, то тут М.Горький суперечить сам собі, оскільки далі він
визнає _________________

1 Горький М. О “карамазовщине” // Горький М. Собр. соч.: В 30 т. - М., 1953. - Т.24. - С.150.

 

 

 

талановитість авторів спектаклю. Що ж до соціальної шкідливості, то думка М.Горького постійно
обертається навколо тези про несвоєчасність, а значить - непотрібність вистави. Він увесь час
оперує двома аргументами:

1. Достоєвський - “гений, но это злой гений наш”, цей письменник з його “больной совестью”
зосереджений виключно на “болезненных явлениях нашей национальной психики, ее уродствах”.
Роман же “Біси” - “произведение садическое и болезненное”, де постають типи “дьяволов от
революции”, де є “неумная карикатура на Тургенева”, “клевета”... М.Горький кілька разів
повторює думку про те, що Достоєвський “изумительно глубоко почувствовал, понял и с
наслаждением изобразил две болезни, воспитанные в русском человеке с его уродливой
историей, тяжкой и обидной жизнью: садическую жестокость во всем разочарованного нигилиста
и - противоположность ее - мазохизм существа забитого, запуганного, способного наслаждаться
своим страданием, не без злорадства, однако, рисуясь им пред всеми и пред самим собою”.

Явище, про яке йдеться, М.Горький називає “карамазовщиною” і саме проти неї (“карамазовщини”
спрямовує вістря своєї критики, яка має на меті захистити “інтереси соціальної педагогіки”.

2. Інтереси соціальної педагогіки змушують М.Горького поставити перед собою й іншими
питання: а чи потрібно московській театральній публіці, російському суспільству загалом
зосереджуватися на “болезненных явлениях нашей национальной психики, на ее уродствах”?

Ні, не потрібно, - відповідає М.Горький, і пропонує своїм читачам приєднатися до його точки
зору. Не потрібно, бо “на 

 

 

Русь снова надвигаются тучи, обещая великие бури и грозы, снова наступают тяжелые дни,
требуя дружного единения умов и воль, крайнего напряжения всех здоровых сил нашей страны, -
время ли теперь любоваться ее уродствами? Ведь они заражают, внушая отвращение к жизни, к
человеку, и - кто знает - не влияла ли инсценировка карамазовых (на сцені МХАТу в 1910 р. -
В.П.) на рост самоубийств в Москве?”

Російське суспільство, отже, втомлене, розчароване, сповнене апатії, воно пережило “слишком
много потрясающих сердце драм”, “наш нищий народ выпивает водки почти на миллиард
ежегодно и пьет все больше”, - то для чого, наполягає М.Горький, оці всі “нервные судороги” на
театральних сценах, “картины всяческих болезней и духа”, “пропаганда социального
пессимизма”? Потрібно - в інтересах усе тієї ж соціальної педагогіки - домагатися “духовного
оздоровления”, зосередившись не на “мерзавцах”, а на “людях честных и бескорыстных”, тобто -
на позитивних героях, кажучи словами з радянського лексикону наступних десятиліть...

Як усе це тепер, наприкінці ХХ століття, нагадує логіку ортодоксальної, ідеологізованої критики
радянських часів, яка теж раз-по-раз керувалася інтересами “соціальної педагогіки”! Ось це
народові (суспільству) треба, а це - ні. Цей твір корисний (своєчасний, потрібний, важливий...), а
цей - “соціально шкідливий”, оскільки формує не ті настрої, не той напрям думок... Цього
письменника треба видавати й заохочувати, а того - з його “нервными судорогами” - відсунути,
відсторонити...

Мабуть, М.Горькому добре запам”яталася похвала В.Леніна на адресу його роману “Мати”.
“Нужная, своевременная книга”... 

 

 

1907 рік, Лондон...

Виходило, що книги діляться на “своевременные” і “несвоевременные”, “нужные” - і “ненужные”.
Особливо, якщо підходити до їх оцінки з позицій політичного прагматизму. Або ж - із т.з.
соціальної педагогіки...

З оцінками й закликами М.Горького тоді ж, восени 1913-го, не погодилися О.Купрін,
Д.Мережковський, Ф.Сологуб, О.Ремізов, С.Венгеров,Л.Андреєв, Ф.Батюшков, Д.Філософов...
Характерним був докір, що його Л.Андреєв кинув М.Горькому: “Ты сам научился бунту у Федора
Достоевского... Я убежден, что Горький во всех этих случаях наступал на свое собственное
горло... Но вред он принес на долгие годы непоправимый”1.

Більшовицька критика так визначила суть цієї полеміки: “...на питанні про Достоєвського
зіштовхнулися два світи. Пролетарський світ, в особі М.Горького, виступив проти угоди з
реакцією, проти антисемітизму, проти неблагородства людської душі. І проти нього - інший світ,
готовий обніматися і з реакцією, і з антисемітизмом, готовий продати своє “благородство душі”
першому, хто забажає виступити покупцем”2.

Достоєвський в очах більшовиків - реакціонер, і в цьому вся суть. М.Горький солідаризується з
більшовиками: так, у книгах Достоєвського проглядають “реакционные тенденции”,
“противоречия” и “страшные натяжки”. М.Горького, як і більшовиків, не влаштовує, що людина в
Достоєвського ______________

1 Див.: Федин К. Горький среди нас. - М., 1967. - С.187.

2 Ольминский М. По литературным вопросам. - М.- Л., 1932. - С.С.25 -26.

 

 

 

змальовується “по образу и подобию “дикого и злого животного”, а ще більшою мірою, що “нові
люди”, революціонери, показані російським письменником з бісівського боку.

Особливість моменту в 1913 р. полягала в тому, що в умовах наростаючого політичного
протистояння в російському суспільстві роман “Біси” (як і постановка цього твору, а також - у 1910
р. - “Братів Карамазових”) використовувався монархічними, шовіністичними силами, які
трималися за старий лад, як “компромат” на революціонерів, - але ж Ф. Достоєвський писав не на
догоду поточному моментові! Та й, зрештою, його “діагнози” могли б - за більш самокритичного їх
сприйняття російськими революціонерами - послужити для останніх засобом моральної “терапії”...
Але ж ні: Достоєвський - реакціонер, повторювали більшовики, а з ними й М.Горький...

Уже прочитавши в пресі численні протести колег-літераторів, М.Горький 27 жовтня 1913 р.
опублікував у “Русском слове” нову свою статтю - “Еще о карамазовщине”. В.Ленін назвав її
“ответом на “вой” за Достоевского”.

“Горький не против Достоевского, а против того, чтобы романы Достоевского ставились на
сцене”, - дещо коригує свою позицію автор “Буревестника”. А далі повторює вже знайому тезу:
“Не Ставрогиных надобно ей показывать теперь, а что-то другое. Необходима проповедь
бодрости, необходимо духовное здоровье, деяние, а не самосозерцание, необходим возврат к
источнику энергии, - к демократии, к народу, к общественности и науке”1.

________________________

1 Горький М. Еще о “карамазовщине” // Горький М. Собр. соч.: В 30 т. - М., 1953. - Т.24. - С.156.

 

 

 

Підозріливим залишиться ставлення до “архискверного” Достоєвського з боку більшовиків уже й
після того, як вони прийдуть до влади. Горьківський погляд на нього виявиться типовим:
непотрібний, недоречний, реакційний... 

Володимир Винниченко познайомився з Горьким навесні 1908 р. Можливо, це сталося в Женеві,
де йому, між іншим, пропонували писати для тамтешньої “російської газети, де беруть участь
Ленін, Богданов, Луначарський, Горький” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 4 березня 1908
р. - Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського, фонд 293, справа 73-183). “Я дав згоду, -
повідомляв В.Винниченко “буржуєві” Є.Чикаленку, своєму меценатові, - але не знаю, чи дам коли
що-небудь, хоча вони пристають, щоб неодмінно дав до першого номера”.

Мине менше місяця - і В.Винниченко оселиться на Капрі, де всі, кого згадано в листі, мешкали
поруч. З О.Богдановим В.Винниченко приїхав на острів майже водночас. М.Горький з”явився на
кілька тижнів раніше (власне, жив він тут і в 1907-му, цілими місяцями мешкатиме і в наступні
роки), А між 10 і 17 

квітня 1908 року до Горького в гості нагодився і В.Ленін. Удвох із Горьким ходили до
Неаполітанського музею, оглядали руїни Помпеї, піднімалися на Везувій...

Саме в ті дні - 15 квітня 1908 року - В.Винниченко пише Є.Чикаленкові про літературну вечірку в
М.Горького, на якій він читав своє оповідання. При цьому не без задоволення зауважує, що “було
багато “звездной” публіки”, що оповідання1 всі “найшли “несомненно художественным”, а його
автора - “большим талантом”. Проте похвалою все не обмежилося: напрям, пафос твору гостям
Горького не сподобався. Вони _____________

1 Йдеться про оповідання В.Винниченка “Те ж саме”, пізніше знищене автором. 

 

 

 

розцінили його як індивідуалістичний. Розгорілася суперечка на тему “особа і колектив”, про яку
В.Виннииченко розповідає так: “Я ... старався довести їм, що вбивання, приниження одиниці во
ім”я колективности принижує саму колективність”, “реальність - не громадянство, не клас, а
індивід...”

Як ці судження соціаліста Винниченка розбігаються із соціалістичним же за своїм походженням
“культом маси”, який набере розмаху пізніше, вже тоді, коли теорія перейде в площину політичної
практики!

І ще один характерний пункт незгод. “Їм не подобається, що товариші (йдеться про
революціонерів - героїв Винниченкового оповідання. - В.П.) можуть ненавидіти в камері один
одного”, - розповідає В.Винниченко. І тут же іронічно коментує позицію опонентів: “Цього не
може і не повинно буть з соціалістами...” (підкреслення наше.- В.П.).

Усе це дуже нагадує реакцію Л.Андреєва на критику А.Луначарським його оповідання “Тьма” і
драми “Цар-голод” у збірнику “Литературный распад” (1908 р.). “Мені прикро не за себе, - писав
Л.Андреєв М.Горькому на Капрі. - Мені прикро за справу, якій служать так, як Луначарський, -
по-лакейському. Говорять про себе, як про людей нового, досконалого життя, нової психології, а
пишуть і думають, як у “Новом времени” (підкреслення наше. - В.П.)1.

Дуже можливо, що й Винниченковим опонентом у капрійському будинку М.Горького був
майбутній нарком освіти СРСР. Хоча, зрештою, не в іменах справа. Важливіше те, що
запримітили і В.Винниченко, і Л.Андреєв, - неадекватна ____________

1 Литературное наследство, т.72. Горький и Леонид Андреев. Неизданная переписка. - М., 1965. -
С.С.307-308.

 

 

 

самооцінка, подвійна мораль, ставлення до бажаного як до дійсного, свідоме чи несвідоме
віддавання переваги ілюзії, а не реальному життю. Мовляв, ми соціалісти, ми люди, які хочуть
переробити світ за ідеальним зразком, а значить - у нас усе не зовсім так, як у звичайних смертних.
Ми вже тепер представляємо той зразковий світ... Звідси дражлива реакція на тих, хто руйнує
схему... 

Ось цю внутрішню дисгармонію, що її В.Винниченко помічав у своїх товаришів по революційній
боротьбі, він називав нечесністю з собою.

Невідповідність гасел і дій. Розлад між ідеалом , який проповідується, піднімається на щит,
заноситься на політичні прапори, щоб заворожити, “загіпнотизувати” маси, - і власною
обивательською, грішною суттю. Лицемірство... Акторство... 

“Ми страшенно дизгармонічні, - з відчаєм повторює герой драми “Дизгармонія” (1906 р.)
революціонер Грицько.- ...Я певний, що кожен з нас, заглянувши в себе, іноді лякається. Як? Ми ж
- передові люди, ми - борці за правду, за добро, ми повинні бути чистими, високими. А ми так
само, як і всі, ходимо в публічні доми, сидимо в кабаках, інтригуємо, сплетничаємо, брешемо,
завидуємо... Ми тільки спочатку піднімаємося від ідеї, а потім стаємо чиновниками її. У нас уже
фігура робочого десь пропадає й ми маємо якесь наукове розуміння: “робочий клас”, “маса” і т.д. ...

Це нещасна доля всіх великих ідей, що вони попадають до маленьких людей. ...

Ми актори. ... Я не хочу бути чиновником революції...”1.

___________________

1 Винниченко В. Дизгармонія // Винниченко В. Твори. - Х.-К., 1926. - Т.ІХ. - С. 24. Далі всі
цитати з п”єси “Дизгармонія” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

У монологах Грицька цілком виразно вчувається голос автора (вони й словесно багато в чому
збігаються з текстом Винниченкового відкритого листа до читачів - “Про мораль пануючих і
мораль гноблених”, 1911 р.). Власне, у “Дизгармонії” він, голос автора, роздвоєний, розподілений
між “партіями” “сильної особистості” Мартина - і хворого, неврастенічного Грицька. Ця
роздвоєність знаменувала сум”яття й мучення В.Винниченка, революційний азарт якого вступав у
колізію з невідступними “достоєвськими” питаннями.

Відкрите і незриме зіткнення Мартинової проповіді сили, яка не зупиняється ні перед чим заради
досягнення мети, і Грицькових сумнівів щодо моральності революціонерів, пронизує всю п”єсу,
великою мірою визначаючи драматургію сюжету. З “двійниками” Мартина ми вже знайомі, - їх
ряд у Винниченка чи не з Мартина й починається, от лише формула “чесності з собою” цьому
персонажеві поки що не відома. Проте логіка його веде саме до неї.

“Я нічим не хочу зв”язувати себе і - наплювать мені на всі моралі, на всі ржаві кайдани, що
чіпляють на себе люди” (с.21), - подібні слова легко уявити і в устах художника Кривенка, поета
Вадима Стельмашенка, можливо - й “кирпатого Мефістофеля” Михайлюка... “Мораль видумана
для безсилих. Коли безсилі робляться дужими, вони заводять свою мораль, як новий хазяїн
заводить нові свої шпалери на квартирі...” (с.22), - проголошує Мартин. А Грицько знічується,
лякається: “Ні, так не можна, не можна. Тут немає опори...”

Він, звичайно, не готовий сказати, що Мартина поплутав “біс”, а все-таки щось бісівське, гріховне,
моторошне відчуває Грицько в отій зухвалій легкості тотального заперечення, яку декларує його
опонент. Тим паче, що їхній діалог “вихоплено” з 

 

 

контексту подій осені 1905 року. У місті йде підготовка до страйку, влада - розгублена, маса -
збуджена. Революціонери ж, партійці-соціалісти готуються до сутичок з поліцією,
чорносотенцями, агітують на заводах... В.Винниченка цікавлять не стільки соціально-політичні
колізії, скільки морально-психологічні . Тому носієм найбільшої напруги у п”єсі “Дизгармонія” є не
так зовнішня інтрига подій чи дії персонажів, як їхні словесні поєдинки, рефлексії, монологи,
репліки.

Як і Ф.Достоєвський, В.Винниченко готовий не відвертатися від останніх питань,
договорювати до кінця, навіть якщо при цьому відкриваються безодні. Устами Грицька в
“Дисгармонії” сказаного чимало застережливо-пророчого. Хоч би й про трагедію великих ідей:
маленькі люди, яким дістається велика ідея, “спершу жахаються її, ненавидять, бояться,
соромляться дивитись на її блискучу наготу. Далі вони насмілюються (знову синдром
Раскольникова! - В.П.). Потім набираються одваги й хапають її. От тоді настає каюк їй. Вони
тягнуть її на базар, одягають її кожний в своє лахміття й так завішають її своїми брудними латками,
що творець напевне не пізнав би. А у нас таких хоч одбавляй” (с.24).

“Маленькі люди” в цьому монолозі - дрібні біси, які перевертають усе догори дном,
по-мефістофельськи осмішнюють ідеал, доводять його до абсурду.

А це ось - про небезпеку опошлення соціалістичної ідеї звичайними революціонерами, про заміну
духовних начал - грубо матеріальними й вихолощення гуманної суті первісної моделі соціалізму:
“Наче революціонер щось справді виключне, особливе!... Така ж дизгармонічна, жалка істота, як і
хулігани. ... Боремось не за те, щоб зробить людей гордими, радісними, дужими, а за курку, пиво й
т.і.” (с.70).

 

 

Цей розчарований, душевно змучений Винниченків Грицько багато в чому “чужий серед своїх”, і
хоч його становище ніяк не схоже на “лихо з розуму”, проте голос цього героя вкрай важливий у
першій п”єсі В.Винниченка. Він і пізніше не покидав письменника. Уже в романі “Чесність з
собою” Грицько з”явиться ще раз - тепер уже в іпостасі так само внутрішньо надламаного,
неврастенічного, знесиленого тюрмами Тараса Щербини.

Серія монологів-сум”ять продовжилася.

Тільки у випадку з робітником Тарасом Щербиною В.Винниченко “прискіпливо вглядається у
феномен стихійного, 

люмпенського екстремізму, досліджує склад соціального і психопатологічного грунту, який живить
квіти зла, буйні пагони насилля”1. Цей Винниченків персонаж і справді дає підстави говорити про
психопатологію.Розладнана психіка, зруйноване в тюрмах здоров”я, нужда й принизливе
становище нахлібника в родині Кисельських, а до цього всього ще й болісне відчуття своєї
сексуальної неповноцінності, вічні душевні терзання, викликані як партійними, так і любовними
чинниками...

Результат - озлобленість на всіх і вся, пошук свого місця й виходу для власної ненависті в
середовищі анархістів. Разом з ними Тарас готує терористичний акт - вибух в університетській
аудиторії, який має струснути свідомість суспільства “жахом ... кров”ю й смертю”. Втрата сенсу
життя, спопеляюче почуття ненависті, посилене тотальним розчаруванням в усьому, у що
донедавна вірив, - ось Тарасів фінал. Останньою краплею в довгій серії розчарувань виявився
цілковитий крах міфу про соціалізм і соціалістів. Передсмертний лист Тараса Щербини -
________________

1 Барабаш Ю. Стоит ли “тратить время” на Винниченко? -С.12.

 

 

це моторошна інвектива, прокляття лукавим “гіпнотизерам”, які “обіцятимуть при соціалізмі все те,
що самі мають т е п е р” (с.247), які забувають про дух на догоду “тілові”. А водночас - це й
апологія стихії тотального руйнування, хвороблива маячня, якій протиставлено
надсадно-мажорний фінал роману.

У романі “Чесність з собою” взагалі багато надриву, жорстких альтернатив, зрештою - моральних
конструкцій, “спроектованих” рукою імпровізатора, якого не особливо турбує гармонія між
наміром і результатом. Викривач лицемірства й “гіпнотизерства” Тарас Щербина раптом і сам
постає в якійсь “бісівській” іпостасі, хоча в його інвективах (як і в монологах Грицька з
“Дизгармонії”) є одкровення, які розділяв - судячи, знову-таки, зі “Щоденника" й публіцистики, -
автор “Чесності з собою”.

Але у В.Винниченка все балансує, мерехтить, роздвоюється. Цілком можливо, що він би
запротестував, прочитавши про свій твір ось цей висновок літературознавця: “що таке в повісті
Винниченка оця псевдоорганізація нібито-революціонерів, як не сонм бісів і бісенят, що таке їхні
псевдореволюційна метушня, гризня, суєта навколо страйку, від яких, як виявляється, виграє хто
завгодно, тільки не робітники, їхнє базікання про соціалістичну мораль, соціальну гігієну, моральні
принципи - що це, як не чистої води бісівщина? Але бісівщина вже здрібніла, потьмяніла, облізла,
бісівщина тріскучих фраз, пустих амбіцій, інтриганства. І самі біси - це дрібні біси, ні
верховенських, ні шигалєвих немає серед них...”1. 

Об”єктивно все в романі виглядає саме так. Верховенських і шигалєвих тут немає, проте сцена партійного
“суду” в Кисельських над Мироном Купченком та його поглядами вельми схожа на зібрання
“бісів” у Віргінського (глава “У наших”).І в одному, і в другому випадку - амбіційна, об”єднана
відчуттям власної обраності, публіка, зайнята обговоренням проектів “виправлення життя”. Це
мовби про неї сказано вже знайомі нам слова С.Франка щодо “дерзотного свавілля, в силу якого
людина порушує природний порядок речей і посягає на місце і значення, їй не властиві”, - слова,
якими цей філософ характеризував прикмети утопізму з його неминучою еволюцією “від святості
до садизму”.

Персонажі Винниченкового роману дискутують навколо відносно “безневинних” питань:
“пробний шлюб”, вільне кохання, проституція, стосунки інтелігенції й робітництва... У “Бісах” же
Ф.Достоєвського Шигалєв пропонує цілу “систему

________________

1 Барабаш Ю. Стоит ли “тратить время” на Винниченко? - С.15.

 

 

 

устройства мира”1 - не більше й не менше! “Выходя из безграничной свободы, я заключаю
безграничным деспотизмом” (с.378), - чим це не шлях (згідно з формулою С.Франка - цілком
закономірний) “від святості до садизму”?

У “Чесності з собою” Миронові Купченку дістаються певні авторські симпатії, і то немалі.
Ф.Достоєвський же дає волю сарказмові, недарма його “Бісів” не раз називали
романом-памфлетом. Причому, шигалєвські ідеї фактично є продовженням, похмурим розвитком
“теорії” Раскольникова. І цей герой Достоєвського, “длинноухий Шигалев с мрачным и угрюмым
видом” (які характерні епітети, - мовби зі “Злочину і кари” перекочували! - В.П.), має намір
поділити людство на дві нерівні частини: “Одна десятая часть получает свободу личности и
безграничное право над остальными девятью десятыми. Те же должны потерять личность и
обратиться врое как в стадо и при безграничном повиновении достигнуть рядом перерождений
первобытной невинности, вроде как бы первобытного рая” (с. 379).

Пропонується ще один експеримент - тільки тепер уже не над самим собою і старою
процентницею, а над цілим людством! Наслідком його має стати “земной рай”, дорога до якого
пролягає через “всеобщее разрушение”, зрізання мільйонів голів, пускання пожеж. Повільний шлях
відкидається Шигалєвим в Верховенським. Для них альтернатива можлива хіба що в риторичному
сенсі: “черепаший ли ход в болоте или на всех парах через болото?” (с.384), 

__________________

1 Достоевский Ф. Бесы // У кн.: Достоевский Ф. Собр. соч. в 15-ти т.т. - Т.7. - Л., 1990. - С.378.
Далі всі цитати з роману “Біси” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

Вони, як і Раскольников, теж готові до своєї проби, - слово це недарма вигукує хтось із гостей
Віргінського. Читачеві Ф.Достоєвського, таким чином, ще раз дається можливість повернутися
пам”яттю до проби петербурзького екс-студента Родіона Раскольникова , який, ідучи (на початку
твору) до процентниці, здійснював свою страшну репетицію. І тут, у “Бісах”, теж репетиція, поки
що словесна, але не менш моторошна, тим паче, що замах робиться на встановлення
всезагального “земного раю”.

“Мы сделаем такую смуту, что все поедет с основ” (с.391), - обіцяє Петруша Верховенський
Ставрогіну.

Мирона Купченка і компанію у В.Винниченка теж дратують основи, правда - масштаб їхнього
соціалістичного прожектерства обмежений поки що лише мораллю (хоча на практиці і сфера
соціально-політичної боротьби їм не чужа).

А в Шигалєва і Верховенського готовий універсальний сценарій. “У него шпионство,- пояснює
Верховенський Ставрогіну суть шигалєвського “земного раю”. - У него каждый член общества
смотрит один за другим и обязан доносом. Каждый принадлежит всем, а все каждому. Все рабы и
в рабстве равны. В крайних случаях клевета и убийство, а главное - равенство. Первым делом
понижается уровень образования, наук и талантов. Высокий уровень наук и талантов доступен
только высшим способностям, не надо высших способностей! Высшие способности всегда
захватывали власть и были деспотами. Высшие способности не могут не быть деспотами и всегда
развращали более, чем приносили пользы, их изгоняют или казнят. Цицерону отрезывается язык,
Копернику выкалывают глаза, Шекспир 

 

 

 

побивается каменьями - вот шигалевщина! Рабы должны быть равны: без деспотизма еще не
бывало ни свободы, ни равенства, но в стаде должно быть равенство, и вот шигалевщина!
Ха-ха-ха, вам странно? Я за шигалевщину!” (с.392).

Нетерплячий фанатизм Верховенського шукає виходу через негайну дію, він уже малює картини
майбутнього раю: “Надо устроиться послушанию. В мире одного только недостает: послушания. ...
Мы пустим пьянство, сплетни, донос, мы пустим неслыханный разврат, мы всякого гения
потушим в младенчестве. Все к одному знаменателю, полное равенство. ... У рабов должны быть
правители. Полное послушание, полная безличность, но раз в тридцать лет Шигалев пускает и
судорогу, и все вдруг начинают поедать друг друга. ... Мы сначала пустим смуту. ... Мы
проникнем в самый народ. ... Ах, как жаль, что нет пролетариев! Но будут, будут, к этому идет. ...
Ну-с, и начнется смута! Раскачка такая пойдет, какой еще мир не видал... Затуманится Русь,
заплачет земля по старым богам...” (с.с.392, 394, 395).

Ю.Карякін вважає, що у “Бісах” є “різке відмежування соціалізму від верховенщини-шигалєвщини
(Шигалєв про себе: антисоцаліст, Петро Верховенський: “я мошенник, а не социалист”,
Віргінський про верховенщину: “не то”)”1. 

Але в тім то й річ, що різкого розмежування соціалізму й верховенщини-шигалєвщини у
Ф.Достоєвського не-ма-є. У Ю.Карякіна - суперечність. Він же й сам щойно намагався пояснити
упередженість Ф.Достоєвського, який “змішує революціонерів, соціалістів, справді до кінця
відданих народо-

___________________

1 Карякин Ю. Достоевский и канун ХХІ века. - С.239.

 

ві, - з кар”єристами, єзуїтами від революції, від соціалізму, із сліпими фанатиками й циніками,
здатними на будь-яку брехню, підлість, насилля - заради своєї влади...”1.

“Головна упередженість, - доводив Ю.Карякін, - у зображенні, в найменуванні всіх соціалістів, усіх
демократів, усіх революціонерів без винятку, без будь-якого розрізнення будь-яких відтінків, - з
бісами, у повній і безумовній анафемі їм усім”2.

Один раз Ю.Карякін, як бачимо, констатує відсутність “будь-якого розрізнення”, а другий - “різке
розмежування”. Правий він у першому випадку (коли, до речі, тонко пояснює природу
“упередженості” Ф.Достоєвського: “це було засліплення внаслідок прозріння”, “Достоєвський був
цілковито переконаний, ... що ніхто не розуміє небезпеки нечаєвщини...”).

Зрештою, вже сам факт категоричного неприйняття “архискверного Достоевского” більшовиками,
а також та обставина, що будівництво соціалізму в СРСР значною мірою відбувалося за
сценаріями, передбаченими автором “Бісів”, - свідчать про те, що “упередженість”
Ф.Достоєвського була дуже відносною.

“Вой” за Достоевского”, кажучи словами вождя більшовиків, уже в 1913 р. мав принциповий
характер. В.Ленін тоді солідаризувався з М.Горьким, який не хотів бачити “Біси” та інші романи
Ф.Достоєвського на театральних сценах, виходячи з інтересів “соціальної педагогіки”.Це вже
пізніше, відразу після жовтневих подій 1917-го, М.Горький жахнеться жорстокої революційної
практики більшовиків, - так з”являться його “Несвоєчасні думки”, у яких він заговорив ... мовою
Достоєвсь-

________________

1 Карякин Ю. Достоевский и канун ХХІ века. - С.217.

2 Там само. 

 

кого, бунтуючи проти догматизму, нечаєвщини, деспотизму більшовицької влади, проти
руйнування Росії. “Я верю, что разум рабочего класса, его сознание своих исторических задач
скоро откроют пролетариату глаза на всю несбыточность обещаний Ленина, на всю глубину его
безумия и его нечаевско-бакунинский анархизм...” 1. Тепер уже й М.Горький - услід за
Ф.Достоєвським - заговорив про нечаєвські гримаси російської революції...

Але поки що (у 1913-му) він воює з “карамазовщиною”.Поки що (у 1908-1910 роках) так само
завзято - як і належить “правовірному есдеку”! - критикує Володимира Винниченка. Причому - з
тих же позицій, що й Ф.Достоєвського.

Рішуче неприйняття М.Горького викликала п”єса В.Винниченка “Базар” (1910 р.). ”Талантливый
Вы человек, Владимир Кириллович, но чрезвычайно любите парадоксы - мне это кажется весьма
печальным, особенно когда Вы выдвигаете на сцену такой опасный парадокс, как в Вашем
“Базаре”. “Всякая красивая женщина для мужчины, кто бы он ни был, - “самка”. Таков Ваш тезис?
Чтобы защитить его, Вам пришлось сделать почти всех людей, окружающих Марусю, скотами. А
люди эти - революционеры.

Положим, за последнее время и с-дек Вересаев, и эс-ер Савинков всячески сдирает с русского
революционера романтические и идеальные покровы, но я не могу считать их спор с русской
историей победоносным для них - не могу! И буду рассматривать эту размолвку с
действительностью как борьбу индивидуализма, возрождающегося для последней 

_________________

1 Горький М. Несвоевременные мысли. Рассказы. - М., 1991. - С. . Проблема “Горький і “Біси”
детально досліджена Л.Сараскіною в її монографії “Бесы”: роман-предупреждение” (М.,1991).

 

 

предсмертной схватки, с тою творческой, новой силой, которая скоро навсегда придушит его.

Революционеры Ваши - не социалисты. ... Мне не хочется ставить Вас в ряд с Вересаевым,
Савинковым и другими ликвидаторами революции. Я позволю себе посмотреть на Ваш труд как
на недоразумение Ваше, как на ошибку. ... Человек Вы даровитый, и, вероятно, найдете в себе сил
выбраться из той путаницы, которая, мне кажется, одолевает Вас”1.

Винниченко не погоджувався, протестував, відбивався. Щойно отримавши листа з Капрі, тут же
слав Горькому відповідь: “Я совсем не принадлежу к ликвидаторам революции, но и не хочу
видеть в революционерах жрецов и попов.

Революционеры - люди лучшие, умнейшие, более отзывчивые, больше страдавшие, но не более
как люди, подчиненные всем естественным законам. Если же они обладают недостатками, то не
прикрывать их нужно, а обнаруживать. И опять же обнаружение обнаружению рознь. Можно
обнаруживать, злорадствуя и злобствуя, можно и скорбеть, обнаруживая. Не думаю, чтобы в моем
обнаружении были злобность и злорадство, ибо, обнаруживая других, я себя обнаруживаю. А сам
я слишком люблю людей, слишком понимаю , что смысл моей жизни в людях, в их благе,
слишком, наконец, я хочу торжества революции, чтобы ликвидировать ее и деятелей ея.
Действительно, я несколько иначе понимаю пути к социализму, я хочу , чтобы Я не было затерто
Мы, чтобы Мы было составлено из больших оригинальных Я, чтобы _______________________

1 Листування Максима Горького із Володимиром Винниченком. - Слово і час. - 1993. - №2. -
С.54.

 

 

 

был синтез Я и Ты, а не абстрактное бескрасочное Мы. Уничтожить искание, инициативу,
творчество я не хочу. А ищут и творят те, которые недовольны и сильны”1. 

Ця полеміка з приводу “здирання з революціонера романтичних шатів” мала продовження.
Аналогічні докори, тільки в більш різкій формі, М.Горький висловив і 20 серпня 1911 р. з приводу
роману В.Винниченка “На весах жизни” (у листі до В. Миролюбова): “Сочинение Винниченка
почти талантливо - если принять за талант трудолюбие, с коим он собрал всю грязь и мерзость
жизни, дабы бросить ими в лица вчерашних “святых и героев”, ныне, как оказалось, повинных в
самых гнуснейших грехах мира. О русской интеллигенции так обвинительно не говорили ни
Маркевич, ни Клюшников, ни Крестовский, и даже сам Дяков-Незлобин милосерднее
Винниченка...

“Так вот за кем мы шли?” - скажет русская демократия о революционерах накануне новой
революции, в которой он снова хотят работать. Хороша будет революция эта, если во главе ее
встанут садисты и мазохисты Винниченка!

“Так вот кого мы боялись, вот они каковы,эти строители новой жизни?” - торжествуя, скажет
всероссийская сволочь, прочитав Винниченково сочинение. ...

Общее впечатление (от) повести таково: нет на свете людей извращеннее, распутнее,
бессовестнее и глупее, чем русские революционеры”2.

________________________

1 Листування Максима Горького із Володимиром Винниченком. - С.55.

 

2 Горький М. Собр. соч. в 30-ти т.т. - Т.29. - М., 1955. - С.С. 177-178.

 

 

 

Яким усе-таки сильним був політичний фактор - оцінки М.Горького зумовлені не так естетичними
смаками, як запалом боротьби, тактичними розрахунками. Нині уявити ті жорсткі обставини
політичного й морального вибору неважко, адже кінець ХХ століття виявився де в чому схожим
на його початок...

Зрештою, все це природно для мислення, психології людини на барикадах.

“Барикадна” реакція М.Горького і людей з його кола мала, отже, свою логіку. Та й естетична
вразливість Винниченкових п”єс і романів, у яких порушувалися проблеми “нової моралі”, давала
підстави для критичних оцінок...

Присуди М.Горького варто запам”ятати: мине кілька років - і аналогічні претензії
Винниченку-художнику висловлюватиме вже сам В.Ленін...

Поміж Леніним і Винниченком - тінь Достоєвського...

6. 

1911 року до рук В.Леніна потрапила Винниченкова брошура “Про мораль пануючих і мораль
гноблених”. Про це він сам свідчив у листі до І. Арманд (початок листа не зберігся): “...и не в 1912,
а в 1911 году мы в редакции “Социал-демократа” получили брошюрку Винниченко на русском
языке, посвященную оправданиям по поводу тех обвинений, которым он подвергся от с.-д. за
“честность с собой”. Винниченко просил ответить ему печатно и письменно. Я помню, что
брошюра произвела на меня впечатление, и мне хотелось ответить, но разные делишки (ох, эти
“делишки", подобия дел, суррогаты дел, помеха делу, как я ненавижу суетню, хлопотню, 

 

 

делишки и как я с ними неразрывно и навсегда связан!! That a sigh more that I am Iary and tired and
badly humoared. Generellly I like my proffession and now I often almost have it1.

Мне показалось, что Винниченко искренен и наивен, когда он ставит вопрос: “имеет ли право (!!
sic !!) социал-демократ ходить в публичный дом?” И жует этот вопрос всячески, но все время
индивидуально. Полуанархист он какой-то или совсем анархист, и впередовцы его с толку
сбивать должны. Ведь он читал в Париже как-то реферат о “честности с собой” под
председательством Луначарского? Или дела таковы, что Луначарский за Винниченко, а
Алексинский - против? I would like to know some more detailes about it"2. 

В.Винниченка, як ми бачили, неважко було впіймати на суперечностях, наївності, надмірному
захопленні якоюсь ідеєю, саморобною теорією... Проте слід віддати належне його проникливості
щодо загрози опошлення великих ідей, які потрапляють до рук нікчемних людей, розчинення
людського “Я” в соціалістичній масі і подвійної моралі перетворювачів світу.

“Чесність з собою” - це те, що він хотів протиставити дисгармонії й лукавству.

“Чесність з собою” - це альтернатива політичному прагматизмові, який не гребує будь-якими
засобами для досягнення потрібної політичної мети. Саме в цій площині й пролягала лінія, яка
розділяла Володимира Винниченка і Воло-

________________

1 Це ще одна ознака того, що я розлінився, втомився і в поганому гуморі. Взагалі я люблю свою
професію, а тепер я часто її просто ненавиджу.

 

2 Я хотів би знати більше подробиць про це.

3 Ленин В.И. Полное собр. соч., изд.5-е. - Т. 48. - М.,1964. - С.С.285-286.

 

 

димира Ульянова-Леніна в їхній заочній “дуелі”...

Згадкою вождя більшовиків про те, що 1911 року він читав брошуру В.Винниченка “Про мораль
пануючих і мораль гноблених” і мав намір полемізувати з нею, його знайомство з
Винниченком-літератором могло б і обмежитися, якби не ... Інесса Арманд. Весною 1914 р. вона
надіслала в польське містечко Пороніно, де тоді мешкав політичний емігрант В.Ульянов-Ленін,
бандероль із романом В.Винниченка “Заветы отцов”. Супровідний лист партійної соратниці
В.Леніна (і його dear friend) якщо й зберігся, то, принаймні, залишається недоступним для автора
цього дослідження. Зате відповідь Володимира Ілліча може прочитати кожен, хто розгорне 48-й
том повного зібрання творів Леніна.

“Прочел сейчас, my dear friend, новый роман Винниченко, что ты прислала, - писав з Пороніно
Ленін. - Вот ахинея и глупость! Соединить вместе побольше всяких “ужасов”, собрать воедино и
“порок”, и “сифилис“, и романическое злодейство с вымогательством денег за тайну (и с
превращением сестры обираемого суб”екта в любовницу), и суд над доктором. Все это с
истериками, с вывертами, с претензиями на свою теорию организации проституток. Сия
организация ровно из себя ничего худого не представляет, но именно автор, сам Винниченко
делает из нее нелепость, смакует ее, превращает в “конька”.

В “Речи” про роман сказано, что подражание Достоевскому и что есть хорошее. Подражание есть,
по-моему, и архискверное подражание архискверному Достоевскому. Поодиночке бывает,
конечно, в жизни все то из “ужасов”, что описывает Винниченко. Но соединить их все вместе и
таким образом - значит, малевать ужасы, пужать и свое вображение и читателя, 

 

 

“забивать” себя и его. 

Мне пришлось однажды провести ночь с больным (белой горячкой) товарищем - и однажды
“уговаривать” товарища, покушавшегося на самоубийство (после покушения) и впоследствии,
через несколько лет, кончившего-таки самоубийством. Оба воспоминания - a la Винниченко. Но в
обоих случаях это были маленькие кусочки жизни обоих товарищей. А этот претенциозный
махровый дурак Винниченко, любующийся собой, сделал отсюда коллекцию сплошь ужасов -
своего рода “на 2 пенса ужасов”. Бррр... Муть, ерунда, досадно, что тратил время на чтение...”1.

Роман “Заветы отцов”, який спричинився до цієї сердитої реакції, був надрукований 1914 року в
московському літературному збірнику “Земля”.Як бачимо, він викликав у В.Леніна згадку про
Ф.Достоєвського - дискусії навколо постановки у МХАТі вистави за романом “Біси” були ще
зовсім свіжими. Власне, паралель із Ф.Достоєвським була підказана відгуком на роман
В.Винниченка у газеті “Речь”. Як і М.Горький, як і більшовицька критика, поронінський емігрант
вважає Достоєвського “архискверным”. Цю свою оцінку він не розгортає, але з контексту ясно:
“архискверный” - бо малює жахи, зосереджується на темних сторонах людської душі, на її
“підпіллі”, насолоджується душевними стражданнями... Про інтереси “соціальної педагогіки”
прагматик від політики В.Ленін мови не веде, але ми вже знаємо, які саме твори він вважав
своєчасними...

Наслідування Достоєвському, отже, у Винниченка виявилося - на думку Леніна - передусім у
“колекціонуванні жахів”.

__________________

1 Ленин В.И. Полное собр. соч., изд. 5. - т.48. - С.С.294-295.

 

 

Роман “Заповіти батьків” так міцно забуто (він не перевидавався понад 70 років!), що є сенс
зупинитися на “жахливих” морально-психологічних колізіях цього твору докладніше. Центральна
його постать - Петро Семенович Заболотько, молодий лікар, неспокійна душа, невгамовна в своїх
шуканнях моральних істин і - що вельми важливо - нелукава натура. Дещо наївний,
безкорисливий, “лагідно-мовчазний”, незграбний з погляду оточення, Петро Заболотько цими
рисами схожий на свого відомого літературного тезку - толстовського П”єра Безухова.

В.Винниченко показує свого героя в момент, коли звичний ритм його життя порушується і
з”являється “мільйон терзань”. У родині Заболотьків (глава якої - професор біології) на все звикли
дивитися з “шлункового погляду”, - тут домінує матеріалізм. І ось Петро Семенович потрапляє в
зовсім інший, химерний для нього світ, - у родину Гарбузенкових. “Все тут було проти “шлунку”1, -
невдовзі констатує він, і вже це породжує в ньому, звиклому до розміреного й зрозумілого життя,
сум”яття й непевність. Сам він “у бога не вірив, про мікроби більше думав, аніж про духовні
цінності” (с.18), - і ось раптом виявилося, що “загадкові люди з романів існують і в житті”.
Гарбузенків дім нагадував ресторан. Вечорами тут читали вірші, слухали музику, обговорювали
картини...

Виникає, отже, колізія “тіла” і “душі”, матеріального й духовного начал, - та сама, над якою
задумувався і Тарас із “Чесності з собою”.

____________________

1 Винниченко В. Заповіти батьків. - У кн.: Винниченко В. Твори, т.ХХ. - К., 1928. - С.18. Далі всі
цитати з роману “Заповіти батьків” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

 

Петро Заболотько - ще один Винниченків персонаж, який болісно переживає розлад у сфері
суспільної моралі, намагаючись вивести власну “формулу гармонії”. “Оголошую війну “душі” та
татовому “шлункові” (с.165), - заявляє він врешті-решт. Своє сумне відкриття він формулює так, як
це вже не раз робили інші Винниченкові герої: “в людей розлад між їхніми законами та законами
природи” (с.144). Потрібно, отже, відшукати лад , - і Петро Семенович вирішує боротися із старою
мораллю, шукаючи однодумців, звісно ж, серед соціалістів (“Це люди без забобонів, з новими
поглядами на життя, революціонери в усіх галузях...” - с.149).

Але що так вразило Петра Заболотька? Чому цей нібито далекий від громадських пристрастей
ескулап раптом опиняється в центрі уваги цілого міста, причому - зовсім не як медик, а як
“апостол нових істин”?

В.Винниченко із властивою йому схильністю до вкрай заплутаних морально-психологічних вузлів
і “переускладнених” сюжетів і цього разу залишився вірним собі.Заболотькові й справді не
позаздриш: усе змішалося в його сім”ї, де, здавалося б, панують здоровий глузд і розміреність. Брат
Данько, гімназист, - хворіє на сифіліс, яким його, як він вважає заразила Тоня, донька двірника, а
тепер приймачка Заболотьків. Хлопець ладен покінчити з собою і навіть записується “до клубу
самогубців”. Його, схоже, зовсім замучила нав”язлива думка про власну порочність,
неповноцінність, непотрібність... 

Надрив, психологічна капітуляція перед самим собою та обставинами невблаганно женуть Данька
до прірви, і Петро Семенович, жахнувшись відчайдушному становищу брата, кидається йому на
поміч.

 

Проте виручати доводиться й сестру Марту, яка не навчилася розпізнавати брехню і, зрештою,
перетворилася в безвольну ляльку, яка дозволяє своєму колишньому чоловікові Тимощуку
регулярно приходити до неї і фактично купувати тілесні втіхи. А є ж іще й Їжакевич із його нібито
серйозними щодо Марти намірами...

Немає спокою і в родині Гарбузенкових. Виявляється, що старий господар теж ... сифілітик, а
Гарбузенков-молодший, Ніка, “постановив убити себе”, оскільки колись, будучи в тюрмі, він
зрадив двох товаришів і тепер мучиться тим своїм гріхом. Про зраду Ніки знає “соціаліст” Шапкін,
який згоден мовчати, але за своєрідну плату: він вимагає, щоб сестра Ніки Саня стала його
коханкою. Саня ж небайдужа до Петра Заболотька. І, до речі, вона теж сподівається, що він чимось
зуміє зарадити...

А на довершення - історія з Тонею, яка раптом кидає Заболотьків, зникає, виїздить в Одесу, а потім
виявляється, що вона все ж повернулася і подалася в публічний дім... Повернулася, “бо більше не
могла бути не там, де ... ви”, - трохи згодом зізнається Тоня Петрові Заболотькові, якого вона
давно потай любить.

Воістину, “страшна каша”, як подумалося одного разу Петру Семеновичу. Альтруїстична душа його
буквально розривається, адже треба якось привести до ладу, узгодити почуття, думки і вчинки.
Ось тут якраз і починається бунт Заболотька проти усталених норм та уявлень. Усе лихо - в забутті
“законів природи”, у фарисейських законах моралі, вирішує він: “Мораль наших батьків лицемірна,
несправедлива й жорстока до всіх упосліджених, експлоатованих, нещасних. От з цією мораллю 

треба боротись!” (с.148). 

 

 

Боротися ж означає кинути виклик. І Петро Заболотько починає вибудовувати свою “теорію”.
Спочатку - в листах до Данька, що їх він шле з-за кордону, де практикується в спеціалістів з
сифілісу. Ті його настанови досить характерні: “Треба перед самим собою бути чистим (! - В.П.),
щоб жити з певністю та гідністю” (с.69), - наполягає Петро Семенович, і Винниченків читач
упізнає в цих його словах уже добре знайомий принцип “чесності з собою”.

Та й інші настанови легко вписуються в ту систему цінностей, що її проповідували герої п”єс і
романів В.Винниченка, які передували “Заповітам батьків”. “Хто, Даню, чесний, шановний? Той,
хто корисний для інших. ... Життя, Даню, - ось що й страшне, і цікаве, і дороге”. Петро Семенович
хоче відмовити брата від самогубства, нагадуючи тому про необхідність бути мужнім і робити
щось корисне для людей.

Новим тут у “матеріаліста” Заболотька є передусім те, що його все більше починає цікавити “душа”.
Свідомо чи інстинктивно він робить акцент на тому, що негаразди і біди людські - не тільки від
“соціальних умов”, а й від самої людини, її недосконалої природи, неготовності до самовиховання.
Цей поворот у світогляді Петра Заболотька змушує згадати деякі з суперечок героїв “Злочину і
кари” Ф.Достоєвського на дуже схожу тему (прикладом можуть бути хоч би й згадувані вже
монологи Разумихіна).

І все ж, заклик Заболотька бути “чистим перед самим собою” - то лише початок його бунту. В
епіцентрі сюжету невдовзі виявляються двоє: Петро Семенович - і “добра, чула, розумна” Тоня,
яка фактично є Винниченковим аналогом Соні Мармеладової. Ось де головна мука Заболотька:
“проститутка” 

Тоня, її надщерблена доля, як, втім, і долі мешканок сумно- 

 

 

звісних Красногорських вулиць загалом. В.Винниченко віддавав певну данину “моді”, ведучи
свого читача в будинки розпусти, детально виписуючи деталі побуту, звичаї і типаж “господинь”
та приваблених світлом червоних ліхтарів “гостей”. У російській літературі вже був роман
Л.Толстого “Воскресіння”, була повість О.Купріна “Яма”, були численні твори, в яких проблеми
“вільного кохання”, шлюбу, проституції ставилися авторами в центр сюжетних подій.(Варто
згадати і ранні твори В.Винниченка, поему “Повія” та оповідання “Народний діяч”, де акцент
робився саме на варіантах шляхів, що ведуть жінку на панель).Характерним було й вельми
поширене в літературі демократичного спрямування протистояння загальноприйнятій моралі, а
також прагнення відшукати якісь конструктивні альтернативи їй. “Я находил, что пролетариат уже
теперь идет к уничтожению всякой морали...” - міркує герой роману-утопії “Червона зірка” (1909
р.) О.Богданова, капрійського знайомого В.Винниченка. І це тільки крапля в морі подібних
висловлювань, у потоці ідей, які бродили в умах соціалістів початку століття.

