Ukraine and Ukrainian Education & Research at BRAMA

Актуальність теми. З початку 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. творча спадщина Володимира Винниченка була
вилучена з нормального культурного обігу: твори його не друкувалися в УРСР і не вивчалися. Винниченкознавство
як літературознавча ділянка існувало й розвивалося лише за кордоном - завдяки дослідженням Г.Костюка,
М.Мольнара, С.Погорілого, Л.Онишкевич, В.Ревуцького (хоча погляд на
Винниченка-письменника крізь політичну призму нерідко давався взнаки і там)...

Що ж до “материкової” України, то тут варта згадки спроба повернення спадщини В.Винниченка
в середині 1960-х рр. (це питання ставилося О.Гончарем на 5-му з”їзді письменників України та
І.Дзюбою в його трактаті “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). Спроба ця - з огляду на
несприятливі суспільно-політичні обставини - виявилася невдалою, після чого штучна пауза
затяглася ще на два десятиліття. Перший етап у вивченні феномена Винниченка після реабілітації
письменника наприкінці 1987 р. мав ту особливість, що з”ясовувалися передусім обставини його
політичної біографії (до речі, з акцентом на моментах “пробільшовицької” орієнтації

_____________________

1 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк. - 1980; Мольнар М. Забутий
письменник? // Винниченко В. Оповідання. - Братислава, 1968; Погорілий С. Неопубліковані
романи Володимира Винниченка. - Нью-Йорк, 1981; Онишкевич Л. Роботи й антироботи.
“Соняшна машина” В.Винниченка і “РУР” К.Чапека //Сучасність. 1971. - №4; Онишкевич Л.
“Пророк” - остання драма Володимира Винниченка// Слово, зб. 5. - Едмонтон, 1973; Ревуцький В.
Еміграційна драматургія В.Винниченка // Сучасність. - 1971. - №12.

В.Винниченка!), визначалися загальні контури й масштаби творчої спадщини, його місце в історії
українського письменства. Цим питанням були присвячені публікації П.Федченка, І.Дзеверіна,
М.Жулинського, М.Слабошпицького та інших дослідників1.Жанри нарису й огляду домінували - і
в цьому була своя закономірність.

З початку 1990-х рр. стали з”являтися вже не тільки публікації нарисового характеру, а й студії
типу “життя і творчість” (монографія О.Гнідан та Л.Дем”янівської “Володимир Винниченко.
Життя, діяльність творчість” - К., 1996). монографічні дослідження спадщини письменника під
кутом зору певної проблеми (напр.. праця Л.Мороз “Сто рівноцінних правд”.Парадокси
драматургії В.Винниченка” - К., 1994, в якій переконливо розкрито зв”язки драматургії
письменника з філософськими ідеями доби. а також “новою драмою” кінця ХІХ і початку ХХ
ст.ст.).

Визначаючи в 1971 р. - з нагоди 20-річчя з часу смерті В.Винниченка - найактуальніші завдання
винниченкознавства, Г.Костюк наголошував, що одним із них є “вивчення Винниченкової
творчости в ширшому порівняльному аспекті світової літератури”. “Критика, - констатував
дослідник, - кидала різні думки про впливи чи співзвучність творів В.Винниченка з різними
авторами світу: тут і Ф.Достоєвський, і М.Горький, і М.Арцибашев, і Л.Адреєв. Леся Українка

________________

1 Див.: Федченко П. Оцінюємо з класових позицій (Про політичне обличчя і художню творчість
В.Винниченка) // Київ. - 1987. - №12; Дзеверін І. Про В.Винниченка та його ранню прозу
//Винниченко В. Краса і сила. - К., 1989; Жулинський М. Володимир Винниченко (1880-1951)
//Літ. Україна. - 1989. - 30 листоп.; Слабошпицький М. Письменник світового масштабу// Укр.
мова і література в школі. - 1991. -№2.

вказувала на співзвучність з мотивами А.Чехова і Гавптмана. Один німецький критик ... в рецензії
на “Брехню” ... висловився був, що героїня драми Наталя Павлівна “загадкова жінка, яка постала за
допомогою Ібсена і декількох французів. Не можна обійти і Метерлінка, драматурга, до якого
пильно приглядався завжди Винниченко, п”єси якого сусідували і конкурували з Винниченковою
“Брехнею” в репертуарі знаменитої італійської Емми Граматіки; навіть назву для своєї нової п”єси
“Великий секрет” (1926 ) Винниченко запозичив від Метерлінка"1.

Проблема, поставлена чверть століття тому Г.Костюком, зберігає свою актуальність і донині. Вона
не ставала досі предметом спеціального дослідження, хоча на пошук аналогій і зіставлень
“провокує” сама творчість Винниченка. Прагнучи “прорубати вікно в Європу”, цей письменник
вів постійний творчий полілог з багатьма попередниками і сучасниками, чутливо реагуючи на
зміну літературних мод, на естетичні шукання як у західноєвропейській, так і в російській
літературі. Винниченко як явище української літератури не може бути “розгаданий” поза його
численними творчими захопленнями і відштовхуваннями, що передбачали як засвоєння,
трансформацію чужого досвіду, так і полеміку з ним. Стосовно драматургії В.Винниченка значну
частину роботи в цьому аспекті виконала Л.Мороз. Але в тому то й річ, що дослідження
генетичних і типологічних зв”язків прози й драматургії письменника з художніми явищами
світової літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.ст. - це завдання надто
__________________________

1 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк. - 1980. - С.20.

масштабне, щоб бути вичерпаним в одній-двох монографіях.

Необхідність розгляду творчості В.Винниченка в порівняльному аспекті тим більш очевидна, що
сама вона є переконливим доказом того, що український культурний розвиток був, за словами
Д.Чижевського, “складовим елементом загальноєропейського”: “Коли український культурний
розвиток проходив ті самі стадії, що й європейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили
ззовні “впливи”, на Україні чинять “чинники”, “фактори” чужого походження, а тому, що Україна
яко частина європейської культурної цілости переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до
якої вона належить”1.

З”ясування характеру творчого діалогу В.Винниченка з М.Горьким і Ф.Достоєвським,
Г.Мопассаном і Г.д”аннунціо, Ф.Ніцше та Г.Ібсеном, Е.Золя і К.Гамсуном дає можливість істотно
доповнити картину взаємодії української літератури перших десятиліть ХХ ст. з іншими
літературами; розкрити суттєві особливості творчої індивідуальності В.Винниченка, домінанти
його художнього мислення; визначити внесок українського прозаїка й драматурга в осмислення
актуальних “питань доби”; відповісти на низку питань щодо зв”язку творчості В.Винниченка з
художніми течіями кінця ХІХ - початку

ХХ ст.ст. - як усередині української літератури, так і за її рамками.

Об”єкт дослідження - творчість В.Винниченка 1902-1920 рр. (сім романів, сімнадцять п”єс і
близько півсотні оповідань, ___________________

1 Чижевський Д. Культурно-історичні епохи //Єлисавет. - 1992. - 28 жовтня.

епістолярій, статті). Локалізація матеріалу зумовлена масштабами літературної спадщини
письменника, а також тим, що період останньої його еміграції (1920-1951) має свої істотні
особливості. М.Зеров цілком резонно виділяв цей період як окремий етап творчої еволюції
письменника.

Об”єктом дослідження у дисертації є також європейська проза і драматургія кінця ХІХ - початку
ХХ ст.ст., філософські праці Ф.Ніцше.

Зв”язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження
виконувалося як складова частина комплексної теми “Творчість В.Винниченка у контексті світової літератури кінця
ХІХ - початку ХХ ст.ст.”, над якою працювала наукова група кафедри української літератури Кіровоградського
педагогічного університету ім.В.Винниченка в 1994-1996 рр. Тема затверджена Міністерством освіти України.