Петро Заболотько у “Заповітах батьків” В.Винниченка - герой із “теорією”. Друга половина роману
взагалі переповнена “програмовими” монологами Заболотька, або ж дискусіями. Ясна річ, не
обійшлося без “нових людей” - соціалістів. Вони в романі В.Винниченка, щоправда, лише
номінальні, оскільки показані поза сферою своєї партійної практики. Винятком є хіба що Михайло,
ще один брат Петра Заболотька. Його суперечки з “ апостолом нових істин”, зрештою, теж можна
зарахувати до професійного пропагандистського активу цього героя. Цікаво, що навіть Михайло
зустрічає братову “теорію” холодно-настороженими запереченями, адже Петро Заболотько цілком 

 

 

серйозно говорить про необхідність створення профспілок проституток, береться виголосити в
народному домі цілу лекцію, в якій хоче викласти свій “новий” погляд на мораль, шлюб,
проституцію...

“Теорія” Заболотька виявилася сумбурною, кінці в ній не сходяться з кінцями, початкові ідеї
обертаються гримасами, і це шокує соціаліста Михайла. “Це - благословення на розпусту, це
підштовхування слабкодухих до ковбані, - гарячкує він. - ...Ти наміряєшся безглуздою проповіддю
виправдування проституції якимсь чином знищити її” (с.155).

Схоже, що соціаліст (який і сам ладен викинути “буржуазну мораль” на смітник історії!) раптом
жахається тієї ризикованої стихії, тієї моралі “без берегів”, яка має постати натомість старих
“ідолів”. І в цьому його несподіваному “консерватизмі” куди більше здорового глузду, ніж у
неконтрольованому, демагогічно-наївному “революціонізмі” Петра Заболотька, який спочатку
намагається довести, що “проституція теж служить сучасному ладові, ... а коли служить, коли
потрібна йому, то має право вимагати й собі того, що мають інші” (с.157), - а потім береться
картати Михайла і йому подібних: “Ви не справжні соціялісти та не революціонери. Мозком,
теоріями ви, може, і соціялісти, а життям, а серцем, а чимсь... чимсь ... унутрішнім ви ще там, з
батьками, з прадідами, з їхніми заповідями, скрижалями та всякими їхніми святощами”
(с.с.157-158).

Ці Заболотькові інвективи, по суті, продовжують монологи Грицька із “Дизгармонії” й Тараса
Щербини із “Чесності з собою”. “Збираєтесь трони валити, капітал гнуздати, церкви руйнувати? А
самі з своїх душ ікон не повикидали? “- продовжує наступати Петро Семенович. Він і не помічає,
що в 

 

 

своєму благородному гніві, у намаганні повикидати “ікони” з душ доходить до крайньої -
страшнуватої - межі. Немає, каже лікар Заболотько, “ні єдиної моралі, ні аморалізму, а тільки
мораль пригноблених і мораль гнобителів. І все, що помагає пригнобленим, - моральне, що
шкодить їм - неморальне” (с.159). І коли Михайлова дружина перепитує: “І красти, вбивати,
брехати, обманювати - все буде моральне?” - Заболотько після паузи виголошує свій
найголовніший, найбільш моторошний постулат: “Що ж, коли бути послідовним до кінця , то й це
все для вищої мети буде моральне” (с.159). На що Михайло цілком резонно зауважує: “Наш Петро
запізнився на кільки століть: єзуїти давно вже сказали - “мета виправдує засоби” (с.159).

Дивно, що вождь більшовиків, читаючи “Заповіти батьків”, звернув увагу лише на ідею організації
проституток: у монологах Петра Заболотька є й те, що зовсім скоро, буквально через кілька років,
повторить, ставши Головою Раднаркому, сам поронінський емігрант: “Моральне все те, що
служить інтересам революції” (порівняйте у Заболотька:”все, що помагає пригнобленим, -
моральне, що шкодить їм - неморальне...”)1. Нечаєвщина у героя В.Винниченка - мимовільна, у
В.Леніна - свідома. За спогадами В.Бонч-Бруєвича, Ленін захоплювався Нечаєвим, кажучи, що “...
титана 

революції Нечаєва треба всього видати... Достатньо згадати

його (Леніна. - В.П.) відповідь в одній листівці, коли на 

__________________

1 “Він прагнув вигнати мораль із революції, оскільки цілком резонно вважав, що неможливо
встановити революційну владу, шануючи десять заповідей”, - зауважував А.Камю, маючи на увазі
В.Леніна ( Камю А. Бунтующий человек. - М.,1990. - С.295).

 

 

 

запитання - “Кого ж треба знищити з царюючого дому ?“, Нечаєв 

дав точну відповідь: “Всю велику єктенію... весь дім Романових...” Адже це просто до
геніальності!”1.

І М.Горький у 1918 р., роздумуючи над ходом більшовицької революції, згадав Нечаєва, та ще й
цитуючи при цьому “Біси”: “Володимир Ленін вводить у Росії соціалістичний лад за методом
Нечаєва - “на всіх парах через болото”2. Мовляв, “вища мета” виправдає методи і ціну...

В.Винниченко закінчив свій роман зовсім “по-достоєвськи”: Петра Заболотька судять (він пішов на
ризикований лікарський експеримент, внаслідок чого пацієнт помер), відправляють у “далеке
північне місто”, а невдовзі до нього в далеку мученицьку дорогу вирушає Тоня, яка стає дружиною.
арештанта. Все - як у випадку з Раскольниковим і Сонею. Заболотько йде назустріч стражданням,
проте якогось душевного тягаря в нього немає - навпаки, є передчуття чогось нового й важливого
в житті, є любов і є сподівання, що в далекому північному місті він нарешті заживе тією простою
“мораллю пригноблених”, про яку він, утім, має вельми приблизне й умоглядне уявлення.

Сам Заболотько про своє майбутнє говорить з пафосом: “До фабрик, до всіх тюрем праці та низів
життя, - ось куди треба йти. Там зрозуміють і повинні зрозуміти необхідність знищення цього
подлого, мерзенного ладу, разом з його “душами” та святинями, що ними він себе цементує. До
справжніх революціонерів та руїнників старого життя треба йти!” (с.191).

__________________

1 Тридцать дней. - 1934, №1. - С.18.

2 Горький М. Несвоевременные мысли. - С.150.

 

 

Все змішалося в цьому дивному пориві Петра Заболотька: саможертовність, свята простота,
наївність, фанатична віра в свою нову “релігію”...

Винниченків герой, хотів того автор чи ні, не викликає достатньо серйозного до себе ставлення.
Йому не відмовиш у щирості, але ж надто багато в ньому чудернацького, утопічного, того, що
породжене “підняттям і відірваністю від світу” (с.175). Ще одна химерна доля, джерело химерності
якої - у жорсткому підпорядкуванні себе “теорії”, “конструкції”, “ідеї”, хай навіть і правильній,
благородній у своїй основі, проте ж - умоглядній!

Щодо авторських акцентів, то вони, як це часто буває у В.Винниченка, важковловимі. Нелегко
судити і про призначення “діалогу” з автором “Злочину і кари”. Проте сам факт його -
незаперечний.

Найбільш очевидним підтвердженням, по-перше, є аналогія між Заболотьком і Тонею - та
Раскольниковим і Сонею. Фінал роману “Заповіти батьків”, по суті, є “цитатою” з Достоєвського.
По-друге, В.Винниченко зосереджується на дотичній стосовно “Злочину і кари” проблематиці
(способи “виправлення” недосконалостей як суспільних, так і тих, що криються в природі
людській, моральні аспекти цього “виправлення”). По-третє, з Ф.Достоєвським його споріднює й
установка на зображення людського “підпілля”, на “вивертання” всього темного, похмурого, що є
в героях. Причому, винятку не робиться й для “нових людей”, соціалістів, і ця остання обставина
могла сприйматися частиною читачів (зокрема, й таким читачем, як В.Ленін) як данина досить
поширеній у російській літературі “ганебного десятиліття” тенденції приземлення революціонерів.

 

 

 

 

І все ж, художні достоїнства роману “Заповіти батьків” не надто високі. Є в ньому очевидні,
нав”язливі самопереспіви , повтори одних і тих же тем, ситуацій, колізій. Є все та ж “розмитість
фокусу”, наївність “проповідництва” й моралізаторства. Є сюжетна переускладненість, яка залишає
відчуття штучності, сконструйованості. Здається, саме в цю пору (1912-1913 р.р.) В.Винниченко,
відірваний вимушеною еміграцією від рідного грунту, від стихії того життя, яке залишалося для
нього “за шеломянем”, з особливою гостротою відчував нестачу безпосередніх вражень і
спостережень. Як художник він завжди був сильний здатністю до моментального новелістичного
малюнка, умінням по гарячих слідах явити в слові “шматок життя” з його парадоксами , гострими
соціально-психологічними й моральними колізіями, колоритом матеріалу, предметного світу,
виразністю характерів, зухвалим виходом у “заборонені” зони.

У “Заповітах батьків” натомість відчутні втома, ходіння по колу, те саме проповідництво, яке
межує з соціальним прожектерством, згодом дотепно спародійованим у “Народному Малахієві”
Миколою Кулішем (і Малахій Стаканчик, і Петро Заболотько зайняті одним і тим же - “реформою
людини”, тільки за різних суспільних обставин: як-не-як, а між ними цілих п”ятнадцять років, та
ще й яких!)1.

В.Винниченко, отже, давав підстави для невдоволення. Проте біда в тому, що приватна Ленінова
оцінка була канонізована, фактично взята “несамовитими ревнителями”

___________________

1 Про установку М.Куліша на пародіювання В..Винниченка детальніше див. у кн.: Панченко В.
Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства. - Кіровоград, 1995.

 

 

 

за “керівництво до дії” з усіма сумновідомими наслідками для письменника.Втім, хіба могло бути
по-іншому в світі, дорога до якого прокладалася “на всіх парах через болото”?

х х х

Сталося так, що українська проза другої половини ХІХ і початку ХХ століть обійшла “школу”
Ф.Достоєвського. Володимир Винниченко був чи не першим з українських прозаїків, який узявся
трансформувати художній досвід російського письменника у своїй творчій лабораторіїю Його
зусилля в цьому напрямку відкривали нові можливості для пізнання феномена людини, для
збагачення самого психологічного інструментарію української прози.

Розпочавши свій діалог із Ф.Достоєвським, В.Винниченко тим самим підключався до
обдумування складних морально-філософських питань. Його мучила проблематика, пов”язана з
можливістю досягнення гармонії - як соціальної, так і індивідуальної. Ідея щастя була для нього
всеохопною, подібно до тих людей утопії, які протягом віків конструювали моделі щасливого
устрою життя. Втілення ідеї щастя Винниченко пов”язував з людьми революційної дії, - і тут
починалися його суперечності, ілюзії й прозріння.

У творчості В.Винниченка (зокрема - 1906-1917 р.р.) має місце гостра колізія між проповідником і
художником : моральні проекти першого вступали в конфлікт з інтуїцією другого. Теорія “чесності
з собою”, проголошувана багатьма героями п”єс і романів В.Винниченка, вперто ними
впроваджувана в життя, не раз наштовхувалася на опір самого цього життя, - і тоді Принцип,
який, здавалося б, мав тріумфувати, банкрутував, осоромлювався.

 

 

 

Це велика тема Ф.Достоєвського: ціна соціального прожектерства, умоглядної “теорії”,
насаджуваної як не Раскольниковим, то “бісами” типу Шигалєва й Верховенського; страшна плата
за утопізм; споганення мети неправедними засобами, жах перед масовим кровопусканням, на яке
йдуть люди утопії задля “вселенського щастя”.

Думка В.Винниченка теж постійно обертається навколо подібних питань: у його творах теж є
передчуття “бісівщини”, але передчуття ці вкрай сум”ятливі, парадоксальним чином поєднані з
пафосом суспільної ломки і “реформування” людини. І якщо сама ідея морального
самовдосконалення людини (яка пронизує “Злочин і кару”) була близькою В.Винниченку, то
пафос того християнського смирення, до якого , врешті-решт, приходить “горда людина” Родіон
Раскольников, був для В.Винниченка чужим і неприйнятним. Він віддавав перевагу євангеліям
“нової моралі”, а не моралі християнської, хоча й помічав болісні колізії між новим моральним
катехізисом своїх героїв (“сильних особистостей”!) і вічними істинами, загальнолюдськими
цінностями.

Разом з тим, Винниченку-художнику виявилися вельми близькими увага Достоєвського до
“безодень” і “підпілля” людини, його мужність перед “останніми” питаннями, виразне
проповідництво. Про психологізм В.Винниченка мова ще попереду, а поки що відзначимо лише
те, що й у способах обробки сюжетів, зображенні характерів він не пройшов повз художній досвід
Ф.Достоєвського. У романах В.Винниченка значно зменшився (порівняно з його ранньою
прозою) описовий елемент, зросла вага діалогів і полілогів, зокрема - діалогів-двобоїв , у яких
максимально, аж до публіцистичного “градусу”, загострюються моральні, політичні, філософські
позиції героїв- 

 

учасників своєрідних диспутів.

Зовсім по-іншому виглядає тепер у В.Винниченка пейзаж. На зміну розкішним, пронизаним
сонцем, картинам з притаманним їм багатством предметного світу, виразною ліричною,
величаво-елегійною інтонацією, приходять пейзажі “достоєвського” зразка, що про них добре
сказав В.Вересаєв: “Туман, сльота. З понурого, ворожого неба ллє дощ, чи мокрий сніг падає. Вітер
виє в темряві. Влітку, буває, світить і сонце, - тоді спекотна задуха стоїть над землею, пахне
вапном, пилюгою, особливо літнім смородом міста... Це світ, у якому живуть герої Достоєвського.
...

В душі художника вічна, безпросвітня осінь... “1.

Щоб відчути метаморфози, які відбулися з пейзажами у Винниченка, достатньо поставити поруч
опис степу в оповіданні “Зіна”(1909 р.) - і лаконічні малюнки з роману “По-свій”(1912 р.).

“Зіна”: “Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить “ в степах”? Там, перш
усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів,
покладуть надію на Бога і їдуть. ...

А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як
по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м”яко, поважно, не хапаючись. ...

Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі
біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і
душа 

_________________

1 Вересаев В. Живая жизнь. - М., 1991.- С.3.

 

 

моя”1.

“По-свій”: “На вулиці було вогко після дощу. Ліхтарі горіли жирними розбризканими плямами й направо в небі
стояло блідо-зеленувате сяйво великого міста. ...Он старий, жовтий будинок, в якому щороку вішається по студенту,
чи то пак, вішалось. Чи й тепер вішається?

...Люди на тротуарах мали такий вигляд, немов попали в якесь сільце й щосили хапались вибитись з нього:але
побігши в один бік і на щось наткнувшись, зараз же вертались назад. ...

Трусив невеликий дощик, таємним шепотінням падаючи на сухий лист кущів і дерев. Десь з подвір”я чувся крик,
протяжний, одчайний і разом з ним сміх багатьох голосів” (с.с.44, 45, 78).

Справа не тільки в тому, що в першому випадку йдеться про степ, а в другому - про місто. Різниця - у внутрішніх
парадигмах автора, у відмінностях його орієнтацій (“гоголівське” начало - в “Зіні”, “достоєвське” - в романі
“По-свій”)...

Художній приклад Ф.Достоєвського давав В.Винниченку більшу свободу тоді, коли треба було висвітлити душу
людини, яка ставить на собі експеримент. Це ж і стосовно його героїв можна повторити слова В.Вересаєва, сказані
про героїв Ф.Достоєвського: “Кожен перетворив свою душу в якусь лабораторію, зосереджено обмацує свої хотіння,
вимірює їх, сортує, спотворює, безперервно ставить над ними химерні досліди, - і зрозуміло, що безпосереднє життя
відлітає від змучених хотінь”2.

Винниченкові герої, які експериментують над собою, влашто-

_________

1 Винниченко В. Раб краси. - К.,1994.-С.С.105-106. 

2 Вересаев В. Живая жизнь . - С.19-20.

 

 

вують часом справжню “дияволіаду”, і якщо в творах 1906-1910 р.р. вони так і залишаються з
диявольським знаком на чолі (Мирон Купченко, Василь Кривенко...), то їхні наступники із романів
і п”єс 1912-1916 р.р. (Вадим Стельмашенко, Яків Михайлюк...) програють свої “сатанинські” битви
за “нову мораль” і ... виявляються переможцями, оскільки приходять до простих і надійних вічних
істин...

Художні результати творчого діалогу В. Винниченка з Ф.Достоєвським неоднозначні. Передусім
тому, що, стаючи в слід Достоєвського, Винниченко, траплялося, силоміць ламав себе, не
рахуючись навіть із тими своїми якостями, які складали сильний, органічний бік його художнього
таланту. Проте - він хотів бути в чомусь нетотожним собі самому, вперто “втікав” від себе
вчорашнього, - і хто міг йому, художнику, відмовити у праві навіть на “архискверное подражание”,
на постійний неспокій і пошук?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4.

В.ВИННИЧЕНКО І Ф.НІЦШЕ

 

4.1. Тінь Заратустри. Симбіоз ніцшеанства й соціалізму

 

У 1907 - 1916 роках Володимиру Винниченку не раз доводилося чути й читати закиди на свою
адресу щодо імморалізму та індивідуалізму. Цікаво, що подібні докори лунали з вуст як “старих”
українофілів (І.Нечуй-Левицький), російських соціал-демократів (М.Горький), так і українських
демократів різних політичних відтінків (С.Єфремов, С.Петлюра, М.Гехтер та ін.). Першим
подразником виявилася драма В.Винниченка “Щаблі життя” (1907 р.), прозовим варіантом якої
став роман “Чесність з собою" (1910 р.). Проте й багато інших творів письменника не раз
викликали полемічні збурення, змушуючи критиків якось пояснювати природу, витоки отого
Винниченкового “імморалізму” й індивідуалізму. Закономірно виникало питання про те, наскільки
близьким В.Винниченку був комплекс німецького філософа Фрідріха Ніцше, законодавця моди в
європейській літературі на рубежі ХІХ і ХХ століть. Зрештою, 1913 року в журналі “Українська
хата” (№5) з”явилася стаття П.Христюка з красномовною назвою “В.Винниченко і Ф.Ніцше”, в
якій коротко викладалися основні постулати популярного німецького філософа, а також
розглядалися деякі аспекти “діалогу” українського письменника з Ф.Ніцше. Невдовзі ж настали
часи, коли й сама “Українська хата” перестала існувати. З початком світової війни російський уряд
влаштував погром українства; було вже не до Ф.Ніцше і не до 

 

 

резонансу його ідей в українській літературі.

А тим часом порушена П.Христюком проблема залишалася. Малосприятливі для наукових
обговорень обставини української історії відсунули її аж до останніх років ХХ століття... Саме час
повернутися до подій і атмосфери мало не сторічної давності.

“Не раніше 1901 року мої думки почнуть доходить до вух”, - написав Ф.Ніцше у травні 1887 року. І
- помилився: вже в 90-х роках його ідеї набули неабиякого поширення. Привид боголюдини,
білявого бестії Заратустри наприкінці минулого століття бродив по Європі, викликаючи цікавість,
обурення, захоплення... Важко назвати когось із більш-менш помітних письменників рубежу
століть (як у західноєвропейській літературі, так і в російській), який би байдуже пройшов повз
Ніцше. Ця мовчазна, вразлива на красу, хвороблива людина, яка закінчила божевіллям, шокувала
єврпейську інтелектуальну публіку своїм пристрасним бунтом - бунтом проти тих цінностей, які
здавалися фундаментальними, непорушними, освяченими самим часом.

Цікавою є аналогія, відзначена неокласиком Павлом Филиповичем: “Загально визнаний, хоч і
мало ще досліджений, вплив Ніцше на європейську думку і художнє слово наприкінці ХІХ -на
початку ХХ століття, був величезний і, мабуть, не менший, ніж вплив Байрона в першій чверті
минулого століття”1

Була в цій магії впливу якась загадка. Зерна ідей, що їх проповідував Ніцше, виходить, упали в
сприятливий грунт, а значить - упали надзвичайно вчасно.

Європейська філософська думка останніх десятиліть ХХ віку _____________________

1 Филипович П. Літературно-критичні статті. - К., 1991. - С.128.

 

 

переживала кризу позитивізму, який проголошував істинним те, що піддається перевірці науковим
шляхом. На зміну культові розуму, раціонального знання приходив інтерес до ірраціоналізму.
Психологічна наука все успішніше зазирала в безодні людської підсвідомості. На противагу апології
мас, що її проповідували соціалістичні вчення, висувалася ідея індивідуалізму. У сфері моралі
багато що уявлялося таким, що потребувало рішучого перегляду, а то й заперечення. 

Соціалісти взагалі моделювали нові теорії моралі (1905 року, скажімо, в російському перекладі
вийшла праця австрійського вченого Антона Менглера з характерною назвою - “Нова наука про
моральність”, написана ще за життя Ф.Ніцше). У літературах Західної Європи пробивав собі дорогу
модернізм із його вельми специфічним уявленням про місію слова, культивуваням Краси, сильної
особистості з рисами індивідуаліста...

В цьому контексті філософія Ніцше була дуже до речі. Більше того, вона й сама творила цей
контекст. “Перший декадент, поет-безумець, поет-пророк”, як називає його Н.Лаврова, і справді
“своїм талантом сколихнув ірраціональні пласти європейської культури, які довго дрімали”1. Він
був “кумиром європейського модернізму” (А.Шамрай). З його проповідей, що звеличували сильну
особистість, постала у філософії течія індивідуалізму. Його яскравий стиль запалював художників
слова. Філософія Ніцше, яка без жалю руйнувала всі авторитети, для багатьох інтелектуалів Європи
кінця ХІХ і початку ХХ століть була “суворим євангелієм сили, влади і ________________

1 Лаврова Н. Ницше // Современная западная философия. - М., 1991. - С.211.

 

 

 

міці”1. Один із перших і найгрунтовніших дослідників Ніцше, німецький професор Г.Вайнінгер
виділяв у цій новітній “євангелії” сім головних пунктів, що складали її суть. Причому, назва
кожного з них починається з “анти-”:

1) антиморалізм;

2) антисоціалізм;

3) антидемократизм;

4) антифемінізм;

5) антиінтелектуалізм;

6) антипесимізм;

7) антихристиянство.

Йдеться тут про пізнього Ф.Ніцше, який різко протиставився кумирові своєї молодості
А.Шопенгауеру. Про Ніцше, в чиїх працях 80-90-х років минулого століття пафос “переоцінки всіх
цінностей” став усепроникним. Його “книжка для всіх і ні для кого”, названа “Так казав
Заратустра”, є гімном надлюдині. “Людина, - пише Ф.Ніцше, - це те, що треба подолати”, це
перехід від звіра до надлюдини. Надлюдина ж - “сенс світу”, вона є творцем, який вписує “нові
цінності на нові скрижалі”2.

Але якими були ті “нові цінності”, що їх проповідував Ф.Ніцше вустами гордого самітника
Заратустри, що їх він карбував на скрижалях інших своїх трактатів? Передусім - сила, воля,
мужність, безмежна внутрішня свобода, гордість. Ці чесноти є передумовою життєвого розквіту.
Вони є суттю істоти, яка височить серед загалу, уособлюючи собою вищий тип. Сенс життя, за
Ф.Ніцше, полягає якраз у творенні касти ___________________

1 Христюк П. В.Винниченко і Ф.Ніцше // Українська хата. - !913. -№5. - С.281.

 

2 Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. - К., 1993. - С.С.11, 22.

 

 

сильних, досконалих аристократів волі, провідної верстви, яка має зосередити в своїх руках владу.

Жадання влади, волю до могутності філософ вважав головним інстинктом усіх живих істот, в т.ч.
й людини. Він переносив на людський світ багато тих висновків, до яких прийшов
Дарвін.Зокрема, поширював на людське середовище теорію природного добору. Звідси - теза про
те, що право на життя має лише сильний. Слабкий же мусить поступитися сильному. Зло - від
слабкості, добро - “все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади і , зрештою, саму
силу”1.

Апологія сили відштовхувала Ф.Ніцше від християнства, яке він вважав релігією співчуття.
Співчуття для нього - річ недопустима, бо воно породжує слабкість: “Християнське співчуття - це
найнездоровший складник нашої хворої сучасності. Зробитися лікарем, виявити безжальність,
твердо тримати ножа - наш обов”язок, наша любов до людини, бо ж ми філософи, ми
гіперборейці!”2.

Цей залізний гіперборейський тон Ф.Ніцше був спрямований і проти “соціалістичних фантазій”,
адже соціалістичні гасла проголошували рівність, однаковість людей, тоді як природа створила їх
різними, нерівноцінними. З тієї ж причини творець Заратустри скептично ставиться й до
демократії, вбача.чи в ній усе ту ж тенденцію рівняти всіх. Апологет сильної, вільної від
умовностей суспільства особистості, він погордливо відкидає культ громади, колективу, маси, що
його сповідує соціалізм. Він заперечує всяке панування колективу над людською індивідуальністю,
адже ідеал його - боголюдина, вінець життя, __________________

1 Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. - С.332.

2 Там само. - С.336.

 

 

каста обраних.

Ясна річ, каста особливих, досконалих особистостей має витворити й особливу систему
цінностей, в т.ч. - моральних. “Трясовина людської моралі” - не для надлюдини Ніцше!
“Тартюфство моралі” - не для аристократа волі, гордого самітника, що живе в горах!..

Щось моторошно-привабливе було в цьому тотальному бунті Ф.Ніцше, в його апофеозі сили й
нічим не обмеженої свободи індивідуума. Праці філософа “Так казав Заратустра” (1883), “По той бік
добра і зла” (1886), “Сутінки ідолів” (1888), “Антихрист” (1888) перекладаються багатьма мовами.
Причому, європейських інтелектуалів кінця ХІХ і початку ХХ ст.ст. притягують до себе не лише
ідеї Ніцше самі по собі, а й вишукана форма їх подачі, поезія й алегорії, і навіть незвичайна
“сатурналія мови”, яка поставала зі сторінок перед читачами німецького філософа.

З-поміж названих Г.Вайнінгером семи “струн” філософії Ф.Ніцше Володимира Винниченка вабив
звук лише кількох.Передусім - йому до душі був пристрасний заклик до “переоцінки всіх
цінностей”, що звучав у “Жаданні влади” та інших трактатах німецького філософа. Бунт
антисоціаліста Ф.Ніцше проти умовностей, догм,філістерства, покори цілком відповідав мріям
соціаліста В.Винниченка про революційне перетворення життя. Заратустра Фрідріха Ніцше
прокладав дорогу “новій людині” Володимира Винниченка. Соціалістичні ідеї парадоксальним
чином поєдалися в українського письменника з ніцшеанськими.

Кажучи словами сучасного польського філософа К. Міхальського, “Ніцше відкрив
проблематичність, історичність, крихкість основних понять, які формують наші знання і нашу 

 

 

поведінку (таких, як “правда”,”брехня”, “добро”, “зло”)...”1. 

Цілком можливо, що В.Винниченко до подібних висновків доходив через власний досвід,
інстинктивно, зате у “переоцінці цінностей” Ф.Ніцше він знаходив для себе опору, підтвердження
невипадковості своїх сум”ять і додатковий імпульс для експериментів.

Ідеї німецького філософа почали резонувати в творчості популярних західноєвропейських
письменників уже в 1880-ті роки. Саме в цей час відкриває для себе Ніцше, знайомиться й
листується з ним, читає його праці Август Стріндберг (1849 - 1912). Фрідріх Ніцше високо
оцінював п”єсу Стріндберга “Батько”, яка вважалася маніфестом жінконенависництва.
Індивідуалізм і антифемінізм - ось те, що найбільше вабило, інтригувало, спонукало шведського
письменника до “співдумання” з Ніцше.

Тоді ж, у 80-ті роки минулого століття, читанням Ф.Ніцше захопився й молодий Кнут Гамсун
(1859 -1952). Згодом у його лейтенантові Глані, який втішається в горах самотністю й природою
(повість “Пан”), впізнаватимуться риси Заратустри. 

Проте й письменники старшого покоління,як, наприклад, 60-річний Г.Ібсен, озвалися у своїй
творчості на ідеї Ніцше, які помітні у змалюванні Хільди, героїні драми Г. Ібсена “Будівельник
Сольнес” (1891р.): “Саме в Ніцше зустрічається і осуд кволої совісті, і звеличення вікінгів з їх
безжальністю. І безперечно, тут не випадковий збіг. Є всі підстави вважати, що

в свої останні мюнхенські роки (а це був кінець 1880-х. - В.П.) входили в моду. В.Адмоні
відзначає, що думки Фрідріха Ніцше Ібсен досить детально познайомився з ідеями Ніцше, хоча б із
__________________

1 Для чого нам Ніцше? (Дискусія на сторінках часопису “Література на свєцє”). - Всесвіт. - 1997. -
№5-6. - С.152.

 

 

других рук. Якраз наприкінці 80-х років розгорнуті статті про Ніцше друкують визначні
скандінавські критики, друзі Ібсена, Георг Брандес та Юліус Хоффорі, а також відомий данський
філософ Харальд Хефдінг. Пройти повз Ібсена ці статті не могли. І відгуки на них, можливо, були
вже в “Гедді Габлер”, стаючи цілком виразними у хижій позиції Хільди - тієї позиції, з якою вона
приходить до Сольнеса. Більше того, вплив ідей Ніцше відчувається і в образі самого Сольнеса,
який хотів би вважати себе людиною обраною, винятковою - певним варіантом надлюдини
Ніцше”1.

Томас Манн вказував на аналогії між дендізмом Оскара Уайльда (1854-1900 ) та імморалізмом
Фрідріха Ніцше; багато які з одягнених в афористичну форму парадоксів Уайльда, вважав він,
“могли б вийти з-під пера Ніцше”2. І самого Т.Манна (1875 -1955) не обминула магія думок його
співвітчизника-філософа, зокрема, стосовно співвідношення мистецтва і життя. Вплив Ніцше (як і
Шопенгауера) “виразно позначився ... на “Будденброках”, а ще більше на “новелах про митців”, де
протиставляються як антиподи мистецтво і життя, митці,носії духа в “червонощокі”, бездуховне й
грубоутилітарне буржуазно-міщанське середовище”3. 

Перегуки з Ф.Ніцше помітні також у творчості ще одного німецького письменника - Герхарда
Гауптмана (1862 -1946), якого з автором “Заратустри” зближували “відмова від етичного ідеалізму,
відкидання буржуазного моралізаторства,

_____________

1 Адмони В.Г. Генрик Ибсен. - М., 1989. - С.227.

2 Манн Т. Философия Ницше в свете нашего опыта // Манн Т. Собр. соч.: В 10 т. - М.,1961. - Т.10.
- С.367.

 

3 Наливайко Д. Підсумковий роман Томаса Манна //Манн Т. Доктор Фаустус. - К., 1990. - С.8.

 

 

визнання егоїзму головною рисою людини буржуазного суспільства”1.

Ідеї Ф.Ніцше дали поштовх ідеології над-індивідуалізму; перший же за часом і найяскравіший тип
надлюдини в художній літературі дав Станіслав Пшибишевський (1868 - 1927; ідеться про Еріха
Фалька з роману “Homo sapiens”)2. Поза комплексом ідей Ф.Ніцше годі уявити творчість
Г.д”Аннунціо (1863 -1938) з його культом героїзму (боротьба) та естетизму (захоплення красою)3.

Власне, цей ряд можна продовжувати мало не безконечності, адже й справді, кажучи словами
Т.Манна, під впливом Ф.Ніцше “сформувалося духовне життя цілої епохи”4. Ніцше спричинився
до появи в художній літературі певного типу героя - сильної особистості, індивідуаліста,
“надлюдини”, і це, можливо, найголовніше. В українській літературі чи не першою подібний тип героя (героїні)
явила в своїй прозі Ольга Кобилянська. Це закономірно, адже була вона “вихованкою німецької культури”, оскільки
виростала в маленькому буковинському місті, “де єдиним вогнищем культури була бібліотека, яка складалася
майже виключно з німецьких книг”. Саме “німеччина” відкривала О.Кобилянській “світ ідей, познайомила зі
світовою літературою. і навчила любити й

____________________

 

1 Аникст А. Теория драмы на Западе во второй половине ХІХ века. - М., 1968. - С.269.

 

2 Див.: Яцимирский А.И. Новейшая польськая литература. От возстанія 1863 года до наших дней.
- Спб, 1908. - Т.2. 

3 Див.: Онацький Е. Портрети в профіль. - Чікаго,1965. - С.С.11-12.

 

4 Манн Т. Философия Ницше в свете нашего опыта. - С.350.

 

 

 

 

розуміти мистецтво”1.

“Великий замолоду вплив на неї мав Ніцше з його ультра-індивідуалістичною філософією, -
стверджував С.Єфремов, - і Кобилянська в своїх творах стала вірною його ученицею. ...Герої
Кобилянської - це все-таки “аристократи духа”; вони хочуть вживити в собі ідеал надлюдини:
“бути передусім собі цілею” і “не дбати о загал”; для такої надлюдини “не можуть істнувати права”,
тобто ніякі певні обов”язки й повинности до громадянства; вона хоче ізолювати себе од громади,
нехтує нею й кидає їй повний ганьби і презирства виклик” 2.

С.Єфремов ставився до “надлюдей” із ранніх повістей О.Кобилянської іронічно, вважаючи, що
вони, зрештою, мало чим відрізняються від зневажуваного ними “натовпу”.Натомість - Леся
Українка була значно прихильнішою до героїнь ”Людини” (1894 р.) і “Царівни”(1896 р.), вона
вбачала в них “тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і
засмоктуючого середовища австрійської буржуазії, яка потонула в безнадійному філістерстві”3.
Пориви такої жінки ins Blau Леся Українка резонно пов”язувала із “сильним впливом (на
О.Кобилянську. - В.П.) філософії Ніцше”. І ось що особливо важливо: “парадоксальний дух Ніцше
розвинув у молодої буковинської письменниці значно більшу сміливість думки й уяви, ніж ми
звикли бачити в більшості письменників-русинів”1.

___________________

1 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. - К.,1977. - Т.8.- С.68

2 Єфремов С. Історія українського письменства. - К., 1995. - С.551.

 

3 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. - Т.8. - С. 69.

4 Там само. - С.70.

 

 

Це варто запам”ятати: Ф.Ніцше пробуджував, розвивав художницьку сміливість, збуджував думку
й уяву.

Цікаво, що О.Кобилянська залишила коментар до подібних суджень: “Щодо Ніцше, то правда, що
він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я так дуже віддавалася
впливу цього модного філософа, то ні. Попросту з причини, що не могла його дістати, і деякі місця
були мені “затуманні”. Ібсена брала я заповерхово в той час, коли він був цілком новий - отже,
пишучи всі свої дотеперішні твори, я писала їх без впливу Ібсена або Ніцше, хіба що в “Царівну”
вкладала деякі його гарні, великі й далекосяглі цитати. Читала би-м його і тепер, але лише
по-українськи, та що в нас нема жодних перекладів чогось справді великого - так не читаю...”1.

Зацікавленість О.Кобилянської філософією Ф.Ніцше дещо випереджала в часі аналогічні тенденції в
російській літературі. В Росію Ніцше прийшов на початку 1890-х років. М.Горький згадував, що
інтелігенція познайомилася з його ученням за статтями в журналі “Вопросы философии и
психологии” в 1982 р. Сам він, прочитавши Ніцше, наділяв своїх босяків, а також Якова Маякіна з
повісті “Фома Гордєєв” рисами “анархізму переможених”, прикметами “ніцшеанства”2.

М.Горький не був самотнім у своєму інтересі до творця Заратустри. Особливо популярним у
Російській імперії цей

__________________

1 Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади.
- К., 1982. - С.217. Про проблему “О.Кобилянська і Ф.Ніцше” див.: Луців Л. О.Кобилянська і
Ф.Ніцше // Літ.-науковий вісник. - 1928. - №4-5; Филипович П. О.Кобилянська в літературному
оточенні // Филипович П. Літературно-критичні статті. - К., 1991.

 

2 Горький М. Собр. соч.: В 30 т. - М., 1953. - Т.25. - С.С. 308-320. 

 

філософ став на початку ХХ століття, коли почали з”являтися переклади його праць, зарясніли
публікації типу “Гауптман і Ніцше”, “Шопен і Ніцше”, “Достоєвський і Ніцше”, “Толстой і Ніцше”...
Про Ф.Ніцше пишуть російські філософи Л.Шестов, Є.Трубецькой, С.Франк, В. Соловйов... У
художній літературі замиготіли “біляві бестії” в косоворотках. Причому, інтерес до Ф.Ніцше
виявляють письменники різних поколінь і різних художніх напрямків - від М.Михайловського до
Л.Андреєва й М.Арцибашева...

Чи ж дивно, що В.Винниченко, сидячи в київській тюрмі, взявся за переклад трактату “Так
промовляв Заратустра”, що і в його творчості зазвучали ніцшеанські мотиви?

Вище вже було перелічено героїв-ніцшеанців із п”єс та романів В.Винниченка. Їх своєрідність
з-поміж “братів” Заратустри, створених художньою уявою інших письменників, полягає передусім
у симбіозі ніцшеанства й соціалізму, симбіозі, що стає для них керівництвом до діїх. Важко
навіть сказати, чого більше в Мартина з “Дизгармонії”, Мирона Купченка з “Чесності з собою” і
Вадима Стельмашенка з роману “По-свій” - типового соціалістичного революціонізму чи
демонстративного ніцшеанства. Приналежність до партій, які опонують самодержавному
режимові, у них суто номінальна. Читачеві майже не дано знати, як вони реалізують свої
революційні програми. Зате ледь приховані цитати з Ніцше раз у раз зблискують у їхніх
програмових монологах, у суперечках з опонентами. Та й сама лінія поведінки цих літературних
героїв красномовно свідчить про те, що вони ретельно “чистять” себе “під Заратустру”, якщо
перефразувати відомі слово поета.

Індивідуалізм справді є суттю цих та ще багатьох інших Винниченкових героїв. Той самий, який
передбачає 

 

 

протиставлення особи - суспільству; моральною орієнтацією якого є “егоїзм, що нерідко
опирається на критерії утилітаризму

чи гедонізму і в крайніх формах призводить до анархізму, цинізму і нігілізму”1. Той самий, який
визнає абсолютні права особистості, її свободу і незалежність від суспільства та держави”2.

На початку ХХ ст. у Європі “течія індивідуалізму” набрала сили як у філософії, так і в літературі.
Пов”язано це було з тим, що з минулого, ХІХ ст. “особистість вийшла ... з почуттям своєї
незадоволеної туги, з жагою вищого ідеалу, з думкою про свої протиріччя із суспільством”3.
Усвідомлення самоцінності кожного людського життя і кожної - неповторної, незамінної -
особистості вступало в суперечність із закостенілою суспільною мораллю, а також із новомодним
соціалістичним культом “Ми”. Саме з цього соціально-психологічногогрунту виростали
індивідуалістські філософські моделі. У художній же літературі проблему “Я” і “Ми” підняв на щит
новоромантизм із його гаслом “визволення особистості”. “Кожна особистість суверенна”, - ці
слова Лесі Українки з її статті про прозу молодого В.Винниченка були, по суті, гаслом цілого -
новоромантичного - напряму.

Д.Донцов хоч і перебільшував (на догоду власній ідеології), стверджуючи, що гаслом самої Лесі
Українки “стали знані слова Ніцше: “Війна і мужність довершили більших діл, як любов до
ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала

__________________________

1 Див.: Словарь по этике. - М., 1981.

2 Див.: Философская энциклопедия. - М., 1962.

3 Слова філософа П.Новгородцева. Цит. за: Христюк П. В.Винниченко і Ф.Ніцше //Українська хата.
- 1913. - №5. - С.278.

 

 

 

досі нещасних”, - проте для висновку про те, що “її герої, не маси, а одиниці” (підкреслення наше.
- В.П.), він мав цілком достатньо підстав1.

Одиниці Лесі Українки протистоять загалові - Кассандра, неофіт-раб, Мавка, Антей, не кажучи
вже про ліричну героїню її поезії, яка чує в собі достатньо волі, щоб сказати: “я вийшла сама проти
бірі...”. Якщо й можна говорити про пафос індивідуалізму в поетеси, то з неминучою поправкою: в
ньому немає нічого від банального цинізму, егоїзму чи пошуку насолод для себе. - є саможертовна
вірність власним максимам, життя через “не можу”, вольовий виклик відчаю, безнадії, рабській
покорі. Одиниця для неї - не нуль, недарма ж “співрозмовниками” Лесі Українки в її поезії
виступають Прометей, Жанна д”Арк, Марія Стюарт...

Якщо “аристократки духу” з ранніх повістей О.Кобилянської замикаються у вежі своєї гордості,
протиставляючись філістерському оточенню і зосереджуючись на власних неясних пориваннях, то
в Лесиних “одиниць” переважає не рефлексія, а дія (чин, кажучи улюбленим словом Д.Донцова),
дія, підпорядкована якійсь великій ідеї, що є смислом життя, рубіконом непоступливості. Серед
інших літературних героїв їм ближчий Брандт Г.Ібсена з його цільністю, силою волі й вірністю
обов”язку. (Марк Нордау користувався навіть поняттям “ібсенізм”, наполягаючи на думці, що
популярний норвезький драматург є “поетом егоїзму” і що “життя за власним законом виступає в
Ібсена у формі індивідуалізму”2, -

____________________

1 Донцов Д. Поетка українського Рісорджіменто //Українське слово. - К., 1994. - Кн. 1. - С. 167.

 

2 Нордау М. Собр. соч.: В 12 т. - К., 1902. - Т.3. - С.152; К., 1902. - Т.4. - С.7.

 

 

але тут уже знову доречною є суперечка про терміни і про різне

ставлення до одних і тих же понять).

Проте Ібсенів Брандт, як і герої Лесі Українки, постав поза впливом Ф.Ніцше, тим часом, як
наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.ст. у літературах на європейському терені виникла ціла галерея
“сильних особистостей” ніцшеанського зразка, зокрема - в творах А.Стріндберга,
С.Пшибишевського, К.Гамсуна, М.Горького...

В цьому ж ряді слід назвати й В.Винниченка. Його “ніцшеанці-соціалісти”, звичайно, є людьми,
для яких ego - в центрі світу. І якщо “одиниці” Лесі Українки, “аристократки духу” О.Кобилянської,
бунтар Брандт Г.Ібсена володіють магією людської привабливості, то герої В.Винниченка, які
представляють згаданий тип, мають вельми монструозний вигляд: їхній цинізм, готовність в ім”я
голого принципу переступити через матір (Мирон Купченко), сина (Василь Кривенко), люблячу
жінку (Вадим Стельмашенко), відлякують ближніх.

Вони - заложники власних ідей, які засліплюють їх, спонукаючи весь час позирати в дзеркальце
того Принципу, за яким проглядає ... лик Заратустри. П.Христюк із цього приводу зауважував, що
й сама формула “чесності з собою” запозичена В.Винниченком у Ф.Ніцше; що означає вона
передусім “усе дозволено” і що вчинки героїв “Дизгармонії”, “Щаблів життя”, “Memento”
виглядають “немов тільки ілюстрація до думок Ніцше”1.

__________________________

1 Христюк П. В.Винниченко і Ф.Ніцше. - С. 289. Що ж до генези формули “чесності з собою”, то,
можливо, вона бере початок з афоризмів Ф.Ніцше на зразок ось цього: “Найглибші закони життя й
розвитку вимагають, щоб кожен мав свою чесноту, свій

 

 

 

Справді, “чесність з собою” для них означає, крім усього, культ сили. Варто послухати монологи й
репліки Мартина з “Дизгармонії”: “Мораль видумана дужими для безсилих. Коли безсилі
робляться дужими, вони заводять свою мораль...”; “брехня, насильство неморальні тільки тоді,
коли не мають сили для того. Дужого брехуна бояться й поважають, а з безсилого сміються й
зневажають...”1.

Виходить, сила - понад усе. Тріумф сили знімає питання про засоби досягнення цього тріумфу.

Звісно, все це тільки парафрази з Ніцше. Наприклад - з його “Жадання влади”: “сильні полюбляють
питання, до яких сьогодні ще ніхто не зважився відступити”. Або: “Що таке добро? Все, що
помножує в людині чуття сили, жадання влади і, зрештою, саму силу.

Що таке зло? Все, що походить від слабості.

Що таке щастя? Коли відчуваєш, як зростає сила...”2.

Або: “Коли є співчуття, втрачається сила...”

Катехізис Винниченкових “ніцшеанців-соціалістів” явно списаний зі скрижалів німецького
філософа, через те вони так заповзято культивують у собі комплекси “надлюдини”, дотримуючись
головних заповідей: “не викидай із душі своєї героя”; “людина - це те, що треба подолати”; “втікай
у самотність”; “ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!” тощо.

_____________________

категоричний імператив...” (Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. - С.339).

 

1 Винниченко В. Дизгармонія // Винниченко В. Твори. - К., 1926. Т.ІХ-Х. - С.С.19, 21.

 

2 Див.: Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. - С.С.330, 332, 334.

 

 

 

Людину в собі вони долають успішно, але “надлюдьми” не стають1.

Навіть навпаки: втрачають себе, перетворюються в холодних і жорстоких експериментаторів над
собою та іншими. Незатишно й порожньо поруч із цими “сильними особистостями”; натягнутими
й відірваними від “грішної” дійсності видаються їхні програмові монологи, хоча сам по собі пафос
заперечення філістерської моралі цілком закономірний у контексті актуальних ідей доби.

У фіналі “Чесності з собою” - зовсім у згоді з Ніцше - сильні тріумфують над слабкими, любов
торжествує поруч із трупами (по суті, в буквальному сенсі слів), - але в тому тріумфові немає
людського тепла, немає життя, а є лише умоглядна схема, зіперта на “дарвінську” тезу Ніцше: “хай
згинуть слабаки й невдахи, а ми їм ще допоможемо зникнути з лиця землі”.

Те ж саме в “Memento”, те ж саме - в “любовній” історії

________________________

1 У “Жаданні влади”, різко критикуючи християнство, Ф.Ніцше, до речі, виголошує похвальне
слово буддизмові. Зрештою, його Заратустра - духовний родич Зороастра; можна погодитися з
М.Рябчуком, який вважає, що “ідея ніцшеанської “надлюдини” може бути адекватно осягнута лише
в контексті інтуїтивного “пробудження”, сповідуваного багатьма східними
релігійно-філософськими системами... Проповідуючи ідеал “надлюдини”, Ніцше, як ми бачимо,
щонайменше мав на увазі соціальний аспект людського буття, суспільно-політичну ієрархію тощо.
“Надлюдина” за Ніцше - це приблизно те саме, що в давньокитайській традиції
“досконаломудрий”, інакше кажучи, це людина, яка осягла дао, пізнала чотири священні істини
Гаутами чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці і боговтіленя тощо.

Така людина, безумовно, може вважати себе “по той бік добра і зла” - приблизно тією мірою, якою
“по той бік добра і зла” є вітер, трава і ліс, морська хвиля - будь-яка частина цілісної світобудови”
(Рябчук М. “Потойбіччя” Фрідріха Ніцше //Всесвіт. - 1990. -№9. - С.133).