Тема дисертації затверджена також координаційною радою Інституту літератури НАН України.

Мета і завдання роботи. Основною метою дисертації є визначення генетичних (запозичення, ремінісценції,
алюзії ...) та типологічних (об”єктивних збігів і сходжень) зв”язків творчості В.Винниченка з художніми явищами в
європейських літературах кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:

- визначення особливостей літературної ситації в Україні на початку ХХ ст., зумовленої “боротьбою генерацій” і
пошуком українською літературою нової естетичної якості;

- з”ясування ціннісних орієнтацій та рис психологічного портрета В.Винниченка;

- визначення специфіки трансформування В.Винниченком відомих сюжетів, мотивів, образів;

- обсервування генетичних і типологічних зв”язків між творами В.Винниченка і романами
Ф.Достоєвського, зіставлення морально-філософської проблематики та характеру її інтерпретації
українським і російським письменниками;

- вивчення “ніцшеанського” сліду у творчості В.Винниченка;

- аналіз різних аспектів “проблеми статі” через зіставлення сходжень і розбіжностей у
В.Винниченка - і західноєвропейських та російських письменників;

- розгляд питання “В.Винниченко і художні течії кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст.: реалізм, натуралізм,
модернізм”.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці з питань порівняльного
літературознавства, що належать перу
О.Білецького,Г.Вервеса,І.Дзюби,Д.Дюришина,В.Жирмунського,І.Журавської,М.Зерова,Д.Наливайка,Л.Новиченка,П.Филиповича,
Д.Чижевського,І.Франка, а також наукові дослідження істориків української та зарубіжних
літератур - В.Адмоні, Ю.Барабаша,О.Гнідан, Л.Дем”янівської, М.Жулинського, Ю.Карякіна,
Г.Костюка, Л.Мороз, С.Павличко, Б.Сучкова.

У процесі дослідження застосовувалися методологія і методика порівняльного літературознавства
(зокрема - типологічного аналізу), біографічний та системно-естетичний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній уперше в українському
літературознавстві досліджено розгалужені генетичні і типологічні зв”язки творчості В.Винниченка з творчістю
провідних європейських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століть. Ця проблема розглянута з урахуванням
закономірностей літературного розвитку як в Україні

(перші два десятиліття ХХ ст.), так і в інших країнах Європи (рубіж століть, початок ХХ в.)

З”ясовано естетичні ціннісні орієнтації молодого Винниченка (українська класика, М.Горький, зарубіжні
літератури).Комплексно вивчено систему взаємодії прози і драматургії В.Винниченка з творчістю М.Серванеса,
Ф.Достоєвського, К.Гамсуна, Г.Ібсена, Е.Золя, Г.Мопассана, Г.д”Аннунціо, філософськими ідеями Ф.Ніцше. Шляхом
порівняльного аналізу п”єс та романів В.Винниченка і творів Г.Мопассана та Г.д”Аннунціо визначено характер
запозичень і ремінісценцій, що зустрічаються в українського письменника. Якщо в літературній критиці початку ХХ
ст., а також у дослідженнях вчених української діаспори було лише поставлено питання про сходження, точки дотику
між Винниченком і Достоєвським, Винниченком і Ніцше, то в даному дисертаційному дослідженні ці питання
з”ясовані всебічно.

Вперше розглянуто такі важливі аспекти проблеми, як “Винниченко і Ібсен” та “Винниченко і Золя”. Істотно
доповнено уявлення про художні течії в українській літературі початку ХХ ст., оскільки творчість В.Винниченка в
сучасних дослідженнях про український модернізм і реалізм представлена лише побіжно. Значна увага приділена
з”ясуванню стосунків Винниченка-художника з українською літературною традицією у контексті “боротьби
генерацій”, а також із неореалізмом, неоромантизмом, символізмом, натуралізмом.