 

 

 

революціонера-засланця Вадима Стельмашенка й нещасної Наташі (“По-свій”). Кожного разу
смерть, смерть, смерть - як плата за експерименти... О вже ці ніцшеанствуючі соціалісти!

Ф.Ніцше або ж його Заратустра кілька разів згадуються у творах В.Винниченка. Вадима
Стельмашенка після його повернення із заслання зустрічають (у родині Микульських) словами:
“Невже ви, справді, такий ніцшеанець? Нам, українцям, здається, ще рано до цього... Ні?”

Далі відбувається коротка розмова на модну, як можна здогадуватися, тему: 

“ - Я - не ніцшеанець, - сказав Стельмашенко.

- Як?! Хіба ви - не іммораліст? Я читала ваші...

- Так, я - іммораліст. Коли хочете так називать, але Ніцше - не іммораліст.

- О?? - ніби аж здивувалась Діна.

Стельмашенко довірчиво й просто подивився на всіх, немов шукав, хто ще крім його що зна про
те, що Ніцше не був імморалістом. Таких не було - всі дивились на нього з чеканням.

- Ви, здається, не згодні зо мною? - промовив він не без задоволення. - А це так ясно. Він - такий
же мораліст, як і ті, кого він так висміював і лаяв. Тільки перевернутий догори ногами мораліст. Ні?
Ви цього не думаєте?” 

Настає момент, коли діалог переходить у монолог Стельмашенка - він викладає свій погляд на
мораль, перевершуючи в радикалізмі суджень вже й самого Ніцше: “...Ніцше був той же філістер,
але з манією величности і розлючений на тих, хто не визнавав за ним його геніальности. Ось хто
він був по суті! “По той бік добра і зла”! Дурниця! Фраза! Ніколи він там не був...

 

...Знаєте, мене завжди дивувало це називання Ніцше імморалістом! З якої речи?! Кожна сторінка
його творів пашить цим чуттям - то гнівом, то злостю, то зневагою... А його називають
імморалістом! Егоїст хіба, а не іммораліст!” (“По-свій”. - С.С. 31, 32, 34, 35).

Цікаво, що ці інвективи на адресу Ніцше Вадим виголошує вже після історії з Наташею, після свого
конфлікту з колом таких же, як він, засланців, які оголосили йому бойкот, осуджуючи поведінку
Стельмашенка. А сам поет тим часом “долав у собі людину”, бунтуючи проти “темних сил сивої,
давно померлої старовини” (тобто - батьківського інстинкту), плекаючи в собі нічим не обмежену
волю і гордість. Щоденникові записи Стельмашенка, зроблені на засланні, сповнені ледь
прихованих цитат із Ніцше: у своїй апології сили й індивідуалізму він цілком щирий послідовник
Заратустри. Вадим і сам це усвідомлює: “Перечитав те, що вчора написав: чистий бред якогось
Заратустри...” (с.166).

Це вже згодом, повернувшись, як блудний син, додому, він збагне, що його “теорії” - надто
умоглядні. З того й почнеться поступове повернення Вадима по цей бік добра і зла.

Про Заратустру згадує й Данько Заболотько з роману “Заповіт батьків”. А скільки ще є непрямих
згадок та алюзій!

 

4.2. "Сильна особистість” - по цей бік добра і зла 

(роман “Хочу!”) 

Ще один Винниченків ніцшеанець, поет Андрій Халепа (роман “Хочу!”), якого можна назвати
двійником Вадима Стельмашенка, теж кілька разів апелює до афоризмів Заратустри. “Коли я не
борюсь з ворогами, то борюсь з собою”, - цитує він одного разу 

 

 

Ніцше, називаючи ці його слова прекрасними1.

Це хрест, який бере на себе багато хто з героїв В.Винниченка: болісна перебудова власної натури,
підпорядкування “мохноногої” стихії - певній раціоналістичній програмі, навіяній ніцшеанськими -
і соціалістичними! - взірцями.

Роман починається зі спроби Андрія Халепи покінчити з собою Мотиви самогубства він викладає
в довгому листі до жінки, яка завдала йому душевних мук своєю жорстокою (і цинічною?)
легковажністю. Але справа не стільки в ревнощах Халепи до Ліди Баранової, скільки в
невдоволенні поета самим собою і в розчаруванні недосконалістю “планети людей” загалом. Його
лист до Ліди - це, по суті, парафрази з “Так казав Заратустра”. “Так, ми свідомі люди, “останні
люди”, як казав Ніцше, інтелігенти, знаючі й розуміючі, що зорі не суть очі янголів, що смерть не є
баба з косою, що життя є іспит до вступу в рай чи пекло, - ми блощиці... Ах, як я тужив один час
за людиною, що померла в мені! За цею голубою височінню, за побожним трепетом, за жагучим
бажанням заслужити посміх Вищого судії! ... Хіба ми поводирі, а не мавпи, що потішають юрбу?..
Ми - стоячі ставки...” (с.с.24,25,57).

І далі - в тому ж величаво-сповідально-скорботному дусі: гордий самітник вирішує, що далі жити
немає сенсу, оскільки й “останні люди” не в силі подолати в собі людину, вони запобігають перед
юрбою, потурають власним слабинам, великим і дрібним порокам...

Життя Халепи, що мало обірватися в готелі якогось російського міста, рятує щасливий випадок. І
саме з цього 

____________________

1 Винниченко В.Хочу! // Винниченко В. Твори. - К.,-Відень, 1919. - Т.11. - С.269. Далі всі цитати з
роману “Хочу!” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

моменту бере початок його повільне повернення по цей бік добра і зла. Мовби повторюється
історія Вадима Стельмашенка. Андрій Халепа - теж “блудний син”, який осягає прості,
випробувані життям істини, впускаючи їх у свою свідомість і душу замість умоглядних “теорій”.
Після невдалої спроби самогубства він зближується з родиною Сосненків, пориваючи з нібито
аристократичною, а по суті - напівбогемною літературною компанією. Це - поворот у долі
молодого російського поета Андрія Халепи, який втрачає холоднуватий заратустрівський лик, зате
знаходить для себе важливу життєву мету.

Під впливом старого Сосненка в ньому пробуджується національне “Я”, починається болісний
пошук своєї української ідентичності. Андрій приїздить на Україну, в місто на березі Дніпра,
оточене степами (в ньому, до речі, вгадується Дніпропетровськ, де В.Винниченко мешкав саме в
той час, коли задумувався роман “Хочу!”). В.Винниченко цікаво й точно відтворює процес
пробудження національної свідомості в обрусілому українцеві. Деякі сторінки роману, як свідчить
щоденник письменника, писалися від “Місячну сонату” Бетховена. Можливо, якраз ті, на яких
ідеться про тужливу мелодію ностальгії, про радість упізнавання рідних краєвидів людиною, яка
повертається в світ власного дитинства, воскрешаючи в собі батьківську мову, тони і барви степу,
невловимий лад того буття, який вона вбирала змалку, а потім втратила.

Повернення Андрія Халепи до власних українських витоків означає, що він не є послідовним
ніцшеанцем, оскільки сам Ф.Ніцше “пророкував близький кінець національної культури”, яку
заступить “європейська або ж європейсько-американська 

 

 

культура”1. У Винниченкового ж героя потреба стати на захист своєї приниженої, скривдженої
нації виростає у важливу життєву цінність. Можна сказати, що величезну роль у цьому процесі
відіграє старий Сосненко з його пристрасним проповідництвом, самовідданим (хоч, може, часом і
наївним за формою) бунтом проти малоросійства і стихійного чи свідомого російського шовінізму.
Андрієві доводиться вислуховувати його дивовижну усну публіцистику, тобто - болісні монологи
про українську історію, “нещасну націю”, національне відступництво, український індивідуалізм та
інші слабини національної вдачі, про невідкладну роботу по відродженню українства...

Але й самому ніцшеанцю Андрію Халепі невдовзі випадає вступати в дискусії щодо проклятого
“українського питання”. Це теж, так би мовити, Винниченкова “публіцистика” - оті суперечки його
героя з колом російських літераторів, які приїздять на Дніпро відпочити.

Так з”являється в романі тема боротьби “двох культур”, російської й української, яка має очевидні
політичні відтінки, оскільки питання національно-культурні в обставинах Російської імперії завжди
легко переходили в площину більш широку, ту, що стосувалася буття і перспектив нації як такої.
Тому й чуємо ми в тій суперечці на березі Дніпра репліки, які моделюють типову ситуацію
взаємин двох культур, виявляючи типову ментальність російського інтелігента 1914 року (час дії в
романі В.Винниченка - весна й літо 1914-го).

Ось наївно-здивований вигук майбутньої оперної зірки Каті: 

____________________

1 Брандес Г. Собр. соч.: В 20 т. - Спб., 1906-1914. - Т.ХІУ. - С.С.311-312.

 

 

 

“Українці? Як українці? Малороси?” (с.238).

Ось начинені ідеологічним “вантажем” слова Оглобліна: “весь цей рух ... не має під собою ніякого
грунту й навіть шкідливий... Через те, що нема ніякої потреби. Хохли так ж самі руські, славяне...
Ніякого руху нема, городи чисто руські, населення чудово балакає по-руському, навітьселяне.
Газети, книжки, театри, ну, все таке ж саме, як і по всій Росії. При чому ж тут відродження? Що
відроджувати?.. Всі ці українофільські течії якесь непорозуміння...” (с.с.238-240). 

Ось саркастичний, не позбавлений агресивності заклик Чалакова: “Геть Хохлатчину! Хай живе
єдина, неподільна Русь!” (с.240).

І лише ліберально налаштований Пеліканов щось пробує заперечити цьому одностайному хорові,
намагаючись пояснити, що національне відродження відкриває нові джерела для культури,
взаємного збагачення культур...

Андрій Халепа в цій полеміці посилається на норвежця Бйорнсона, який вітав український рух,
відчувши “велике хотіння” українців до національної волі. “Мене страшенно дивує, як ви не
розумієте великої, хвилюючої, навіть, скажу, потрясаючої краси й благородства такого завдання, як
відродження тридцятип”ятимільйонного народу!” (с.241), - дещо патетично каже Халепа, але тут
же зупиняє себе, махнувши рукою: “Бачу, що ми нічого одне одному не докажемо”.

Немає сумніву, що й самому В.Винниченку не раз доводилося бути в становищі Андрія Халепи.
Але тут важливо наголосити на іншому - на тому, що в січні-березні 1915 року В.Винниченко
написав роман, центральний персонаж якого - ніцшеанець, що позбувається свого
ніцшеанства, російський поет, який повертається в рідну літературу, обрусілий українець, 

 

 

який приходить до усвідомлення своєї національної ідентичності.

На цьому варто зробити акцент ось у якому зв”язку: не виключено, що роман “Хочу!” був
своєрідною Винниченковою відповіддю Лесі Українці, яка 1913 року надрукувала в журналі
“Дзвін” драматичну поему “Оргія”, генеза якої пов”язана “з поводінням Винниченка”1. Леся
Українка, як відомо, “досадувала” на заяви Винниченка про його намір “перейти в російську
літературу”, оскільки українська критика й читацька публіка не розуміють, не хочуть розуміти його.
“Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу”, - написала Леся в одному з листів до матері
(19 лютого 1913 року), явно натякаючи на В.Винниченка. Вона й “Оргію” надрукувала саме в
журналі “Дзвін”, що видавався “українськими марксистами під патронажем В.Винниченка, мовби
вручаючи письменнику, на якого “досадувала”, “дзеркало”, - поему про зламаних і незламних
митців, твір, у якому йдеться про колізію еллінської і римської культур, про самотнього й гордого
співця Антея, якого світ ловив, але не впіймав, - на відміну від його дружини, учня й друга, які
таки піддалися спокусі й перейшли в чужу, римську культуру2.

Роман “Хочу!” можна сприймати як реакцію В.Винниченка на “Оргію”. Він не полемізує з Лесею
Українкою, а мовби простягує

___________________

1 Квітка К. На роковини смерти Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. - К., 1963. - С. 234.

 

2 Про загадки “Оргії” і її зв”язок із “поводінням Винниченка” див.: Панченко В. “Я не буду
загрожувати переходом в чужу літературу...” // Літ. Україна. - 1996. - 24 серпня; або : Вежа. 1996. -
№3.

 

 

 

 

їй руку для взаємопорозуміння. Національне “воскресіння” Андрія Халепи - це, можливо, доля
когось із героїв “Оргії”, -

доля в перспективі, “за кадром” твору?

Вельми характерний для української літератури 1910-х років “діалог” В.Винниченка із
сучасниками!

Ф.Ніцше теж в очах В.Винниченка був його сучасником. Він і з ним вів “діалог”, вже самою
назвою роману - “Хочу!” - солідаризуючись з імперативом волі, чи не найважливішим складником
у системі цінностей німецького філософа. Правда, цей імператив у Халепи химерним чином
поєднується із, сказати б, імперативом Маркса, з його відомою думкою про те, що світом рухають
інтереси. Андрій Халепа пов”язує інтерес із “великим хотінням” (людини, колективу людей,
суспільства, нації...), вважаючи його потужним рушієм розвитку, прогресу, в т.ч. й
самовдосконалення самої людини.

Як живе втілення імперативу волі перед Халепою постає Петро Сосненко, революціонер,
мрійник, який помирає в тюрмі, не встигаючи реалізувати свою ідею “визволення праці”. Він ще
якийсь час живе, тримаючись хіба що великим бажанням жити, а потім помирає, і Андрій Халепа
підхоплює його мрію, звелівши собі будь що реалізувати її. Знову, як це вже не раз було у
В.Винниченка, ніцшеанство героя поєднується із соціалістичним утопізмом. Для поета Андрія
Халепи починається пора лихоманкового пошуку можливостей для втілення гуманного й
прекрасного, як йому уявляється, проекту, сценарію щастя, що має бути противагою системі
Тейлора з її машинізацією праці й “роботизацією” людини.

В.Винниченко веде кілька сюжетних ліній, в долі його героїв виникають непрості любовні (і
псевдолюбовні) колізії; що ж до проекту “визволення праці”, то його майже всі зустрічають з 

 

 

іронією. За логікою речей, усе мало б закінчитися крахом ще однієї умоглядної, відірваної від життя
“теорії”, проте В.Винниченко “пожалів” соціаліста з ніцшеанським минулим: у серпні 1914 р.
почалася війна, і Халепа потрапляє на фронт. Всі сюжетні лінії на цьому завершуються.

Письменник відчував певну зібганість фіналу, відсутність розв”язки, яка б завершувала логіку подій
і випливала із відношень між персонажами. 14 березня 1915 р. він записав у щоденнику: “Скінчив
“Хочу!” і страшенне незадоволення гризе і гнітить цілі дні. Дивна річ: поки писав, здавалось, що
пишу те, що треба і що хочу. А скінчив і прочитав, - зовсім не те і не так. Кінець я зім”яв і стиснув
так, що він цілком не похожий на задумане. Зробив намисно: занадто велика річ вийшла б і де я її
помістив би? Та й тепер де помістити? По-російськи ще знайдеться, а по-українськи? Вічна
історія!” Настрій творчого невдоволення раптово переходить у щось цілком протилежне,
продиктоване... “комплексом повноцінності”: “Занадто я рано родився, мені год на сто треба було
б запізнитись, тоді було б місце в українській пресі для того, що я можу написати”1.

Цей блискавичний перехід від “самоїдства” до певності своїх великих сил і можливостей типовий
для “амбівалентного” Винниченка, який і в романі “Хочу!” ділить свою душу між Халепиним
захопленням “красою, грандіозністю соціялістичного вчення й ідеалу”, видінням “соняшного
краю”, - і сумнівом у досяжності утопії.

 

4.3. Автор і герой

 

Тінь Заратустри переслідує “сильних особистостей” із

____________________

1 Винниченко В. Щоденник. - Т.1. - С.177.

 

творів В.Винниченка, - подібно до того, як Гамлета переслідувала тінь його покійного батька.
Проте чи означає це, що і в самих цих творах є проповідь індивідуалізму й аморалізму? Шукаючи
відповідь на це питання, слід мати на увазі три обставини.

Перша. У В.Винниченка, як правило, присутні опозиційні пари героїв. Монологи одних наштовхуються на не менш
пристрасні монологи інших. У “Дизгармонії” є Мартин, але є й Грицько з його відчайдушними сум”яттями й
рефлексіями, з його острахом перед моральним релятивізмом революціонерів. У “Memento” “теоріям” Василя
Кривенка найчастіше опонує Олеся, а потім - і Антоніна. Катехізис Мирона Купченка (“Щаблі життя” та “Чесність з
собою”) викликає опір у Тараса Щербини. На противагу Петрові Заболотьку серед персонажів роману “Заповіти
батьків” з”являється соціаліст Михайло...

А що автор? Як розподілені його симпатії й антипатії? Він - на чиєму боці?

А в тім то й річ, що тут доводиться говорити про Винниченків дуалізм, його амбівалентну “розчахнутість” між
різними позиціями. Його голос присутній і в репліках Мартина, і в репліках Грицька; у монологах Мирона Антоновича
- і в словесних партіях Тараса Щербини... Звідси - відчуття “розмитості фокусу”, суперечливості й парадоксальності
авторської позиції. Підтвердженням такого висновку є щоденникові записи і статті В.Винниченка: в них легко
впізнати ті думки й формули, які письменник віддавав літературним героям, причому - героям, які опонують один
одному.

Через те індивідуалізм і імморалізм, скажімо, Кривенка, Купченка чи Стельмашенка не обертаються у Винниченка 

 

 

 

проповіддю індивідуалізму й імморалізму. Завжди залишається простір для сумнівів і альтернатив. 

Друга. В індивідуалізмові Винниченкових героїв об”єктивно присутній елемент протесту проти знеособлення
людини. Недарма в 1909 р. В.Винниченко так гаряче заперечував М.Горькому (а в його особі - й соціал-демократії як
такій) з приводу можливості поглинання індивідуального “Я” - безликим “Ми”.

Той епістолярний епізод мав продовження і в творчості В.Винниченка, зокрема - в його п”єсі “Великий молох” (1909
р.). Вельми характерними в ній є дискусії лікаря (і революціонера) Зінька Чупруненка з Абстрактом і Катрею, його
“партійними товаришами”. Як запекло відстоює своє “Я” Зінько, не бажаючи приносити його в жертву партійному
обов”язкові й “колективности”! “Я - людина, а не якась автоматична машина, начинена голими принципами...”;
“хочу собою бути”; “ненавиджу я страховище, яке зветься “Ми”, цей Молох, який по якомусь праву простягає залізні
руки і мне, розтинає мою душу, моє “я”...”. Натомість Катря обіцяє Зінькові гармонію двох начал: “Ми хочемо
зробити “Я” великим, як “Ми”, широким, як “Ми”, дужим, як “Ми”. Молох? Да, “Ми” є Молох, але великий,
прекрасний Молох!” 1.

І знову авторський голос “розчинений” у партіях різних героїв - Зінька, Катрі, а також скептика
Остапа, якому, між іншим, належить кілька влучних у своїй прозірливості суджень про “будучих
людей”, які не помічають своєї відірваності від життя: “Всі проповіді, що вистрибували з голови
людей, а не з нутра 

____________________

1 Винниченко В. Великий молох // Винниченко В. Твори. 2-ге вид. - К., 1929. - Т.10. - С.68.

 

 

 

життя, тільки шкодили людям”; “бачив я випотрошених, висхлих, заражених теоріями, ці живі
кістяки, у яких між ребрами, замість серця, висить “Капітал” Маркса...”.

У бунті “індивідуаліста” Зінька Чупруненка є передчуття загрози перетворення партії - в монастир,
небезпеки сектантства. Вельми зловісною виглядає в п”єсі постать Абстракта, хранителя
партійних заповідей, догматика й “прокуратора”, а по суті - “ловця душ”, який влаштовує суд
партійної “п”ятірки” над Чупруненком. (Продовженням цього образу є Цінність Маркович із п”єси
В.Винниченка “Базар”).

Слід віддати належне прозірливості В.Винниченка, який розгледів у соціалістичному русі початку
століття злоякісні тенденції, які у трагічно-жорстокому вигляді виявляться згодом. Знеособлення
“Я” - одна з них.

Це вже пізніше в антиутопії Є.Замятіна “Ми” (1923 р.) постануть гримаси “нового світу”,
канонізовані в дивних формулах типу: “Ми - від бога, я - від диявола”1.

Це вже наприкінці 1920 - на початку 1930-х у “Народному Малахієві” й “Патетичній сонаті”
М.Куліша зазвучить тема загубленої в революційному вихорі й знеціненої людини.

Це вже в 1938 -1940 рр. Артур Кестлер напише роман “Ніч ополудні”, в якому Михайло Рубашов
(один із вершителів більшовицької революції, герой громадянської, народний комісар...), раптом
виявившись “ворогом народу”, сам того не відаючи, задумується в камері над ... виниченківськими
в своїй суті питаннями. Що сталося з революціонерами? з самою революцією?

__________________

1 Замятин Е.Мы. - М., 1991. - С.18. 

 

 

 

Він робить чимало гірких висновків, цей приречений на ганьбу й смерть “сталевий” більшовик
Рубашов. Серед них особливо красномовні два. Перший: “Помилка була в аксіомі, що мета
виправдовує засоби”. Другий: людське “Я” перетворилося в “граматичну фікцію”. Цим терміном
Михайло Рубашов замінив “першу особу однини, бо партія була проти “Я” окремого члена,вона
його не визнавала”1.

Але ж це - саме те, проти чого бунтував Зінько Чупруненко! Між “Великим молохом” і “Ніччю
ополудні” цілих тридцять років, а співвідносяться вони між собою - як початок і фінал...

Третя. В.Винниченко був не єдиним, кому дісталися звинувачення (чи докори) щодо аморалізму. Історія літератури
знає чимало подібних ситуацій. Аморалістами називали Ш.Бодлера, А.Рембо, А.Стріндберга. Г.де Мопассану після
появи його поеми “На березі” влаштували скандал: суд притяг його до відповідальності “за образу звичаїв і
громадської моралі”, і тільки з допомогою Г.Флобера справу вдалося зупинити. В одному з листів до Мопассана
Флобер писав із цього приводу: “Ти розмовляв з Музою, а тебе приймають за того, хто розтліває малолітніх
дівчаток”. І - як резюме: “Те, що Прекрасне, те й моральне, ось і все, і нічого більше”2.

Про репутацію “короля життя” О.Уайльда вже й говорити нічого...

Суб”єктивно В.Винниченко не був заперечником моралі як такої, він лише шукав моделі нової
моралі, яка б замінила

________________________

1 Кестлер А. Ніч ополудні. Дж.Орвелл. Свиноферма. - К.,1991. - С.С.178-179, 183.

 

2 Флобер Г. О литературе, искусстве, писательском труде. Письма, статьи: В 2 т. - М., 1984. - Т.2.
- С.С.266, 268.

 

 

 

стару - лицемірну й анахронічну. Тим самим він підключався до тієї загальної тенденції, про яку у
зв”язку з філософією Ф.Ніцше говорив Т. Манн: “Моральний критицизм був не тільки і не стільки
індивідуальною схильністю самого Ніцше, скільки загальною тенденцією епохи. Епоха ця - кінець
століття, коли європейська інтелігенція вперше виступила проти ханжеської моралі свого
вікторіанського буржуазного століття”1.

Доводиться визнати, що в критичному пафосі В.Винниченко був переконливішим, ніж у
конструктивних аспектах свого бунту.

... Ф.Ніцше стимулював його до роздумів над тим, що К.Міхальський називає “проблематичністю,
історичністю, крихкістю основних моральних понять”. Чи не найхарактернішим прикладом цього
є п”єса В.Винниченка “Брехня” (1910 р.).

У ній легко вловити відгомін парадоксів та імперативів полемічно настроєного автора, який
рішуче повставав проти однозначних присудів на користь невичерпності й багатоликості життя.
“Хай живе брехня!” - проголошує героїня твору Наталя Павлівна, заявляючи про свою готовність
ціною омани забезпечити хворому чоловікові спокій і певність себе. Як часто буває у Винниченка,
у центр він ставить жінку. Вольову, розумну, пристрасну. Наталю Павлівну люблять троє
чоловіків. Андрій Карпович, її чоловік, - інженер, зайнятий винаходом мотора (це, здається, його
лебедина пісня), бачить у Наталі Павлівні свою опору і свій затишок. Він безоглядно вірить їй, а
може, просто хоче вірити. Наталя Павлівна добре розуміє, що без неї він пропаде, швидко згасне,
вона поважає Андрія Карповича, і тим самим накладає на себе обов”язок самопожертви. Хоча
любить (із домішкою материнського 

______________________

1 Манн Т. Философия Ницше в свете нашего опыта. - С.366.

 

 

ставлення) іншого - юного поета Антона, якого, втім, гнітить роль “друга сім”ї”. Молодий
ідеаліст-коханець бунтує проти брехні, і цей його максималізм ще більше посилює конфлікт Наталі
Павлівни з самою собою, її метання між почуттям і обов”язком.

Але є і ще один персонаж у цьому любовному “квадраті” (жінка і троє мужчин) - помічник Андрія
Карповича Іван Стратонович, який вимучує своєю любов”ю і Наталю Павалівну, і себе самого. Є
в його словах і вчинках щось мефістофельське. То помста рухає ним, то зловтіха, то безсилля і
безборонність - дивовижна суміш, що змушує Івана Стратоновича одного разу кинути Наталі
Павлівні парадоксальне зізнання: “Ненавиджу за те, що люблю вас”1.А Наталі Павлівні
доводиться, у свою чергу, витримувати запропоновані їй умови - вести складну психологічну гру,
обминати сильця шантажу, вислуховувати екзальтовані любовні зізнання, самій вдавати таємну
закоханість...

Схоже, В.Винниченко, захопившись перспективою показати “безодні людські”, надто
переускладнив лінію стосунків Івана Стратоновича й Наталі Павлівни. Кінці тут не завжди
сходяться з кінцями. Коли Наталя Павлівна раптом заявляє Іванові Стратоновичу, що любить
його, це виглядає вкрай несподівано. Фатальна жінка? Та ні, наша героїня просто лукавить, то її
чергова гра, брехня, хоч їй, здається, й хочеться, щоб Іван Стратонович у ту брехню повірив, -
вона для нього солодка і, може, рятівна. Він, звісно, не йме віри, і тоді Наталя Павлівна цю свою,
третю любов, доводить... власною смертю.

______________________

1 Винниченко В. Брехня // Винниченко В.Вибрані п”єси. - К., 1991. - С.167. Далі всі цитати з
п”єси “Брехня” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

Смерть як останній аргумент у суперечці - це, звичайно, ефектно (до речі, цей мотив є і в
оповіданні В.Винниченка “Студент”), - та все ж таки: що має доказати героїня своєму
“мефістофелю” цим учинком? Що любить його? Не виключено, що драматург і мав на увазі саме
таку “безодню” душі. Правда, у Винниченка тут контури розмиваються, сюжет починає нагадувати
психологічний ребус. І чому взагалі Наталя Павлівна вирішує звести рахунки з життям? Випити
ціаністий калій її, вочевидь, змусила внутрішня безвихідь, надія на те, що її смерть буде виходом
для всіх у цьому любовному “квадраті”. Недарма ж незадовго до самогубства Наталя Павлівна
пропонує випити шампанського “за те, що дає радість... що б воно не було: брехня, правда. любов,
ненависть, хвороба, навіть... навіть смерть” (с.203).

В.Винниченко демонструє божевільно складну химерію життя, в якому немає місця для пласких
істин, навіть брехня має відтінки. “Всяка брехня буває істиною” (с.193), - каже Наталя Павлівна. І
не завжди вона тотожна злу. Наталя Павлівна сказала неправду, що випила отруту випадково,
переплутавши її з лавро-вишневими краплями, - а хіба було б краще, якби сказала правду?

Ось вам і “крихкість основних моральних понять”, про яку говорить філософ К.Міхальський!

У п”єсі В.Винниченка знайшли розвиток деякі характерні мотиви драми Г.Ібсена “Дика качка”. У
творі норвезького драматурга правдолюбство максималіста Грегерса Верле обертається лихом: він
розкриває очі своєму другові дитинства Ялмару Екдалу на минуле його дружини, - а результатом
цього стала трагедія. І не стільки для амбіційного, проте безвольного й безликого Ялмара, скільки
для дівчинки Хедвіг, яка 

 

 

дізнається, що її справжнім батьком є інша людина. Тим часом, Хедвіг любить того, кого досі
вважала своїм батьком, і тяжко страждає, коли бачить, що раптом стала чужою для нього.
Беззахисна, щира, довірлива, вона - аби переконати Ялмара в тому, що він все одно залишається
для неї батьком, вдається до найстрашнішого доказу: покінчує з собою. Мов дика качка, яку
смертельно поранили.

Правда у Г.Ібсена стає причиною зла. У В.Винниченка ж - брехня парадоксальним чином виявляється способом
утамування житейських прикрощів і непорозумінь. Мовби збуваються слова одного з персонажів драми Г.Ібсена:
“Відберіть у середньої людини житейську брехню, і ви відберете в неї щастя”1.

Легко зауважити, що й фінал “Брехні” (самогубство - як доказ, як аргумент) навіяний розв”язкою у
“Дикій качці”.

Самогубство героїні В.Винниченка стає “моментом істини”. В новому світлі раптом постають і
любовні перипетії. Тепер уже, здається, ясно, що любов Наталії Павлівни має три іпостасі:
любов-жалість, свідома самопожертва (вона визначає її ставлення до чоловіка); любов-романтика,
до якої додається й материнське начало (цей симбіоз почуттів виявляється в стосунках Наталії
Павлівни з Тосем); любов-стихія, наслання, “демонічна” сила, яка приходить неспогадано й
фатально (так, так - це вже з історії взаємин Наталії Павлівни з Іваном Стратоновичем).

В.Винниченко не дає читачеві надійного ключа, тому щодо третьої іпостасі кохання цієї дивної
жінки дослідникам доводиться висловлюватися гіпотетично. Як ось Ларисі Мороз:

____________________

1 Ибсен Г. Собр. соч.: В 4 т. - М.,1957. - Т.3. - С.721.

 

 

“Знаючи тяжку долю, непросту біографію чоловікового помічника (і це виявляється в такому разі
істотним), відчуваючи його внутрішню незламність і водночас зболеність, вона давно таємно
кохала його, не наважуючися навіть самій собі в цьому признатися, і лише тепер, коли дав волю
своїй - також доти потаємній - пристрасті той, чиє кохання межує з ненавистю ... вона
зачакловано скоряється цій могутній стихії почуттів”1.

Тост Наталії Павлівни у фіналі п”єси прозвучав як її передсмертне слово, як заповіт живим, вельми
характерний: ми зустрічаємося з тезою, яка не один раз повторюється у В.Винниченка. За все, що
дає радість... Повнота життя для нього річ важливіша за чимало інших моральних категорій, які
виявляються крихкими й відносними. Власне, це вельми схоже на “імператив” Ніцше: “те, що не
сприяє життю, стає йому шкідливим”. Цю формулу можна й перевернути, і тоді вона буде ще
ближчою до Винниченкового пафосу: “те, що сприяє життю, стає йому корисним”. В.Винниченка
не могла не приваблювати сама парадоксальність Ніцше, адже вона була суголосною чи не
найхарактернішій якості художницького таланту українського письменника. І тут знову треба
нагадати, що Ф.Ніцше - родоначальник “філософії життя”2. Саме її відгомони виразно чуються в
п”єсі “Брехня”. Передусім - у “філософських” репліках Наталії Павлівни, співзвучних
основоположним постулатам Ф.Ніцше: “На місце єдиного, істинного “буття” сутності речей, до
якого раніше належало спрямовувати сили розуміння,

_____________________

1 Мороз Л. “Сто рівноцінних правд”. Парадокси драматургії В.Винниченка. - К., 1994. -
С.С.108-109.

 

2 Лаврова Н. Ницше Фридрих //Современная западная философия. - С.211.

 

 

сподівання та надії, Ніцше ставить “життя” як вічний рух, становлення, постійну течію, позбавлену
атрибутів “буття”. У становлення, за Ніцше, немає мети, єдності, його не можна оцінювати як
істинне чи фальшиве, добре чи зле...”1.

Вже через багато років, у муженській самотності політемігрант В.Винниченко, пишучи свій
філософсько-етичний трактат “Конкордизм”, не забуде тієї давньої тези про “все, що дає чисту
радість”, - вітальність, нічим не стримуваний активізм, яскравість і повнота життя залишаться
для нього в числі головних цінностей...

Здається, у Ф.Ніцше В.Винниченко знаходив “підказку” для деяких своїх новелістичних сюжетів.
Перекладаючи працю “Так промовляв Заратустра”, він, напевно ж, зупинявся на ось цьому
афоризмі з розділу “Про старих і молодих жінок”: “Чоловік для жінки - лише засіб, метою якого є
завжди дитина. ... Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка”.

Але ж ці слова Ф.Ніцше можуть бути епіграфом до новели В.Винниченка “Таємна пригода”! Герой
її, молодий революціонер Довгаль, теж виявляється “лише засобом” для “чудної женщини”, у яку
він “цілком і безнадійно закохався”, тим часом, як вона мала єдину мету - народити дитину. “Я
хочу собі мать дитину без всяких там ваших шлюбів, батьків, кайданів... Ви дуже, дуже хороший, і я
вам страшенно вдячна. От і все”2.

А в новелі “Момент” мовби оживають слова Ф.Ніцше про те, що “метелики, мильні бульбашки й ті
з-поміж людей, хто схожий

____________________

1 Лаврова Н. Ницше Фридрих. - С.213.

2 Винниченко В. Таємна пригода //Український декамерон. - К.,1993. - С.287.

 

 

 

на них, найбільше знають про щастя”. Вона, ця новела, теж - про

щастя, про те, що все природне - прекрасне, подібно до спалаху любові двох молодих людей, які, ризикуючи
життям, переходять кордон (обоє вони - революціонери, які виконують складне завдання). Момент їхнього щастя
показаний як частка вічної симфонії природи, “великого, прекрасного процесу життя”. Ось характерний ліричний
відступ, сповнений, до речі, гамсунівських інтонацій: “Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений
цими моралями людей, не заслинений лицемір”ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузьок, пташок,
цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір”я старшого брата свого - людини.

Оддаючись зо всею силою цьому процесові або, як сказав би цей брат-людина, “зо всім цинізмом”, вони, ці кузьки,
метелики, ніби говорять йому: “На, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема незаконнорождених, у нас нема
пашпортів, моралів, “уложеній о наказаніях”, ми маленькі, здорові, чисті циніки”. 

Ми з Мусею дивились на їх, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, сплетені коханням, нам на
коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання і цвіту. Берези шептались між собою,
оголені, білі берези...”1.

Справді, враження таке, що метелики й кузьки, яким автор віддав так багато уваги, найбільше
знають про щастя...

 

4.4. Висновки 

А загалом, діалог В.Винниченка з Ф.Ніцше не був особливо 

___________________

1 Винниченко В. Момент // Винниченко В. Раб краси. - К., 1994.- С.265.

 

продуктивним. Передусім тому, що його “сильні особистості” постали малопривабливими й навіть
відштовхуючими резонерами. Їх якщо й назвеш циніками, то ніяк не “маленькими, здоровими,
чистими”. Можна не погоджуватися до кінця з Д.Донцовим, проте в його категорично-різкому
судженні про цей Винниченків тип героїв все ж є й доля істини: “До невпізнання відбився в тім
зеркалі і тип надлюдини Ніцше. В Ніцше він - надлюдина, у Винниченка, напр., - підлюдина.
Ніцше проповідує любов до дальних, Винниченко любов до ближніх, до самого себе, до свого тіла
і до його розперезаних інстинктів, насамперед. В автора Заратустри - це blond Bestie, в автора
“Щаблів життя” - це “вільна скотина”. Ніцшівський тип у західній літературі - це Глан з “Пана”, в
нашій - Мирон з “Щаблів життя”. Там - брутальний, веселий і страшний грач. Тут глупо-цинічний
і розпусно-похітливий балакун”1.

Д.Донцов, з усього видно, свої висновки робив, маючи на увазі такі твори В.Винниченка, як
“Щаблі життя” й “Memento”; пізніші ж п”єси й романи письменника могли б пом”якшити його
присуд, адже в них, як уже зазначалося, подих життя руйнує умоглядні конструкції
“ніцшеанців-соціалістів”, і вони від того набувають більш живого й психологічно яскравішого
виразу.

Ф.Ніцше стимулював художницьку сміливість, чи й зухвальство, коли йшлося про постановку
актуальних моральних проблем. Бунтуючи проти старих, закостенілих форм як суспільного, так і
індивідуального життя, В.Винниченко прагнув пропонувати свої “сценарії” досягнення гармонії, - і
не раз впадав у суперечності, ризиковану за наслідками деструкцію, бував наївним і
непереконливим. Жорстокість мо-

____________________

1 Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991. - С.265. 

 

 

ральних експериментів, зрештою, змінювалася в нього пафосом вітальності, поетизацією
природності як запоруки жаданого ладу людини з самою собою та з іншими. Важливим був також
пристрасний акцент, що його робив В.Винниченко на самоцінності людського “Я”, - всупереч
культові маси, в якій людина знеособлюється. Взагалі, коли художник у ньому брав гору над
проповідником, - з”являлися ті зблиски прозрінь і передчувань, які свідчили про блискучу інтуїцію
й чесність цього письменника. Енергія “переоцінки цінностей” спонукала його пориватися в більш
досконалий, проте, як виявлялося, не дуже затишний, химерний світ.

Переоцінці цінностей у ньому підлягала і сфера стосунків між статями.

 

 

 

РОЗДІЛ 5.

ПРОБЛЕМА СТАТІ

5.1.”Хвиля статевого руху” 

 

Після пережитого в 1905 році революційного збудження, яке обернулося несправдженими
надіями на оновлення життя, барометр суспільних настроїв у Росії почав сигналізувати про втому
й депресію. Ту пору можна назвати часом смути - смута ж завжди відзначається хаосом, певною
розгубленістю влади, ослабленням моральних устоїв, зростанням ролі ірраціональних начал...

Художня література, ясна річ, теж відреагувала на зміну ситуації в суспільстві, на нові запити,
зацікавлення, настрої. Один із оглядачів літературного життя ІІ пол. 1900 рр. констатував у 1908
році несподівану метаморфозу: після “наелектризованої атмосфери мітингів” читачеві
пропонувалося зануритися в “солодко-загадкові таємниці оголень та статевих ексцесів”1.
“Реабілітація” плоті була формою протесту проти міщанської моралі; “фіговий листок моралізму”
здирався багатьма з “притаманною російській психології пристрастю до крайнощів”, внаслідок
чого “хвиля статевого руху ... змусила кинути меч соціального протесту”2.

Російська література початку нового століття давала для подібних узагальнень чимало підстав.
Навіть Лев Толстой не залишився байдужим до “проблеми статі”: після “Крейцерової

___________________

1 Тригорин М. Проблема пола и “Санин” Арцыбашева. - М., 1908. - С.12.

2 Там само. - С.С. 5, 12.

 

 

сонати” він написав повість “Отець Сергій”, у якій душу старого монаха-аскета безжально
терзають поклики плоті, що їм намагається опиратися голос духу. То що вже казати про молодшу
генерацію письменників - Л.Андреєва з його скандальним оповіданням “Безодня”, Ф.Сологуба,
автора романів “Дрібний біс” та “Навії чари”, О.Купріна, який своїми оповіданнями “Суламіф” і
“Морська хвороба” підключався до обговорення “проблеми статі”, М.Арцибашева, чий роман
“Санін” мав винятково велику читацьку аудиторію, А.Каменського, М.Кузмина.
С.Сергеєва-Ценського...

Інтерес до несподівано актуальної сфери підігрівала преса, помножуючи число видань типу
“Тайны жизни”, “Ночи безумные”, “Почта Амура”, “Брачные газеты”... Популярними були й
відповідні дослідження психологів (“Кохання і шлюб” Е.Кея, “Стать і характер” О.Вайнінгера), а
заодно й соціалістична література на зразок праці А.Бебеля “Жінка і соціалізм”.

Хвиля цього “статевого” буму (в якій був і чималий домішок каламуті) докотилася і до
В.Винниченка, хоча в 1905-1906 роках його й поглинула партійна діяльність, а восени 1907-го,
втікши з тюрми, він змушений був емігрувати з Росії на цілих сім літ. Мешкав у Львові, Женеві,на
Капрі, в Парижі, інколи - нелегально - приїздив додому, бував у Києві, на Житомирщині, в інших
містах, - але то були все ж тільки епізоди. 1907-1914 роки в біографії В.Винниченка - це передусім
життя за кордоном. Хоча контакти з українським літературним світом у нього залишалися
достатньо тісними, а з 1908 р. перед В.Винниченком з допомогою М.Горького відкрилися і
російські журнали, збірники, видавництва. Збереглося листування, яке свідчить про
співробітництво (або ж спроби співробітництва) 

 

 

В.Винниченка з журналами “Вестник Европы”, “Современный мир”, збірниками “Знание” і
“Земля”, видавництвами “Польза” і Московським книговидавництвом.

В останньому протягом 1909-1916 р.р. побачили світ дев”ять (!) томів творів Винниченка
російською мовою. Окремими виданнями з”являлися його романи “Чесність з собою”, “Рівновага”
(“На весах жизни”), збірки оповідань тощо.

Деякі зі своїх творів В.Винниченко й писав по-російськи, і це його “загравання” з російською
літературою викликало в українській пресі суперечливі оцінки, хоча починалося воно й не від
доброго життя1. Траплялося, що повісті й романи Винниченка друкувалися поруч із творами
М.Арцибашева, Л.Андреєва, Є.Чирикова, І.Буніна, і нам зараз важливо зафіксувати ось цю
включеність українського письменника в російську літературну атмосферу, характер якої не в
останню чергу визначався широким інтересом до проблеми статі.

Ми вже знаємо, що сам В.Винниченко рішуче заперечував, коли Є.Чикаленко картав його за
“горьковщину”, а потім - за “андреєвщину” й “арцибашевщину”. “Щодо критики “Момента”, то
Сергієві (Єфремову. - В.П.) я можу сказати, що нічого Арцибашева не читав. Збираюсь вже давно
прочитати “Саніна”, але ніяк не можу добути”, - писав В.Винниченко своєму “патронові” із
Женеви 17 жовтня 1907 року. На той час ним уже були написані й оповідання “Момент”, і драма
“Щаблі життя”, - отже, генетичні зв”язки з “Саніним” могли виникнути лише пізніше. А поки що
С.Єфремов (якщо судити з листа Є.Чикаленка й Винниченкової відповіді на нього) реагував на

_______________

1 Про це див.: Панченко В. “Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу...”// Літ. Україна. -
1996. - 24 серпня.

 

 

типологічні сходження. Вони й згодом мали місце: і “ніцшеанців-соціалістів” Винниченка, і
Саніна Арцибашева однаково не влаштовує стара мораль. Для Володимира Саніна мета життя - “в
насолодах”, він скептик і трохи цинік (якому, між іншим, і Ніцше з його Заратустрою видається
“напыщенным”!), а головне - з Винниченковими “імморалістами” його споріднює бажання не
загубити себе в ситуації, коли падають старі ідоли і гряде велика “переоцінка цінностей”.
Спорідненість психологічного типажу виникала в двох письменників - українського й російського
- внаслідок дії об”єктивних чинників (Саніни, як і Передонови Ф.Сологуба, як і Купченки та
Стельмашенки В.Винниченка, з”являлися в реальних життєвих обставинах початку століття), але
цілком можливо, що мав місце й суб”єктивний “фермент” - своєрідне “посередництво” Ф.Ніцше,
до якого і М.Арцибашев, і В.Винниченко виявляли інтерес.

У романі М.Арцибашева “Санін” автор постійно акцентує на тому, що ставить його персонажів,
молодих жінок і молодих чоловіків, у “видовий”, біологічний ряд. Він, автор, зосереджується на
сексуальних відчуттях і переживаннях героїв, які зібралися в провінційному українському
містечку (що в ньому впізнається рідна для Арцибашева Охтирка), - Ліди Саніної, дівчини-красуні;
самовпевненого підкорювача жінок, порожнього внутрішньо, але сильного й красивого ротмістра
Зарудіна; самозакоханого не то художника, не то філософа, не то “партійця” Юрія Сварожича і ще
багатьох героїв цього скандального свого часу роману.

З-під пера М.Арцибашева (та й не його одного) поставала нова міра відвертості, - нова, звісно,
не в порівнянні з “Декамероном” чи маркізом де Садом, а в порівнянні з поточною літературою
(новим же щодо Бокаччо чи хоч би й 

 

 

зухвалого французького маркіза було те, що в них інтригувала сама дія, любовна пригода, - у прозі
ж початку ХХ ст. значно виросла увага до психології еросу, до гри інстинктів, підсвідомості тощо).

Нову міру відвертості пропонував своїм читачам і В.Винниченко, починаючи вже з першого свого
оповідання “Сила і краса”, яке неоднозначно сприймалося колом “Київської старовини”. Відомо,
що В.Науменко, головний редактор журналу, а також старогромадівець П. Житецький вважали
деякі його твори просто непристойними і ховали їх від очей власних дітей. Така їхня реакція була
спричинена оповіданнями “Моє останє слово (Дрібниця)”, “Момент”, “Рабині справжнього”,
“Таємна пригода”, “Чудний епізод”. Само собою зрозуміло, що романом “Чесність з собою” - теж.

І.Нечуй-Левицький приблизно тоді ж стверджував: “Добродія В.Винниченка можна залічить до
еротистів, до письменників-еротоманів, як-от Мопассан, Верлен, Бодлер, Оскар Уайльд. Його
еротоманія скинулась і на декадентську еротоманію Ф.Сологуба, Андреєва й
Каменського”1.Частина передплатників газети “Рада” й журналу “Літературно-науковий вісник”,
де друкувався В.Винниченко, на знак протесту проти його “непристойних” творів почала
засипати редакції обуреними листами і навіть відмовлятися від передплати!

Читачеві, звиклому до неписаного етичного кодексу “Миколи Джері” чи роману “Хіба ревуть воли,
як ясла повні”, нелегко було обжитися серед несподіваних для нього реалій художнього світу
В.Винниченка. У “Моєму останньому слові” ____________________ 

1 Нечуй-Левицький І.С. Українська декадентщина // Нечуй-Левицький І.С. Зібр. творів: У 10 т. -
Т.10. - К., 1968. - С. 214.

 

 

 

(1903 р.) він зустрічався з персонажем-студентом, який змагається з власним “гріхом”
аутоеротизму. У “Рабинях справжнього“ (1907) він міг би зустрітися - якби не сувора редакторська
рука Є.Чикаленка! - з лексикою, вельми дражливою з т.з. неписаних канонів української прози:
“полові органи”, “жіночі груди”, “ляжки”... Є.Чикаленко, прочитавши “Рабинь справжнього”,
шпетив В.Винниченка: “Не побивайте Ви, голубе, рекорда новітніх російських порнографів. Не
псуйте Ви своєї слави! Гляньте Ви на Мопассана, у якого ще рискованіші місця виходять
художественно; твори сі залюбки читатимуться ще не одним поколінням, а твори сучасних
порнографів умруть ще за їх життя”1.

У тому ж листі (від 14 листопада 1907 р.) Є.Чикаленко цікаво описує реакцію “інтелігентного
українського Києва” на ще одне оповідання В.Винниченка - “Момент”: “Ваше оповідання
“Момент” викликало багато розмов. На лекцію Грушевського зібрався весь інтелігентний
український Київ, і в перерві якось зайшла розмова за “Момент”, багато цікавого довелося почути,
але лаяти ніхто не лаяв. Завважили тільки, що “Муся” (героїня твору. - В.П.) така, якою її
виставлено, не могла зробити того, що зробила. Тут одні стали доводити, що, власне, між ними
(героями оповідання. В.П.) “нічого” й не вийшло, а инчі доводили, що вийшло. Поділились на два
гурти, почали перечитувать місця, і все-таки не прийшли до однієї думки”.

Красномовний епізод! Мопассан чи Арцибашев, напевно, такої дивної дискусії не викликали б, бо
то - література французька і російська, а тут - свій! Зухвалий порушник правил, enfant terrible
українського письменства... Так нерідко __________________

1 Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського. - Фонд 293, справа 73-183.

 

 

буває, коли ламаються стереотипи: психологи давно зауважили, що в таких випадках людська
свідомість реагує на нове, йдучи від неприйняття до прийняття через три фази: 1) цього не може
бути; 2) в цьому щось є; 3) як ми раніше цього
не знали? 

Втім, Є.Чикаленко цілком резонно нагадував про те, що із стереотипами не пов”язане, - про “межу
прекрасного, художественного...”

Шукаючи цю межу, В.Винниченко (мешканець великих європейських міст!) мав можливість
орієнтуватися не лише на російську літературу, на М.Арцибашева чи Л.Андреєва, а й на
К.Гамсуна, Е.Золя, Г.Ібсена, С.Пшибишевського... Бо, зрештою, “проблема статі” в усіх її іпостасях
спершу була заявлена в західно-європейських літературах. Саме звідти йшла та хвиля, яка
пробуджувала і в українській літературі інтерес до проблем спадковості, кохання, шлюбу,
свідомості й підсвідомості, інстинкту й розуму, моралі, стосунків між чоловіками й жінками.
Можна в цьому зв”язку зіслатися на художню практику Лесі Українки з її “Блакитною трояндою”,
О.Кобилянської (повісті “Людина”,”Царівна”, “Некультурна”, “Вальс меланхолійний”),
М.Коцюбинського (новели “Поєдинок”, “Сон”), І.Франка (“Сойчине крило”)...

Соціальна проблематика тут взята в її психологічному аспекті. На першому плані виявляються
гострі внутрішні конфлікти; моральні колізії, обтяжені часом фатальною спадковістю (як у
“Блакитній троянді”), голосом “предковічних” інстинктів, загалом біологічного начала; гра
пристрастей; зіткнення природного й догматичного...

У багатьох творах В.Винниченка, написаних у 1906-1920 р.р, на зміну різким соціальним
контрастам, що нерідко були 

 

основою сюжетів у його ранній новелістиці, теж прийшла проблематика морально-психологічна й
морально-філософська, яка включала в себе й вельми актуальну в широкому читацькому й
письменницькому колі “проблему статі”. Як бачимо, творчі зацікавлення В.Винниченка збігалися із
загальним вектором літературного руху - від мітингів до “статевих ексцесів” , а якщо точніше - до
проблем кохання, шлюбу та біологічних чинників у людській поведінці.

 

     5.2. Кохання і притчі (В.Винниченко - К.Гамсун - Ш.Бодлер - О.Уайльд)

Як важливий компонент життя кохання супроводжує героїв більшості творів В.Винниченка
незалежно від їх жанрових ознак. Але якщо в таких новелах, як “Голота”, “Раб краси”, “Зіна”,
“Заручини”, “Роботи!”, любов постає просто як супутник людського життя, то в ряді п”єс, романів,
а також оповідань письменника вона виявляється предметом спеціального художницького дослідження. Причому,
В.Винниченка цікавлять як психологічні аспекти “життя серця”, так і проблематика любові в її зв”язках із
суспільною мораллю. І психологічна, й соціальна іпостасі кохання для нього однаково важливі. 

Це закономірно, адже на початку нового століття явище любові опинилося в центрі уваги не лише психологів та
фізіологів, а й політиків, філософів, соціологів. Якщо З.Фрейд досліджував статевий потяг (лібідо) як могутній і
універсальний чинник людської поведінки, якщо в “Нарисах із психологіх сексуальності” він брав під мікроскоп, так
би 

 

 

мовити, “біологію любові”, то А.Бабеля “статева” проблематика цікавила передусім з т.з.
соціалістичної реорганізації суспільства. Винниченко-художник виявляв інтерес і до одного, й до
другого.

Стосунки між статями він розглядає в загальному контексті моральної проблематики, і це вельми
симптоматично. Кохання невіддільне від питань про індивідуальну свободу і її взаємозв”язок з
існуючими суспільними приписами. Між вибором, що його здійснює “Я”, між лінією поведінки
особистості і пануючими в суспільстві уявленнями , писаними, а частіше - неписаними
правилами може виникати колізія. В. Винниченко відзначався неабиякою чутливістю до подібних
конфліктів, він не раз і сам , ставлячи в центр своїх роздумів “проблему статі”, загострював кути.

Власне, це той шлях, яким ішли й А.Стріндберг, Г.Ібсен, С.Пшибишевський, К.Гамсун; у близькій
В.Винниченку російській літературі - Л.Андреєв, М.Арцибашев, О.Купрін... Уже в “Силі і красі”
молодий прозаїк показав читачеві речі не зовсім звичайні любовний “дуалізм” молодої жінки, якій
нелегко здійснити вибір між “красою” і “силою”. Трохи згодом - через п”ять років - буде написано
оповідання “Момент”, яке, як ми вже знаємо, викликало жваву реакцію в “просвіщенних” колах
української читацької публіки. Повідана в ньому історія короткої любові, що зароджується між
молодим революціонером і панною в драматичній, ризикованій для життя ситуації, психологічно
витончена, світла й прекрасна. Але й печальна, бо герой новели залишається наодинці з мукою
“осиротілого щастя”, яке спалахнуло було на мить (момент!) - і зникло разом із чарівною панною. 

 

 

 

Є в цьому творі досить одверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з її часом суворими,
а то й пуританськими вимогами, - і природності та принадності душевних і тілесних поривань
двох молодих людей; є піднесений і мінорний водночас апофеоз “великому, прекрасному
процесові життя”, частка якого - і ліс, і бджоли, і пташки, і “сплетені коханням метелики”, і ... ці
юнак та дівчина, які мовби розчиняються у зеленому рухливому царстві природи. Людська ж
мораль згадується як щось протиприродне, обтяжене умовностями і навіть лицемірством.

Епіграфом до цієї Винниченкової новели цілком могли б бути слова Г.Флобера: “Те, що прекрасне,
те й моральне”. Контраст природного - і неприродного, вільного - й скутого умовностями у творі
акцентовано так різко, що фінал його набирає навіть публіцистичного забарвлення. Врятувавшись
від переслідувачів на кордоні, перейти який їм необхідно, щоб виконати партійне завдання, юнак і
панна змушені розлучитися назавжди. Останні репліки героїні - це, власне, квінтесенція авторської
думки: “Щастя - момент. Далі вже буденщина, пошлість...”1. Драматичний, щемкий фінал
пронизаний, разом з тим, духом вітальності, “безумного щастя побіди життя”, поезією молодості і
любові.

Є в цій новелі В.Винниченка очевидний гамсунівський фермент: і Винниченко, і Гамсун роблять
виразний акцент на тому, що людина - невід”ємна частка природи, і саме в цьому полянає сенс
того контрасту, який виникає, скажімо, в повісті К.Гамсуна “Пан”. Лейтенант Глан, головний
герой цього твору,

_______________

1 Винниченко В. Момент // Винниченко В. Раб краси. - С.129. Далі всі цитати з новели “Момент”
подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

почуває повноту щастя в цілковитій самотності, яку він знаходить у лісовій сторожці поруч із
вірним собакою Езопом, тоді як у цивілізованому світі йому незатишно й прикро. Його особистість
і справді є “втіленням мужності й лицарства, чужих меркантильному духові, що панує в
повсякденному житті”1.

В.Винниченку було цілком зрозумілим і близьким це протиставлення світу досконалого
(природа) і світу дисгармонійного в своїй жорстокості, фарисействі, меркантильності (суспільство).
Побратимство людини й природи в обох письменників підкреслене пантеїстичними малюнками
лісового життя, поетизацією простих радощів буття . (Знаменно, що цей гамсунівський “знак” помітний
і в новелі М.Коцюбинського “Intermezzo”, написаній 1908 року, тобто - невдовзі після “Моменту”). Ліс у них
одухотворений і таємничий, він - живий, як і цих двоє молодих Винниченкових героїв, які переживають радість
звільнення від смертельного ризику: “Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже і суворо; дуби із
співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям...

Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів
діловито гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і
несподівано зливались в обіймах. Літали сплетені коханням метелики або в щасливому безсиллі сиділи на
листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний
процес життя...” (с.129). 

__________________

1 Сучков Б. Кнут Гамсун //Гамсун К. Собр. соч.: В 6 т. - Т.1. - С.21.

 

Інтонаційно це дуже схоже на зізнання Глана на зразок ось цього: “Як я радів запахові коріння й
листя, запахові жирної соснової смоли; тільки в лісі все в мені затихало, я почував себе сильним,
здоровим, і нічого не затьмарювало душу. ... Буває, і дощ іде, і буря виє, і в такий ось похмурий
день найде безпричинна радість, і ходиш, ходиш, боїшся її розхлюпати... Сонце встає, і мене
пронизує захват; я беру рушницю на плече, завмираючи від радості...” 1.

Гостре відчуття своєї фізичної присутності в світі, радість злиття з природою і насолоджування
самим актом життя, - в такому погляді на людину криється головна точка дотику між новелою
“Момент” і повістю К.Гамсуна “Пан”.

Ця близькість підкреслена навіть стилістично: “Неподалік від моєї сторожки стояв камінь, високий
сірий камінь...” (”Пан”) — “Берези шептались між собою, оголені, білі берези...”(“Момент”); “У
каменя був такий привітний вигляд, він наче дивився на мене, коли я до нього підходив, і
впізнавав мене” (“Пан”) - “Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміляися; дуби ласкаво,
поважно посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали...”
(“Момент”)...

     Отже, контраст природи і цивілізації.

В оповіданні “Момент”, як і в повісті “Пан”, головною є тема любові, причому в обох творах вона
виникає як “нездоланна сила, яка не підлягає контролю і не знає перешкод і нехтує моральними
приписами”2. Любов - владна стихія, яка бере героїв К.Гамсуна і В.Винниченка в полон,
перетворюючи життя __________________

1 Гамсун К. Пан // Гамсун К. Собр. соч.: В 6 т. - М., 1991. - Т.1. - С.458.

2 Сучков Б. Кнут Гамсун. - С.22.

 

 

закоханих у “містерію кохання” (Б.Сучков).

В.Винниченку після оповідання “Момент” дорікали, що він постає в цьому творі як співець
“вільного кохання”.Це твердження правомірне, але в тому сенсі, в якому О.Купрін висловлювався
про повість К.Гамсуна “Пан”: “Якщо хочете - це роман, поема, щоденник, це листки із записної
книжки, написані так інтимно, ніби для самого себе, це захоплена молитва красі світу, безмежна
вдячність серця за радість існування, але також і гімн перед страшним і прекрасним ликом Бога
кохання”1. Це ж мовби про оповідання “Момент” написано: “Головний персонаж залишається
майже не названим - це могутня сила природи”2. Світ природи вабить своєю гармонією,
посилюючи відчуття недосконалості світу людського. Подібні контрасти характерні для літератури
неоромантизму. Отже, в цьому сенсі новела “Момент” може бути поставлена поруч з
“Intermezzo”, “Тінями забутих предків” М.Коцюбинського, “Лісовою піснею” Лесі Українки,
деякими творами О.Кобилянської (за часом же появи вона випереджувала їх). Любовним
сюжетам В.Винниченко часом надавав характеру притчі. Уже в “Моменті” відчутне тяжіння до
узагальнюючого - на грані з публіцистикою! - фіналу в дусі мораліте, до того
морально-філософського “резюме”, яке в притчах “найчастіше йде врозріз із прийнятими в
буржуазному суспільстві категоріями”3. Для притчі, як стверджує Д.Чавчанідзе, “характерною є
виняткова загостреність головної думки, звідси

________________

1 Куприн А. О Кнуте Гамсуне // Куприн А. Собр. соч.: В 9 т. - М., 1964. - Т.9. - С.471.

2 Там само. - С. 472.

3 Словарь литературоведческих терминов. - М., 1974. - С.295.

 

 

виразність і експресивність оповіді. ... В основі притчі лежить принцип параболи: оповідь
віддаляється від сучасного авторові світу, а потім, ніби рухаючись по кривій, знову повертається
до залишеного предмету і дає його філософсько-етичне осмислення і оцінку; в “надчасовому”
міститься характеристика сучасності, окремий факт передає комплекс суспільних протиріч і
ставлення автора до них”1.

Звичайно, ні “Рабині справжнього”, ні тим паче “Момент” не є притчами за сукупністю названих
ознак, але певні елементи притчі їм усе ж притаманні. В обох творах є і “винятково загострена
думка”, що містить дидактичне, морально-філософське начало, різко протиставлене
загальноприйнятому, і елемент “надчасовості”. І перша, і друга історії подані як спогад оповідача
про ним особисто пережите - обидві вони потрібні для підтвердження певних, “загострено”
сформульованих істин, морально-філософських висновків. І в цьому сенсі кожна з історій мовби
рухається по лінії уявної параболи. Особливо помітно це в “Рабинях справжнього”, де на початку
персонажі ведуть суперечку про стосунки між Ілюзією та Дійсністю, аж поки слово не забирає
“добродій з сумовитими ласкавими очима”1, який розповідає два епізоди зі своєї молодості. Його
монолог виглядає як теза, аналіз і синтез: спочатку герой стверджує, що “єсть щось таке, чому
Дійсність і Ілюзія тільки служать” (с.231), потім - оповідає дві бувальщини, які мають
аргументувати сказане. В обох випадках слухачам (учасникам суперечки) і читачам пропонується
стати свідками екзотичних любовних пригод героя.

____________________

1 Винниченко В. Рабині справжнього // Український декамерон. - К., 1993. - С.231. Далі всі
цитати з оповідання “Рабині справжнього” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

Він згадує, як одного разу йому, двадцятирічному, “захотілось женщини, яка б не купувалась і не
була моральна”, тобто - НЕ банальної повії, а просто жінки без комплексів і засторог, яка б
погодилася на “добровільний обмін цінностями” 

 

(! - статевими, ясна річ). І ось йому здається, що він таку жінку 

зустрів, якийсь час переживає “чуття здивованого захвату, побожності” (с. 236), - а потім раптом
відбувається метаморфоза: жінка, яка спершу так привабила героя оповідання, виявилася грубою і
потворною повією. І все ж - він робить акцент не на своєму розчаруванні, а на тому що ілюзія
дала відчуття щастя, тодій як дійсність - принесла страждання, оскільки виявилася “товстою
бабою Правдою з тістяними грудьми й лицем паяца”(с.238). Отже - “Хіба не все одно, хто
прислужився моїй радості: Ілюзія чи Дійсність?” - риторично запитує “добродій із сумовитими
ласкавими очима”, щоб далі оповісти другий епізод.

Ідеться цього разу про жінку Ольгу (“товариша, друга, кохану...”), яка покохала нашого героя, жила
з ним півроку у радості взаємної любові, а потім, вирішивши, що в нього з”явилася інша, - раптово
зникла. Як це нерідко буває у В.Винниченка, його герой - молодий партієць, революціонер. Так і в
“Рабинях справжнього”: оповідач згадує, що з якогось часу він став помічати, як за ним “вечорами
часто ходить якась жінка, досить струнка, гарно одягнена, з густим вуалем на лиці” (с.240);
спочатку йому здається, що то стежить за ним агент охранки, - але скоро виявляється, що
загадкова незнайомка - це Ольга, яка продовжує любити його. Фінал цієї історії щасливий. Версія з
переслідуванням (Ілюзія) розвіюється, тому - “з щирою огидою й гнівом я в той вечір плюнув їй
(Ілюзії. - В.П.) у пику, а Дійсність (Ольгу. - В.П.) од всеї душі обняв і розцілував” (с.245).

Таким чином, другий епізод, розказаний оповідачем, цілком протилежний першому. Але йому,
оповідачеві (як і авторові 

 

 

“Рабинь справжнього”) саме цього й треба. Адже настає момент синтезу, коли обидва сюжети
здобувають “параболічне” завершення: “Є щось більше за Дійсність і за Ілюзію, - підсумовує
оповідач, - щось єдино-справжнє, якому служить все. І на мою думку, зветься воно Чуттям життя.
І коли Ілюзія чи Дійсність служать йому погано, ми лаємо та плюємо на них; і від всеї душі вітаємо
та цілуємо, коли догоджають. Отже слава всьому, що на радість Життю і ганьба поганим слугам
його, як би вони не звались - чи мрія, чи калоша!” (с.246).

Парабола дійшла свого вершка, і тут виявляється, що морально-філософський висновок героя (і
автора) майже дослівно збігається з монологами Мирона Купченка із “Чесності з собою”(“Все є
добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання”), а також із “програмовим” тостом Наталі
Павлівни з драми “Брехня”. “За те, що дає радість...” Роман передував “Рабиням справжнього”;
“Рабині справжнього” дещо передували появі “Брехні”, але часова дистанція між ними була зовсім
невеликою, через те близькість пафосу в романі, оповіданні та п”єсі цілком закономірна.

І.Нечуй-Левицький вважав, що сюжет “Рабинь справжнього” “дуже схожий чи дуже скинувся на
одне сороміцьке оповідання Мопассана, а в першій половині цього оповідання автор
(В.Винниченко. - В.П.) навіть ніби копірує це сороміцьке оповідання...”1.Важко сказати, яку саме
новелу Мопассана мав на увазі І.Нечуй-Левицький. В даному разі важливо наголосити на його
цілковитому неприйнятті мопассанівської лінії в творчості В.Винниченка, як і загалом “підозрілої”
проблематики у його молодшого колеги. “В своїх драмах д. Винниченко ніби 

наважився й заповзявся (предпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього
залежиться будуще спасіння й добробуття всього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання
задля його не животіють”1.

Вельми красномовний епізод в історії “боротьби генерацій” в українській літературі початку ХХ
століття!

Не таким категоричним був Є.Чикаленко, але й він, високо оцінюючи оповідання “Момент”,
наполегливо повторював: “найслабші Ваші речі - “Дим”, “Рабині””; їм шкодить “досадна
штучність”: “Все нещастя Ваше в тім, що Ви хочете буть в белетристиці публіцистом, філософом,
Вам се не удається, - се не Ваш фах” (листи Є.Чикаленка до В.Винниченка від 11 квітня і 9 липня
1908 р.). Винниченків ”патрон” Чикаленко орієнтував свого неслухняного “хрещеника” на
реалістичне письмо, всякий ухил Винниченка вбік “компанії “Шиповника” (тобто,
санктпетербурзького видавництва “Шиповник”, яке охоче видавало європейських та російських
модерністів модерністів) викликав у нього роздратування та осуд. 

В.Винниченко не погоджувався: “Ваша редакція...опреділила “Момент” як “арцибашевщину”,
порнографію, а група читачів навіть прислала прохання не друкувати більше таких оповідань. А це
оповідання зробило в російських кругах те, що “знаньевцы” жалкували, чому їм не дали цього
оповідання. Горький же через його рішив неодмінно мене розшукати і завести ближчі відносини.
Коли я його спитав, як йому подобається це оповідання, він сказав: “хорошая вещь, живая,
здоровая, красивая”. А на моє питання, чи є в йому “арцибашевщина”, він сказав: “то дураки лишь
могут сказать” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 1 травня 1908 р.).

Ще раз доводиться констатувати великий різнобій як у літературних українських колах, так і в
нечисленному на ту пору читацькому середовищі, внутрішньо вельми диференційованому.
М.Коцюбинський, який дипломатично намагався пригасити наростаючий конфлікт
В.Винниченка з критикою й читачами, відмовити його від переход в російську літературу,
нагадував авторові “Моменту” про популярність його творів серед молоді: “Ви маєте найкращого
читача, якого можна мати, - молодь! Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть
розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка.
Чого ж Ви хочете? Не можна ж європейською міркою міряти наші відносини...”
(Рад.літературознавство. - 1988. - №2. - С.48).

Але В.Винниченко прагнув міряти саме такою міркою. Через те й ішов цілком свідомо на
трансформацію досвіду чужих літератур шляхом використання (нерідко - з полемічною метою)
ремінісценцій, запозичення певних сюжетних та образів і навіть... травестування класичних
творів!

Мопассана І.Нечуй-Левицький згадав невипадково, проте й ім”я ще одного француза, Шарля
Бодлера, буде незайвим, коли йдеться про аналогії. У 1912 р. журнал “Українська хата” надрукував
переклад етюду Ш.Бодлера “Життя”, з яким оповідання В.Винниченка “Рабині справжнього” має
типологічну спорідненість. Принаймні - за двома ознаками. 

В обох випадках сюжетна інтрига пов”язана з несподіваним перетворенням прекрасної жінки - в
потворне створіння. Ліричний герой Ш.Бодлера спочатку не може відвести очей від прекрасного,
“як таємнича мрія, як божественне натхнення”1 , жіночого обличч; воно притягує своєю
загадковістю, гріховною принадою, “тяжким сяйвом палючої краси”, владністю, яка холодить кров
у жилах. А потім чується голосі жінки, “грізний, як буря”, - і тут виявляється друга аналогія з
Винниченковими “Рабинями справжнього”: любовний мотив раптово трансформується в
алегорично-філософський. “Я життя. Я -прекрасна, - промовляє жінка-повелителька. - Іди до
мене, смертельнику мій, ти забудеш в моїх обіймах про смерть, про 

нещастя, і будеш щасливий, як вічно молодий бог. Іди до мене!.. Я дам тобі втіху, страсть, - ти
будеш мій, - і я буду кохати тебе. ... Кохання моє - рай... В мені відбивається природа в усій своїй
красі... Люби мене, - і ти пізнаєш тайну життя...”

________________

1 Див.:Бодлер Шарль. Життя. - Українська хата. - 1912. - №9-10. 

 

Далі настає моторошна метаморфоза: герой готовий упасти до ніг божественної жінки, яка є
втіленням Краси, - але раптом із жахом бачить щось зовсім інше, потворне й відштовхуюче:
“блідніє нараз і постать, і замість чаруючої усмішки красуні мені безлично скалить зуби череп,
гойдаючись на кістяку...

В шаленім страху я біжу від страшного кістяка і падаю ниць в вичерпанню сил на землю... І разом
із смердючим віддихом доноситься до мене ніжний голос: 

     Іди до мене, смертельнику... Я прекрасна... Я люблю тебе...”

Ш.Бодлер, на думку С. Великовського, постійно хитався між двома крайностями: “жахом життя і
захватом життя”, які в нього взаємовідштовхуються і взаємоперетворюються1. Саме таке
взаємоперетворення відбувається в етюді “Життя”, надрукованому в “Українській хаті”. У
В.Винниченка ж звучить апофеоз “Чуттю життя”, що виступає паном усього, в тім числді й таких
“рабинь”, як Ілюзія та Дійсність. “Бачите, Євгене Харлампійовичу, - коментував В.Винниченко
своє оповідання, - як Ви самі собі суперечите: “Момент” - “чудовий”, а “Рабині” - “кривляння”.
Через що? Коли брати з боку форми, манери писання, то вони обоє написані “модно” і ні в якому
разі не в стилі “Голоти”. Значить, річ не в формі, а в змісті. Зміст же самий здоровий: і Ілюзія, і
Дійсність суть рабині єдиного справжнього - чуття” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 1
травня 1908 р.).

Оповідання “Рабині справжнього” В.Винниченко написав за п”ять років до публікації етюду
Ш.Бодлера в “Українській хаті”. Звичайно, він міг бути знайомий з ним і за іншими джерелами.
Проте цілком можливо, що в даному разі маємо випадок не 

___________________

 

1 Великовский С. В скрещенье лучей. -М., 1987. - С.66.

 

генетичного, а типологічного зв”язку між творами, зумовленого певними тяжіннями
В.Винниченка до символізму (у 1907-1910 р.р).

Разом із “Чудним епізодом” “Рабині справжнього” складають своєрідний новелістичний диптих, у
центрі якого - роздуми над “химерною грою життя”, що постають в оболонці любовної пригоди.
“Чудний епізод” теж нагадує притчу. Герой цієї новели любить красуню Наталку, хоч вона й не
приховує, що романтичні почуття її цікавлять значно менше, ніж меркантильний розрахунок.
В.Винниченко у властивому для нього ключі, як це було й у “Рабинях справжнього”, демонструє
парадокс: краса викликає тугу й розчарування, а за ширмою потворного криється краса.

Центральний (“чудний”) епізод - це зустріч героя-оповідача з повією. Вона веде його в свою
маленьку кімнату, яка водночас є й майстернею, адже огидлива “мара” - повія мимоволі, а
насправді вона художниця, якій треба якось заробляти гріш заради творчості. Смисловим ядром у
новелі В.Винниченка виступає незавершена скульптурна робота, в якій оповідач упізнає риси
самої авторки, але водночас - і риси Наталки! “Се 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

була надзвичайно огидлива жінка, така огидлива, що не можна було одірвати очей. Се було щось
вражаюче, щось несподівано дивно приваблююче, жахливе й разом з тим повне якоїсь таємної
туги, смокчучої, якоїсь тихої печалі”1.

Парадокс - у тому, що “якась краса засвітилась в сих гидких, пом”ятих рисах”. І тут у розмові
оповідача й художниці-

___________________

 

1 Винниченко В. Чудний епізод // Український декамерон. - К.,1993. - С.294. Всі цитати з
оповідання “Чудний епізод” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

повії випливає другий, філософський план тієї історії і того образу, які постають перед читачем. “Я
хочу дать образ людини”, - каже художниця. - ... У кожної людини є краса й огида. В різних
формах... Я хочу їх виявить поруч...” (с.295-296).

Чудний епізод завершується синтезом; загадковий сюжет, в основі якого - екстравагантна
любовна (любовна?) пригода, обертається філософськими констатаціями. Вони, ці констатації,
зовсім не із ряду плоских, самоочевидних істин. Адже є в новелі ще й якась моторошна приваба
мистецького твору, який мало не містичним чином вбирає в себе життя й особистість художника,
внаслідок чого виникає та химерна взаємозалежність, яка змушує нагадати метаморфози з роману
О.Уайльда “Портрет Доріана Грея”. У сюжеті “Чудного епізоду” теж є “екзотика ірреальності,
фантастики, що виявляється у співвіднесенні доль героя і його портрета”1, - подібно до того, як це
відбувається у творі англійського прозаїка.(Скульптура в “Чудному епізоді” є свого роду двійником
“мари”, - так само, як двійником Доріана Грея є його портрет). 

Всі три новели прикметні гострими сюжетними інтригами і, водночас, яскраво вираженим
тяжінням до морально-філософських узагальнень, - уже й не лише стосовно “проблеми статі”, а
щодо парадоксів людського життя загалом.

 

 

 

 

 

3. 

Закиди В.Винниченку декого зі співробітників “Ради” і “Киевской старины” з приводу того, що він
нібито оспівує

_____________________

1 Соколянский М.Г. Оскар Уайльд. - Киев - Одесса, 1990. - С.96.

 

 

“вільне кохання”, мимоволі акцентують на проблематиці, яка на початку ХХ ст. була на вустах у
літературних (і не лише літературних) колах. 

Новий погляд на кохання і шлюб у літературах Західної Європи у ХІХ ст. пов”язувався передусім з
іменами О.Бальзака, Жорж Занд, згодом - А.Стріндберга, Г.Ібсена. Якщо А.Стріндберг здобув
репутацію жінконенависника (що було наслідком як особистих його драм, так і знайомства з
Ф.Ніцше та його ідеями), - то драми Г.Ібсена (“Ляльковий дім”, “Привиди”, “Дика качка”)
відбивали актуальну феміністичну проблематику. (Втім, і в А.Стріндберга в оповіданні “Поєдинок”
про шлюб мовиться як про монархію, яку має замінити республіка). Проте вже наприкінці ХІХ
ст., як стверджує І.Дзюба, “проблема сучасної жінки в соціальному й ідейному плані втратила
свою актуальність і гостроту” для європейських літератур; центр ваги змістився до того, що
дослідник називав “декадентсько-еротичною проблематикою”1. 

Трактування “проблеми статі” у В.Винниченка має відношення переважно до цієї нової тенденції,
але з поправкою на індивідуальну соціалістичну домішку в ній. Втім, творчість Г.Ібсена теж не раз
була для нього певним орієнтиром, особливо ж починаючи з 1907 р., після того як прозаїк
Винниченко серйозно взявся за драматургію.

Прагнучи захопити водночас якомога ширший спектр актуальних проблем. він не обминав і
питання про стосунки між статями. Воно не раз виникає в суперечках його героїв, нагадує про
себе в сюжетних перипетіях, входить як суттєвий складник до “теорій” Винниченкових
соціалістів-ніцшеанців. Письменник 

___________________

1 Дзюба І. Читаючи Кобилянську // Сучасність . - 1969. - №5. - С.63.

 

продовжував з”ясовувати колізії (тепер уже в сфері статевій) між належним і сущим, між
проголошеним принципом - і реальним життям. Вчинки багатьох його героїв - це, по суті,
експерименти над собою, метою яких є перевірка тих чи тих моральних постулатів. Центральним
у роздумах В.Винниченка було питання про можливість змінити незмінне, “виправивши”
природу, відкоригувавши її закони згідно з новими уявленнями.

Ось деякі з тих відчайдушних експериментів, які визначали гостроту Винниченкових сюжетів.

Експеримент Ольги (“Дизгармонія”). Вона переконує себе в тому, що любов може триматися
лише на духовних зв”язках, на спільності переконань і відданості великій справі. Ольга, по суті,
змушує себе любити хворого на чахотку революціонера Грицька, який щойно повернувся з тюрми
(і з яким вона прожила чотири роки), переконуючи не стільки інших скільки, знову-таки, себе
саму, що плотський “фермент” - не вирішальний у любові: “Як мужчина - він (Грицько. - В.П.) мені
не подобається, але ж це не дає права говорить, що я його не люблю. Любов не в цих паскудних,
животних відносинах...” (с.11).

Ольгу все дужче приваблює “іммораліст” Мартин, хоч “він грубий, здоровий скот і більше
нічого...” Зрештою, вона таки стає його коханкою.

Як і слід було чекати, платонічний, духовний союз Ольги І Грицька розпадається. “Ти .. не жінка
мені, - констатує Грицько. - Ти товариш, а не жінка... Я знаю, ти можеш принести себе в жертву
для обов”язку. Але я не хочу буть чиїм-небудь обов”язком. ... Нам треба розійтись... “ (с.29).
Виходить, що Мартин був правий, коли говорив Ользі: “Теорія вам говорить 

 

одне, а природа друге. Ви його (Грицька. - В.П.) любите несправжньою любов”ю”(с.62).

Дуже схожі колізії “несправжньої любові”, яка намагається звільнитися від тілесного начала,
зустрічаються і в інших творах В.Винниченка (історія взаємин Леоніда і Марусі у п”єсі “Базар”,
Сергія і Дари - в романі “Чесність з собою”). І кожного разу “теорія” програє “природі”.

Експеримент Антоніни (“Memento”). Цього разу жінка хоче завести дитину, не пов”язуючи свої
стосунки з художником Василем Кривенком шлюбом. “Вільне кохання” має, так би мовити,
узгоджуватися з принципом чесності з собою - і тільки. Проте знову неврахованою виявилася
“природа” - материнський інстинкт, який у критичній ситуації виявляється дужчим за принципи й
раціональні зусилля.

Експеримент Марусі (“Базар”). Жіноча краса (сексуальне начало!) заважає виконанню партійних
обов”язків. У гуртку революціонерів усі мають бути нібито лише товаришами, - а насправді
“проблема статі” дає про себе знати й тут. Вродлива Маруся щокроку пересвідчується, що її
сприймають передусім як гарну жінку, а не як товаришку по партійній роботі. Проголошена
революційна аскеза, універсальна рівність виявляються дуже відносними. “Я ще ні одного не
бачила, - розчаровано каже Маруся, - щоб не спробував хтось залицятись до мене. Революціонери
теж. Я думала перше, що революціонери не такі, але... бачу...” 1. В одного (Трохима) Марусина
краса пробуджує ревнощі, і він ладен відмовитися виконувати завдання, тобто - організовувати
втечу товаришів із тюрми, оскільки поруч буде суперник. Другий (Леонід) готовий кинути заради
Марусі дружину. А є ще ж Цінність Маркович, партійний “поводир”, для якого головне мета, а не
засоби, отож і жіночу красу він хоче просто використати 

задля справи. І виступати перед робітниками Марусі непросто, адже “вони не слухають, вони
дивляться на мене”.

Краса для “ідеальної” революціонерки Марусі стає “проклятою”, і врешті вона спотворює собі
кислотою обличчя. А завершується цей жорстокий експеримент самогубством героїні: їй довелося
пережити тяжке розчарування в близьких їй людях (передусім у Леонідові, який, по суті,
відсахнувся від неї, хоч і говорив перед тим, що для нього важливішою є душа, а не фізична краса).

Приборкання статі обернулося трагедією. Життя помстилося за спробу насилля над його
законами, і це для В.Винниченка чи не найважливіший висновок.

Експеримент Дари (“Чесність з собою”). Ця жінка теж переживає внутрішню колізію: чоловік її
(Сергій) заразився в публічному будинку, а сама Дара - любить Мирона Купченка, заводського
кресляра і партійця. Щоб перевірити себе - а водночас і тезу про рівність чоловіка й жінки! - вона
зважується на суто “чоловічий” вчинок: іде в готель, замовляє собі партнера (ним виявляється
бідний студент), потім розраховується з ним за “послугу”. Чесність з собою велить їй зізнатися в
усьому Сергієві, але зробити це нелегко, доводиться все ж хитрувати, вигадувати історію з
неіснуючою подругою, з якою нібито сталося щось подібне...

Сергій про все здогадується - і жахається. Так знову виникає тема “душі” і “тіла”. “Поки вона душею
зраджувала його з товаришем, він (Сергій.- В.П.) знав і не одштовхував... Це, мовляв, терпіти
можна, а ледве торкнулась до тіла її, тут вже й кінець” (с. ).

Дара заодно перевіряла на міцність і твердження про можли- 

______________

1 Винниченко В. Базар// Винниченко В. Вибрані п”єси. - С.93.

вість існування духовної любові поза тілесною.Екстравагантна перевірка показала: ні, не може.

І так в усьому: Мирон переконує всіх, що в проституції немає нічого поганого, поки ... це не
стосується його рідної сестри. Як сказала б Дара: “А може, це тільки в теорії, на ділі ж...”

“Теорія” у В.Винниченка щоразу банкрутує перед життям х його невблаганними законами. І не
тільки тоді, коли йдеться про соціальні проекти (чи прожекти), а й у сфері стосунків між 

статями. І за всіма ризикованими експериментами його героїв (чи, переважно, героїнь) як
голосний рефрен чується авторський протест проти лицемірного “гіпнозу”, дисгармонії між
словом і ділом...

... А все ж - недарма Винниченковими романами цікавилися соціалістки-емансипантки. В творах
цього письменника відбилися ті тектонічні зрушення моральної свідомості, які віщували спроби
соціалістичного переоблаштування всіх сфер життя, включаючи й статеву. В цьому розумінні
романи В.Винниченка були прологом тих дискусій про “крилатий Ерос”, якими в 1920 роки буде
переповнена радянська партійна преса із “Правдою” включно. Це вже через якихось півтори
десятиліття О.Колонтай заявлятиме: “Одно з найболючіших питань соціалістичного суспільства -
питання про взаємовідносини між чоловіком та жінкою”. А О.Смідович зі сторінок “Правди” у
статті “Про любов” проголошуватиме цілу низку принципів “нових” стосунків між статями: “1)
кожний комсомолець, робфаківець і інший безвусий хлопець може й мусить задовольнити полові
устремління. Полове утримання кваліфікується як міщанство; 2) кожна комсомолка-робфаківка,
просто учень, що на неї при цьому впав вибір того чи іншого хлопника-самця, мусить піти йому
назустріч, інакше вона 

 

міщанка, негідна носити ім”я комсомолки, бути робфаківкою чи пролетарською студенткою”.
Фіналом таких стосунків, допускає 

О.Смідович, може бути ситуація, коли двоє робфаківців приносять до державного дитячого
приймальника “спільну комуністичну дитину” і “вимагають прийняти її”1.

Літературні впливи у творчій практиці В.Винниченка перепліталися із соціалістичними. Причому,
важко сказати, які з них були дужчими. Важливо враховувати і перші, й другі, не обмежуючись
лише однією групою факторів, як це робить Д.Гусар-Струк, наполягаючи, що “не в індивідуалізмі й
надлюдині Ніцше треба шукати основи Винниченкових творів, присвячених проблемі етики, а в
засадах соціалізму”2. Більше рації має Р.Багрій, яка, аналізуючи “Записки кирпатого Мефістофеля”,
не заперечує значення для Винниченка-письменника соціалістичних ідей, але ключ до розуміння
В.Винниченка 1910-х р.р. шукає все ж головним чином у силовому полі творчості А.Стріндберга,
Г.Ібсена, С.Пшибишевського3.

Слід, звичайно, мати на увазі динаміку Винниченка-художника. Його роман “Чесність з собою” -
чи не найбільш “ідеологічний”. З часом же, як було показано в попередніх розділах, лінія
Винниченкових пошуків спрямовувалася від “нової моралі” - до вічних істин.

Можна навіть говорити про Винниченкову еклектичність: домінанти в нього мінялися,
перемішувалися,взаємопроникали,

___________________

 

1 Цит. за: Життя і революція. - 1925.- №4.

2 Гусар-Струк Д. Винниченкова моральна лабораторія// Українське слово. - Кн.1. - К., 1993. - С.

2 Див.: Багрій Р.”Записки кирпатого Мефістофеля”, або Секс, подружжя і ще деякі проблеми//
Всесвіт. - 1990. - №11. 

 

через те виділити ті чи ті “інородні тіла”, сліди чужих впливів у його творах вельми нелегко. Все
переплавлювалося в горнилі творчої фантазії цього письменника, все вирувало, кипіло, обпікало;
про все йому хотілося сказати водночас... Тому й виникало враження мінливої калейдоскопічності,
повторюваності мотивів і сюжетних ходів, багатопроблемності, публіцистичності,
“проповідництва”...

Мирон Купченко з його “теоретично” обгрунтованими “половими вольностями” змушував
згадати Володимира Саніна, героя М.Арцибашева, але водночас - і Еріка Фалька з роману
С.Пшибишевського “Homo sapiens”. Раз-по-раз виринала тінь Ф.Достоєвського із його образами
“кротких” молодих жінок, неприкаяних, нещасних, але світлих душею, навіть якщо жорстока доля
виштовхнула їх, як Соню Мармеладову, на панель.

Без Соні Мармеладової у “Заповітах батьків” не було б Тоні. Можливо, що не було б і такої
настирливої уваги до явища проституції як одного із аспектів проблеми статі. Але знаменною
була й увага до тих же “Заповітів батьків” - цього “архискверного подражания архискверному
Достоевскому” - з боку Інесси Арманд: емансипація жінки цікавила її з т.з. соціалістичного
реформування суспільства.

Оця подвійна орієнтація В.Винниченка - і на літературну традицію, і на соціалістичні моделі
суспільного життя, яке має настати після повалення самодержавства, - лежала в основі його
шукань. Г.Ібсен - і К.Маркс, С.Пшибишевський - і А.Бебель, - вони химерним чином озивалися у
Винниченкових творах. Водночас. Не поступаючись місцем один одному...

“Задоволення статевої потреби така ж особиста справа кожної людини, як задоволення будь-якої
іншої природної потреби...”

“Сучасний шлюб все менше відповідає своєму призначенню. ... Якщо союз, укладений між двома
людьми, стає нестерпним, приносить розчарування і навіть відразу один до одного, то мораль
(соціалістична. - В.П.) вимагає перервати подібну спілку, що стала неприродною, а тому і
неморальною...”

У суспільстві, збудованому на нових засадах, настане “рівність жінки з чоловіком”; “у виборі
коханого чоловіка вона (жінка. - В.П.), подібно до чоловіка, вільна і незалежна”1.

Це все цитати із А.Бебеля, - але хіба не тим же пафосом пройнято чимало творів В.Винниченка?

     А це - про шлюб. Розмовляють герої “Дикої качки” Г.Ібсена: 

"Реллінг. Дозвольте запитати..., чи багато - ну хоч приблизно - ви бачили справжніх шлюбів на своєму віку?

          Грегерс. Мабуть, навряд чи хоча б один. 

          Реллінг. І я теж.

Грегерс. Але я бачив безліч шлюбів протилежного характеру”2.

І майже тими ж словами - у “Щоденнику” В.Винниченка (запис від 2 січня 1915 р.): “Хіба не в силі
людини утворити союз з другою людиною і прожити з нею в злагоді, в обопільній допомозі й
співробітництві? Ми з Кохою (Розалією Яківною, дружиною В.Винниченка. - В.П.) рахували
сьогодні шлюби, які знаємо. І з них 60 знаємо нещасливих, 4-5 щасливих і 5-6 під сумнівом. Та хіба
ми можемо поручатись за тих 4-5, що вони дійсно щасливі? Через що ж це так? Невже справді
закон співжиття чоловіка й жінки є боротьба і ворожнеча ?”3.

_____________________

1 Бебель А. Женщина и социализм. - С.С.353-354.

2 Ибсен Г. Собр. соч.: В 4-х т. - Т. 3. - М., 1957. - С.706-707.

3 Винниченко В. Щоденник. - Т.1. 1911-1920. - Едмонтон-Нью-Йорк, 1980. - С.277.

 

Тоді ж, у 1915 р., В.Винниченко задумує навіть роман під назвою “Шлюб”, і хоч такий твір не був
написаний, проте немає сумніву, що осколки задуму потрапили до п”єс “Пригвождені” (1915 р.),
“Мохноноге” (1916р.), роману “Записки кирпатого Мефістофеля” (1916 р.). 

Невесела констатація у “Щоденнику” щодо великої кількості нещасливих шлюбів була поштовхом
для “анатоміЇ” ціжї людської спілки. Причому, проблеми шлюбу обдумувалися В.Винниченком у
комплексі з іншими болючими питаннями.

     Чи може людина змінити саму себе?

Наскільки сильною є в кожному з нас біологічна програма (“щось більше за нас)?

Якою мірою спадковість, інстинкти визначають поведінку і долю представників обох
статей - чоловічої й жіночої?

Чи морально народжувати дітей батькам із поганою спадковістю?

Чим завершується конфлікт двох однаково сильних життєвих мотивів - біологічного і
набутого?

     Чи можлива гармонія в шлюбі і як вона досягається?

У пошуках відповідей В.Винниченко, по суті, влаштовує досліди, ставлячи своїх персонажів в
ситуацію експерименту. Як поведуть вони себе в заданих автором умовах?

Багато питань - значить, і психологічна мозаїка вигадлива, навіть химерна, сюжетна інтрига -
вкрай заплутана, сповнена парадоксів, загадок, метаморфоз.

У драму “Пригвождені” фактично цілком перекочував щоденниковий запис про нещасливі шлюби.
Родіон Лобкович (центральна постать у п”єсі), молодий революціонер, який щойно повернувся у
свою професорську родину із заслання,

 

склав “списочок” усіх знайомих і друзів і виявилося, що “тільки дві пари й найшов щасливих, а сто
двадцять три - ті пригвождені”1.

Драма В.Винниченка саме про них, пригвождених. Вона могла б називатися й по-іншому,
наприклад - “Пекло”. Адже хіба не пеклом є родинне життя практично всіх героїв твору, в якому
явлено кілька варіацій на теми сімейного розладу, або ж доброго чи поганого влаштування
чоловічо-жіночих стосунків.

     Варіантів у п”єсі - п”ять.

          1. Лобковичі-старші - професор та його дружина, які промучилися разом тридцять три
          роки. Тимофію Наумовичу не дають спокою підозри, що хтось із їхніх чотирьох дітей -
          не його. Справа не тільки в запізнілих ревнощах, а й у тому, що в Лобковича - “гнила
          кров”, як каже його дружина Устина Марківна,... і тепер він не знає, кому з дітей та
          погана спадковість передалася. Устина ж Марківна знає, але ховає таємницю, мовби
          помщаючись чоловікові за те, що колись він “купив ... (її) тіло” (с.414). Сцени ревнощів,
          взаємних докорів настільки нестерпні, що Родіон має рацію, коли називає таке життя
          “каторгою”.

          2. Донька Лобковичів Настасія - і її чоловік Євген Вовчанський. У них теж любов
          давно вивітрилася, але залишився маленький син Ладя, і тепер батьки по черзі
          викрадають одне в одного дитину, бо однаково люблять її. Нічого поробити з собою
          вони, схоже, не в силі, оскільки, як акже Євген, “змінити себе неможливо”. Настасія ще
          пробує роздобути грошей, щоб виїхати десь далеко, нічого з того не

__________________

1 Винниченко В. Пригвождені // Винниченко В. Вибрані п”єси. - С.411. Далі всі цитати з п”єси
“Пригвождені” подаються за цим 

виданням, сторінки вказуються в тексті.

 

 

 

виходить, і закінчується вся ця сумна війна за дитину тим, що Настасія добровільно йде на
“розп”яття”: погоджується жити з Євгеном, - але тільки заради сина.

Можливо, материнське почуття таки візьме гору, і все інше буде притлумлене ним?

          3. Ліма (Олімпіада) Лобкович і Микола Іванович Голубець; банальний шлюб за
          розрахунком, така собі типова оборудка початку ХХ століття, а по суті - вічна. Про
          любов тут не йдеться. Просто - обох учасників торгу цілком влаштовують умови. Лімі -
          26, їй, що називається, треба заміж. Голубець же, цей догідливий приват-доцент не
          першої молодості, сподівається, що, ставши професорським зятем, тим асмим
          забезпечить і собі професорську кар”єру.

          4. Ольга Лобкович - і студент Вукул. У цьому випадку тріумфує “крилатий Ерос”.
          Ольгу, яка надивилася дома на “пригвождених”, заміжжя лише відлякує. Їй, здається,
          більше до душі перспективи “вільного кохання”.

          5. Центральний і найскладніший вузол: Родіон Лобкович - курсистка-медичка Калерія
          Прокопенко - журналіст Гордий. З Гордим, загалом, усе зрозуміло. Він безтямно
          закохався в Калерію, і готовий в будь-який спосіб усувати перешкоди на шляху до її
          серця. Він одружений, але ладен кинути родину, оскільки належить до
          “пригвождених”, невдах. У п”єсі є чимало сцен, у яких Гордий то наміряється
          застрелити себе, то вдається до обмови, то шантажує суперника... Калерія - за будь-яку
          ціну!

          А що ж сама курсистка-медичка?

Вона - з категорії фатальних жінок, в яких чоловіки легко закохуються і з якими важко поривають.
“Дуже вольна”, і “нащот кавалерів теж вєрно: багато”, - характеризує її один 

 

із домочадців Лобковичів (с.с. 410-411). “Хочу!” - улюблене слово Калерії. “Гарна,
біляво-золотиста, очі темні. В рухах, голосі поглядах, сміхові радісна недбалість, певність, виклик”,
- сказано про неї в авторській ремарці. Калерія - певна своєї сили; їй подобається жонглювати
чоловічими серцями; її стать озивається на чоловічу привабливість Вукула (подібно до того, як це
відбувалося з Лідою в романі М.Арцибашева “Санін”; В.Винниченко теж акцентує на сексуальних
відчуттях героїні). Є в ньому щось загадкове, “чудне”, є те поєднання фізичної і духовної сили, яке
притягує Калерію, робить його для неї цікавим - на відміну від нудного Вукула.

Родіон - з “нових”. Він намагається жити за власними правилами, які б уберегли його від долі
“пригвожденого”. Про “чесність з собою” цього разу не йдеться, але про свободу вибору в
стосунках між статями, про пошук ладу з самим собою і жінкою цей Винниченків герой
розмірковує не раз. Зокрема, пропагує ідею пробного шлюбу, такої собі взаємної перевірки перед
одруженням, яка б дала відповідь на питання про доцільність самого шлюбу.

В.Винниченко віддав своєму героєві власні “проекти” - про пробний шлюб чимало написано в
його “Щоденнику”; і в листах до Є.Чикаленка він, вирішивши одружитися зі студенткою Сорбонни
Розалією Ліфшиць, викладав свої уявлення про щасливий шлюб.

У випадку ж із Родіоном щасливій розв”язці перешкоджає... його погана спадковість.
Лобкович-старший недарма хвилювався: його синові загрожують психічні хвороби, уже й тепер
його мучать галюцинації й марення. ( В.Винниченку ці стани були відомі: у 1908 р. він пережив -
під час еміграції в Швейцарії - нервовий розлад; у листах скаржився на безсоння, галюцинації,
спроби заспокоїти нерви гіпнозом...).

І тут виникає гостра внутрішня колізія між почуттям любові - і почуттям обов”язку перед
майбутніми дітьми, зрештою - й перед Калерією. А крім того, жорстока реальність зовсім не
вписується в його, Родіона, уявлення про шлюб, який мав би бути “союзом рівних, творящих,
будуючих свою любов...” . “Це ж буде те саме розп”яття”, - жахається Родіон, маючи на увазі свою
спадкову хворобу і все, що з нею буде пов”язано.

Вихід? Він типовий для багатьох Винниченкових фіналів. Самогубство. Родіон випиває отруту. 

“Пригвождених” В.Винниченко написав у Москві, де він жив під чужим прізвищем аж до
виникнення в Києві Центральної Рад (березень 1917 р.). П”єсою зацікавився К.Станіславський, її
мали взяти до постановки у МХАТі. В.Немирович-Данченко був у захваті від “Розп”ятих” (інша
назва “Пригвождених”), написав з приводу цього твору В.Винниченка “величезного листа”
К.Станіславському. Але ... п”єса на сцені МХАТу так і не з”явилася. І винен у цьому був сам
В.Винниченко. “Злякав я Немировича ідеєю, - записав він у “Щоденнику” в лютому 1915 р., -
сказав, що Художній театр зробить велике діло, коли візьме під свою оборону справу
перетворення людини й перебудови шлюбу. Після цих моїх слів він так виразно змінився в
поводженні, що мені стало ясно, що сподіватись на успіх нема чого. Де ділись компліменти, які він
казав мені, і бажання прийняти п”єсу під свою відповідальність. Пішов я з досадою і тяжким
чуттям...”1.

Може, В.Немировича-Данченка знітив чи й ошелешив “малахіанський” блиск тієї ідеї
“перетворення людини й перебудови шлюбу”, на якій наполягав невиправний реформатор
суспільної моралі В.Винниченко?

___________________

1 Винниченко В. Щоденник. - Т.1.1911-1920. - С.205. 

     4.

В.Немирович-Данченко і К.Станіславський легко могли зауважити перегуки між драмою
“Пригвождені” і деякими творами Г.Ібсена, якого на початку ХХ ст. у МХАТі ставили багато разів.
Особливо близькою п”єса В.Винниченка виявилася до “сімейної драми” “Привиди”.

Найперше, що впадає в око, - це схожість героїв, Родіона Лобковича і молодого художника
Освальда Алвінга, а також морально-психологічних колізій, з ними пов”язаних. Обоє вони стають
жертвами гріха власних батьків, які поєдналися у безлюбовному шлюбі. Розплатою є страшна
спадкова хвороба. Освальда чекає перспектива божевілля, але справа ще й у тому внутрішньому
конфлікті, що його переживає герой. Він, Алвінг-молодший, мав нещастя покохати Регіну, не
знаючи, що вона є його ... сестрою (незаконнонародженою донькою легковажного батька, який
був любителем розгульного життя). Регіні Освальд потрібен хіба що для того, аби вирватися з
провінції і влаштувати собі забезпечене життя. Проте драма Освальда все ж передусім у його
приреченості. Розв”язка має бути страшною. Освальд просить отрути у своєї матері, фру Алвінг, і у
фіналі ми бачимо її душевні муки, викликані моральною.

Смерть Освальда Г.Ібсен залишив безвихіддю і жахом втрати сина“за кадром”; у “Пригвождених”
В.Винниченка - Родіон зводить рахунки з життям, але важливо те, що в обох випадках долю
вершить фатум спадковості. Початок же драми Освальда й Родіона - дисгармонійність шлюбів
їхніх батьків, здавалося б - цілком благопристойних з т.з. суспільної моралі.

Український драматург мовби простягує руку великому норвежцю, зриваючи легку ширму
лицемірства і демонструючи 

 

 

 

разючу невідповідність між видимим і сущим. Оборонцем усталених порядків і моральних звичаїв
у “Привидах” є пастор Мандерс, вельми колоритний персонаж. Догматик, нетерпимий до
будь-яких виявів вільнодумства, сам він лише на словах раз-по-раз посилається на “вищий
промисел” і освячену релігією традицію. Насправді ж, світ його упіймав своїми цілком мирськими
пристрастями, спокусою багатства - передусім. Знову лицемірство, фарисейство, знову мертве
хапає за ноги живих.

Хіба міг В.Винниченко з його давньою алергією на віджилі форми життя залишитися байдужим до
пристрасного викривального пафосу Г.Ібсена? Родіон і Освальд є “сіамськими близнюками” ще й
через те, що їхні уявлення про належне теж дуже близькі. Між тим, що герой В.Винниченка
говорить про пробні шлюби, і розповідями Освальда про життя молодих художників у Парижі,
про те, що пастор Мандерс називає “дикими” шлюбами, - різниця хіба що в нюансах. Дискусія
Родіона Лобковича з батьком на теми шлюбу, по суті, є продовженням суперечки молодого
Алвінга з пастором. Те, що опонентам Родіона й Освальда видається аморальністю і зазіханням на
самі основи життя, для них - “прекрасне, світле, вільне життя”1.В обох драматургів - бунт проти
лицемірства пануючої моралі, за благопристойною маскою якої - жорстокість і нелюдяність.
Погана спадковість, а далі й смерть Освальда та Родіона не залишають сумнівів щодо
моторошності дисгармонії. Справді, подружнє життя Лобковичів-старших і Алвінгів-

________________

1 Ибсен Г. Привидения// Ибсен Г. Собр. соч. В 4-х т. - Т.3. - С.479.

 

старших є не чим іншим, як “замаскованим проваллям” (кажучи словами пастора Мандерса), що
поглинає життя нащадків. Дисгармонія обертається трагедією.

Красномовною є назва “сімейної драми” Г.Ібсена - “Привиди”. Слово це вперше лунає з вуст фру
Алдвінг, коли вона пересвідчується, що пороки її чоловіка передалися синові. Вони, мов привиди,
переслідують фру Алвінг і Освальда. “Привиди”, “вихідці з того світу” в Г.Ібсена мають свій
образний аналог і у В.Винниченка. Одна з його п”єс має дивну назву “Мохноноге” (1915 р.).
Мохноноге - це і природа з її незмінними біологічними програмами, силою інстинктів й
спадковості, але це й закостенілі уявлення, стереотипи, догми, анахронічні форми життя, усе
мертве, що хапає за ноги живих. “Темна спадщина дідів”, “темна владна сила”, “заповіти
батьків”, “божки”, з якими стають на прю Винниченкові герої 1908-1916 років, - це їхні привиди,
не менш зловісні за ті, що їх лякається фру Алвінг.

“У мені сидить щось віджиле - схоже на привиди, яких я ніяк не можу позбутися, - каже фру
Алвінг пасторові Мандерсу. - ... У нас озивається не тільки те, що перейшло до нас у спадок від
батька-матері, але нагадують про себе знати і всякі старі віджилі поняття, вірування й тому
подібне. Все це вже не живе в нас, але все-таки сидить ще так міцно, що його не позбутися”
(с.493).

А ось як коментував свою п”єсу “Мохноноге” В.Винниченко: “Воно живе в кожнім з нас, живе
раніше, ніж свідомість і воля. Раніше того, що зветься людським, добрим або злим. Коли у згоді з
нашими бажаннями, цілим світоглядом - добре, коли противне - то вже зле.Тому воно многолице,
мінливе, невлови-

 

 

 

 

ме. Ми завше в боротьбі з ним, хоч несвідомі цього. Але бувають інколи моменти, коли наша увага
яскраво ставить питання про цю боротьбу”1.

Противагою “привидам”, альтернативою лицемірству в Г.Ібсена є проголошена Освальдом
радість життя. Середовище молодих паризьких художників він згадує як у А.Чехова згадують
вишневий сад: “Там радіють життю. Жити, існувати - вважається вже блаженством” (с.510).
Формула Г.Ібсена була цілком суголосною Винниченковим уявленням про сенс життя й моральні
його основи. Вона вбирала в себе і парадокси Наталі Павлівни з “Брехні” (“за все, що дає
радість...”), і хвалу моментові щастя в оповіданні “Момент”, і “імморалізм” тих
соціалістів-ніцшеанців з романів та п”єс письменника, які природність у взаєминах між людьми й
реакціях та поведінці людини ставлять вище умовностей, що панують у суспільстві.

Г.Ібсен виявився, можна сказати, однодумцем В.Винниченка, - і саме в цьому причина тих збігів,
запозичень, перегуків, про які йшлося вище. Про впливи мову не ведемо, пам”ятаючи іронічні
слова І.Франка: “Що сталося б з Толстим, Ібсеном, Гауптманом, Кіплінгом, Амічісом і іншими,
коли б ми до них приложили мірку наших критиків і розложили їх на різні “впливи”? А чим довше
письменник жиє, чим більше знає мов, чим менше сидить на місці, тим більше тих впливів”2.

Винниченко-художник тягся газустріч Г.Ібсену, оскільки знаходив у його драматургії “свої” знаки
питання, “свої” болі і пристрасті, - це по-перше. А по-друге, для українського драма-

_____________________

1 Винниченко В. Щоденник.- Т. 1. - С.

2 Франко І. Твори в 50-ти т. - Т.35. - С.. 237.

 

 

 

турга важливою була й проблема естетичних орієнтацій, його цікавило мистецтво “нової драми”
Г.Ібсена; через трансформацію її художнього досвіду йому явно хотілося урізноманітнити палітру
української драматургії, зробити її цікавою для європейського глядача. Повз Г.Ібсена в цьому сенсі
пройти було просто неможливо, тим паче, що й своїми поглядами на проблеми взаємин
особистості і суспільства, кохання і шлюбу він був вельми близький Володимирові Винниченку.

Питання про можливість “перебудови шлюбу” цікавило В.Винниченка у ширшому контексті
проблеми “перебудови людини”. Визволення особистості - так, але чи можливо самому істотно
змінити себе? І як досягається гармонія? Яка дорога веде до щастя? Окрему людину, подружжя,
родину, суспільство, людство... Потяг до універсальних питань з”явився у Винниченка ще в часи
його літературної молодості, а тепер, задумуючись над “проблемою статі”, він, подібно до
експериментатора, випробовував різноманітні сполуки, варіанти життєвих колізій.

Його цікавили закони людського життя і можливість їх удосконалення. Д.Гусар-Струк мав рацію,
коли назвав творчість В.Винниченка “моральною лабораторією”. У ній, цій лабораторії, багато
уваги приділялося біологічним чинникам людської поведінки, і то не лише спадковості. Під
“мікроскоп” Винниченка-прозаїка і Винниченка-драматурга не раз потрапляла гра інстинктів, що
призводить до гострих внутрішніх конфліктів. Письменник так будує сюжети своїх творів, щоб
випробувати силу інстинкту батька-матері, протиставивши їй силу інших почутті, бажань,
вольових установок.

 

 

Уперше конфлікт такого типу з”явився у драмі “Memento” (1908 р.): в Антоніні, героїні цього твору,
материнське начало у критичний момент бере гору над любов”ю. Гострота
морально-психологічних колізій посилювалася тим, що мимовільним учасником драм, трагедій,
непорозумінь виявлялася дитина, якій немає діла до “проблем статі” - вона просто з”явилася на
світ, щоб жити, але несподівано втручається у взаємини дорослих, нерідко ламаючи їхні
розрахунки й аргументи.

“Мене глибоко цікавить питання про ставлення людини до інстинктів, - писав В.Винниченко
М.Горькому 1909 р., повідомляючи, що він хоче поставити це питання “на обговорення
суспільства”. - ... Все разом я конкретизував на питанні про дітей, про майбутнє людства”1.

Ми вже знаємо, як варіювався у В.Винниченка мотив “небажаної” дитини. Але в його
“лабораторії” з”являлися й продовження, нові версії складних внутрішніх конфліктів, рушійною
силою яких виступає боротьба інстинктів, вродженого й набутого, просто - сильних, замішаних на
“покликові крові”, почуттів.

У драмі “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художника
Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття - і почуття митця. Вся
жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж
картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика.

________________________

1 Листування В.Винниченка і М. Горького// Радянське літературознавство

 

Боротьбу за Корнія ведуть дві жінки - Чорна Пантера (Рита, ого дружина) і Сніжинка, холодна
жриця мистецтва. Кожна потребує від нього жертви: Рита - в ім”я сім”ї, Сніжинка - в ім”я
мистецтва. Корній же хоче поєднати одне й друге; йому дорогий і Лесик, він любить Риту, але
так само, як із батьківським інстинктом та любов”ю, вівн нічого не може подіяти з пристрастю
митця, що живе в ньому. Рита називає це егоїзмом і навіть ревнує чоловіка до його справи, до
картини, яку Каневич готує для виставки в знаменитому паризькому Салоні. (Цікаво, що місцем дії
у своїй драмі В.Винниченко зробив Париж, змалювавши те середовище модерних хдожників, про
яке в “Привидах” Г.Ібсена так натхненно розповідав Освальд Алвінг!).

Ревнощі Рити багато що пояснюють у її поведінці: і ультиматуми, що їх вона оголошує Корнієві, і
нелюбов до Сніжинки, і навіть такий екстравагантний вчинок, як демонстративне полишення
домівки, чоловіка й смертельно хворої дитини (!). Чорна Пантера живе екзальтованими
почуттями, недаремно ж у ремарках автор коментує її вчинки й жести словами “дико” та “жагуче”.
В цьому сенсі Сніжинка з її скептичним, раціоналістичним поглядом на життя є цілковитою
протилежністю Риті.

Корній же - маргінальна, роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому
справді “дві сили ... стукнулись”1. Над ним і “мохноногі” інстинкти мають владу (“віків з себе не
скинеш”, - каже Корній), і жага творчості диктує своє. Класична Винниченківська колізія, що
відбиває 

___________________

1 Винниченко В. Чорна Пантера і Білий Медвідь // Винниченко В. Вибрані п”єси. - С.292. Далі всі
цитати з п”єси подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

реальні суперечності життя, в якому сім”я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із
яких потребує жертвоприношень.

Коли Корній каже, що “Лесик і Пантера - віки” (с.295), він, по суті, погоджується зі словами
Сніжинки про те,що “сім”я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче” (с.293). Тому й намагається
Корній Каневич знайти для себе якесь опертя. Так з”являються його репліки щодо “нових форм”
сім”ї, в яких чується бунт: “Все для сім”ї! А чому сім”я для мене не робить? Такої сім”ї я не хочу! ...
Все для сім”ї: і честь для сім”ї, і власність, і талант, і держава... Та що таке? Хай сім”я служить уже
чомусь більшому на неї! Годі” (с.312).

Рита хоче знати, що саме є отим більшим за сім”ю, і чує у відповідь: “Творчість”.

У драмі В.Винниченка є сцени, яка засвідчує жорстокість тих вимог, які часом ставить перед
людиною її творча пристрасть. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися
художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля “чудову (!)
блідість” щойно померлого Лесика. Відбувається те, що в новелі “Цвіи яблуні” (1902 р.) показав
М.Коцюбинський. Герой її, письменник, переживає смерть дитини, - і водночас із жахом ловить
себе на тому, що його пам”ять, свідомість (“мій нерозлучний секретар”, “мучителька моя”) усе
фіксує - і подробиці трагічного дійства, і власні рефлексії.

У М.Коцюбинського - та ж жорстокість творчості, розщеплення “Я” творчої особистості,
непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. “Воно все згодиться мені як матеріал”, -
краєм свідомості зізнається герой “Цвіту яблуні”, і нічого поробити з цим своїм хрестом художника
він не 

 

в змозі.

Так і в Корнія Каневича. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та
духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець
всьому” (с.314) - це вже голос всепожираючої пристрасті, потужної життєвої потреби, яка бере
гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Схоже, що Сніжинка, ця
Винниченкова піфія від мистецтва, виграє свою “дуель” з Чорною Пантерою. Те, що відбувається з
Каневичами, підтверджує правоту її слів, звернених до Корнія: “Ви хочете бути артистом? То
мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім”ї. Він - жрець” (с.323).

Альтернатива, за Сніжинкою, доситьё жорстка: або родина - або мистецтво, або самець - або
творець. Хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити” (с.324). Корній убивати нібито не
збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій
історії бути не може. Рита на те й Чорна Пантера, що “звір” у ній домінує. Аби прив”язати чоловіка
до себе, вона вирішує вбити те, що є її суперником. Корнієву картину. Мистецтво. Рита знищує
полотно ножем, п”єса на цьому завершується, а читачеві (глядачеві) зрозуміло, що лад від того в
Каневичів не запанує, що жага творчості обов”язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її
владі.

І.Нечуй-Левицький зовсім небезпідставно допускав, що драма “Чорна Пантера і Білий Медвідь”,
“мабуть, навіяна сюжетом роману Золя “Художники”1. (Йдеться про роман фран-

________________________

1 Нечуй-Левицький І. Українська декадентщина. - С.215.

 

 

 

цузького письменника, відомий більше під назвою “Творчість”). 

І справді: як і Е.Золя, В.Винниченка цікавить передусім анатомія всепоглинаючої тваорчої
пристрасті, яка вступає в конфлікт з іншими сильними почуттями й потребами людини. Е.Золя в
1885-1886 р.р. писав роман із життя паризьких художників; В.Винниченко в 1910 р., мешкаючи в
Парижі, теж зробив своїх персонажів з українськими іменами мешканцями “Вічного міста”. Його
Корній Каневич є мовби продовженням образу Клода Лантьє. Психологічний вузол взаємин
Корнія й Чорної Пантери вельми схожий на драму Клода й Кристини. Живопис, творчість
відбирають у жінки її чоловіка, гасять їхнє кохання, занапащують життя ні в чому не винної
дитини, маленького Жака.

Все підпорядковується творчості: Кристина погоджується з тим, що “живопис все більше й більше
захоплює її коханого, відбирає його в неї”1.Жінка підпорядковує себе чоловіковій меті, приносячи
в жертву його божеству навіть материнський інстинкт, свою любов до сина. Дитина виявилася
зайвою в цій родині, поглинутій пристрастю творчості, оскільки й сам Клод став для Кристини
“дитиною-художником”, - то що ж залишається для Жака?

Драма Рити-Чорної Пантери має дещо івнші відтінки (в ній материнське начало дужче за все інше),
- але природа драми - та ж, що і в Кристини. Початок її і першопричина - трагічно всепереможній
пристрасті митця, яка потребує самоспалення, цілковитого підпорядкуваня собі всього і вся.

______________________

1 Золя Э. Творчество // Золя Э. Собр. соч.: В 26-ти т. - Т.11. - М., 1963. -С.248.

 

 

 

 

Якщо головна психологічна колізія у драмі В.Винниченка, по суті, повторює центральну колізію
роману Е.Золя, якщо контури характерів Кристини й Рити, Клода й Корнія, в основному,
збігаються, то сюжетні вирішення в українського автора відрізняються багатьма деталями.
Оригінальним є втілення двох начал - природно-чуттєвого й раціонального - в образах двох жінок
(Рита - Сніжинка). По-іншому виглядає лінія Рита - Лесик порівняно з лінією Кристина -Жак (у
Кристини - служіння чоловіковій меті і поступове народження ненависті до мистецтва, у Рити -
протистояння живопису; дитина в неї не відходить на другий план, як Кристини). У
В.Винниченка відсутній такий компонент драми як наростаюча бідність родини внаслідок
невизнання художника Салоном. Немає в “Чорній Пантері...” й нюансів, пов”язаних із згасанням
чуттєвості, фізичної любові подружжя і переживаннями жінки, викликаним цією обставиною.

Відрізняються й сюжетні розв”язки творів. У Е.Золя Клод, вимучений невдачами, невизнанням,
безумством роботи, накладає на себе руки. У фіналі ж драми В.Винниченка, як ми вже знаємо,
Рита знищує Корнієву картину. Проте в обох творах бачимо муки художника, його вічну боротьбу
з самим собою й пануючими стереотипами, лихоманку творчості, вогонь якої спопеляє любов,
роджинне щастя, робить заложником мистецтва дитину.

Влада мистецтва і в Е.Золя, і у В.Винниченка постає як фатум, нелюдська напруга духу, життя
між екстазом і депресією, коли над усім панує творчість (як у поета: “одна, но пламенная страсть”).

 

 

 

5.

Е.Золя зробив у своєму романі акцент на спадковості Клода Лантьє; В.Винниченко ж у драмі
“Чорна Пантера і Білий Медвідь” хоч і обійшов питання про вплив спадковості на поведінку
героїв, проте біологічні чинники його, загалом, продовжували цікавити. Зокрема, тоді, коли “на
обговорення суспільства” виносилися питання про шлюб. 

В.Винниченка цікавили передусім нещасливі шлюби, адже, як відомо, кожен із них нещасливий
по-своєму.Серед Винниченкових “рецептів” подолання родинної дисгармонія незмінно була й
ідея облагородження “мохноногих” біологічних програм. Через те конфлікти в його творах так
часто будуються на боротьбі героїв із самими собою, з власною природою (хоча і з зовнішніми
обставинами - теж). Незмінність “мохноногої” природи не раз виявляється перешкодою на шляху
до родинного щастя. Саме такою є логіка тих перипетій, які розігруються в драмі “Мохноноге”
(1915 р.), що вважалася втраченою і була опублікована лише на рубежі 1996-1997 років.

Тут теж на передньому плані нещасливе подружжя, Тетяна і Дмитро Бутенки. Вона - ідеалістка, в
якій живе готовність “до високого, до подвигу”1, а отже - й до самопожертви в ім”я великої ідеї;
він - 34-річний інженер, якого цікавлять проблеми самотворення особистості, про них він пише і
видає книжку, але виходить так, що книга - одне, а життя - інше. Дмитро - 

_______________________

1 Винниченко В. Мохноноге. - Вежа. - 1996. - №4-5. - С.16. Далі цитати з п”єси “Мохноноге”
подаємо за цим виданням (друга частина публікації - “Вежа”, 1997, №6-7). Номер журналу і
сторінку вказуємо в тексті.

 

 

 

безхарактерний, йому не вистачає волі, а головне - на заваді стоїть “мохноноге, одвічне і темне”
(4-5, с.13). Про Дмитра Бутенка в авторській ремарці сказано: “дуже буйний, нестримний до
самозабуття, може бути грубим, але й дивовижно ніжним” (4-5, с.11). Платою за безхарактерність і
поразки у війні з “мохноногим” є внутрішній дискомфорт і родинний розлад: Дмитрова дружина
Тетяна зневірилася в можливості “самотворення” свого чоловіка, оскільки “природи своєї змінити
неможливо” (4-5, с.12).

Невдовзі виникає трикутник (Дмитро - Тетяна - художник Яків Суховій), проте закінчується все
банальним ... романом з обманом. Цинік Суховій обводить навколо пальця ідеалістку Тетяну.

Але цього разу обійшлося без “летального” фіналу. Розв”язку “Мохноногого” швидше можна
назвати щасливою, - якщо мати на увазі любовний (родинний) аспект сюжету. Після
“затемнення”, пережитого Тетяною, після всіх істерик і зривання масок історія трикутника
завершується тим, що з нього випадає лиходій - художник Яків Суховій. Залишається двоє, Тетяна
і Дмитро, хай і перемучені душевними кризами, але ними ж і загартовані. Останні слова Тетяни -
“Ніяких мохноногих! Будемо разом боротися...” - вселяють надію на те, що смуга душевних
потрясінь перейдена обома, що “мохноноге” відступить, фатум розвіється, і наші герої зможуть
належати самі собі.

Найменші неточності в режисурі чи акторській грі легко могли зробити такий драматургічний
матеріал вразливим. Щирість тоді починає виглядати як наївність, акцент на фатальній ролі
“мохноногого”- простакуватістю, несподівані “зигзаги” в поведінці персонажів та їхні афекти -
мелодраматичними ефектами не найвищої проби. Можна легко 

 

 

 

уявити знизування плечима й смішок у глядацьких залах театрів Незлобіна чи театру
Суходольських у Москві (цілком можливо, що саме так і було, у всякому разі записи у
Винниченковому щоденнику свідчать про іронічну реакцію публіки на виставу)1.

Драма “Мохноноге” писалася майже водночас із “Пригвожденими”, тому не дивно, що в цих
творах є те спільне, що споріднює їх із драмою Г.Ібсена “Привиди”. Тільки художній результат у
“Пригвождених” виявився вищим. До того ж, негативних емоцій автору додали і невдалі
постановки “Мохноногого”, враження від яких відбилися в щоденникових нотатках письменника.
“Коли свята творчість даватиме й надалі такі приємні переживання, які я маю тепер, то
доведеться, мабуть, вибирати якусь іншу професію, - записав він 18 січня 1917 року. - За кілька
днів вистава “Мохноногого”. Та п”єса, якою я місяців чотири тому був задоволений, тепер
викликає таку огиду й сором за неї, що не знаю, що робити? Страшенно дивно, як я міг так різно
цінити її? Що я в ній знаходив доброго?”2.

На питання, поставлене В.Винниченком у “Щоденнику”, немає відповіді. Ясно тільки, що темі
“чогось більшого за нас” він приділяв так багато уваги, що вона цілком поглинала його. Це ж
скільки разів, у скількох творах письменника поставав оцей химерний поєдинок людини з самою
собою, з біологічною детермінованістю своєї лінії життя!Найчастіше подібні конфлік- 

_________________________

1 Детальніше про п”єсу “Мохноноге” див.: Панченко В. Мертве, яке хапає за ноги живих. - Літ.
Україна. - 1997. - 

 

2 Винниченко В. Щоденник. - Т.1. 191-1920. - С.

 

 

 

ти виникали у п”єсах В.Винниченка. “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Натусь”, “Пригвождені”...
У драмі “Мохноноге” проблема, яка не відпускала його. мала постати в найбільш
сконцентрованому вигляді, - але вийшло так, що автор вигукував “Еврика!”, а в глядачів відчуття
відкриття не виникало.

Втім, В.Винниченко вже й після “Мохноногого” повертався до питання про біологічний “фатум” і
можливість його подолання. Наприклад, у романі “Записки кирпатого Мефістофеля” (1916 р.), у
драмі “Закон” (1923 р.), написаній уже в еміграції. “Експерименти” показували, що роль
біологічних чинників значно більша, ніж можна було сподіватися спочатку. Тотальний бунт проти
“біології”, як правило, завершується для героїв В.Винниченка трагічними розв”язками. Інстинкти
демонструють свою силу; спадковість залишається неподоланою; раціональні, вольові установки
реалізувати не вдається, внаслідок чого виникають гострі внутрішні конфлікти...

Виходило, що шлях до гармонії - не в тотальному бунті. а в “співробітництві” з “природою”, у
врахуванні її примх тоді, коли йдеться про нові форми життя, в тому числі - й про нові форми
стосунків між статями. Винниченкові герої раз-у-раз переконуються, що з “мохноногою” мораллю
змагатися легше, ніж із “мохноногимии” біологічними чинниками. Вони нагадують Лаокоона та
його синів, обплутаних зміями, і Винниченка-художника цікавили перипетії цієї боротьби за волю
й життя. Сенс багатьох його сюжетів - у складному, болісному подоланні людиною дисгармонії,
спробі, яка не обов”язково завершується тріумфом.

 

 

Але чому таким настирливим - аж до тієї межі, коли з”являвся ризик наївності, - був
В.Винниченко у своїх “ревізіях” людської природи? Звідки оця його безоглядна готовність до
“перебудови людини”, “перебудови шлюбу”, до реформування всього і вся, в т.ч. - й
випробуваних віками життєвих основ?

Тут знову доводиться говорити про подвійну орієнтацію письменника. Так, його творчий дух
запалювала західноєвропейська література, але не меншою (якщо не більшою мірою!) енергія
реформаторства живилася соціалістичним утопізмом.

Одна довга цитата для зіставлення й аргументації. У книзі “Література і революція” Льва
Троцького (до речі, Винниченкового однолітка й земляка - їхні дитячі літа минали в сусідніх селах у
бобринецьких степах) є підрозділ з характерною назвою: “Переплавка человека”. Читаючи його,
раз у раз наштовхуєшся на ... Винниченкові проекти! Пафос руйнування старих форм життя,
запровадження “нової моралі”, “нового побуту”, подолання людиною власної природи, на диво
суголосний із тим, що можна на кожному кроці зустріти в п”єсах і романах В.Винниченка.

Послухаймо Л.Троцького: “...людина каменя на камені не залишить у нинішньому заскорузлому,
наскрізь прогнилому домашньому своєму побуті. Турботи харчування і виховання, які могильним
каменем лежать на нинішній сім”ї, знімуться з неї і стануть предметом громадської ініціативи і
невичерпної колективної творчості...

Людина візьметься врешті всерйоз гармонізувати себе саму..."1.

_________________

1 Троцкий Л. Литература и революция. Печатается по изданию 1923 года. - М., 1991. -
С.С.195-196.

 

 

Далі - nota bene: “Вона захоче оволодіти напівпозасвідомими, а потім позасвідомими процесами у
власному організмі: диханням, кровообігом, травленням, заплідненням - і, в необхідних межах,
підпорядкує їх контролеві розуму та волі. Життя, навіть суто фізіологічне, стане
колективно-експериментальним. ...

Стає можливою докорінна перебудова традиційного сімейного укладу. Нарешті, в найбільш
глибокому й темному кутку позасвідомого, стихійного, схованого під грунтом причаїлася
природа самої людини (чи не “мохноноге”? - Виділено мною . - В.П.). Хіба не ясно, що сюди буде
спрямовано могутні зусилля дослідницької думки і творчої ініціативи? Не для того ж рід людський
перестане повзати навкарачки перед богом, царями і капіталом, щоб покірно схилитися перед
таємними законами спадковості та сліпого статевого відбору!

... Людина поставить собі за мету оволодіти власними почуттями, підняти інстинкти на вершину
свідомості, зробити їх прозорими, протягти дроти волі в підспудне і підпільне і тим самим підняти
себе на нову ступінь - створити більш високий суспільно-біологічний тип, якщо завгодно -
надлюдину”1.

Дивовижно: враження таке, що Л.Троцький начитався В.Винниченка. Або - навпаки. Хоча
насправді, швидше всього, не було ні того, ні того. Просто - обидва черпали ідеї з одного й того ж
резервуару. І ще дивовижно: Л.Троцький марить надлюдиною, але Ф.Ніцше тут ні при чому.
Соціалістичний утопізм породжував, моделював свій взірець людини майбутнього. Одна мрія
накладалася на іншу, з”являлися певні точки дотику, перегуки навіть у самій риториці. Можливо, в
таких взаємоперехрещеннях і полягала загадка того дивного 

 

 

 

типу соціаліста-ніцшеанця, який домінував мало не в десяткові творів В.Винниченка 1907-1916
років?

Але пам”ятаймо і про те, що художник у Винниченкові виявлявся вищим, дужчим за ідеолога
(проповідника). У ньому мовби змагалися Достоєвський і Троцький. Суперечливість
Винниченкової творчості великою мірою полягає якраз у винятковій складності й химерності
цього змагання.

Він повторювався. Повертався до вже, здавалося б, обдуманого. Прагнув примирити
суперечності. Затято шукав “рецепти” й “сценарії” більш щасливого облаштування життя. У
“Записках кирпатого Мефістофеля” знову (як і в “Пригвождених”) влаштовував диспути про
“пробний шлюб”, озвучуючи свої думки вустами Якова Михайлюка: “Дідівський спосіб творення
шлюбу постарівся; ми переросли його...” ; “переважно подружжя - каторжники, прикуті до тачки”
(3, с.100). Винна “проклята людська мораль” - інвектив на її адресу у “Записках...” скільки
завгодно. Але без опори - неможливо, тому Михайлюк шукає її і знаходить у “величній первісній
мудрості”, у “законах, більших зап ті, що видаються людьми” (3, с.52). Він ще вагається:
батьківський та материнський інстинкти - це “скотяча сила” чи “найсвятіша життєва сила”? Ох, як
нелегко кирпатому Мефістофелю Михайлюку змиритися з другою тезою: у ньому ще міцно живе
ота готовність Винниченкових героїв до тотального бунту проти природи, але... виходить, що
“природа”, “біологія” не така вже й лиха; що вона - не обов”язково “звір”, вона - носій “вищих
заповідей”...

Оскільки В.Винниченко прагнув “з маси прикладів шлюбу вивести яку-небудь закономірність, хоч
для нещасних шлюбів”1, 

________________

1 Винниченко В. Щоденник.

 

 

то і в “Записках кирпатого Мефістофеля” нещасливих подруж удосталь - аж три. І до кожного з них
має відношення “кирпатий 

Мефістофель” Михайлюк. 

Сосницькі. Обоє - Дмитро і Соня - колишні друзі Якова Михайлюка. Вона - його колишня
“партійна товаришка” , але був у них і роман, про який “кирпатий Мефістофель” згадує так: “Соня
один вечір була моєю; і ні вона , ні я не знаємо, чий син Андрійко” (3, 62). Про цей давній роман
“партійних товаришів” знає і Сосницький, якого тепер мучать підозри. “Не хочу я бути батьком
чиїхось дітей!”- нервує він. Неспокійно й на душі Михайлюка, адже біля Андрійка його охоплюють
“глибоке хвилювання та ніжність” (1, 17).

Панас Павлович Кривуля та його дружина Варвара Федорівна. Драма з елементами фарсу.
Безвольний, дрібний чоловік, кумедний у своїх метаннях між домівкою й молодою коханкою. Взагалі-то, Панас
Павлович ладен розлучитися, тільки з умовою, що Варвара Федорівна віддасть йому сина, на що та, звісно, не
погоджується. “Кирпатий Мефістофель” радить Кривулі викрасти сина... Фарс набуває нових і нових відтінків, втім
- доволі драматичних для дитини.

Клавдія Петрівна і ... сам Михайлюк. Це, правда, не так подружжя, як пара, яка живе на віру. З боку
“кирпатого Мефістофеля” це доброчинність (як сам він називає свої стосунки з Клавдією та її сином Костем). Тим
часом, Клавдія втішається своїм несподіваним, хоч і крихким, жіночим щастям, і ... народжує від Михайлюка
дитину.

А він - не то на лихо, не то на щастя - закохується в Білу Шапочку. Ось тут і виникає та колізія, про яку вже йшлося у
зв”язку з мотивом “небажаної” дитини, сюжетом, запозиченим у Г.Мопассана та Г.Д”Аннунціо. Фінал нам уже
відомий: 

 

 

перемагає не любов, а батьківський інстинкт, обов”язок, почуття до рідної дитини 

Цікаво, що всі три історії обертаються навколо дітей, які виявляються заложниками тих родинних
катаклізмів, які спалахують з вини дорослих. Тут і справді мимоволі виникне питання в дусі
Достоєвського: а чи є щось таке, за що можна заплатити “сльозинкою дитини”? І якщо й справді
вести мову про “закономірність для нещасних шлюбів”, яка випливає з трьох історій, які постали зі
сторінок “Записок кирпатого Мефістофеля”, то полягає вона, схожу, в тому, що розлам, “сльоза
дитини” виявляється платою за егоїзм, гординю дорослих, які ставляться до життя як до гри, до
чернетки, яку можна переписати заново.

Майже все, що робить Яків Михайлюк, - теж гра. Навіть любов до Білої Шапочки почалася як гра.
Але ігри рано чи пізно закінчуються - і залишаються туга, самотність або драма. Так сталося і з
“кирпатим Мефістофелем”, якому довелося себе, душу свою розламувати, вибираючи: Шапочка -
чи дитина. І саме в цей момент своєї справжності, безлукавства, кризи Яків Михайлюк найбільше
приваблює. Мовби злітає з нього маска, машкара, личина, оскільки відбувається повернення
людини до себе самої. Це ж природно і начебто так просто: любити свою дитину... продовжити
счебе в іншому... Тільки ж яким крученим шляхом ішов до цих простих істин наш “кирпатий
Мефістофель”! Мало дитячим життям не розплатився за гру в життя, - цілком за “рецептом” героїв
Мопассана і д”Аннунціо...

Романом “Записки кирпатого Мефістофеля” В.Винниченко фактично завершував свої роздуми про
“проблему статі”, про “щось дужче за нас”. Твір цей було надруковано на початку 

 

 

1917 року, а далі вихор політичних подій підхопив письменника, і в 1919 р., після відставки з
посади керівника уряду УНР й початку останньої еміграції, його мучили вже інші питання. Але
справа не тільки у втручанні зовнішніх обставин. “Записки кирпатого Мефістофеля” чи не
найгармонійніший Винниченків твір. Саме в ньому повернення від умоглядної “теорії” до вічних
істин постає як доконаний факт. У цьому романі попри всі драматичні морально-психологічні
колізії - є той внутрішній лад, якого бракувало багатьом іншим творам В.Винниченка,
сум”ятливим, дражливим, сповненим суперечностей. Лад цей залишає відчуття віднайденого
світла. Світла вічних істин.

6.

На обговорення суспільства В.Винниченко виносив і проблему проституції. Нагадаємо, що
першим відомим його твором була поема “Повія”, написана ще в 19-річному віці. Якщо Софія у
“Повії” - це спокушена й кинута паничем дівчина, то Галя з оповідання “Народний діяч” (1903 р.)
сама обирає свою долю, свідомо продаючи красу. Вродлива й розумна сільська дівчина, вона
вирушає в місто, де стає шансонеткою. Але Галя не виглядає жертвою, як героїня Панаса Мирного
чи та ж Винниченкова Софія! Як і “народний діяч” Вася Головатий, якого вона колись любила,
Галя знайшла свою “нішу” і, здається, цілком задоволена нею. 

Зовсім не виключено, що в наміри автора оповідання входило пародіювання зужитих шаблонів
народницької прози й драматургії. Історія стосунків Васі Головатого (який є, власне, карикатурою
на “народного діяча”) і Галі зовнішніми контурами нагадує поширені в українській літературі
сюжети (наприклад, “Не судилось” М.Старицького, “Доки сонце зійде, роса очі 

 

 

виїсть” М.Кропивницького...), але ... В.Винниченко, по суті, “передражнює” старі схеми й
уявлення.

А згодом проблема проституції починає входити до широкого комплексу тих Винниченкових
питань, які стосувалися тотального переустрою суспільства. Жінки з панелі з”являються в
багатьох творах письменника - романах “Чесність з собою”, “Заповіти батьків”, оповіданнях
“Рабині справжнього”, “Чудний епізод”, “Таємна пригода”... Проте проституція як проблема
виявляється в центрі уваги В.Винниченка передусім у “Заповітах батьків”. Про цей роман ішлося
вище, тому лише нагадаємо про те, що сама постановка питання в ньому вельми екстравагантна. І
справа не тільки в тому, що В.Винниченко детально змальовував “ізсередини” будинок розпусти
та його господинь і гостей. І не тільки в тому, що серед “гостей” публічного дому бачимо й
революціонерів, “людей без забобонів, з новими поглядами на життя”, як думає про них лікар
Петро Заболотько. Справа більшою мірою в химерних “проектах” Заболотька, який несподівано
виявляється радикальнішим за самих соціалістів. “Хочеш перевірити так звану “поступову
людину”, - зачепи з нею питання проституції, кохання, шлюбу, родини” (с.150), -цілком резонно
зауважує він. І береться обгрунтовувати “новий”, вільний від будь-якого осуду, погляд на
проституцію.

В.Ленін, як ми пам”ятаємо, вваажав, що В.Винниченко смакує “теорією організації проституток”,
перетворюючи її в свого “коника”. Проте “теорію” цю проголошує герой, а не автор. Що ж до
позиції автора, то в “Заповітах батьків” знову бачимо опозиційну пару героїв - Петра Заболотька і
соціаліста Михайла, який називає думки свого опонента “дитячими, наївними”, а його проекти
організації повій - “проповіддю 

 

розпусти й аморалізму”. Точка зору автора розчинена в монологах Заболотька й Михайла. Вона -
амбівалентна. В.Винниченку важливо було привернути загальну увагу до порушеної теми, хай
навіть епатуючи читачів монологами своїх героїв.

Він узагалі свідомо йшов на легалізацію тих явищ і понять, що про них знали всі, але говорити про
які вголос було начебто не прийнято. Всякі умовності В.Винниченко досить легко ототожнював з
фарисейством, а дух противенства штовхав його до одкровень, до заперечення різноманітних
табу. Через те в тих же “Заповітах батьків” (як і вроманах “Чесність з собою”, “По-свій” та “Божки”)
так часто згадується про сифіліс, “рукоблудіє” (онанізм), - навіть і сьогодні в дещо нав”язливій
зосередженості В.Винниченка на цих незвичних для української прози ХІХ ст. речах можна
побачити певний перебір, то що вже казати про початок ХХ століття? Мовознавець П.Житецький
і В.Науменко (редактор “Киевской старины”) остерігалися, щоб номери журналів з творами
В.Винниченка не потрапили до рук їхніх дітей; дехто з читачів “Ради” й “Літературно-наукового
вісника” з обуренням відмовлявся бути передплатниками цих видань (через В.Винниченка!)... Це
вже наприкінці 1980-х Ю.Барабаш здивовано вигукнув: “Стращали чуть ли не маркизом де Садом,
а угостили детским садом”1.

Сам В.Винниченко, знаючи, що його зазіхання на неписані “табу” викликають у середовищі
“українофілів” осуд, у 1910 р. покепкував над моральними перестрахами своїх опонентів і
недоброзичливців у ... комедії “Співочі товариства”. Сучасники

______________________

1 Барабаш Ю. Стоит ли “тратить время” на Винниченко? -С.13.

 

 

 

автора цього твору, напевно, легко вгадували прототипів, - скажімо, провінційної поміщиці
Секлетії Лазарівни, яка обурюється молоддю, в т.ч. й есдеками: “А розпуста? А молодь наша? А
література її? Одне сміття, порнографія, сороміцьке щось. От до чого дожилася Україна! Почитайте
наших молодих. Боже милосердний, спаси й помилуй нас! Стидно в сімейнім колі читати, що
вони пишуть! А живуть як! Ой що діється!” 1.

Крім “хранительки” моралі Секлетії Лазарівни є в комедії ще публіцист Євмен Тихенький (“ви
мужчина, чи тільки помилка природи?” - обурюється-дивується Секлетія Лазарівна), - він теж
воює зі “всіма цими модернізмами, цими моралізмами”, з вільним коханням і вільним шлюбом.
Усе це, за його словами, “намул, так сказать” (Винниченків прозорий натяк на С.Єфремова, автора
критичної статті “Літературний намул” - про п”єсу “Щаблі життя”).

Винниченко не був би Винниченком, якби не виставив мораль “старих” як ханжеську й
лицемірну. Чого варті хоч би “амури” Ксенії Андріївни, ще однієї воїтельки з “розпустою” і
“свободною любов”ю”! Не був би він сам собою і без різкого протиставлення “співочим
товариствам” культурників-українофілів революціонізму молодих - аж до неприйняття ними
“батьків” з причин класовості. Особливо характерними в цьому сенсі є постаті Асі й робітника
Карпа, - “буржуям” від них дістається на горішки...

Певні “вольності” у поводженні з традиційними табу були знаком доби в літературі 1907-1917 р.р,
- меншою мірою в українській, більшою - в російській, західноєвропейській. 

__________________

1 Винниченко В. Співочі товариства//Винниченко В. Вибрані п”єси. - С.232.

 

 

У російській белетристиці “реабілітація” плоті відбувалася, як свідчить М.Тригорін, “з
притаманною російській психології пристрастю до крайнощів”, із втратою почуття міри:
“Гомосексуальність знайшла собі свого яскравого апологета в особі Кузмина з його “Крилами”,
лесбійське кохання - в “Тридцяти трьох уродах” Зінов”євої-Аннібал, некрофілія в оповіданні
“Мертвецька” слабкого наслідувача Андреєва - Сергеєва-Ценського, мазохізм у “Навіїх чарах”
Сологуба, плюндрування святині в “Любові” Айзмана...”1.

В українській літературі до подібної сексуальної екзотики не доходило, проте сформовані
народницькою традицією табу в ній порушилися2. Участь В.Винниченка в руйнуванні
стереотипів і моральних заборон була вельми активною. У його творах нерідко акцентується увага
на силі статевого потягу. Неврози, психопатологія Тараса Щербини й Віри Кисельської у романі
“Чесність з собою” пов”язані саме з нереалізованістю їхнього сексуального “Я”, що завершується
трагічно. У романі “Хочу!” є дві сцени, в яких показано боротьбу волі, раціо (Андрія Халепи) - з
“голосом плоті”, і перемагає таки плоть.

Щось подібне відбувається і з Ніною Сосненко з того ж твору, яка стає коханкою ... чоловіка своєї
сестри! Вона мучиться своїм становищем, але нічого з собою вдіяти не може - сила статевих
інстинктів долає моральні самозаборони.

___________________

1Тригорин М. Проблема пола и “Санин” Арцыбашева. - С.15.

2 С.Павличко вважає, що “радикальне розширення меж сексуальності (взаємна любов жінок)”
мало місце в прозі молодої О.Кобилянської, проте варто пам”ятати, що в творах письменниці
“взаємна любов жінок” має форму лише духовної близькості, а не лесбійського кохання в його
фізичному сенсі (див.: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1997. - С.79).

 

 

 

Влада фізичної чуттєвості добре знайома й Вадиму Стельмашенку (“По-свій”) та Якову Михайлюку
(“Записки кирпатого Мефістофеля”). Загалом, акцент на покликах плоті був тим новим, що
з”являлося в українській прозі початку ХХ ст. у зображенні стосунків між статями. Цілком
можливо, що “революціонізуюча” роль та пріоритети і справді належали О.Кобилянській, як
стверджує С.Павличко. Проте і проза чоловіків не була байдужою до “потаємного” в любові, про
що свідчать такі твори, як “Лови” Панаса Мирного, “Поєдинок” М.Коцюбинського, “Грішниця”
Л.Мартовича, “Дияволиця” й “Bella donna” Г.Хоткевича, “Сойчине крило” І.Франка, “Сніг”
М.Чернявського, “Стріл” та “Наречена” М.Могилянського...

Винниченків “дискурс сексуальності” був суперечливим: поезія природності, визнання сили й
принади фізичного потягу чоловіка до жінки чи навпаки в нього уживаються з пафосом
подолання, переборення “мохноногих” інстинктів.

Про жінок у творах В.Винниченка слід сказати окремо. Власне - про тип жінки
винниченківського віку, який зустрічається найчастіше в його романах і п”єсах. Їй 25-30 років;
вона - натура вольова, незалежна, екстравагантна у вчинках, нерідко зосереджена на якійсь
важливій для неї ідеї. Вона - з інтелігентського кола, але готова задля вищої цілі порвати з
питомим середовищем, знехтувавши загальноприйнятими уявленнями і приписами...

Тут довелося б називати довгий ряд Винниченкових героїнь: від Ольги з “Дисгармонії”, Марусі з
драми “Базар”, Зіни з однойменного оповідання, Дари з “Чесності з собою” - до Марії Ляховської з
п”єси “Гріх”, Софії Сліпченко з драми “Між двох сил” і Ольги Чорнявської з повісті “На той бік”.
Багато хто з них - “товаришки”, революціонерки, жінки ідеї, українські валькірії 

 

 

початку століття, які і в питанях статі ладні йти невторованими шляхами (можливо, через те й
традиційні любовні “трикутники” в творах В.Винниченка змінилися на нетрадиційні
“багатокутники”?).

В.Винниченко був чи не першим, хто в українській літературі змалював гостру колізію між
громадським (революційним, партійним...) обов”язком - і любовним почуттям. Колізію, яка на
повну силу заявить про себе трохи згодом, уже в обставинах революції та громадянської війни.
(Цікаво, що подібну роздвоєність душі, викликану конфліктом між релігійним обов”язком і
коханням, приблизно в той же час, що й В.Винниченко, - у 1906-1909 рр. - змалювала й Леся
Українка в драмі “Руфін і Прісцілла”. А якщо мати на увазі алюзії цього твору, прозорі паралелі між
раннім християнством і соціалізмом, то точки дотику в роздумах В.Винниченка й Лесі Українки
стануть ще більш очевидними).

Трактування В.Винниченком різних аспектів “проблеми статі”, отже, пов”язане з активною
трансформацією творчого досвіду К.Гамсуна, Е.Золя, Г.Ібсена, С.Пшибишевського. В одному
випадку його приваблювала поезія природності в стосунках між статями, в другому - сюжетні
конструкції, які він запозичував, щоб старі міхи наповнити молодим вином, в третьому - сама
постановка проблеми (скажімо - роль спадковості; вільне кохання; пробний шлюб; проституція
тощо). Генетичні зв”язки В.Винниченка із західноєвропейською літературою безсумнівні.
Особливо важливим для нього був досвід Г.Ібсена, і це зрозуміло, оскільки, взявшись за
драматургію, В.Винниченко, природно, шукав для себе авторитетні взірці. Запозичення,
ремінісценції й алюзії в нього домінують з-поміж інших форм контактних сходжень. 

Проте є у В.Винниченка і вельми цікавий зразок травестії,- він теж має пряме відношення до
“проблеми статі”.

Мова йде про повість “Історія Якимового будинку” (1912 р.), яка є “перелицюванням” відомої
вставної новели з роману “Дон Кіхот” М.Сервантеса. Першим зауважив це, здається, С.Єфремов.
В.Винниченко не просто запозичує певні елементи сюжету, образи чи мотиви. Цього разу він
створює свою версію історії, що сталася з “безрозсудно-цікавим” Ансельмо, його другом Лотаріо та
дружиною Каміллою, зберігаючи всі опорні конструкції фабули, характер метаморфоз, що
відбуваються з героями, риси персонажів.

У М.Сервантеса інтрига вставної повісті про Ансельмо, яку читає парох своїм знайомим,
забезпечена сценами змов, взаємного обдурювання героїв, підглядання й підслуховування,
самонавіювання, розігрування... Вона побудована на парадоксах і курйозах анекдотичного
характеру, що випливають із дивного наміру "безрозсудно-цікавого” Ансельмо влаштувати “дурну
перевірку” своїй дружині Каміллі. Щоб пересвідчитися в її вірності, Ансельмо домовляється з
другом, що той спробує спокусити Каміллу, оскільки - “цнота жіноча тоді тільки по-справжньому
виявляється, як хто її на гріх підкушує”1.

Лотаріо довго відмовляється, попереджуючи друга, що “женщина - істота недовершена, тож не
годиться ставити їй на дорозі перепон” (с.210), інакше вона таки “убреде в гріх чужо-

_______________________

1 Мігель де Сервантес Сааведра. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. - К.,1995. -С.207
(розділ про безрозсудно-цікавого Ансельмо переклав А.Перепадя). Далі всі цитати з роману “Дон
Кіхот” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

 

 

 

 

ложний” (с.211). Заважає Лотаріо передусім дружнє почуття до Ансельмо, але той наполягає на
своєму, отож Лотаріо нічого не залишається, як погодитися. Сам же він має намір лише робити
вигляд, що виконує дивне прохання друга, ніяк не зазіхаючи на “хисткі підпори делікатної її
(жінки.- В.П.) природи” (с.215).

Такою є зав”язка сюжету, яка обіцяє, що життя невдовзі змішає карти змовникам. Так і сталося.
Минуло всього кілька днів - і Лотаріо “мов прикипів до вродливиці”, якийсь час
“боровся-перемагався” з собою, проте вигнати з серця “солодку спокусу”, “розкішну принаду”,
“божевілля” не зміг. Здалася й Камілла, розпалена жагучими зізнаннями Лотаріо, адже - моралізує
бувалий оповідач - “пристрасть любовну можна перемогти хіба тільки втечею” (с.217). 

Розвиток дії наблизився до найвищої точки; Лотаріо й Камілла, у яких “до щирця дійшло” (с.221),
стають коханцями. Чоловіча дружба й подружня честь виявляються жертвами Амура, після чого
починається вже спільне обдурювання нещасного Ансельма Каміллою й Лотарієм. У повісті
з”являється низка любовних пригод, що супроводжуються засідками, хитрощами, облудою (яка
“розкішно прикривається плащиком правди”!), імітацією вбивства й самогубства, - а врешті-решт,
усе закінчується трагічною для кожного з трьох героїв розв”язкою. Камілла разом з Лотаріо втікає
від чоловіка, ховається в монастир; самого ж Лотаріо мучить каяття, він іде до війська і незабаром
гине в бою. Ансельмо ж, втративши дружину, друга, челядь. не витримує свого горя й помирає.

Парох, дочитавши повість, висловлює сумнів у правдоподібності цієї історії: мовляв, “не можна
собі уявити, 

 

 

 

щоб де знайшовся такий нерозумний муж, як Ансельмо” (с.234), хоча саму повість визнає
“доброю”. В.Винниченко мовби взявся спростувати сумніви пароха - в “Історії Якимового
будинку” з”являється ще один Ансельмо, тільки на ім”я Яким. Та й історія його розгортається не у
Флоренції, а в містечку на березі Дніпра. Втім, Флоренція згадується і у В.Винниченка: Якимів
друг, художник Василь, отримавши спадок, вирушає в Італію, в омріяну Флоренцію, але й там
його дістає своїми листами “безросудно-цікавий” Яким. Самого В.Винниченка у 1912 р. теж, між
іншим, доля закинула у Флоренцію, - можливо, саме там йому й згадалася химерна історія трьох
флоренційців?

У фіналі вставної повісті М.Сервантеса є згадка про порожній дім Ансельмо.”Дім стояв
пусткою”, - дружина втекла, челядь розбіглася, - “ані живої душі” (с.232). Цей образ порожнього
будинку, з якого зникли затишок і щастя, є ключем до Винниченкової повісті “Історія Якимового
будинку”.

Будинок, про який мріє молодий адвокат Яким Чепурківський, - метафоричний, оскільки йдеться
про щастя. “Щастя - як будинок, - запалюючись, говорить герой повісті. - Щастя треба будувати.
Треба його обрахувати, виміряти, треба все підвести так, щоб ніщо його не могло зруйнувати...”1.
Якимова фантазія малює розкішну картину, деякі суттєві деталі якої нам уже добре знайомі.

Мимохідь кинута згадка про те, що Яким Чепурківський “був у соціалістичній організації”, досить
істотна. Вона прояснює”ро-

________________________

1 Винниченко В. Історія Якимового будинку.

 

 

 

 

дослівну” цього Винниченкового героя: він належить до типу тих екстравагантних
“експериментаторів”, який щедро представлений і в інших творах письменника. Передусім, він усе
хоче почати з нуля, повикидавши зі свого “будинку щастя” старі правила, заборони, приписи,
грати, замки. На зміну заборонам має прийти цілковита свобода, і, як наслідок, радість, адже
“радісно там, де просторо, вільно, де багато світла, тепла, любови” (с. ).

До “старих правил” Яким відносить і “контрактове кохання”, тобто - вінчання, оформлення
шлюбу. Експозиція повісті обіцяє знайомі колізії. Йде боротьба за “нову мораль”, за нові форми
стосунків між статями. Деякі репліки й монологи Якима буквально “трансплантовано” з творів
В.Винниченка, написаних раніше. Наприклад - про те, як рідко трапляються щасливі родини.
Екстравагантність висловлювань героя підкреслена тим контрастом натур двох друзів - Якима й
художника Василя, який, подібно до Лотаріо, дивується химерним проектам приятеляч, оскільки
сам до “безрозсудно-цікавих” не належить. Він стриманіший, навіть вайлуватіший, схильний до
самозаглиблення. І, звичайно, більш консервативний в уявленнях про моральні цінності.

Уже в такому розташуванні й взаємодії персонажів є відгомін сюжету М.Сервантеса. Далі ж
В.Винниченко репродукує перебіг подій із “Дон Кіхота”. Яким закохується в панну з червоною
квіткою в чорно-синьому волоссі”, згодом - одружується з нею, шокуючи рідню молодої дружини
небажанням вінчатися, а Василя - тим, що “все їхнє (Якимап і Ліни. - В.П.) життя мало характер
якоїсь гри, забавки” (с. ). Василь заздрить чужому щастю (адже й він був закоханий у Ліну!), і
навіть, щоб розвіяти відчуття самотності й непотрібності існування, втікає до 

 

Флоренції, де його й знаходять листи Якима з проханням “залатати щілину в ....”будинку” (с. ).

Уявна ідилія почала змінюватися на щось протилежне. Невгамовний Яким повторює
“експеримент” Ансельмо: влаштовує Ліні (яка почала цікавитися іншими чоловіками)
випробуваня, залучаючи до цього і свого друга Василя. “Я хочу, щоб вона віддалась Калмикову і
заспокоїла свою цікавість”, - наполягає Яким, устигши перед тим сформулювати якийсь “закон
різноманітности”. Він пробує підігнати життя під той свій “закон” - і зазнає краху, власними
руками руйнуючи свій “будинок”. Як і в М.Сервантеса, фінал історії з Якимом-Ансельмо
трагічний. Якима вбиває Лінин брат. Ліна ж виходить заміж за офіцера Калмикова, і хоч про
реальний будинок Чепурківського не можна сказати, що він “стояв пусткою”, проте його
метафоричний будинок залишився порожній.

В.Винниченко дотепно травестує відомий сюжет, щоб ще раз продемонструвати, як життя
осоромлює умоглядні ідеї, “закони”, “теорії”. Історія Якима, можливо, особливо знаменна: щось
напівбожевільне є в дивних експериментах Винниченкового героя, співзвучних з “малахіанством”
Стаканчика звідомої п”єси М.Куліша. Якимів будинок - це утопія, яка не збулася. Більше того - яка
обернулася поламаними долями й смертю самого “експериментатора”. Сюжет М. Сервантеса у
В.Винниченка, отже, заграв тими значеннями, які в творчості цього письменника мали характер
“длинной мысли” (О.Блок). Повість-травестія про занепад Якимового “будинку” виявилася
сумною іронією з приводу наївних, гарячковитих, самовпевнених і безуспішних планів
“перебудови шлюбу”. Але Винниченкова парадоксальність 

 

 

 

полягала в тому, що попереду ще були його ті самі “Пригвождені”, які він хотів бачити на сцені
МХАТу за умови, що ідеєю вистави буде якраз... “перебудова шлюбу”! 

Дивовижний симбіоз прозірливої художницької інтуїції і наївності “доктринера”!

Виносячи на обговорення суспільства “проблему статі”, В.Винниченко віддавав свою
художницьку душу “Достоєвському” і “Троцькому” як поле битви. І на питання про наслідки цього
герцю відповісти важко. Винниченко досягав бажаного, привертаючи увагу до гострих суспільних
питань, але в тім то й річ, що пафос тотальної перебудови всього і вся часом підкорював його, і
тоді виявлялося, що утопізм бере гору над голосом застереження. Після “антиутопії” “Історія
Якимового будинку” з”являлися п”єси “Пригвождені” й “Мохноноге”, роман “Хочу!” - а в них
утопізмові дано волю...

Суперечливість Винниченка-художника, отже, була цілком очевидною і в його підходах до
“проблеми статі”. По суті, він викладав свою “філософію щастя”, дотримуючись при цьому
подвійної орієнтації. З одного боку, його вабив досвід західноєвропейських літератур, з другого -
сильною була й магія соціалістичного ідеалу, який передбачав категоричне заперечення
анахронічних форм життя.

Шукаючи свою формулу щастя, В.Винниченко поетизував природність як основу стосунків між
статями, - і в цьому він зближувався з К.Гамсуном. Досконала природа в його новелі “Момент”
різко протиставлена дисгармонійному людському світові. Маємо тут ситуацію неоромантичного
двосвіття, коли бажане контрастує з дійсним. Духу вітальності, “чуттю життя”, джерелам радості
В.Винниченко надавав великого значення, знову віддаючи данину “філософії життя”. Раз-у-раз він 

 

 

влаштовував своєрідні “поєдинки” між умоглядними “теоріями” і “природою”, - і кожного разу
“теорія” осоромлювалася, ціна експерименту нерідко виявлялася трагічною.

В.Винниченко вважав своїм обов”язком художника виносити на обговорення суспільства гостру
проблематику, і для цього він брав собі в спільники Г.Ібсена, Е.Золя, О.Уайльда. При цьому він -
цілком у згоді з природою власного таланту -вдавався до притчевості, парадоксальних ефектів та
метаморфоз. Особливу увагу письменника привертали питання, пов”язані з роллю біологічних
чинників у поведінці людини. Роль інстинктів, спадковості, підсвідомого осмислюється в багатьох
творах В.Винниченка, причому - переважно в п”єсах, що пов”язано з його інтересом до
драматургії Г.Ібсена. Існують очевидні генетичні зв”язки між драмами В.Винниченка
“Пригвождені” й “Мохноноге” - та драмою Г.Ібсена “Привиди”. В обох авторів гострі колізії
покликані розшифрувати таємничі “коди” тих нещасть, які виникають у родинній сфері під
впливом біологічного “фатуму” (погана спадковість, ірраціональна гра інстинктів тощо).

Але В.Винниченка не влаштовував фатум. Поетизуючи природність на противагу моральній
догматиці, він, разом з тим, бунтував проти “мохноногих” біологічних програм, не кажучи вже про
“мохноногі” стереотипи. Його мучила думка про можливості “перебудови людини”, докорінної
“перебудови шлюбу” - і треба сказати, що тут його чекали як художницькі прозріння (визнання
жорстокої плати за насилля над життям), так і сильні рецидиви соціалістичного утопізму, того
безоглядного реформаторства, яке згодом, наприкінці 1920-х, здобуде назву малахіанства.

 

 

В.Винниченко сміливо йшов на трансформацію художнього досвіду К.Гамсуна, Е.Золя, Г.Ібсена,
демонструючи продуктивність творчого діалогу, який передбачає розгалужені міжлітературні
зв”язки (передусім - запозичення, ремінісценції, алюзії і навіть травестування). Проте цей його
діалог був позначений і винятковою суперечливістю, яка в першу чергу зумовлювалася конфліктом
між Виниченковим “антиутопізмом” і утопізмом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 6.

Серед художніх напрямів початку ХХ століття

 

Винниченко-художник починався з бунту проти віджилих мистецьких форм, передусім -
етнографічно-побутової “старосвітщини”. Його власні естетичні пріоритети пов”язувалися з
новітніми художніми явищами в Європі й Росії, з “авторитетними стилями” (тобто - зі стилями тих
письменників, творчість яких задавала тон у загальноєвропейському літературному процесі).
Проте заперечення старої літературної традиції у реальній творчій практиці відбувалося складно,
суперечливо, оскільки на зламах художніх епох завжди виникають перехідні явища.

Рубіж ХІХ і ХХ століть якраз і був такою “перехідною історичко-літературною епохою”1.
Відбувалося те, про що - маючи на увазі найбільш виразні тенденції, - писав Ю.Барабаш: “Після
десятиліть неподільного й беззаперечного (причому історично, зрозуміла річ, не тільки
обумовленого, але й необхідного, до того ж позначеного видатними досягненнями) домінування в
літературі народницьких тенденцій, ідеї примату “громади” над особистістю, виняткової
прихильності до патріархально-реалістичних форм оповіді і водночас до традиційних для
національного менталітету романтичних сплесків, ліричного мінору, кардіоцентризму, - коли після
цього й поряд з цим усе впевненіше почали утверджуватися уявлення

___________________

1 Барабаш Ю. К проблеме “концы - переходы - начала” (В связи с одной сковородинской
реминисценцией у И.Котляревского)// Вопросы литературы. - 1997. - №3. - С.191.

 

 

 

 

 

про самоцінність індивіда, екзистенційні мотиви, елементи символізму й ірраціоналізму, тяжіння
до модерного літературного експерименту”1.

Вплив європейських художніх шкіл на українську літературу, починаючи з кінця ХІХ ст.,
посилився. І це не була “експансія” ззовні, - це був наслідок активного зустрічного руху самого
українського письменства. Нічого не відбувалося раптово й простолінійно. Нове співіснувало зі
старим, нерідко народжувалося зі старого, вступаючи з ним у складну взаємодію, що трималася на
системі “притягувань-відштовхувань”. Про це варто нагадати, щоб не впасти у спрощення, коли
літературна історія уявляється як “механічна сума явищ” і “дискретний ланцюжок”, - насправді
вона є, за висновком сучасного дослідника, “динамічною системою взаємозв”язків і переходів”, яка
забезпечує цілісність самої літературної історії і функціонування її як процесу”2.

Творчість В.Винниченка 1902- 1920 рр. э реальним підтвердженням цього
загальнометодологічного висновку. Вона увібрала в себе елементи різноманітних явищ,
знаменуючи перехід української літератури до нової естетичної якості. У зв”язку з цим важливо
поміркувати над питанням про стосунки прози й драматургії письменника з головними художніми
напрямками й стилями доби: реалізмом, модернізмом, натуралізмом, неоромантизмом і навіть...
соціалістичним реалізмом.

____________________

1 Барабаш Ю. К проблеме “концы - переходы - начала”. - С. 191. 

 

2 Там само. - 201.

 

 

 

Неореалізм. Творчість В.Винниченка розвивалася переважно в річищі реалізму.Кажучи так, слід мати на увазі, що
й сам цей напрям на початку ХХ ст. набув нових рис, збагачуючись і ускладнюючись порівняно з минулим століттям.
Відбувалося це як за рахунок іманентного його розвитку (виникли, скажімо, різноманітні типи реалістичного роману -
філософський, психологічний, сатиричний, фантастичний), так і внаслідок засвоєння здобутків інших напрямів
(відтворення життя у формах самого життя доповнилося художньою умовністю,притчевістю, елементами
фантастики...).

Вже на рубежі ХІХ і ХХ століть було очевидно, що український реалізм набуває нових ознак. І.Франко, зокрема,
відзначав, що значно зросла увага письменників до внутрішнього світу людини, збагатився сам психологічний
інструментарій, з допомогою якого розкриваються характери героїв. Очевидним стало, що реалізм охоче йде на
зближення з модернізмом. Через те дослідники не без підстав почали називати його (вже в оновленій
іпостасі!) неореалізмом, маючи на увазі близькість “до модернізму в художніх засобах
психологічного пізнання людини” і розходження з ним (модернізмом) “у меті цього пізнання:
реалізмові людина потрібна була для осмислення соціального оточення”1.

В українській літературі роль реформатора реалізму дісталася В.Винниченку.

Відомо, що на рубежі художніх епох заперечення старої традиції нерідко здійснюється шляхом її
пародіювання. М.Кос-

_______________________

 

1 Мельник В.О. Суворий аналітик доби. Валер”ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті
української прози першої половини ХХ ст. - К., 1994. - С.47.

 

 

 

 

томаров ще в 1843 р. писав про пародійне начало в “Енеїді” І.Котляревського, спрямоване проти
класицизму1. А майже через двісті років після “Енеїди” об”єктом шаржування у творчості молодих
письменників 1980-1990-х років стала українська соцреалістична традиція (так само, до речі, з
1987 р. фестиваль “Червона рута” почав ламати псевдоромантичну стилістику української
естрадної пісні, - через сміх, глузування, шарж, “перекривлювання”, доведення шаблонів до
абсурду...).

Ми вже знаємо, що молодий В.Винниченко, вдаючись до прийомів латентної критики,
полемізував з І.Нечуєм-Левицьким навіть на сторінках художніх творів, кепкуючи над його
“патріархальною”, описовою манерою письма. Подібні відштовхування є не тільки способом
заперечення чужого досвіду, а й формою подолання власної інерції. В.Винниченко, можливо, не
був би таким категоричним заперечником стилю І.Нечуя-Левицького, якби він не відчував, що й
сам мимоволі віддає данину етнографічно-побутовій традиції. Сміх дає змогу не лише спростувати
канон, а й самому звільнитися від нього. Це, знову-таки, до питання про “кінці - переходи -
початки”: творчість В.Винниченка не була стрибком від старого реалізму до нового. Вона була
переходом до неореалізму.

Далі, коли йтиметься про драматургію В.Винниченка, я спробую показати, як орієнтація на “нову
європейську ддраму” парадоксальним чином уживалася в ній з “рудиментами” старої української
мелодрами, і відбувалося це, безперечно, поза волею самого письменика. Поки що ж варто
наголосити на тому, що і в розумінні самої місії латератури, слова В.Винниченко дотримувався,
загалом, народницьких уявлень. Модерністи, як відомо, наголошували на самоцінності мистецтва,
на його НЕ-утилітарності, на тому, що творчість - це 

 

 

 

передусім самореалізація митця-пророка, рукою якого водить сам Господь Бог. Народники ж
дорожили іншими вартостями: література - соціальний педагог; вона не може дозволити собі
розкоші пориватися “в блакить”, забуваючи про злобу дня; творчість - не стільки містика , скільки
свідоме служіння народові...

Об”єктивно В.Винниченку ближчим був другий ідеал. Революціонер-практик, один із лідерів
української соціал-демократії, він і творчістю свою волів втручатися в життя, щоб змінювати його.
Чи ж дивно, що деякі ранні твори письменника мали відверто агітаційний характер і навіть
видавалися як ... партійна література (наприклад, оповідання “Боротьба”, у фіналі якого солдат
Кравчук, натерпівшись від командирів принижень за свої переконання мальованця, убиває
кривдника-офіцера, втікає з війська і стає ... соціалістом)? І чи дивно, що сучасники (як Леся
Українка) помічали в його романах і п”єсах проповідницьке начало, оголену тенденційність?

З листів В.Винниченка до М.Горького видно, що своїм обов”язком художника він вважав
виносити на обговорення суспільства злободенну проблематику. “Мене глибоко цікавить питання
про ставлення людини до інстинктів, - писав В.Винниченко 5 січня 1909 р., висилаючи
М.Горькому з Парижа на Капрі свою п”єсу “Базар”. - ... Його (це питання. - В.П.) я хотів би
поставити на обговорення суспільства. Все ж разом я конкретизував на питанні про дітей, про
майбутнє людства”1.

Більше того, в його творах 1906-1920 рр. помітний той публіцистичний, “трактатний” елемент,
який пізніше, особливо

_______________________

1 Листування Максима Горького з Володимиром Винниченком// Слово і час. - 1993. -№2. - С.52.

 

 

 

 

 

вже в останній, муженський період творчості письменника стане домінуючим, - звідси й поява
таких романів-трактатів, як “Нова заповідь” чи “Слово за тобою, Сталіне!”

В.Виниченка з самого початку вабила не стільки самореалізація через творчість (хоча й писав він
М.Горькому: “хочу найбільшої слави” - тут же, щоправда, уточнюючи, що вона, слава, є
“найбільшою корисністю для людей”), - скільки суспільний ефект слова, можливість його впливу
на стан умів у суспільстві. Такий підхід до власної творчості згодом можна буде бачити в
О.Довженка, який одного разу зізнався, що мріє написати такий твір, за яким би політбюро могло
прийняти постанову, щоб втілити цей твір у життя! В.Винниченко теж пропонував суспільству
“сценарії щастя” - такі, якими він їх уявляв.

Більше того, серед численних літературних маніфестів і дискусій, якими для українського
письменства починалося ХХ століття, була й вельми колоритна спроба сформулювати деякі
постулати ... марксистської літератури. На цьому епізоді варто зупинитися докладніше.

2.

1913 року на сторінках журналу “Дзвін” (№12) В.Винниченко надрукував свої “Спостереження
непрофесіонала. Марксизм і мистецтво”, явно претендуючи на “програмовість” проголошених
декларацій. Стаття В.Винниченка - це одна марксизмові, сповнена того азарту і пафосу, з яким
неофіти повідомляють про винятковість учення, що вони в нього повірили. “Марксизм... - се
новий світ, з новою основою, а тому з новим способом реагування на життя, з новими ідеалами

 

й способом їх досягнення”; “марксизм є рух... се вічна самоорганізація, самогармонізація”; він
“прагне вперед, до нових форм, до майбутнього”1.

Подібними патетичними формулами буквально пересипана ця стаття, написана не просто
професійним літератором, а й професійним революціонером. Стиль прокламації відчутно
позначився на “Спостереженнях непрофесіонала”. Не в останню чергу це зумовлено тим, що
автор має перед очима опонентів, а дух полеміки завжди запалював імпульсивного,
категоричного, різкого в судженнях В.Винниченка, змушуючи його промовляти піднесеним
тоном.

Винниченко 1913 року вже добре знав, що таке прокламація: пристрасність заклику,
категоричність і збудженість тону, простота і привабливість формулювань, проповідницький
пафос, - усі ці характерні прикмети прокламації є в “Спостереженнях непрофесіонала”.
Винниченко повторює деякі з ключових марксистських постулатів: “Історія - боротьба класів”; “яке
його (чоловіка, людини. - В.П.) життя, така його й свідомість” (тобто - буття визначає свідомість),
- щоб далі перейти до літературної полеміки.

З ким полемізує В.Винниченко?

Передусім - з теоретиками й практиками українського модернізму, своїми сучасниками. Предмет
дискусії - проблеми свободи творчості; тенденційності й незаангажованості мистецтва; місії
художника слова...

Спостереження “непрофесіонала” Винниченка зводяться,

_____________________

1 Винниченко В. Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво// Дзвін. - 1913.- №12. -
С.С.475-476. Далі всі цитати - за цим виданням.

 

 

 

власне, до кількох головних пунктів.

1. Оскільки марксизм є всеохопним, універсальним ученням, значить - він “має, мусить мати і
свою поезію, літературу, етику, політику, все своє, окреме, нове, увільнене від старих, закам”янілих
форм”. Це клю.чова думка статті. Ніщо не викликає в її автора такої відрази й такої потреби бунту,
як “старі, закам”янілі форми” суспільного життя. Ідея перетворення, удосконалення світу володіє
ним цілком. У марксизмові йому бачиься ключ до храму майбутнього щастя, адже це те вчення,
яке дає перспективу, націлює на “далекий пункт”, кличе в “голубу далечінь”, досягнення якої стане
виправданням затрачених зусиль і пережитих незгод.

Ну, а якщо “марксизм є рух, ... новий світ з новою основою, а тому з новим способом реагування
на життя, з новими ідеалами й способами їх досягнення”, то цьому “новому світу з новою
основою” маж відповідати й нова - марксистська - література, спрямована в майбутнє і пройнята
пафосом наближення того майбутнього.

2. Право на життя, за Винниченком, має саме та література, в якій є бунт, боротьба, порив у
“голубу далечінь”, пафос руйнування “старих закам”янілих форм” і заміни їх більш досконалими.
Все, що не відповідає такій вимозі, викликає у Винниченка хіба що іронію. Скигління,
“загортування себе в плащ дурного самолюбування”, милування самотністю - то привілей “кляси
переможців”, тобто людей, які просякли способом думання пануючих”. “А самотність? - іронізує
В.Винниченко. - Ся розпрохвальна риса якихось особливих, страшно поетичних, благородних і
тому подібних душ. Душ самотних в наш час, се ознака вищого шляхотного, зажуреного духу”. У
марксиста ж ця риса викликає хіба що жаль та огиду.

 

Щоправда, при цьому Винниченко робить одне суттєве застереження: українська література -
переважно демократична; серед українських письменників на пальцях можна порахувати тих, хто
належить до “кляси переможців”. Тим більш ляльково, продовжує кепкувати автор “Спостережень
непрофесіонала”, виглядають усякі намагання літераторів-українців надягати на себе модні тоги.
“Наші “шляхотні, поранкові, поетично зажурені” і всякі инчі самотники задовольняються
поганесеньким ряденцем, яким обгортають свої мимоволі демократичні постаті. На плащ
переможців у них нема сил і права, бо вони, на їхній жаль, переважно сини мужиків, сини суто
мужичої нації. Скільки є змоги, вони фарбують свої ряденця в романтичні, демоничні, сатанинські,
“символістичні” кольори; але то так убого і смішно виглядає, що соромно стає навіть за сі
демонизми та самотности”.

3. Абсолютна свобода митця, каже В.Винниченко, - міф. Оскільки буття визначає свідомість, то й
письменник “мусить відбивати в своїх творах свій спосіб думання, почування, свій погляд на світ,
на людей, і на їхні відносини. А сей спосіб є той, який він виніс з своєї родини, з свого осередку, в
якому жив, з комбінації цих інтересів, які панують над ним. І по творах його, навіть по формі її ми
легко можемо пізнати, як і чим жив той “вільний” митець. 

По суті, це Винниченкова антитеза тій апології цілковитої творчої свободи, що її проповідували
молодомузівці й автори “Української хати”.

“Непрофесіонал” В.Винниченко не вживає слів про класову детермінованість літератури й
мистецтва (такі формули набудуть поширення згодом, через якихось п”ять-шість років), 

 

 

 

але в його “Спостереженнях” легко помітити першопочаток жорстокого узалежненняяя
соціального походження автора - і його творчості; приналежності митця до певного суспільного
стану - й ідейного пафосу його художньої продукції. За Винниченком виходить, що класовий
інтерес панує над митцем мало не фатальним чином. Роль творчого “Я”, неповторність
особистості і обставин при цьому приглушуються; починає домінувати теза про
напередвизначеність творчої поведінки митця...

Власне, “Спостереження непрофесіонала” - це спроба обгрунтувати тезу про партійну
літературу. Більше того, стаття В.Винниченка блискуче демонструє той факт, що постулати
соціреалістичної естетики зароджувалися в українській літературі задовго до 1917 року.Саркастичні
випади її автора щодо манірних поетів-самітників, які, витираючи кокетливі сльози, самозакохано
позирали в люстерко, звісно, мали своїх адресатів; вони влучали в “десятку”, якщо мати на увазі
крайнощі модернізму або ж тих його апологетів, які позбавлені були дару Божого, - а проте у
максималізмові Винниченкової позиції проглядає і щось застрашуюче, таке, що йде від претензії на
монополію.

Поправку в таких випадках можна робити на дух полеміки, а також на те, що теоретичні гасла
далеко не завжди узгоджуються з творчою практикою тих, хто їх проголлошує (у випадку з
В.Винниченком ця закономірність впадає в око особливо!). А крім того, є ідеї, які витають у
полвітрі: соціал-демократ Винниченко у 1913 році намагався сформулювати те, що до нього так чи
інакше проповідували російські марксисти початку ХХ століття, від автора “Партійної організації і
партійної літератури” починаючи...

У багатьох Винниченкових гаслах щодо “нової літератури” легко побачити ескіз, прообраз тих
“формул”, які запанують в Україні у перші роки після 1917-го. Навіть емоційний градус їхній
нагадує полум”яний мажор літераторів-”аргонавтів” 1919-го, шукачів нових естетичних істин
нового часу1.”Рух є закон всього істнуючого”, - констатує В.Винниченко, отже, майбутнє - за тим
напрямом, який веде “все вперед, в голубу далечінь, до просторів”...

Магія “далекого пункту”, світлої мети визначала азарт нетерпіння, вимагаючи й вілповідної
лексики та образності. У В.Винниченка - “голуба далечінь”, У В.Коряка - “бурштинові острови”, У
М.Хвильового - “загірня комуна”...

Своїми “Спостереженнями непрофесіонала” В.Винниченко зайняв, можна сказати, проміжне
місце в дискусії між народниками й модерністами, “радянами” й “хатянами”. Тезою про літературу
активної соціальної дії він, по суті, зближувався з народницьким поглядом на завдання
письменника, а ось традиція “старосвітського”, побутово-етнографічного письма й1ого не
влаштовувала. Очевидно, саме через те самі модерністи поставилися до програмового виступу
В.Винниченка на сторінках “Дзвону” з певною дипломатією.

Микола Євшан в “Українській хаті” не погодився з постулюванням партійності літератури.
Проповідник “боротьби поколінь” (яка, на його думку, є неодмінною умовою розвитку

_______________________

1 В.Коряк, один із таких шукачів, зів сторінок журналу “Мистецтво” проголошуватиме: “Нова тепер
путь і до іншої мети правує керма загальна.

На бурштинові острови! На Електриди!” (Коряк В. На Електриди! - Мистецтво. - 1919. - №1. -
С.4).

 

 

 

 

літератури), він був явно стурбований тим, що літературна диференціація відбувається “в напрямі
партійнім”, надто ж після появи марксистського журналу “Дзвін”: “Я розумію боротьбу
літературних поколінь, з яких кожде має инший світогляд і на літературу дивиться з иншого боку,
иншими очима, розумію антагонізм всяких символістів, неоромантиків, реалістів, декадентів - бо
це антагонізми лише тимчасові, формальні, які уступають разом з появою генія, великого таланту.
Великий талант не тратить від них нічого, бо він їх об”єднує в своїй творчости. Крім того -
боротьба ведеться тут на тому самому грунті: літературної творчости. Кождий має і може мати тут
иншу дорогу, инші засоби для зреалізовання своєї ціли, - але сама ціль, ідеал - всім спільний:
артистична досконалість. Але творчість проелатрська і буржуазійна? Критика марксистська і
немарксистська? Може, ще література національно-демократична, радикальна, соціялістична,
клерикальна, християнсько-суспільна, анархістична і т.д. і т.д.?”1.

І далі: “В.Винниченко в своїх “спостереженнях непрофесіонала” про “марксизм і мистецтво”
доказує, що “марксизм має рацію в своїх претенсіях до с в о ю літератукру, с в о ю етику, на с в о є
розуміння краси”. Гм! Очевидно, що має. Очевидно, що кожда партія має свою рацію р о з у м і т и
инакше красу. Але лише ро-зу-мі-ти! А краса єсть тільки одна для всіх. Література єсть тільки одна
для всіх. Правда, єсть література народницька, пролєтарська, католицька, українофільська, - але це
власне “література”, але

____________________

1 Євшан М. Українська література в 1913 році// Українська хата. - 1914. - №1. - С.40.

 

 

 

не творчість. Соціяльний демократ може бути творцем, але з хвилею, коли він творець - він
перестав бути соціяльним демократом. Це ж таке просте!

І от Винниченко не може і не хоче цього зрозуміти. Не хоче, хоч власний його досвід повинен
його був навчити. Нехай він наприклад скаже: де і в чому він сам, як т в о р е ц ь, був марксистом.
Але хиба його власні товариші по партії не ствердили, що його творча практика говорить що
іинше, ніж його марксистьска теорія? Що він пише п р о т и себе самого, як тільки попробує
писати “по програмі” і що перестає бути творцем - це кождий може бачити. Тисячу раз висше
стоїть його Купля” (повість В.Винниченка. - В.П.) - в якій нема ані сліду марксизму - від такої
“Дочки жандарма”, писаної програми партії. Тільки сам Винниченко того не бачить і з цілою
форсою пре марксизм в мистецтво. Для партії, може, це й добре - мати “свого” письменника, але
для творчости цеине особлива користь”1.

Не погоджуючись із Винниченком-теоретиком, М.Євшан, разом з тим, прагнув залучити до
співробітництва з “Українською хатою” Винниченка-письменника. Про це свідчить, зокрема,
редакційний лист, адресований популярному прозаїку й драматургу (його автором, поза всяким
сумнівом, був саме Микола Євшан). І хоч датовано лист 5-м лютого 1911 р., думки, висловлені в
ньому, частково повторюють положення пізнішої Євшанової статті, яка щойно цитувалася. “Ваша
участь в “Українській хаті” для нас не здається нетактичною для Вас як представника
марксистського світогляду, - писав М.Євшан 

________________

1 Євшан М. Українська література в 1913 році. - С.С.40-41.

 

 

 

В.Винниченкові. - Про це можуть сказати Вам ваші твори, що навіть деякими марксистами (укр.)
вважаються за не-марксистські. Це показує, що у нас (в укр. літературі) немає поняття про
марксизм, а значить - не може бути й ворожости до нього.

Опріч того, на всі ці питання часто говориться гострі й рішучі слова, за якими ховається більше
поблажливости й толерантности: тому в практиці журнального життя буває багацько спільности
між двома навіть ворожими напрямами. Особливо в критиці старого життя. І в цім пункті ми
можемо йти цілком поруч, коли б тільки не було зайвої заїлости і доктринерства. В розбиванні
українофільського капища наших “патріотів” ми і марксисти можемо стати попліч”1.

Ось так: тактика літературної боротьби змушує шукати спільні “пункти”. До того ж , співробітник
“Української хати”М.Євшан добре розумів, що прихилити до журналу такого талановитого і
популярного автора, як Володимир Винниченко, означало додати авторитету й популярності
самому часопису.

___________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Справа 22.

Що ж до спільного розбивання “українофільського капища”, то М.Євшан мав цілковиту рацію: того
ж 1911 року В.Винниченко надрукував у “Літературно-науковому віснику” п”єсу “Співочі
товариства”, в якій змалював українофілів-народників у карикатурному світлі. У репліках декого з
них є навіть слова, які доводилося чути на свою адресу саому В.Винниченку. Ось хоч би Секлетія
Лазарівна Кендюх (псведонім - Доброчесна) з її сердитим монологом про “модерністів” і
“бернштейнівців”: “От до чого дожилася Україна! Почитайте наших молодих. Боже милосердний,
спаси й помилуй нас! Стидно в сімейнім колі читати, що вони пишуть!” (Винниченко В. Співочі
товариства// Винниченко В. Вибрані п”єси. - К., 1991. - С.232).

 

 

 

І все ж, у найголовнішому М.Євшан стоїть на своєму: нічого “перти” марксизм у мистецтво,
художня творчість - не партійна публіцистика; писання “по програмі” обмежує свободу
творчості...

Цими розходженнями принципового характеру між М.Ївшаном та В.Винниченком і цікава їхня
полеміка 1913 року. У Винниченкових “Спостереженнях непрофесіонала” М.Євшан тонко відчув
небезпеку ідеологізації літератури, або, як він пише, “зайвої заїлости й доктринерства”. Критик
“Української хати” мав рацію й тоді, коли стверджував, що для самого Винниченка-письменника
прокрустове ложе його доктрини затісне, художницький його талант нерідко розламував
“непрофесійно” сконструйовані моделі “марксистської літератури”. Але треба було знати
Володимира Винниченка з його неймовірною затятістю і схильністю до фантастичних проектів.
Ідея часом так заполонювала його, що він непомітно для себе ставав її рабом...

Мине менше десятка літ - і в українській літературі завирують дискусії, першопочатком яких можна
вважати цей малопомітний епізод 1913 року. “Аргонавти” пролетарської літератури (серед яких,
кажучи словами М.Хвильового, виявиться немало “гаркунів-задунайських”) абсолютизують,
доведуть до крайнощів гасла, близькі до тих, що їх проголошував зі сторінок “Дзвону”
В.Винниченко. Ідеологізація літературної справи набере неабиякого розмаху, і марно будуть
Хвильові й Зерови доводити, що мистецтво - це не гола доктрина, а “артистична досконалість”...

Було пізно: джин уже вилетів із пляшки...

 

 

 

 

3.

 

На щастя, художник часто не слухався доктринера, відмовляючись “перти марксизм у мистецтво”.
Він, художник, чимало зробив для оновлення й збагачення жанрово-стильової палітри української
літератури в обох її видах - прозі і драматургії.

Завдяки В.Винниченку нових ознак набув жанр українського реалістичного роману. Якщо
наприкінці ХІХ ст. здобутки нашої прози пов”язувалися передусім із романом
соціально-психологічного типу (яскравим зразком якого були “Хмари” І.Нечуя-Левицького, “Хіба
ревуть воли, як ясла повні” й “Повія” Панаса Мирного, “Земля” О.Кобилянської, “Для домашнього
огнища” й “Основи суспільності” І. Франка), - то на рубежі століть заявив про себе роман
психологічний (“Царівна” О.Кобилянської; як показав М.Ткачук - “сміливо прямував до
психологічного роману й І.Франко”1).

Романи В.Винниченка в художньому доробку цього письменника прикметні вже тим, що в них
відсутня та гостра соціальна конфліктність, яка характерна для його ранньої новелістики. Соціальні
контрасти, панорама “низового” життя України на початку ХХ ст., колоритний типаж часів смути
1902-1906 р.р. - ось що найчастіше привертало увагу Винниченка-новеліста в період його
літературного дебюту. Інша річ - романи...

По-перше, вони майже без винятку - з життя української інтелігенції. Село в романах
В.Винниченка практично відсутнє.

______________________

1 Ткачук М. Жанрова структура романів Івана Франка. - Тернопіль. - 1996. - С.117.

 

 

 

Лише в деяких із них (“Чесність з собою”, “По-свій”) вгадується кипіння соціальних пристрастей:
збираються на свої збори революціонери; десь готується страйк робітників; хтось згадує
потрясіння, пережиті в 1905 році... Мирон Купченко із “Чесності з собою” лише номінально
заводський кресляр - автора цікавлять морально-психологічні аспекти його поведінки, його
“теорія” і здатність (чи нездатність) цього героя бути цільною особистістю.

Світ Винниченкових інтелігентів переважно замкнутий родинними рамками, важливу роль у
ньому відведена складній любовній інтризі, “трикутникам” і “багатокутникам”, покликаним
продемонструвати химерію життя, взятого в його парадоксальних виявах. Світ, про який ідеться, -
це повсякдення, у центрі якого - поети, археологи, лікарі, журналісти, художники, юристи...

Сім романів написав В.Винниченко у 1907-1916 рр.; майже всі вони з”явилися під час вимушених
“мандрів” письменника країнами Європи, або ж під час його нелегального перебування в
Катеринославі чи Москві, - а це означало, що Винниченко-художник, для якого надзвичайно
багато важила “натура”, “гарячий слід” подій, що ставали об”єктом художнього зображення,
змальовував оточення, в якому сам обертався. Влітку 1902 р. чи в 1905 р. все було по-іншому: свої
оповідання В.Винниченко “виходжував”, перебуваючи у вирі подій, пов”язаних із селянськими
“грабіжками”, підпалами панських садиб, активною діяльністю революційних гуртків... Після 1907
р. В.Винниченко опинився в еміграції, різко змінилися самі обставини його літературної праці.
З”явилася проблема пошуку літературного матеріалу.

 

Саме про неї йдеться в одному з листів Є.Чикаленка до В.Винниченка (12 березня 1909 р.): “Якось
в листі, останньому, здається, - Ви пишете, що тепер у Вас нема спостережень, бо Ви одірвані од
життя. А емігрантське життя? Хіба не дає Вам воно матеріалу?

Мені здається, що там можна багато дечого спостерегти цікавого. Воно може дать теми і матеріал
для всякого роду літератури - п”єс, оповідань і проч.”1.

В.Винниченко скористався з підказки Є.Чикаленка, написавши через якийсь час драму “Чорна
Пантера і Білий Ведмідь” та роман “Рівновага”. Збираючись восени 1908 р. він мав намір узятися
за історичний роман, проте так і не написав його. І справа не лише у відірваності від архівів, - сама
природа художнього таланту Винниченка вимагала, щоб він прожив кожен свій твір. “Ні один
свій твір я не видумав, - зізнавався письменник, - кожний я так чи інакше пережив, в кожному я в
житті приймав більшу чи меншу участь”2.

Отже, на вибір життєвого матеріалу Винниченком-романістом впливали зовнішні обставини.
Проте свою роль відігравали, безперечно, й чинники внутрішні. Зокрема - свідома установка на
розширення тематичних рамок українського роману, його форм, способів обробки сюжетів і
психологічного змалюванння внутрішнього світу людини.

Тут слід сказати по-друге: у романах В.Винниченка ослаблена роль фабули; увага автора
зосереджена на психології персонажів. Внутрішні конфлікти його цікавлять більше, ніж
зовнішні (зіткнення героя з несприятливими обставинами,

___________________________

1 ЦДАВО України. - Фонд1823. -№1. -Справа 35.

2 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. - Справа 73-183.

 

 

 

оточенням, перешкодами).

Характерно, що саме тоді, коли В.Винниченко взявся писати свій перший роман (“Чесність з
собою”, 1909 р.), його увагу привернув С.Пшибишевський. Винниченко двічі - у Львові й Парижі -
виступав з рефератами про його творчість. Щоденниковий запис зафіксував, що саме зацікавило
В.Винниченка в поетиці польського прозаїка: відсутність акції - “тільки життя душі”. При цьому
важливо, що й сам тип героя-індивідуаліста, який протиставляє себе філістерському оточенню,
лицемірній моралі (а саме таким постає у С.Пшибишевського молодий письменник Ерік Фальк із
найвідомішого його роману “Homo sapiens”), - виявився близьким українському авторові.
Програмні промови Фалька цілком суголосні з монологами таких Винниченкових героїв, як
Мирон Купченко, Вадим Стельмашенко, Андрій Халепа, Петро Заболотько...

“Хочу життя і його страшних глибин, його бездонних проваль”, - дещо патетично вигукує Фальк,
складаючи, по суті, оду мистецтву, яке, на його думку, маж відтворювати “жахливі безодні” душі
людської, “чудовиськ”, що виповзають з її глибин, “страшну боротьбу статей, вічну ненависть
статей”1.

С.Пшибишевський і справді робить акцент не на акції (дії), а на “житті душі” Фалька, точніше навіть
- на рефлексіях героя. На першому плані в “Homo sapiens” - конфлікти Еріка Фалька з самим собою:
його боротьба з власними інстинктами, пристрастями, душевна роздвоєність, колізія між почуттям
дружби - і почуттям любові. “Раптом він відчув якийсь, неві-

_____________________

1 Див.: Пшибышевский С. Homo sapiens// Пшибышевский С. Полное собр. соч. - Т.3. - М.,1909. 

 

 

домий йому ще, тваринний потяг...”; “він відчув, що розпадається на двох людей...” - ці й подібні
їм ремарки красномовно демонструють інтерес С.Пшибишевського до біологічних начал людської
поведінки, а також до внутрішньої конфліктності героїв, “таємниць і загадок, що переповнюють
душу людини”.

У романах В.Винниченка - та ж тенденція. В них теж домінують рефлектуючі герої, безпосередня
психічна активніість яких (пізнання, спілкування, переживання) невіддільна від самоаналізу,
осмислення своїх життєвих принципів, цілей, цінностей, прагнень. Рефлексія в них є засобом
самоконтролю і самовдосконалення.

Чи не в першу чергу це стосується героїв романів “По-свій”, “Божки”, “Хочу!”, “Заповіт батьків”,
“Записки кирпатого Мефістофеля”. Якщо характери Миколи Джері чи Чіпки Вареника у відомих
романах І.Нечуя-Левицького й Панаса Мирного виявлялися через безпосередню дію, діалоги,
монологи, авторські характеристики, то у В.Винниченка значна роль відведена внутрішньому
мовленню героїв.

Це, по-третє, означає, що рефлектуючі герої потребували нових способів зображення характерів,
зокрема - невласне прямого мовлення, внутрішніх монологів, складної структури діалогів та
полілогів, динамічних портретів.

Один приклад для ілюстрації сказаного - з роману “По-свій”. Вадим Стельмашенко після заслання
повертається в рідне місто, зустрічається з друзями дитинства, старими батьками і... переживає
потрясіння, що завершується його риданням. І це “ніцшеанець”, який виробляв у собі
“нічого-непочування”! 

Сорок сторінок тексту - це сцени зустрічі Вадима з родиною Микульських, суперечки з
господарями про Ніцше і мораль, 

 

 

 

розмови з Тепою (сусідською дівчиною, з якою Вадим колись цілувався), а потім - зустріч із
батьками.

У портреті Стельмашенка мінімум “паспортних прикмет”, - це живий, психологічно наснажений
малюнок, в центрі якого - очі: “не то зелені, не то темно-жовті”; “здавалось, вони все найдрібніше
підмічали і в той же час нічого не бачили. В них була не то насмішка, не то напруженість”. І ще -
були вони “надзвичайно блискучі” (с.25).

Портретні штрихи натякають на парадоксальність Вадимової вдачі й поведінки. Його очі
виказують інтенсивну внутрішню роботу, але водночас і якусь фатальну, неприродню суперечність
(все підмічали - і нічого не бачили!). Напружена ж насмішкуватість - свідчення того, що Вадим
маскує свою справжню суть, яка згодом може виявитися поза його волею й бажаннями.

Розмови з Микульськими розкривають нам дещо суттєве у Вадивому світорозумінні. Серед його
сентенцій найголовніші ті, які стосуються моралі. “Мораль - в почуваннях людей”, - стверджує
Стельмашенко; “метою кожної філософії, наук, моралей, релігій є радість життя”. Сам же він
видається Микульським “чудним чоловіком”, - певно, саме через те, що хоче бути “по той бік
добра і зла”; через напускну незворушність (“навіть і краса мене не може зачепити...”); через
ніцшеанську маску, яка навіть посмушку Вадимову робить моторошною!

У сцені зустрічі Вадима з Тепою автор знову зверне увагу на очі героя, - тільки тепер вони будуть
побачені збоку (Тепою): “Це зовсім не Вадимові очі були. Колись в їх чудному зеленому кольорі
було стільки життя, немов у зеленій глибині 

 

 

 

моря, де живе маса істот, що любляться, борються, сміються, гніваються. Тепер ці очі дивилися
рівно, ясно, з легкою насмішкою, ніби зроблені з льоду і з льодовим неприємним блиском” (с.52).

Тепа вражена: “Соціалізм, видно, вам коштував порядно...”

У Вадимові відбувається якась внутрішня боротьба. Він ще нібито зберігає незворушність, але вже
почуває “чудне напруження”: зринають спомини, рефлексії з приводу баченого й чутого
супроводжуються каскадом “позапрограмових” почуттів (наприклад - “п”янючим захватом”). А
потім - усе, що було на засланні ретельно вибудовано, раптом валиться: вигляд старих батьків, їхня
убогість і беззахисність викликають душевний струс (“штовхан, який немов струсив його всього, як
тільки він ввійшов у хату...”).

Установка на “нічого-непочування” зникає, як порох. Ніцшеанська маска злітає - і стає видно живе
людське обличчя блудного сина, який радіє, страждає, вболіває...

Ридання Стельмашенка - це його прощання з “ніцшеанством”, знак повернення “по цей бік добра і
зла”.

В.Винниченко відтворює потік рефлексій свого героя, який згадує, фіксує те, що відбувається в
момент безпосередньої дії, “опрацьовує” свідомістю нюанси ситуації, резонуючи почуттями на її
перебіг.

“Вадим якийсь час стояв перед дверима, не стукаючи, немов до чогось прислухаючись. В домі
було тихо, тільки в кухні грюкали посудом та десь одноманітно капали звуки вправ на піяніно.

“Хто ж то учиться?” - механічно подумав Вадим. Потім не знати чому ясно-насмішкувато
посміхнувся й твердо, весело 

 

 

 

постукав у двері. Хтось за ними крикнув і Вадим здивовано сам себе спитав, кому міг належати
цей молодий чоловічий голос. Але так же машинально розчинив двері і ввійшов у кімнату.

Пригадуючи потім усе з самого початку, Стельмашенко навіть у споминах почував раз-у-раз той
штовхан, який немов струсив його всього, як тільки він увійшов у хату. Він пам”ятав, що тут же
здивувався про себе, - з якої речі таке?” (с.55).

Це - момент появи Вадима Стельмашенка в рідній домівці. Невласне пряме мовлення, елементи
внутрішніх монологів, авторська мова, в якій відбувається забігання в майбутній час, портретні
штрихи - все працює на те, щоб відтворити збурення душі молодої людини, яка повертається
додому після тривалої розлуки. Нюансування переживань, складність психологічного малюнка
входить у завдання автора. Його рефлектуючі герої потребували використання таких художніх
прийомів, які б “оголювали” їхню складну (часом навіть надламану!) психіку; які б органічно
розкривали процес безупинного самоаналізу. 

Очевидно, саме можна пояснити той факт, що в романах В.Винниченка досить часто
зустрічаються щоденники героїв (“По-свій”), листи (“Хочу!”), записки (“Чесність з собою”). А в
заголовок роману 1916 року він узагалі виніс слово “записки” (“Записки кирпатого Мефістофеля”).
Оповідь у цьому романі чи не вперше в українській романістиці ведеться від першої особи.

По-четверте, у романах В.Винниченка надзвичайно важливе значення мають діалоги, що, до речі, споріднює їх з
романами Ф.Достоєвського. Пов”язано це з тією творчою особливістю прозаїка, про яку він якось згадав у листі до
Є.Чикаленка: “без якоїсь ідеї (підкр. наше. - В.П.) я все-таки не можу писать, така 

 

 

 

вже моя вдача”1.

Діалоги у В.Винниченка нерідко мають вигляд словесних двобоїв з приводу ідеї (“теорії”) - це
відбувається тоді, коли з”являються опозиційні пари героїв. Характерними в цьому сенсі є диспути
Тараса Щербини і Кита, Дари і Сергія (“Чесність з собою”), Петра Заболотька і соціаліста Михайла
(“Заповіт батьків”), суперечки Вадима Стельмашенка з Микульськими (“По-свій”). Диспути героїв
В.Винниченка давали критикам підстави говорити про публіцистичність і “проповідництво”
письменника. Щодо публіцистичності - все так, а ось із проповідництвом усе складніше, оскільки в
романах В.Винниченка є момент поліфонії, і це ще одна риса, що зближує їх із романами
Ф.Достоєвського. Поліфонія ж, за М.Бахтіним, передбачає у Ф.Достоєвського “множинність
самостійних голосів і свідомостей, які не зливаються”, “множинність рівноправних свідомостей”.
“Головні герої Достоєвського не тільки об”єкти авторського слова, але і суб”єкти власного”, -
зауважував дослідник2.

У В.Винниченка теж бачимо складну взаємодію авторського голосу з голосами персонажів.
Критики 1910-х років, скажімо, сприймали програмові монологи Мирона Купченка як такі, що
виражають авторську позицію, не помічаючи, що такою ж мірою авторові близькі й сумніви
Тараса Щербини, Миронового опонента. Авторське “Я” мовби розщеплюється, роздвоюється, і в
зв”язку з цим ми говорили про Винниченкову амбівалентність.Тези Петра Заболотька так само
“авторські”,

__________________

1 Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського. - Фонд 293. - Справа 73-183.

 

2 Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. - М., 1972. - С.С.7-8.

 

 

як і антитези Михайла. Авторський голос розчинений у голосах різних героїв, часто навіть
опонуючих один одному.

Подібна складність була новою для українського реалістичного роману.

По-п”яте, несподіваною - порівняно з ранньою новелістикою - виявилася у Винниченка-романіста функція
пейзажу. Він майже зник (за винятком хіба що розкішних описів природи у романі “Хочу!”). Очевидно, в “романі з
психологічним завданням” (М.Зеров), де, до того ж, дискутується певна морально-філософська ідея, пейзаж
відходив на другий план. Але справа ще й у тому, що на зміну сільському матеріалові багатьох Винниченкових
оповідань прийшов урбаністичний колорит його романів. Не останню роль тут, знову-таки, відіграла - як певний
зразок - проза Ф.Достоєвського.

4.

Цікаво, що в одну й ту ж пору В.Винниченко був різним у залежності від літературного роду чи
жанру, в яких працював. У новелістиці він загалом залишався традиційним, тому можна назвати
лише кілька його творів “короткого” жанру, які ставали об”єктом гарячих суперечок (
“Дрібниця”,“Момент”, “Рабині справжнього”, “Те ж саме”), - принаймні, на рівні усних обговорень
та приватного листування.

Мала проза В.Винниченка 1902-1920 р.р. - це добрих півсотні творів. Романи й п”єси
письменника дещо затінили її в очах сучасників - а жаль: саме в новелістиці
Винниченко-художник почувався найвільніше. Його здобутки в цьому жанрі істотно збагатили
українську неореалістичну прозу перших двох десятиліть ХХ ст.

В.Винниченку судилося стати літописцем “смутного” часу, коли в Російській імперії відбувалися
селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало 

 

 

 

політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше
вони відбиваються соціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкривав такі
явища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин. Збуджене,
охоплене жаданнямпомсти село; молодь із середовища революційних гуртків; разючі соціальні
контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, так і масової психології. Селянські
“грабіжки” 1902 року, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як і
літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. І.Франко мав підстави
говорити про те, що Винниченко “не знає меж своїй обсервації”: зі сторінок його ранньої прози і
справді поставала ціла панорама українського “низового” життя. Він вів свого читача в солдатську
казарму, на сільський тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих
революційними настроями студентів...

“Біля машини”, “Суд”, “Салдатики!”, “Голота”, “Голод”, “Контрасти”, “Студент”, “На пристані”,
“Темна сила” - це характерні зразки соціально-психологічного оповідання. Проте з часом гостра
соціальна колізія в малій прозі В.Винниченка поступається місцем психологічному завданю
(“Момент”, “Чудний епізод”, “Таємна пригода”, Талісман”, “Олаф Стефензон”,
“Федько-халамидник”, “Кумедія з Костем”, “Терень”, “Раб краси”). Проте новелістична поетика у
В.Винниченка зберігає стабільні прикмети.

Передусім, сюжети його оповідань тримаються на динамічних фабулах, в основі яких історія,
пригода, до того ж - сповнена таємниць, несподіванок, загадок. Перед читачем стрімко 

 

 

 

розгортається каскад подій, які невідомо чим завершаться, і в цій таємниці розв”язки криється
інтрига. Досить часто В.Винниченко веде оповідь до трагічних фіналів (“Салдатики!”, “Студент”,
“Малорос-європеєць”, “Кумедія з Костем”, “Талісман”...). Але якщо навіть розв”язки з “летальним”
результатом і немає, то все одно трагічний відсвіт форсмажорних обставин досить часто падає на
долі його героїв, знаменуючи круті повороти, зміни, метаморфози.

Екстремальні ситуації, в яких опиняються персонажі, -майже неодмінний атрибут Винниченкових
оповідань. Його герої бунтують проти панських кривд, а потім розплачуються - хто брутальною
розправою над собою, хто життям (“Суд”, “Салдатики!”); ризикуючи жєиттям, переходять кордон
(“Момент”); роблять підкоп із тюремної камери (“Талісман"); влаштовують небезпечні ігри під час
льодоходу (“Федько-халамидник”); поширюють перед “носом” у жандармів прокламації по селах
(“Студент”, “Записна книжка”); рятують з палаючого будинку геніальну картину (“Олаф
Стефензон”); підпалюють панську садибу (“Купля”)...

Незвичайні обставини, за яких відбувається дія, стають моментом істини. Винниченко-новеліст
має смак до небуденних, яскравих подій, які висвітлюють злами, несподівані перетворення, що
відбуваються з героями. 

Причому, ці метаморфози - парадоксальні за своєю суттю.

Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає
застраханим і покірним (“Суд”). 

В оповіданні “Салдатики!” з простого й непримітного селянина народжується ватажок. Схожа
метаморфоза відбувається і з

 

 

 

євреєм Пінем, тихим і безпретензійним у звичайних обставинах, і рішучим та винахідливим - у
нестандартній ситуації (“Талісман”).

Сектант-мальованець Кравчук (оповідання “Боротьба”), який ніяк не вписується в жорсткі
стандарти солдатського життя, муштри, несамохіть убиває свого кривдника-командира, а ще через
якийсь час стає ... соціалістом.

Кілька дивовижних перетворень відбувається із селянським гуртом у новелі “Студент”.

Непокірливий сільський поет, який дошкуляє місцевому начальству своїми глузливими “піснями”,
після того, як його спокусили “посадою в розправі”, не витримує випробування владою (хай і
маленькою) і спивається, перетворюючись у самодура (“Терень”).... 

Цей ряд можна продовжувати, але нам важливо зафіксувати закономірність. Неабияка любов
В.Винниченка до “чудних” метаморфоз свідчить, що парадоксальність була фундаментальною
рисою художнього мислення цього письменника. Йому подобалося доводити те, що із звичайного
погляду не підлягає доведенню, руйнувати аксіоми. Несподівані перетворення в новелах прозаїка -
це не сюрреалістичний шок, який не детермінується характерами та обставинами; вони знаходять
цілком реалістичне мотивування, випливаючи з конкретних причин, з тих психологічних
чинників, які не лежать на поверхні.

Причому, В.Винниченка цікавить “чудне” не тільки в індивідуальній, а й у масовій психології. З
цього погляду вельми цікавими є новели “Салдатики!”, “Талісман” і “Студент”, у яких блискуче
розкрито психологію лідерства, а також психо-

 

логію натовпу.За новелами “Салдатики!” й “Талісман” можна студіювати психологічні механізми
народження неформального лідера в нестандартній ситуації. Акцент у них зроблено саме на
парадоксальних виявах людської поведінки в обставинах ризику, небезпеки, кризи, на взаєминах
ватажка і маси (чи групи людей). В.Винниченко посилює ефект тієї метаморфози, яка відбувається
з Явтухом (“Салдатики!”) і Пінем (“Талісман”), згадкою про те, що це були, в одному випадку -
селянин, “якого мало навіть і примічали в селі”; в другому - “найменший, найбідніший,
найслабший” із арештантів, лагідний і несміливий. Але в тому то й річ, що обидва новелістичні
сюжети демонструють диво психологічного перетворення, яке відбувається з Явтухом і Пінем. 

Невідомо, чи був знайомий В.Винниченко зі спостереженнями і висновками французького
вченого Густава Лебона, автора фундаментальної праці “Психологія соціалізму”, яка в 1907 р.
вийшла в перекладі російською мовою, - але в його оповіданнях (до двох згаданих щойно варто
долучити ще “Суд” і “Студент”) психологія натовпу й ватажка відтворена настільки проникливо,
що аналізувати ці твори можна, супроводжуючи аналіз цитатами з Г.Лебона. На висновках
Г.Лебона позначилося, як відомо, студіювання характеру маси часів Великої французької
революції. В радянську пору його праці не популяризувалися, оскільки їх автор був переконаним
противником революції і соціалізму, вважаючи революційні бунти “царством натовпу”, а соціалізм
із його культом колективу - сходинкою вниз.

Винниченко-художник мовби простягував руку психологу Г.Лебону (а заодно і З.Фрейду, автору
праці “Масова психологія і аналіз людського “Я”, значною мірою зіпертої на

 

 

 

висновки французького вченого, але істотно доповнені спостереженнями про високі вияви
“масової душі”, які більше накладаються на практику “соціалістичного будівництва” в СРСР у
1930-ті роки). Він змальовував такі характери і такі ситуації, які виявляли важливі психологічні
закономірності у стосунках особистості і маси. У масі стираються індивідуальні відмінності людей;
ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє під гіпнотичний вплив, стаючи, “як усі”. Маса
- імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не здатна до постійності прагнень і волі. Анонімність
людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання почуття
відповідальності й голосу совісті. Поведінка маси - афектована; у людини натовпу з”являється
відчуття нездоланної сили; інстинкти (“первісні спонуки”, - каже Г.Лебон) оголюються,
домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне...

Це тільки деякі із закономірностей масової психології, відзначені Г.Лебоном.У художньому варіанті
вони продемонстровані і В.Винниченком у новелах “Салдатики!” та “Студент”.

Палає село - і люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому ...студенти (новела
“Студент”, 1907 р.). У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою: все зло -
від студентів. Це вони провокують безпорядки, це вони накликають гнів влади, спричиняють
підпали... Влада стереотипу - величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка як свого
захисника, називали його “голубчиком нашим”, - а як тільки дізналися від стражників, що чоловік
той - студент, блискавично змінили милість на гнів. Красномовна репліка когось із селян: “Де ті
студенти, давай їх 

 

 

сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої і буду гасити мою хату. Давай!”1.

Яка трагічно коротка дистанція між “голубчику наш!” - і “Бий його!”...

І тільки коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає його останнім аргументом, який має
довести: не ворог я!), - тільки тоді настрій селян знову круто міняється Цього разу - гнів змінюється
на милість. Стражників проганяють, але ж студент уже лежить мертвий.

Масі, як уже було скзаано, властиві марновірність і легкозбуджуваність, а це означає, що масова
свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт - відповідно з накинутим
стереотипом - приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість “міфотворчості”, яка
вигідна режимові, - трагічна за своєю суттю.

Кілька разів, змальовуючи трагічну сільську сценку 1905 року, В.Винниченко згадує в ремарках про
“царя природи” - сонце, яке весело сміялося, дивлячись із небесної висоти на спалені хати, людей.
Але - чому сміялося сонце? Очевидно, тому, що стало свідком безглуздя натовпу, який часом не
відає, що творить. Навряд чи В.Винниченко знапв висновки психологів про те, що масова
психологія схильна до афектації, марновірності, мінливості, але як художник він уловив ці
закономірності в самому клекоті життя під час суспільної смути початку століття з її соціальними
катаклізмами, коли маси людські вийшли на вулиці й площі.

Винниченко-новеліст чи не першим в українській літературі 

___________________

1 Винниченко В. Студент// Винниченко В. Краса і сила. - С.469.

 

 

взяв “під мікроскоп” психологію взаємин вождя і маси, - поруч із ним слід назвати хіба що
М.Коцюбинського як автора повісті “Fata morgana”, в якій блискуче здійснено “анатомію” натовпу
(сцени погрому панського маєтку і гуральні, а також розправи селян над своїми ж ватажками).
Якщо колектив піддається “гіпнотичному” навіюванню, резонно запитував З.Фрейд, - то хто той
“гіпнотизер”, який навіює?

В новелі “Салдатики!” проміння авторської уваги зосереджене на Явтухові, про якого можна
сказати, що це - “гіпнотизер мимоволі”. Саме йому судилося у відповідальну хвилину стати
лідером і, зрештою, коли прийдуть покликані паном солдати, загинути. В.Винниченко
проникливо розкриває “механіку” народження ватажка в ситуації, коли настрої села визначають
тривога й нетерпляче очікування “чогось”.Порушено звичний, усталений плин життя. З того
моменту, коли мало не біля кожної хати з”явилися прокламації, люд захвилювався. почав
прислухатися до чуток і сам творити їх. Такого не було ніколи: “скрізь встають мужики на панів і
одбирають собі їхню землю”1.

Йдеться, отже, про найсокровенніше. Про землю, про можливість зажити, нарешті, по-людськи...
Селяни в “Салдатиках!” - це не зовсім та недовговічна маса, про яку писав Г.Лебон. Вона
більш-менш організована. По-перше, її склад, по суті, постійний. По-друге, існують традиції і
звичаї, які об”єднують жителів одного села в певну спільноту. По-третє, всередині себе самої ця
маса диференційована - тут усі знають усіх і кожна група має свою “нішу”.

__________________

1 Винниченко В. Салдатики! //Винниченко В. Раб краси. - С.66. Далі всі цитати з новели
“Салдатики!” подаються за цим виданням. Сторінку вказуємо в тексті.

 

 

 

І ось цей більш-менш організований гурт потребує ватажка. Сільський староста ним уже не є -
з’явився неформальний лідер, і люди швидко це відчули. В.Винниченко кілька разів на перших
сторінках новели повторює одні й ті ж деталі: у Явтуха твердий погляд, ясні очі, тихий, спокійний
голос. Явтух весь час серед людей, його твердо-спокійний голос діє на них заспокійливо. У
нестандартних ситуаціях лідером стає той, хто знає, що треба робити. За розгубленою людиною
не підуть інші. Твердий Явтухів погляд виказує його рішучість і віру, ясні очі - чистоту і відкритість
намірів. Усе це разом складає основу того, що Г.Лебон називав особистим престижем, тобто
загадковою, магічною владою над людьми, яку можуть мати над ними інші люди, ідеї чи дії. Адже
це ніби про Явтуха сказано: “Він (вождь) повинен бути сам захоплений глибокою вірою в ідею,
щоб пробудити цю віру в масі; він повинен мати сильну імпонуючу волю, яку переймає від нього
безвольна маса”. І далі: “вожді стають впливовими завдяки тим ідеям, до яких самі вони
ставляться фанатично”1.

Явтух має оту ”імпонуючу волю”, заряджену вірою і правоту, праведність своїх дій. Автор
оповідання підготував нас до сприйняття крутого повроту в житті героя. Явтух,прочитавши
прокламацію, “дуже замислився”. Вражений, він довго ходив по селу, мовчав. прислухався до
людей, “щось думаючи” напружено і зосереджено. Це теж важливий штрих: ватажком став той, у
кого визріли переконання, хто глибше збагнув ситуацію, хто зумів побачити її в широкому
контексті подій.

_____________________

1 Слова Г.Лебона цит. за вид.: Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого “Я” //Фрейд
З. “Я” и “Оно”.Труды разных лет.- Тбілісі, 1991.- Кн.1.- С.82.

 

 

 

Вельми харакутерним є епізод, коли з ініціативи Явтуха збирається сільський сход і сам він
починає (вперше в житт!) промовляти. Рефреном цієї сквильованої промови є заклик “убити
неправду”. Свідомо чи несвідомо Явтух (сам - людина віруюча) апелює до християнської
свідомості односельців. Просто і переконливо він доводить, що, працюючи на пана, вони самі
творять неправду, гріх, бо порушують заповідь: “У поті лиця їж хліб”. Явтух, отже, пропонує
відібрати в пана те, що ним самим не зароблено, і тим самим звільнити себе від мимовільного
гріха неправди, несправедливості. Селяни слухають, “як зачаровані”, адже, крім усього, їм кажуть
те, що вони хочуть почути. У словах Явтуха вони знаходять украй важливе для них виправдання
своїх наступних дій: виходить, що одібрати панське добро - то Божа справа.

Але не тільки християнська свідомість селян відіграє важливу роль у цій ситуації; не менш
важливим чинником є їх стихійний селянський соціалізм, в основі якого - могутній соціальний
інстинкт: відібрати і поділити чуже1.

Секрет Явтухового успіху як оратора, таким чином, нехитрий. Перед нами той випадок, коли, за
Г.Лебоном, “маса попадає під справді магічну владу слів, які здатні викликати в масовій душі
страшні бурі або ж ті бурі приборкувати”. Виступ Явтуха остаточно утверджує за ним роль
ватажка. 

Кульмінацією ж в оповіданні є протистояння двох мас - селянської і солдатської (пан покликав для
приборкання бунту

____________________

1 На роль цього чинника звертав увагу Макс Вебер, який спеціально досліджував природу і хід
революції 1905 р. в Росії (див.: Weber M. Zur Russischen Revolution von 1905. Schriften und Reden
1905-1912.//Weber M. Gesamtausgabe. Bd.10. Tubingen. - 1988.

 

 

 

військо). Вершина напруження - словесний і моральний поєдинок двох лідерів, в одному випадку
- неформального для селян (Явтуха), в другому - формального для солдатів (офіцера). Стрілятимуть
солдати в людей чи ні? Кого послухають вони - незнайомого їм селянина, який благає їх не брати
гріх на душу і не піднімати руку “на своїх же, на батьків, на братів” (с.с.70-71), чи свого командира?

Моральна перевага - на боці Явтуха та його односельців. Справа ще й у тому, що існує
закономірність: маса стає більш організованою, якщо вона вступає у взаємини з іншими
подібними, але й відмінними водночас, масовими утвореннями, надто ж - якщо вона протидіє їм.
Проти селянського гурту - “сірий тин” солдатів. Статутні вимоги, закріплені у звичці слухатися
командира, зрештою, розбиваються об просту правду, якою обпікає солдатські душі Явтух.
Стріляти в невинних, у своїх - гріх.

Моральна сила селянського ватажка передусім у його правоті. І ще в тому, що він анітрохи не
лукавить: він кладе на свої плечі страшну ношу відповідальності за долю односельців і чесно несе
її аж до свого смертного кінця (розлючений офіцер зарубує Явтуха шаблею, за що тут же
розплачується і власним життям). Це ще одна особливість взаємин лідера і маси, помічена
В.Винниченком: той, хто веде за собою інших, перестає належати собі.

Цей повільний погляд на кілька новелістичних творів В.Винниченка потрібен був, щоб
наголосити на внеску письменника в людинознавчу скарбницю “короткого” жанру.
Психологічний аналіз “масової душі” (З.Фрейд) був малодослідженою сферою і для європейської
прози. Скажімо, 

 

 

 

Е.Золя змалював у “соціалістичному (за його ж визначенням. - В.П.) романі” “Жерміналь” (1885 р.)
стихію шахтарського страйку, яка набирає просто-таки апокаліптичних форм. “Червоний привид
революції” справді викликає “складну реакцію захоплення і страху”1, оскільки він несе сваволю і
руйнування, пробуджуючи дикі інстинкти юрби. Сцена сутички знавіснілого гурту шахтарів із
солдатами нагадує фінал новели В.Винниченка “Салдатики!”, хоча перебіг, перипетії конфлікту
мають і свої відмінності. Але і в Е.Золя є герой, який прагне зупинити кровопролиття, - робітник
Етьєн Лантьє, який очолює страйк. Якщо Явтух у В.Винниченка - це стихійний селянський
ватажок, то Лантьє в Е.Золя - молодий соціаліст, який свідомо культивує в собі вождя мас. І все ж
сам процес народження ватажка, психологічні перипетії і закономірності цього процесу цікавили
Е.Золя менше, ніж драматургія грандіозного соціального конфлікту. Через те він раз у раз
обходиться “скоромовкою” (на зразок: “Тепер уже з Етьєна став справжній ватажок”2). Можливо,
причина тут ще і в двоїстому ставленні автора до цього героя: робітник-соціаліст, який претендує
на роль “апостола істини” і переймається фанатизмом натовпу, виявляється, дуже туманно уявляє
собі, що буде після того, як “червоний привид революції” переможе. Він закликає шахтарів
“зруйнувати увесь державний лад” і повернутися до “первісної комуни”, запровадивши
колективну власність; “нападає на 

____________________

1 Наливайко Д. Вірність життєвій правді// Золя Е. Твори: У 2 т. - К.,1988. - К., 1988. - С.20.

 

2 Золя Е. Жерміналь//Золя Е. Твори: У 2 т. - Т.2. - С.473. Всі цитати з роману “Жерміналь”
подаються за цим виданням. Сторінку вказуємо в тексті.

 

 

 

 

 

шлюб”, обіцяючи “народження сім’ї вільної, рівноправної”, безкоштовну освіту; малює картину
“нового світу”,який уявляється йому як “світодайний храм правди й справедливості, що виросте
на світанку двадцятого століття” (с.524), - але річ у тім, що “нова мрія не набула ще виразних
форм”; “він твердо вірив тільки, що треба перш за все захопити владу в свої руки, а там буде вже
видно” (! - с.484).

Такий Етьєн Лантьє - якого підхоплює і несе стихія юрби, якому подобається мати “певні (як у буржуазії. - В.П.)
життєві вигоди”, який втішається своєю владою і сповнюється “диким шалом” під час “відьмацького шабашу”
(страйку), - не міг однозначно захоплювати Е.Золя. Лише в кінці роману, коли шахтарі зазнають поразки, а
“славнозвісний Інтернаціонал” розвалюють внутрішні чвари й гризня за владу, у Лантьє з”являється думка про те,
що “законні заходи” можуть бути ефективнішими, ніж “хижа ненависть”. Йдеться, отже, в “Жерміналі” про ті
разючі суперечності соціальної революції та її творців, які пізніше хвилюватимуть і В.Винниченка.

Цілком можливо, пишучи свої ранні оповідання, в яких відбилася хисткість суспільних обставин і настроїв мас у
ситуації гострого соціального катаклізму, він і не брав до уваги досвіду “Жерміналю” Е.Золя (на відміну від
М.Коцюбинського, у якого в повісті “Fata morgana” та новелі “Коні не винні” зустрічаються “цитати”, ремінісценції
з роману французького письменника). Але об’єктивно частина творів “малої прози” В.Винниченка стає в ряд із тими
творами світової літератури, в яких художньо досліджується психологія окремої людини і маси людської в момент
великих соціальних потрясінь.

 

 

Поетика новели у В.Винниченка має споріднені риси з мопассанівською. Ю.Данилін, який
спеціально досліджував питання новелістичної майстерності французького прозаїка, відзначав,
зокрема, що серед “малої прози” Г.Мопассана виділяється три типи новели: новела характерів,
лірична новела і новела пригод. Звісно, це - досить умовний поділ. Уже хоч би тому, що перший і
третій типи у Г.Мопассана нерідко зливаються. Вся справа в домінантах: якщо в новелі характерів
акцент робиться не на зовнішній інтризі, а на зіткненні характерів, то в новелі пригод якраз
навпаки - “зовнішня подія є такою важливою за задумом, чи такою незвичайною й драматичною,
що вона виходить на перший план, вимагаючи уваги до всіх перипетій свого розвитку і
ослаблюючи інтерес художника до зображення характерів, а персонажі стають тут уже не рушіями
дії, що відбувається, а часом її пасивним придатком”1.

Роль пригоди, незвичайної події, історії в новелах В.Винниченка. як було сказано, надзвичайно
велика. Як і в Г.Мопассана, інтрига випадку (часом курйозного) в нього забезпечує динаміку
оповіді, дії. Але якщо у Г.Мопассана зустрічається й лірика в прозі, то у В.Винниченка
безфабульних сюжетів практично немає, і це одна з причин популярності його новелістики серед
читачів-сучасників. Випадок, за В.Далем, це пригода, притча, зустріч,все несподіване,
непередбачуване, раптове, мимовільне. Чудне - якщо доповнити цей ряд улюбле-

____________________

1 Данилин Ю. Жизнь и творчество Мопассана. - М., 1968. - С.247.

 

 

 

 

 

 

ним Винниченковим словом.

Як і Мопассан, Винниченко досить часто вводить у свої новели “внутрішнього оповідача”1.
Історія, пригода в такому разі викладається від першої особи. Причому, оповідачі у Винниченка -
це (за незначними винятками) різні іпостасі однієї й тієї ж особи, біографічно й психологічно
близької авторові.

В оповіданнях “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” і “Малорос-єврепеєць” оповідачем виступає
студент, який, шукаючи заробітку, влаштовується суфлером у провінційній театральній трупі;
репетитором у пана... Ще частіше оповідь ведеться від імені молодого революціонера (“Боротьба”,
“Терень”, “Зіна”, “Момент”, “Купля”). Здається, В.Винниченко задумував навіть новелістичний
цикл, об”єднаний спільною назвою “Із оповідань тюремної Шехерезади”, - за три з половиною
роки тюремного ув”язнення (а це значно більше, ніж тисяча й одна ніч) йому, напевно ж, довелося
переслухати чимало бувальщин, які траплялися з революціонерами та іншим тюремним людом.
Інколи такі бувальщини, ставши новелістичними сюжетами, набували притчевого характеру
(“Рабині справжнього”, “Чудний епізод”). Ще одна іпостась усе того ж оповідача, який є
авторським alter ego, його “маскою”, - емігрант з України, молодий скульптор, який потрапляє в
коло паризьких художників (“Олаф Стефензон”).

Але є у В.Винниченка й такі новели, де “внутрішній оповідач” - цілком самостійний персонаж; він
- не просто свідок чи мимовільний учасник історії, функція якого тільки й зводиться

до того, щоб розповісти її; саме він і є центральною постаттю 

____________________

1 Данилин Ю. Жизнь и творчество Мопассана. - С.233.

 

 

твору. Саме його психологію автор бере “під мікроскоп”. Особливо характерними в цьому плані є
новели “Дрібниця (Моє останнє слово)” і ”Таємність”: їх персонажі - ніби-революціонери, які
оповідають випадки, історії, учасниками яких є вони самі. 

Але випадок рідко цікавить В.Винниченка сам по собі (як, наприклад, у новелі “Записна книжка”).
Він є тим прожектором, який висвітлює в характерах героїв щось новел, інколи - принципово
нове. І не просто висвітлює, а й провокує метаморфозу. Якась незвичайна ситуація, що
складається раптово, може круто змінити уявлення про людину, або ж істотно доповнити його.
Саме так відбувається в новелах “Боротьба”,“Салдатики!”, “Талісман”, “Федько-халамидник” (і в
нших творах) з багатьма героями. В тім числі і з тими, які є персонажами новел, в основі сюжету
яких - курйоз.

Новела курйозів - вона теж зустрічається в доробку В.Винниченка (“Уміркований” та “щирий”,
“Малорос-європеєць”, “Записна книжка”). Щоправда, В.Винниченко не так і часто відгукувався на пропозиції
видавця газети “Рада” Є.Чикаленка подавати для друку “анекдотичні оповідання на кшталт чеховських
“анекдотів”, хоча той і наполягав, посилаючись на успіх подібних творів у читачів. “Коли матимете час й охоту, то
частіше давайте такі оповідання, як “Записна книжка”, - писав Є.Чикаленко В.Винниченкові у Женеву 22 квітня
1909 року. - Се оповідання зовсім газетне. Правда, слави Вам од таких оповідань не прибуде, бо вони фейлетонного
характеру, як і “Щирий та Поміркований”, а публіка їх читає залюбкми і хвалить. Взагалі, публіка страшенно любить
читати анекдотичні оповідання на кшталт чеховських “анекдотів”1.

____________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823.- Опис 1. - Справа 35.

 

Оповідання “Записна книжка”, “Малорос-європеєць”, “Уміркований” та “Щирий” Є.Чикаленко
вважав “анекдотами”, “фейлетонами”. І справді, в них багато є від анекдоту -“короткого усного
оповідання з дотепною кінцівкою”1. І хоч Леся Українка вважала, що “гумор не особливо
притаманний натурі п.Винниченка” (додаючи, втім, що “талант допомагає йому впоратися і з
чужими його вдачі прийомами творчості”2), - все ж, В.Винниченко довів своє вміння помічати в
житті й відтворювати в слові комічні сторони дійсності. З найбільшим ефектом ця його якість
виявилася у змалюванні різних ликів малоросійства3.

І “малорос-європеєць” пан Коростенко, і Уміркований, і Щирий - все це діти “малоросійської”
України, які не можуть позбутися такого її рудимента, як комплекс неповноцінності. Явно чи
приховано він виявляється в усіх трьох випадках, але кожного разу - по-різному: в одного - через
пиху, в другого - через страх, у третього - через бунт. Коростенкова пиха маскує його готовність
до холуйства й мімікрії. Полохливість Уміркованого виказує в ньому майже цілковиту
атрофованість національної свідомості, яка ледве жевріє під брилами покори і страху.
Екстравагантний же бунт Недоторканого є виявом важкого - мученого й каліченого - постання
українця в учорашньому малоросові, постання незграбного, викличного, смішного...

_______________________

1 Словарь литературоведческих терминов. - М., 1974. - С.17.

2 Українка Леся(Винниченко) //Винниченко В.Раб краси. - С.360.

3 Детальніше про це див.: Панченко В. Рання проза Володимира Винниченка (1902 1907 рр.).
Стаття третя//Дивослово. - 1997.- №8.

 

 

 

Змальовуючи цей курйозний типаж, В.Винниченко дотепно використав можливості анекдотичної
форми, фарсу, буффонади. В його оповіданнях явлено колоритні типи-маски, що - як виявилося -
належать не лише початкові ХХ століття.

Цікаво, що “малорос-європеєць” Коростенко, цей пустомолот, фразер, у словах якого проглядає
щось блазенське, на диво схожий на ... Степана Трохимовича Верховенського з “Бісів”
Ф.Достоєвського. Їхній “ліберальний“ спів не такий уже й безневинний. Оповідання
В.Винниченка завершується трагедією: Коростенко, прийнявши весільну перезву за селянську
демонстрацію “з флагами”, розстрілює ні в чому не винних людей (ось приклад, коли випадок
провокує несподівану метаморфозу, що відбувається з персонажем, відкриваючи його справжню, а
не вдавану суть!). У страху очі великі - переляк змушує пана Коростенка забути про власну маску.

Усе це дуже нагадує поведінку Верховенського-старшого, який, дізнавшись, що в сусідньому селі
“произошло некоторое недоразумение”, тобто - що почалися якісь селянські хвилювання, “до того
разволновался, что даже и нас напугал. Он кричал в клубе, что войска надо больше, чтобы
призвали из другого уезда по телеграфу; бегал к губернатору и уверял, что 

он тут ни при чем...” - і далі в тому ж дусі.

Звісно, між Степаном Верховенським, який зараховує себе до російських “західників” зразка
1840-хроків, і українським панком Коростенком, забаламученим хвилею ліберальних настроїв
1905-1906 років, чималенька дистанція. Але й про того, й про того можна сказати: людина, яка
придумала себе.

У чому причина збігів і паралелей? Лише в подібності самого 

 

 

 

типажу, в чинниках об”єктивного характеру, пов”язаних із особливостями природи імітаторства,
яке експлуатує певні ідеї часу, використовуючи їх як модну одіж? Чи, може, справа, в тому, що
саме тоді, коли писалося оповідання “Малорос-європеєць”, В.Винниченко перебував у “силовому
полі” Ф.Достоєвського, про що свідчать і його листи, і його драми та романи 1907-1914 років?

Як би там не було, а “клясичний типаж периферії українського національно-визвольного процесу”,
“сатиричні, інколи дружньо-гумористичні образи, що надають процесові життєвої повноти й
реальності”, справді є важливим внеском В.Винниченка в українську літературу1.

М.Зеров вважав, що в другому періоді творчості (1907-1920 рр.) В.Винниченко віддавав перевагу
“імпресіоністичній новелі”2. З цим твердженням погодитися нелегко. В.Агеєва, яка спеціально
досліджувала українську імпресіоністичну прозу, доводить, що імпресіоністи, зосереджуючись “на
конкретних феноменах”, “ігнорували проблеми причинності, соціальної, біологічної, генетичної
обумовленості”. Для імпресіонізму цікавою є “мить, а не тяглість”, тому тут легко приймалася
техніка “потоку свідомості”. Довіра до конкретного сприйняття й абстрагування від попередніх
знань означали, що чуттєве враження від реальності виявлялося важливішим за саму реальність.
Світ поставав святковим і барвистим, оскільки йому, побаченому “заново”, мовби поверталася
первоздан-

________________________

1 Костюк Г. Світ Винниченкових образів та ідей//Українське слово. - К., 1994. - Кн.1. - С.389.

 

2 Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т.2. -С.440.

 

 

 

 

ність1.

Чи є все це у прозі (зокрема - в новелістиці) В.Винниченка? Чи і в його новелах автор відходить на
другий план, втрачаючи роль “морального судді”, а випадкове, індивідуально неповторне стає
таким же повноправним компонентом художньої системи, як і соціальне, масове? Чи й у
Винниченка “роль сюжету дуже послаблена”, а перевага віддана настрою, а “логічний зв”язок між
окремими картитнами, епізодами іноді зовсім не простежується”2?

Думаю, що ні.

Чи і у В.Винниченка, як у імпресіоністів, поведінка, характер, душевний стан героїв не обумовлені
соціальними, біографічними чи якимись іншими чинниками? Чи й тут відтворюється “приватний
час окремого героя”, лише пунктирно пов”язаний з “великою історією”? 

Ні. Реалістичне начало у Винниченка-новеліста домінує, в т.ч. і в другому періоді творчості. Що ж
до імпресіонізму, то його елементи в “малій прозі” В.Винниченка виявилися, можливо. в тому, що
В.Фащенко називає штриховою стилістикою (детальний опис поступається мозаїці
психологічних деталей, штрихів, які разом створюють цілісну картину)3. Зображальне,
об”єктивне, життєподібне, відтворювальне начало визначає стиль новелістики В.Винниченка,
домінуючи над виражальним, суб”єктивним. умовним, перетворювальним.

_____________________

1 Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. - С.154.

2 Там само. - С.156.

3 Фащенко В. Із студій про новелу. - К., 1971. - С.С.115-117.

 

 

 

Лише в деяких творах з”являється “символістика”: написання абстрактних понять з великої літери,
деяка “позачасовість” обставин, притчевість, образна багатозначність. У цьому сенсі прикметними
є новели “Дим”, “рабині справжнього”, “Таємна пригода”, “Момент” та деякі інші. Не виключено,
що саме вони давали певні підстави М.Зерову говорити про поворот В.Винниченка до
“імпресіоністичної новели”, що підтверджує загальну тезу про дифузію, взаємопроникнення стилів
в українській літературі на початку ХХ століття, а також перехідні явища в ній.

5.

“Старе” й “нове” складно переплітаються і в драматургії В.Винниченка. На думку Л.Мороз, “за
багатьма зовнішніми ознаками п”єси В.Винниченка видаються ближчими не так до української
класичної традиції, як до західноєвропейської так званої нової драми”1.Дослідниця знайшла
чимало аргументів, щоб довести спорідненість драматургії В.Винниченка з “новою драмою”, та й у
нашому дослідженні йшлося про зв”язок низки творів українського письменника з драмами
Г.Ібсена. Л.Мороз довела, що Винниченку не чужим був і досвід символізму, й експресіонізму, і
натуралізму. Полемічною є лише її теза про домінанти (“не так до української..., як до
західноєвропейської...”). Зв”язок із українською класичною традицією лише констатується, але не
увиразнюється. А він, безперечно, був і то досить очевидний.

___________________

1 Мороз Л. Драматургія Володимира Винниченка: мистецьке експериментаторство на тлі “нової
драми” кінця ХІХ - початку ХХ століть. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук. - К., 1997. - С.3.

 

 

 

Зупинюся лише на одній лінії цього зв”язку - на елементах мелодрами в ряді п”єс В.Винниченка.

Мелодрама, як відомо, відзначається перебільшеною емоційністю, гострою інтригою,
тенденційною моралізацією. Установка на яскраву видовищність, використання з цією метою
складних декорацій і сценічних ефектів мали на метів сильний емоційний вплив на глядача
(читача), часом навіть ціною вмотивованості сюжетних поворотів, вчинків героїв,
правдоподібності обставин. Розчулення, обурення, жалість, гнів - все це можливі складники того
емоційного потрясіння, на яке була розрахована мелодрама.

У п”єсах В.Винниченка фатальній грі пристрастей відведено чимало місця. У ранній молодості він,
пародіюючи “малоросійську драму”, кепкував над провінційною гаркун-задунайщиною і навіть
висміяв “типове” сценічне дійство із штучними афектаціями, “страшними позами”, надсадним
реготом виконавців ролей. “Люте серце, або Чотири смерті разом”, - так називається “вистава“
антрепреньора Гаркуна-Задунайського, судячи з усього - низькопробна мелодрама, у фіналі якої
герой “з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля Марусі”.

І пізніше, у п”єсі “Молода кров” та “Співочі товариства” В.Винниченко теж пародіюватиме
штампи (зокрема, поширений сюжет про нещасливу любов бідної дівчини до панича). Проте ми
вже знаємо, що Винниченкова латентна критика не означала, що у власній творчій практиці сам
він цілком поривав з традицією, навіть тією. яку висміював. Ось і мелодраматизм виявився не
таким уже й зайвим у драматургії письменника. Достатньо звернути увагу на велику кількість
самогубств (і загалом смертей) у фіналах його п”єс.

 

 

 

Шукає і знаходить смерть революціонерка Маруся, яка перед тим з “ідейних” причин спотворила
свою вроду, обливши собі обличчя кислотою, а потім пересвідчилася, що її самопожертва була
марною (“Базар”).

Випиває ціаністий калій Наталя Павлівна, яка не мє інших доказів своєї любові (“Брехня”).

Випиває отруту і Родіон Лобкович із “Пригвождених”.

Накладають на себе руки Софія Сліпченко з її мимовільним гріхом перед родиною й Україною
(“Між двох сил”) і революціонерка Марія Ляшківська, яка випиває отруту, програвши “дуель”
жандарму Сталинському (“Гріх”).

У п”єсі “Memento”, як ми вже знаємо, гине дитина, яка не потрібна “чесному із собою” батькові.

А безконечні “дикі” й “скажені” екзальтації персонажів у п”єсах “Дизгармонія” та “Щаблі життя”? А
часте розігрування мотиву дитини, яка виявляється іграшкою в руках дорослих (деякі сюжетні ходи
у п”єсах “Memento”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Натусь”, “Закон” випереджали відповідні
прийоми, що пізніше експлуатуватимуться в телевізійних “мильних операх” латиноамериканського
походження). А сцени, в яких прислужник жандармського полковника Сталинського Ніздря
підслуховує розмови революціонерів, сховавшись у шафі (“Гріх”)? А “розправа” Чорної Пантери
над картиною чоловіка, яку вона розтинає ножем, щоб позбутися мистецького твору, що є
“суперником” її дитини?

Ні, опора ні “українську класичну традицію” у Винниченка-драматурга була очевидною, і справа
не лише в мелодраматичних елементах. Можливо, це той випадок, коли свідома установка
(“дайош психологічну Європу!”, як сказав би 

 

 

 

М.Хвильовий) доповнювалася мимовільним урахуванням досвіду М.Кропивницького,
М.Старицького, І.Карпенка-Карого, - попри всі полемічні ескапади В.Винниченка?

Знову, отже, перехід, знову - проблема “кінців і початків”, яку, між іншим, відчували й сучасники
В.Винниченка. Наприклад, М.Сріблянський, який уже в 1909 р. писав, що В.Винниченко
“...становив собою межу (підкреслення моє. - В.П.) між двома окресами нашого письменства -
“старим” натуралістично-побутовим малюванням громадян різних станів, кольорів, запахів і
новим періодом аналітичного розгляду душі окремої людини”1.

Реалізм прози й драматургії В.Винниченка мав риси маргінальності (порубіжності); збагачений
новими художніми течіями, він поставав в оновленій, власне - неореалістичній якості.

6. 

 

Натуралізм. Неоромантизм. Модернізм. “Щоб зрозуміти дореволюційні драми й романи Винниченка, треба
придивитися до натуралізму”, - прийшла до висновку Р.Багрій, досліджуючи проблеми “сексу і подружжя” в романі
“Записки кирпатого Мефістофеля” 2. Висновок цей зовсім не безпідставний - є кілька вагомих
аргументів на його користь.

1. Натуралізм, як відомо, передбачав застосуванння принципів наукового підходу до феномена людини. Е.Золя 

__________________

1 Сріблянський М. На великім шляху. //Українська хата. - 1910. - №1. - С.51.

2 Багрій Р. “Записки кирпатого Мефістофеля”, або Секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. -
1990. - №11. - С.167.

 

 

 

прагнув поставити літературну творчість на наукову основу, використавши здобутки у поясненні
природи людини. “У художника та ж відправна точка, що й у вченого, - наголошував автор
“Ругон-Маккарів”, - він дивиться на натуру, в нього є своя апріорна ідея, і він працює згідно з нею.
Він не буде схожий на вченого тільки в тому разі, якщо, втілюючи свою апріорну ідею, не
перевіряє шляхом спостереження й експерименту, чи правильна вона”1.

Слово “експеримент” тут особливо характерне. Одній із своїх статей Е.Золя, між іншим, дав назву
“Експериментальний роман”, наполягаючи, як бачимо, на цьому понятті. А Д.Гусар-Струк
розвідку про творчість В.Винниченка назвав “Винниченкова моральна лабораторія” - мовбим
відсилаючи нашу пам”ять до Е.Золя. І справді: задумуючи той чи той твір, український
письменник нерідко брався за дослідження, перевірку шляхом експерименту певної ідеї.
З”ясовуючи риси психологічного портрета В.Винниченка, я вже відзначав його звичку
опрацьовувати спеціальну наукову літературу, яка пояснювала природу людини (праці з
психології, фізіології). Його підхід до творчості вельми схожий на науковий метод роботи.
Д.Гусар-Струк не випадково звернув увагу на один із характерних автокоментарів В.Винниченка з
приводу “Щаблів життя”: “...я взяв неіснуючу людину, окремі риси якої я зустрічав у живих людей,
ввів її в коло своїх почуттів та думок і змусив увійти з сими висновками в реальне, дійсне життя. Я
написав п”єсу “Щаблі життя”, де описав ті наслідки приложення 

____________________

1 Золя Э. Собр. соч.: В 26 т. - М., 1966. - Т.24. - С.С.277-278.

 

 

 

 

сих висновків до оточуючого життя, які я почасти пережив сам і 

які з логічною необхідністю витікали зі стану речей”1.

Ці слова про “неіснуючу людину”, яка ставиться автором у задані умови з метою з”ясування
наслідків експерименту, дуже добре демонструють творчу методу В.Винниченка. Коли він брався
у листах пояснювати свої задуми, то ці пояснення виявлялися схожими на наукові трактати. 

Ось як коментував письменник ідею свого роману “По-свій”: “У сучасному суспільстві,
розділеному на класи з різними і ворожими інтересами, не може бути єдиної моралі.Справжня
мораль, яка керує вчинками людей, - це інстинкти людини, що діють у тому чи іншому
середовищі. Один і той же інстинкт може дати різні результати залежно від того, в яке коло
інтересів потрапить.

Одними з головних інстинктів є - інстинкт суспільності (“общественности”) та інстинкт сімейний.

Боюсь, що я неясно висловився. Мораль - це інстинкт + групові інтереси. Тому любов до своїх
дітей, наприклад, може змусити одного бути героєм, іншого - негідником. Причому, і геройство і
підлість відносні і є такими з точки зору однієї групи, а не іншої...”1.

Художник ставив перед собою завдання, вельми схожі на цілі вченого. Його цікавила роль
інстинктів - і він влаштовував своїм героям випробуванння, ставлячи їх у певні ситуації, щоб
прийти до пізнання закономірностей (варто ще раз пригадати Винниченків запис у щоденнику
про його бажання виявити 

__________________

1 З листа В.Винниченка до В.Миролюбова від 18 серпня 1913 р. Листи В.Винниченка до цього
петербурзького видавця розшукані О.Дуном і підготовлені до друку в ж. “Слово і час”.

 

 

 

закономірності появи нещасливих шлюбів). Його мучило питання про мету і засоби - і він
експериментував, перебираючи різні варіанти розв”язання цієї проблеми...

Можна погодитися з Д.Гусар-Струком, який добре показав механізми Винниченкових дослідів:
“Винниченко не проповідував ні скрайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальности, ні
проституції, ні брехні, ні вільної любові, ні звіриного віддання хоті. Радше він старався перевірити,
чи ідеї. які в теорії звучать прекрасно, здійснений. і які з них виринають наслідки. Якби він жив
сьогодні, він напевно проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як
родження дітей в пробірці, чи штучне запліднення, чи материнство за допомогою
матері-сурогата”2.

Висновок Д.Гусар-Струка варто хіба що доповнити твердженням про те, що перевірка ідей у
В.Винниченка. як правило, завершується негативним результатом: вони (ідеї) не витримують
випробування реальним життям, яке завжди 

виявляється багатшим за схему, непередбачуванішим, стихійнішим і, зрештою, привабливішим.

Втім, тут важливо наголосити саме на спорідненості Винниченкової художньої лабораторії з
лабораторіями фізиків, біологів чи хіміків. Такому, як у В.Винниченка, підходові до творчості,
напевно, аплодував би Е.Золя.

2.Натуралізм великого значення надавав біологічним началам людської поведінки. “Людина для
Золя передусім біологічна 

_________________________

1 Гусар-Струк Д. Винниченкова моральна лябораторія. - С.С.378-379.

 

2 Там само. - С.384.

 

 

 

 

істота”, - зауважував з цього приводу О.Анікст, додаючи, проте, що французький романіст брав до
уваги й фактор середовища1. І все ж: натуралізм не був би натуралізмом без акценту на
фізіологічних чинниках, зокрема - без дослідження впливу спадковості на характер людини.

А хіба немає у В.Винниченка такого ж інтересу до “мохноногих” біологічних програм, гри
інстинктів і пристрастей? Все, що досі було сказано про його драми “Чорна Пантера і Білий
Ведмідь”, “Пригвождені”, “Мохноноге”, роман “По-свій”, свідчиь на користь саме такого висновку.
Судячи з усього, натуралістичні тенденції з”явилися у В.Винниченка через “посередництво”
Г.Ібсена, чия творчість кінця 1870-1880-х років змушувала його сучасників сприймати її як явище
натуралізму в мистецтві.

3. Натуралізм, крім усього, означає відверте (без “прикриття”) зображення фізіологічних аспектів
людського життя. В цьому зв”язку варто нагадати, що деякі деталі і сцени в новелах “Рабині
справжнього”, “Чудний епізод”, у п”єсі “Щаблі життя” Є.Чикаленко називавб порнографічними
(І.Нечуй-Левицький узагалі зараховував В.Винниченка до “еротоманів”). Варто згадати й той факт,
що збірник “Земля” з романом “Чесність з собою” було конфісковано, а видавців притягнуто до
судової відповідальності: цензура знайшла в цьому творі українського автора не тільки “одобрение
терроризма и восстановление одной частьи населения против другой”, а й “безнравственность”
(тобто - “порнографію”, як вона уявлялася в ті часи невідомим творцям статті 1001 кримінального
кодексу

______________________

1 Аникст А. Теория драмы на Западе во второй половине ХІХ века. - М., 1988. - С.166.

 

 

 

 

нального кодексу Росії)...

Щодо “порнографії”, то такі присуди видаються тепер перебільшеними (вони можуть бути цікаві
для з”ясування динаміки моральних уявлень в одному й тому ж суспільстві протягом певного
історичного часу). А ось наявність у В.Винниченка натуралістичних описів сумніві не викликає.
На підтвердження можна навести приклади зі сценою пологів у новелі “Баришенька”, деякі
одкровення героя новели “Дрібниця (Моє останнє слово)”...

Отже, і в цьому сенсі данина натуралізмові сплачувалася В.Винниченком...

Менш вловимий зв”язок його творчості з неоромантизмом, хоча саме на ньому (цьому зв”язку)
наприкінці 1905 року робила акцент Леся Українка у статті про прозу молодого В.Винниченка.
Оповідання “Голота”, вважала вона, нагадує “Ткачів” Г.Гауптмана, “драматурга ново-романтика,
який пройшов крізь горнило і романтизму, й натуралізму”: “Для п.Винниченка, як і для Гауптмана,
людина натовпу вже не бутафорська приналежність, як це було в старих романтиків, не манекен
для примірювання костюмів, зшитих з “людських документів”, як це було в натуралістів, ні, в них
“людина натовпу” - л ю д и н а в повному розумінні слова: але вона не виділена з натовпу, ...
вона, навпаки. залишена в своєму середовищі і разом з ним висунута на перший план так близько,
що й середовище перестало вже здаватися фоном, розділившись на рівноцінні, але нерівнозначні
постаті”1.

Неоромантики розчленували натовп, оскільки він цікавив їх 

___________________

1 Українка Леся.(Винниченко) //Винниченко В.Раб краси. - С.363.

 

 

 

не як безлика маса, а як “зібрання певних особистостей”.Гасло неоромантиків - “кожна особистість
суверенна”. Ось і в “Голоті” Леся Українка побачила реалізацію саме такої настанови.

Точки дотику з неоромантизмом з”являлися у В.Винниченка і згодом. наприклад - у новелі
“Момент”, де різко протиставлено поезію і прозу людського життя, де досконалий, гармонійний
світ природи відтінює недосконалість світу людського.

На думку В.Агеєвої, “неоромантичні мотиви виразно звучать у поезії Лесі Українки, прозі
О.Кобилянської. М.Яцкова, пізнього М.Коцюбинського, в драматургії Лесі Українки,
В.Винниченка, О.Олеся”1.Констатуючи наявність сильної романтичної традиції в українській
культурі, дослідниця цілком логічно пов”язує відродження цієї традиції на початку ХХ століття із
загальним національно-культурним піднесенням тієї пори, внаслідок чого “неоромантичний культ
“краси і сили”, уславлення діяльного, сильного героя-бунтаря, часто героя-надлюдини, піднесеної
над сірою буденщиною, неприйняття старого рабського світу й віра в можливість становлення
світу нового, побудованого за законами гармонії й краси, як ніколи, відповідали духові часу”2.

Винниченків “герой-бунтар”, як ми вже мали змогу переконатися, виглядав досить специфічно на
тлі інших персонажів української неоромантичної прози й драматургії (в силу несподіваного
поєднання “соціалізму” “ніцшеанства”), але все ж він і справді несе в собі виклик дійсності. Інша
річ, що його “моделі” дійсності більш досконалої - химерні і кручені; об”єктивно вони навіть здатні
породити сумнів у привабливості

_____________________

1 Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. - С.С. 12-13.

2 Там само. - С.13.

 

 

Мрії, до якої пориваються бунтарі Винниченка з їхніми вельми ризикованими “експериментами”.
Проте можна погодитися з думкою, що навіть і на таких героях В.Винниченка, на цих його
“соціалістах-ніцшеанцях”, які шукають нових істин, лежить відсвіт романтичної традиції,
пов”язаної із пошуком шляхів подолання розриву між мрією і дійсністю, із тугою за красою.

На думку Л.Мороз, у творах (драмах) В.Винниченка є й “інгредієнти поетики символізму”. При
цьому, дослідниця наголошує на тому, що “йдеться не про символізм чи експресіонізм як
більш-менш цілісний напрям, а про наявність притаманних їм мистецьких прийомів”1. Власне,
вона розвиває думку М.Вороного про “драму живих символів”, яку той ще 1911 року
обгрунтовував у кількох своїх статтях.

“Живі символи” М.Вороний знаходив у новій (чи неореалістичній) драмі, представленій іменами
Г.Ібсена (в другім періоді його творчості), Пшибишевського, Виспянського, Гауптмана, Чехова,
Винниченка. Інтрига, зовнішні обставини, побутові ознаки в ній, писав М.Вороний, відсуваються
на другий план; на першому ж постає “страшливий образ кривавого бойовища ва душі людини”2.
На зміну затяжним монологам - як “ненатуральній і мало вдячній формі для інтерпретації
внутрішніх переживань” - прийшов живий символ. Виймаючи з душі дієвої особи все те, що
складає трагедію її життя, автор утворює нову постать,утворює проект внутрішньої

_________________________

1 Мороз Л. Драматургія Володимира Винниченка: ідейно-мистецьке експериментаторство на тлі
“нової драми” кінця ХІХ - початку ХХ століть. Автореферат дисертації на здобуття наукового
ступеня доктора філологічних наук. - К., 1997. - С.21.

 

2 Вороний М. Твори. - К., 1989. - С.409.

 

 

 

 

 

боротьби і конфлікту, - і вже має дві сильні постаті, що раз у раз впливають одна на одну. Ця друга
постать, будучи символом, є разом і реальністю, є приятелем чи другом, невідомою і укритою на
дні душі силою, що уявляється нам в мріях-снах, уяві й пречуттях або ж страшним гостем, що
загніздився в серці людини; ця постать , з вигляду реальна, в істоті символічна, не повинна
тратить враження т а є м н и ч о с т і або якогось скритого і глибокого значення...”1. Як приклади
“живих символів” М.Вороний називає кількох персонажів із “Золотого руна”
С.Пшибишевського,”Весілля” С.Виспянського, “Жінки з моря” Г.Ібсена, “Самотніх” Г.Гауптмана, а
також - Івана Стратоновича й Сніжинку з драм В.Винниченка “Брехня” та “Чорна Пантера і Білий
Ведмідь”.

“Утворюючи постать Івана Стратоновича, автор мав на увазі другу половину душі Наталі
Павлівни, ... хитання її совісті, той моральний закон, що незалежно від волі людини має над нею
свою безумовну силу, - стверджував М.Вороний. - ... Внутрішню боротьбу Наталі Павлівни
(автор) виніс з її душі на білий світ, втіливши в двох образах - її самої і Івана Стратоновича, що
дало можливість виявити найбільші глибини психології героїні. Це є новий метод в техніці
сучасної психологічної драми”1.

Аналогічною є роль Сніжинки, - вона є “символом самоцільного мистецтва в душі художника”.
Якщо Іван Стратонович - друге “Я” Наталі Павлівни, то Сніжинка - alter ego художника Корнія
Каневича, уособлення тієї внітрішньої 

___________________

1 Вороний М. Твори. - С.419.

 

 

 

 

 

сили, яка вимагає від нього цілковитого підпорядкування всього себе - мистецтву.

Аргументи М.Вороного - достатньо переконливі, особливо ті, які стосуються літературного ряду
типологічних ознак “живих символів” у різних авторів. Але варто пам”ятати і про те, що “живі
символи” - лукаві образи. Це настільки ж символи, наскільки й реальні особи (реалістичні
персонажі) в творах, і саме в цій їхній двоплановості і ховається лукавство...

Підсумовуючи, можна стверджувати, що В.Винниченко був завзятим противником ідеології
модернізму (про це свідчить його стаття “Спостереження непрофесіонала”), проте повз художні здобутки
модернізму він усе ж не пройшов. Налаштований на нове, він переплавлював у своїй лабораторії “інгредієнти” різних
стилів і течій. Теорії - теоріями, а в творчій практиці В.Винниченка відбувалося те, про що з азартом говорив його
Олаф Стефензон, художник, персонаж однойменної новели: “Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу,
найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм,натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити
людину, давайте все сюди!”1.

Спроба маніфестування Винниченком естетичних поглядів, пов”язаних з ідеєю “марксистської
літератури”, була його химерним (хоч і закономірним, симптоматичним з огляду на тенденції доби
та особливості світогляду письменника), утопічним проектом. В основі його - принцип
партійності 

_______________________

1 Винниченко В. Краса і сила. - К., 1994. - С.628.

 

 

 

 

 

літератури, по суті - прообраз літератури “соціалістичного реалізму”. Але, на щастя,
Винниченко-художник не особливо дослухався до власних естетичних доктрин: стихія таланту
веліла йому дотримуватися не стільки принципу партійності, скільки принципу... Олафа
Стефензона.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

1. Творчість В.Винниченка 1902-1920 рр. була реальним підтвердженням того, що процес
“інтернаціоналізації літературних уподобань та інтересів”, який на рубежі ХІХ і ХХ ст.ст. став
прикметою культурного життя в Європі, захопив і українську культуру. Представник молодшой
генерації українськиї письмеників, В.Винниченко був перейнятий ідеєєю бунту проти віджилих
художніх форм, проти “українофільської” традиції в прозі і драматургії. Проте в складній “боротьбі
генерацій”, зокрема - у протистоянні народників і модерністів місце його було вельми
специфічним. В.Винниченко друкувався і в “Раді”, і в “Літературно-науковому віснику”, і в
“Українській хаті” (виданнях, які стояли на протилежних естетичних позиціях). Його творча
постать не вписувалася в рамки якогось одного напряму. З народниками його
зближувалоооооооооооооооо ставлення до літератури як до певної суспільної сили (чимало творів
письменника, особливо ранніх, друкувалися навіть як видання Революційної Української Партії); з
модерністами - бажання розбивати “українофільське капище”, формувати нове обличчя української
літератури, використовуючи досвід західноєвропейської літератури.

2. Стиль бунту В.Винниченка значною мірою визначався рисами його психологічного портрета.
Це був порушник правил, infant terrible українського письменства, вічнозаряджений духом
противенства, боротьби, екстравагантного виклику. Винятково суперечлива натура.
В.Винниченко був людиною політично 

 

 

 

заангажованою, лідером української соціал-демократії перших двох десятиліть ХХ віку.
Соціалістична доктрина у поєднанні з національною ідеєю в його світогляді відігравали важливу
роль, визначаючи ідеали, переконання й ціннісні орієнтації письменника. Гостре прагнення “стати
нарівні з передовими націями” змушувало рівнятися на кращі зразки світової (передусім -
західноєвропейської) літератури. Саме з ними й пов”язувалися його ціннісні орієнтації.

3. Проте в пору літературного дебюту (юнацька поема “Повія”, ранні оповідання) В.Винниченко
відчував значну творчу залежність не від західноєвропейської,а від української літературної традиції
(Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний). Виникала навіть суперечність: з одного боку,
відчутний був “тиск” традиції, пов”язаної з іменами попередників, з другого ж - молодому
письменнику хотілося вийти з її силового поля, полемізуючи з віджилими,
“гаркун-задунайськими” формами в рамках цієї традиції. Звідси - спроби “латентної” критики в
оповіданнях “Народний діяч”, “Сила і краса”, “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, спрямованої
проти штампів і шаблонів “малоросійської драми” та прози І.Нечуя-Левицького.

4.Ранні оповідання В.Винниченка давали підстави називати його “українським Горьким”.
По-перше, молодого українського письменника, як і М.Горького, приваблював світ “колишніх
людей” (босяків, злодіїв, повій), які виламалися з суспільства та пануючих у ньому моральних
уявлень. По-друге, В.Винниченко, як це помітив ще І.Франко, показує цей світ ізсередини, не
моралізуючи й не осуджуючи нікого. У такому нестандартному підході до традиційної моралі був
певний 

 

 

 

виклик. Власне, це був початок його затяжної боротьби зі “старою” мораллю заради “нової”.
Нерозкаяні - і щасливі! - грішники, яких не мучить совість, - цей тип у В.Винниченка споріднений
з типом “босяків” у М.Горького. При цьому важливою є та апологія сили, що прозвучала вже в
першому друкованому оповіданні В.Винниченка (“Сила і краса”),поетизація неприборкуваної
стихії життя з його пристрастями й природною “гріховністю”. Вже в ранніх творах письменника
зустрілася думка про умовність усіляких моральних табу, і саме з неї починалися Винниченкові
парадокси, часом вельми ризиковані.

5. Інтенсивність генетичних зв”язків творчості В.Винниченка із західноєвропейською літературою
підтверджується тим, що письменник нерідко вдавався до запозичень. Історія одного з таких
запозичень наочно демонструє як механізми трансформації В.Винниченком відомого сюжету, так і
наскрізні мотиви у його творчості .

Використавши у драмі “Memento” (1908 р.) кочовий сюжет, який наприкінці ХІХ ст. став
популярним завдяки Г.Мопассану та Г.д”Аннунціо (батько, або людина, яка мимоволі опинилася
в ролі “батька”, убиває власну - небажану! - дитину), В.Винниченко згодом повертався до нього
ще двічі - в романі “По-свій” (1912 р.) та “Записки кирпатого Мефістофеля” (1916 р.). Таким чином,
він тричі ставив своїх героїв у ситуації, коли вони повинні були чимось поступитися: або
власними принципами “нової моралі” - або життям дитини. У двох випадках перемагав Принцип,
в одному (“Записки кирпатого Мефістофеля”) - дитина.

6. Про наслідування Г.Мопассана чи Г.д”Аннунціо не 

 

 

 

йдеться: у В.Винниченка свої художні завдання. Сюжет, пов”язаний з убивством дитини, яку
батько (чи “батько”) виставляє на крижаний холод, потрібен йому для перевірки героїв, які
сповідують “нову мораль”, в якій не останнє місце займає апологія сили й індивідуалізму. Герої
експериментують - і виявляється, що ціна їхніх експериментів надто висока, моторошна,
нелюдська.

Так з”являється у В.Винниченка його генеральна тема, ого “длинная мысль”. сумнів: чи можливо
“виправити” життя шляхом насилля над ним? Чи є така “теорія”, ідея, яка варта була б
упровадження в життя будь-якою ціною?

7. Закономірно поставало й питання про людей, які дають собі право “виправляти” життя за
заданою умоглядною схемою, в ім”я відстороненої, хоч начебто й правильної, гуманної ідеї. У
В.Винниченка з”являється тип героя, в якому поєднано риси соціаліста й ніцшеанця. Купченко із
“Щаблів життя”, Кривенко з “Memento”, Стельмашенко з роману “По-свій” формулюють для себе
принцип “чесності з собою” і намагаються послідовно дотримуватися його. Проте бунт проти
дисгармонії в ім”я внутрішнього ладу обертається несподіваними наслідками, осоромленням
Принципу. Смерть дитини постає як жахливий результат насилля схеми над життям.

8. В.Винниченко, влаштовуючи перевірку своїм героям і їхнім теоріям, прагнув зануритися в
загадкові глибини людської психіки. Його цікавила роль інстинктів і підсвідомості у поведінці
людини, загалом ірраціональна сфера. Як би не бунтували його герої проти біологічних програм -
а нерідко ідея, принцип, теорія таки розбиваються об силу інстинкту, об просте і вічне синівське
чи батьківське почуття.

 

9. “Нав”язливий” мотив небажаної дитини, що зустрічається в кількох творах В.Винниченка, як
виявилося, мав не лише літературне походження. Про це свідчать історія стосунків письменника з
Люсею Гольдмерштейн, драма їхньої дитини. Ця істороія дає можливість краще збагнути деякі
особливості творчої лабораторії В.Винниченка, трансформування життєвого факту - в
літературний сюжет і загалом - взаємодії життя й літератури.

10. Питання про ціну експерименту - це,власне, одне з тих “достоєвських” питань, які часто
зустрічаються у творах В.Винниченка. Неможливо погодитися з Д.Гусар-Струком, який називає
порівняння Винниченка з Достоєвським чи його поглядів з філософією Ніцше - наївними: мовляв
вони (порівняння) “можуть мати сяку-таку рацію в поодиноких збіжностях тем, персонажів чи
висловів тих персонажів”1.Та ні: В.Винниченка, як і Ф.Достоєвського, мучили пекучі як для
1860-1880-х рр. ХІХ ст., так і для початку століття ХХ-го питання про мету і засоби, про мораль
“нових людей”, про плату за соціальне прожектерство...

Не дивно, що герої В.Винниченка раз-у-раз опиняються в ситуації Раскольникова: ідея потребує
від них жертвоприношень. А ва кінці кінців виникає сумнів щодо можливості досягнення щастя
ціною кровопускання (ціною “сльози дитини” - у Достоєвського; ціною життя дитини - у
Винниченка...). У В.Винниченка є довгий ряд персонажів, для яких характерний синдром
Раскольникова.Жадаючи переоцінки цінностей, прагнучи зробити світ кращим і досконалішим,
вони

________________

1 Гусар-Струк Д. Винниченкова моральні лябораторія. - С.375.

 

 

 

 

не помічають, як стають заложниками ретельно сконструйованого Принципу, що перетворюється
в догму, ідола. Шукаючи гаромнії в постулаті “чесності з собою”, вони спричинюють нову
дисгармонію, бо переступають через вічні істини, через загальнолюдські начала моралі в ім”я
примарного утопічного ідеалу.

В цьому розумінні характерними є, зокрема, колізії роману В.Винниченка “Чесність з собою”, в
якому “нова мораль” змушує революціонера Мирона Купченка не вибирати засобів і навіть
переступати через ближніх... Але Раскольников приходить до каяття; Купченко ж начебто
тріумфує. Живий, людський образ його ледве вгадується з-за холодного лику. Холод зникає лише
тоді, коли світло вічних істин (тобто, загальнолюдські моральні цінності) приходять на зміну
конструкції “нової моралі”.

11. Тут неминуче постає питання про стосунки автора і героя, про авторську позицію у
Винниченкових творах.

У критиці погляди персонажів не раз ототожнювалися з авторськими. А тим часом,
Винниченку-художнику властива амбівалентність, яка й визначає його стосунки з героями.У
романах і п”єсах письменника часто присутні опозиційні пари героїв (напр.: Мартин - Грицько в
“Дизгармонії”, Купченко - Тарас Щербина у “Чесності з собою” тощо). Авторський голос
присутній як у монологах одних, так і в монологах інших персонажів, які протистоять один
одному. Так виникає відчуття “розмитості фокусу”, суперечливості й парадоксальності позиції
автора, його дуалізму й амбівалентної “розчахнутості” між різними героями.

Підтвердженням цього є щоденникові записи й листи 

 

 

 

письменника, - думки, висловлені в них, впізнаються в словесних партіях героїв-антагоністів!
В.Винниченко пропускає крізь себе різні голоси життя, влаштовує експеримент, щоб вивести
певну закономірність. Але в таких випадках художній результат не завжди збугається з авторським
наміром. Сказатися може щось інше - не те, що передбачалося початково. Наприклад, про
бісівщину “нових людей”, отих численних соціалістів-ніцшеанців, які дали собі право
“виправляти” життя.

Чим не “достоєвський” мотив?

12.В.Винниченку діставалося від М.Горького і більшовицької критики за знімання романтичних
шат з революціонерів (з тих же мотивів звинувачувався в реакційності й автор “Бісів”). Насправді
ж він - на відміну від Ф.Достоєвського - не ставив під сумнів саму революцію (бо ж і сам належав
до тих, хто наближував її), проте “бісівське” начало в ній не проходило повз його увагу.

“Бісівщина” за Винниченком - це, по-перше, лицемірство, дисгармонія між ідеалами і
революційною практикою, між гаслами і реальним діями. По-друге, нічого доброго не віщувало
знеособлення “Я”, знецінення особистості, принесеної в жертву культові “Ми”. По-третє,
симптоматично те, що у В.Винниченка кілька разів з”являються зловісні постаті партійних
догматиків-функціонерів, які виступають як жорстокі виконавці якоїсь бездушної “волі партії”
(Абстракт у “Великому молоху”, Цінність Маркович у “Базарі”).

Явище “верховенщини” в цих персонажах знайшло своє продовження.

13.Із Ф.Достоєвським (якого В.Винниченко читав і “цитати” з якого зустрічаються в текстах деяких
його творів) українського 

 

 

письменника зближував інтерес до безодень, до останніх питань, до людського підпілля. Саме
тут криється одна з причин роздратованого відгуку В.Леніна про роман В.Винниченка “Заповіт
батьків”, у якому вождь більшовиків побачив “архискверное подражание архискверному
Достоевскому”.

У “Заповіті батьків” справді є очевидні перегуки з Ф.Достоєвським. Фінал твору дуже нагадує
фінал “Злочину й кари”. Тоня, ця страждаюча “повія мимоволі”, яка вирушає на каторгу з Петром
Заболотьком, як літературний персонаж своєю появою цілком завдячує Соні Мармеладовій. У дусі
Ф.Достоєвського - і полеміка щодо “матеріального” й “духовного” в людському житті з
характерним висновком Заболотька про те, що лихо - не лише від “соціальних умов”, а й від
неготовності людини до морального самовдосконалення.

Але, солідаризуючись із Ф.Достоєвським щодо ролі моральних чиників, В.Винниченко шукав
опори не в християнських чеснотах, а в “новій моралі”, знову - як і в багатьох інших своїх творах -
виявляючись переконливішим у розвінчанні старих “божків”, аніж у моделюванні того, що має
замінити їх. Не випадково Заболотькова “проповідь виправдування проституції”, як і загалом його
мораль “без берегів”, викликає протидію його брата, соціаліста Михайла.

Роман “Заповіт батьків” має очевидні художні слабини (переускладненість
“чоловічно-жіночих”стосунків у сюжеті; надміру форсований публіцистичний елемент; химерність
і наївність центрального героя; “обридливий психологізм”, на який звертав увагу М.Зеров...).
Проте, зрозуміло, він ніяк не заслуговував на ту сумну долю, яка була спричинена 

 

 

 

“канонізацією” критичного відгуку, що зустрівся в одному з приватних листів В.Леніна.

14. Винниченків антиутопізм дивним чином поєднувався з утопізмом; відчуття “бісівщини”,
провіщення моторошної плати за насилля над життям уживалися з конструюванням “нової
моралі”, в якій виразно відчувалося відлуння соціалістичної доктрини. В цьому розумінні у
В.Винниченкові змагалися “Достоєвський” (художник) - і “Троцький” (доктринер). Суперечність
між ними помітна в багатьох творах письменника.

Свого часу М.Салтиков-Щедрін зауважував, що Ф.Достоєвський “вступає у сферу передбачень і
передчуттів, яке є метою не безпосередніх, а дуже віддалених пошуків людства”1. Зокрема, писав
М.Салтиков-Щедрін, він прагне “зобразити ... людину, яка досягла повної моральної і духовної
рівноваги. ... І що ж? не дивлячись на осяйність такого завдання, ... Достоєвський, анітрохи не
вагаючись, тут же сам підриває свою справу, виставляючи в ганебному вигляді людей, чиї
зусилля цілком спрямовані в той же бік, у який, напевно, націлена й заповітна думка автора”2.

У В.Винниченка - дуже схожа суперечність: він теж зображує героя, який начебто відповідає
уявленням про належне (“сильна особистість”, яка відкидає лицемірну суспільну мораль і хоче
жити за новими, більш досконалими принципами), - але в тім то й річ, що сам же письменник і
“підриває свою справу”, оскільки виявляється, що його “сильні особистості” мають досить
монструозний вигляд.

____________________

1 Салтыков-Щедрин М.Е. Полн. собр. соч. - М., 1937. - Т.8. - С.438.

 

2 Там само.

 

 

 

Це глибока внутрішня колізія Винниченка-художника: він весь час поривався виносити
наобговорення суспільства гострі проблеми, пропонуючи свої “сценарії щастя” і навіть впадаючи в
“малахіанство” (за що його згодом пародіюватиме автор “Народного Малахія” М.Куліш), - і, разом з
тим, утопізм у нього не був безоглядним, оскільки “нейтралізувався” ... антиутопізмом.

15. Цілком виразним у творах В.Винниченка 1906-1916 рр. був і ніцшеанський слід. Парафрази з
Ф.Ніцше не раз зустрічаються в текстах романів В.Винниченка. Йому близьким був пафос
“переоцінки цінностей”.Заратустра Ф.Ніцше прокладав дорогу “сильним особистостям”
В.Винниченка, соціалістам і ніцшеанцям водночас (Мартин із “Дизгармонії”, Мирон Купченко із
“Чесності з собою", Вадим Стельмашенко з роману “По-свій”...). Їхня ”нова мораль” є мораллю
індивідуалізму й сили,але справа в тому, що в ряді випадків на наших очах відбувається
повернення соціалістів-ніцшеанців по цей бік добра і зла (Вадим Стельмашенко, Андрій Халепа...). Крім
того, індивідуалізм Винниченкових героїв - це альтернатива соціалістичному знеособленню “Я”, перетворенню “Я” -
у “граматичну фікцію”.

15. Ф.Ніцше представляв течію “філософії життя”, і треба визнати, що вплив того комплексу ідей,
який вона несла, відчутно позначився на творчості В.Винниченка. Герої-ніцшеанці в нього є
виявом туги автора за сильною, нерозщепленою особистістю. Дуже важливим для письменника
було уявлення про світ як вічну гру ірраціональної стихії - життя: все, що посилює його - є
добром та істиною, все, що послаблює - є злом і брехнею. Саме такий пафосм характерний для
багатьох творів В.Винниченка, зокрема - для драми 

 

 

“Брехня”. Повнота життя, вітальність, нічим не стримуваний активізм для В.Винниченка
важливіші за крихкі й відносні моральні категорії.

Афоризми Ф.Ніцше “підказали” українському письменнику кілька новелістичних сюжетів (“Таємна
пригода”, “Момент”).

Німецький філософ стимулював художницьку сміливість В.Винниченка, коли йшлося про
постановку гострих морально-філософських проблем; він “провокував” його на бунт проти
анахронічних форм суспільного й індивідуального життя. Але носії цього бунту,
ніцшеанці-соціалісти з романів і п”єс письменника, нерідко виявлялися малопривабливими
резонерами, чия “чесність з собою” оберталася цинізмом і через те не приваблювала, а
відштовхувала.

16. Впливом “філософії життя” значною мірою зумовлена й увага В.Винниченка до біологічних
аспектів життя людини. Зокрема, його хвилювала проблема статі, яка несподівано набула
популярності невдовзі після революції 1905 року. Причому, для В.Винниченка характерною була
подвійна орієнтація - і на літературну традицію, небайдужу до різних аспектів проблеми, в т.ч. й
до “біології любові”; і на соціалістичні моделі суспільного життя. Через те в його творах водночас
“озивалися” Г.Ібсен - і К.Маркс, С.Пшибишевський - і А.Бебель...

17. Стосунки між статями (кохання, шлюб)у В.Винниченка показано в ширшому контексті
моральної проблематики. Спалах любові між молодими революціонерами постає як виклик
пуританству суспільства, розкішний світ природи протиставляється недосконалому ладові
людського життя 

 

 

 

 

(“Момент”). Цілий ряд перегуків зближує В.Винниченка з К.Гамсуном (поетизація простих
радощів буття, радість злиття з природою, особливості стилістики...).

Любовні сюжети у В.Винниченка часом мають притчевий характер (“Рабині справжнього”,
“Чудний епізод”).Прозаїк вдається до ремінісценцій з творів Г.Мопассана і Ш.Бодлера. Притчеве
начало, несподівані параболи виявляють парадоксальність його художнього мислення.

18. Роздумуючи над “проблемою статі”, В.Винниченко прагнув у своїх творах
“експериментальним” шляхом прийти до відповідей на цілком конкретні питання. Чи може любов
триматися лише на спільності ідейних переконань двох людей і їхніх духовному зв”язку? Чи в змозі
“категоричний імператив” людини подолати її ж материнський (чи батьківський) інстинкт? Чи
можна підпорядкувати любовне почуття - партійному обов”язку?

Відповідь на всі ці питання у В.Винниченка - негативна, оскільки знову (вже вкотре!) йдеться про
небезпеку приборканя природних начал життя в ім”я умоглядної схеми.

У постановці В.Винниченком проблем кохання і шлюбу є чимало зближень і перегуків з
Г.Ібсеном. У драмі “Пригвождені” чимало спільного з п”єсою Г.Ібсена “Привиди”. У
В.Винниченка бачимо “варіації” на теми сімейної дисгармонії: драматург з”ясовує закономірності
щодо нещасливих шлюбів. Його персонаж, Родіон Лобкович, який проголошує ідею “пробного
шлюбу”, вельми схожий на Освальда Алвінга з “Привидів”. Власне, В.Винниченко вдався до
деяких сюжетних запозичень, зблизивши долі цих героїв, - вони є “жертвами” власних батьків, які
одружилися без любові. Над Родіоном, як і над 

 

 

 

Освальдом, нависає фатум спадковості, хоча початок їхньої драми все ж не в ньому, а в
дисгармонійності безлюбовних шлюбів їхніх батьків, - нібито цілком благопристойних, але таких,
що обертаються лихом для дітей. Точніше навіть - смертю, самогубством Родіона й Освальда.

Не менше точок дотику між драмою Г.Ібсена “Привиди” і п”єсою “Мохноноге” В.Винниченка.
Привиди і мохноноге, що з ними стають на прю обидва письменники, - це, по-перше, незмінні
біологічні програми, сила інстинктів і спадковості, і по-друге, догми, стереотипи, анахронічні
форми життя. Це мертве, яке хапає за ноги живих. В.Винниченку був дуже близький пафос
бунту великого данця проти “привидів”, - так само, як і хвала радості життя, природності взаємин
між людьми, що ставиться вище умовностей суспільства.

Присутність Г.Ібсена в художньому світі Винниченка-драматурга була дуже важливою. Про це
свідчать і перегуки між п”єсою українського письменика “Брехня” і драмою Г.Ібсена “Дика качка”.
У В.Винниченка - антитеза “Дикій качці”: там правда стає джерелом нещастя, тут - брехня
виявляється “постарілою істиною” і навіть парадоксальним чином стимулює “радість життя”!

19. Наслідком “подвійної орієнтації” Винниченка-художника (на західноєвропейську літературу і на
соціалістичні моделі суспільного переустрою) були його ідеї “перебудови шлюбу” і “перебудови
людини”.Його герої воюють з “мохноногими” інстинктами - і в цій боротьбі є те, що змушує знову
говорити про утопізм і “малахіанство” вельми наївних прожектів, які були не чужі й самому
В.Винниченку, про що, зокрема, свідчать і його щоденники, і історія невдалого співробітництва з
МХАТом. 

 

 

20. Роль інстинктів і загалом біологічних начал цікавить В.Винниченка і в драмі “Чорна Пантера і
Білий Ведмідь”, де відтворено гостру колізію між батьківським почуттям - і почуттям митця в душі
героя. В.Винниченко “анатомує” творчу пристрасть - як і Е.Золя в романі “Творчість”. Драма
художника Корнія Каневича, його дружини й дитини має багато сходжень з психологічним
вузлом у романі Е.Золя. І знову можна говорити про “діалог” українського письменника з
популярним французьким романістом, про підключення до роздумів про певні сюжетні
запозичення.

І все ж, коло питань, які хвилюють В.Винниченка, не є повторенням Е.Золя чи Г.Ібсена. Його
передусім цікавить можливість людини змінити саму себе, подолавши “біологічний фатум”. Серед
центральних - і питання про шляхи досягнення гармонії в шлюбі, про його “перебудову” задля
блага батьків, дітей, суспільства. Адже про що б не писав В.Винниченко, його практично ніколи
не відпускала думка про досяжність щастя. “Експерименти” показували, що шлях до гармонії - не
в тотальному бунті проти “мохноногої” природи, а в співробітництві з нею.

21. Своїми творами В.Винниченко порушував числені “табу”, оскільки зосереджувався на
сексуальних відчуттях героїв і героїнь, говорив про потаємне і “недозволене”, часом епатуючи
українську читаючу публіку початку ХХ століття.

Колоритним є відтворений ним тип жінки винниченківського віку, в рисах якої є спорідненість із
такими героїнями Г.Ібсена, як його Нора з драми “Ляльковий дім”.

22. З-поміж різних форм літературних сходжень варто виділити приклад травестування
В.Винниченком вставної 

 

 

 

новели з “Дон Кіхота” М.Сервантеса. Її перелицюванням є повість “Історія Якимового будинку”, -
звичайно,на суто винниченківський лад, оскільки відомий сюжет про “безрозсудно-цікавого”
потрібен був українському авторові для цілком своєрідного (але дуже типового для самого
В.Винниченка) художнього завдання. Занепад Якимового “будинку” - це крах ілюзії, утопії, це
сумна іронія з приводу... наївних і самовпевнених спроб “перебудови шлюбу”!

23. Творчість В.Винниченка знаменувала перехід української літератури до нової естетичної якості.
У ній перепліталися “старе” й “нове”, хоча сам письменник волів відштовхуватися від обтяжливої
для нього традиції. Спробою його естетичного самовизначення і маніфестуваня нових поглядів на
літературу була програмова стаття “Спостереження непрофесіонала. Марксизм і література” (1913
р.), в якій В.Винниченко вів гостру полеміку з ідеологією модернізму. На противагу їй він висунув
ідею “марксистської літератури",обстоюючи, по суті, принцип партійності, за що був гостро
критикований М.Євшаном. У постулатах В.Винниченка, в його закликах творити літературу
суспільної дії, яка б вела в “голубу далечінь”, проглядають контури “теорії” соціалістичного
реалізму.

24. Проте Винниченко-художник не особливо дослухався до Винниченка-доктринера. Віін чимало
зробив для збгачення українського реалізму, залучаючи до його арсеналу - всупереч власним же
теоретичним настановам! - художній інструментарій, що сформувався в рамках інших напрямів і
течій. Власне, з іменем В.Винниченка пов”язано утвердження в українській літературі неореалізму,
який на початку ХХ ст.”наблизився до 

 

 

 

 

модерністичних течій” 1.

Творча практика В.Винниченка змінювала уявлення про можливостів традиційних літературних
жанрів. У його романах (які майже цілковито були романами із життя інтелігенції) на зміну
гострим соціальним конфліктам прийшли конфлікти морально-психологічного характеру. В них
ослаблена роль фабули; увага автора зосереджена на внутрішніх конфліктах, на психологічних
перипетіях взаємин між героями. “Життю душі” віддано перевагу - недарма письменник так
цікавився С.Пшибишевським, у творах якого немає акції. У В.Винниченка домінують рефлектуючі
герої, які потребують нових способів характеротворення (внутрішні монологи, невласне пряме
мовлення, психологічні портрети, діалоги й полілоги з ускладненою структурою). Специфічного
значення набувають діалоги, зокрема ті, в яких відбуваються словесні двобої героїв-антагоністів з
приводу певної ідеї чи теорії. Диспути персонажів зумовлюють появу в романах В.Винниченка
“трактатного” елементу, який особливо помітним стане в останнійц період його творчості. При
цьому авторський голос розчиняється в глосах різних героїв, внаслідок чого виникає ефект тієї
самої поліфонії, про яку М.Бахтін говорив у зв”язку з поетикою Ф.Достоєвського.

У романах В.Винниченка змінилася функція пейзажу. Тут він займає небагато місця і пов”язаний
переважно зі створеня урбаністичного колориту.

25. Гостро полемічні романи й драми В.Винниченка дещо 

____________________

1 Мельник В.О. Суворий аналітик доби. Валер”ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті
української прози першої половини ХХ ст. - С.47.

 

 

заступили новелістику письменника, хоча саме в “короткому жанрі” його художні здобутки
особливо яскраві. Від соціально-психологічного оповідання він ішов до новели, в якій соціальні
колізії поступалися психологічним завданням. Для новелістичної поетики Винниченка
характерною є опора на динамічну фабулу, в основі якої - історія, випадок, пригода, екстремальні
обставини. Розв”язки сюжетів нерідко мають трагічний відсвіт. Незвичайні ситуації стають
моментом істини, висвітлюючи несподівані метаморфози. що відбуваються з героями. “Чудні”
метаморфози,яких у новелах В.Винниченка чимало, зайвий раз засвідчують парадоксальність
художнього мислення цього письменника.

Винниченко-новеліст художньо досліджував психологію взаємин вождя і маси, психологію
натовпу (“Суд”, “Салдатики!”, “Студент”). У цьому сенсі він збагачував людинознавчу скарбницю
“малої прози”, адже психологічний аналіз “масової психології” був малодослідженою сферою і в
європейській прозі.( В.Винниченко, по суті, продовжував лінію автора “Жерміналю” Е.Золя, якого
теж цікавила психологія окремої людини і маси в момент великих соціальних потрясінь).

Деякими рисами Винниченкова новелістична поетика споріднена з мопассанівською (значна роль
пригоди, випадку в сюжетах; введення “внутрішнього оповідача” ...).

У низці новел В.Винниченка використовуються прийоми буффонади, анекдоту, фейлетону, фарсу
(“Малорос-європеєць”, “Уміркований” та “щирий”, “записна книжка”). У кількох новелах курйозів
явлено колоритні типи-маски (передусім - лики малоросійства).

26. Орієнтація на досвід західноєвропейської літератури 

 

 

 

помітна і в драматургії В.Винниченка, в якій теж поєдналися “нове” і “старе”. В ній є риси, що
зближують творчість українського письменника з “новою драмою”, але є й “рудименти”
мелодрами. Такий симбіоз досить характерний, якщо зважити на те, що перехідним явищам
особливо властиві взаємопроникнення, дифузія різних начал.

27.Науковим підходом до феномена людини, а також увагою до біологічних чинників творчість
В.Винниченка споріднена з натуралізмом. Письменник ставив перед собою завдання, схожі на цілі
дослідника. Він прагнув пізнати закономірності людського життя і з цією метою ставив своїх героїв
у ситуацію експерименту, досліду, перевіряючи ту чи іншу ідею, шукаючи відповідь на те чи інше
питання.

В окремих творах В.Винниченка помітні ознаки неоромантизму (наприклад, у новелі “Момент”, де
різко протиставлено розкіш природи - і дисгармонійність світу людського,поезію і прозу життя).
Певний неоромантичний відсвіт лежить і на героях-бунтарях В.Винниченка.

Драмам письменника не чужою була поетика символізму. Передусім це стосується тих п”єс
В.Винниченка, в яких деякі персонажі є “живими символами” (“Брехня”, “Чорна Пантера і Білий
Ведмідь” та ін.).

28. У лабораторії Винниченка-художниа трансформувався художній досвід різних стилів, течій і
напрямів. У творчій практиці вн, на щастя. досить далеко відходив від власних маніфестів. Його
суперечливий і яскравий талант не завжди знаходив розуміння і підтримку з боку критики й
читацької публіки. Якось В.Винниченко навіть записав у щоденнику гіркі слова: “Занадто я рано
родився...”. Проте ні: його творчість 

 

 

 

знаменувала прагнення української літератури зламати звичні кордони, прорубати “вікно в
Європу”, ствердивши україхнське слово на широкому культурному просторі. В цьому розумінні
поява В.Винниченка багато важила для українського письменства, - він таки народився вчасно.