У дисертації по-новому осмислюються риси творчої особистості В.Винниченка (парадоксальність художнього
мислення, внутрішня суперечливість, викликана гострою колізією між утопізмом і антиутопізмом; амбівалентність
стосунків автора і героя тощо).

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що результати й висновки дослідження
можуть бути

використані в лекційних курсах історії української літератури ХХ ст., під час читання спецкурсів та
спецсемінарів з проблем взаємодії української літератури з європейськими літературами, еволюції
творчості В.Винниченка, художніх течій початку ХХ ст., а також при написанні розділів
підручників, посібників для вищої та загальноосвітньої шкіл.

Дисертація є самостійним дослідженням її автора.

Апробація результатів дисертації. Спостереження і висновки, що складають основу дисертаційного
дослідження, знайшли своє втілення у виступі на ІІ Винниченківських читаннях (Кіровоград, 1995 р.), у спецкурсі
“Творчість В. Винниченка 1900-1920 р.р”, прочитаному на філологічному факультету Одеського державного
університету імені І.Мечникова.

Цикл статей дисертанта про актуальні проблеми творчості В.Винниченка відзначений премією імені Олександра
Білецького (1998 р.).

Публікації. Основні результати викладені у монографії “Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка
1900-1920 рр. у європейському літературному контексті” (Кіровоград, 1998. - 15 д.а.), авторському збірнику статей
“Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства” (Кіровоград, 1995. - 14 д.а.), а також у 16
статтях, опублікованих у періодичних виданнях.

РОЗДІЛ І.

ОСОБЛИВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ І
ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

1.1. Боротьба генерацій

Літературна молодість Володимира Винниченка збіглася з початком нового - ХХ століття. Узявшись за перо під час
свого навчання в Єлисаветградській класичній гімназії, він дебютував як прозаїк уже після того, як був
відрахований з числа студентів правничого факультету Київського університету (за участь у протиурядових
виступах) і служив “вольноопределяющимся” у 5-му саперному батальйоні, розміщеному в Києві. Перше оповідання
В.Винниченка - “Сила і краса” - з”явилося на сторінках журналу “Киевская старина” (кн. 8-9).1

Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера, Іван Франко констатував,
що однією з характерних тенденцій культурного життя в Європі стала “інтернаціоналізація
літературних уподобань та інтересів”2. Вона означала, що наприкінці ХІХ ст. стали очевидними
________________

1 Детальніше про літературний дебют В.Винниченка див: Панченко В. Рання проза Володимира
Винниченка (1902-1907 рр.). Стаття перша. - Дивослово, 1995, №4; стаття друга . -Дивослово,
1996, №3; стаття третя. - Дивослово, 1997, №8.

2 Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах// Франко І. Зібр. творів: У 5О
т.т. - К., 1981. - Т.31. - С.34.

“розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст
комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях
одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах
різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому
цивілізованому світі в даній добі”1.

Йшлося в статті І.Франка 1898 року, по суті, про взаємо- дію і взаємне збагачення літератур. При
цьому, важливо вслід за критиком повторити, що інтернаціоналізація не означала уніфікації
національних письменств. Навпаки: “розпанахання границь” і “зріст комунікації” сприяли
“націоналізації кождої поодинокої літератури”, тобто - увиразненню її національної самобутності.

Українська література, будучи частиною загальноєвропейського культурного організму, не
залишилася осторонь тих процесів, що про них І.Франко говорив як про характерний “знак доби”.
Проблема зміни естетичних орієнтацій, подолання етнографічно-побутової “старосвітщини”
заради розширення художніх горизонтів з усією очевидністю постала на перехресті ХІХ і ХХ
століть, коли в Україні з”явилася молода літературна генерація. Усвідомлюючи себе як нове
покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, молодь (“Молода
Україна”, як називав її Іван Франко) досить різко протиставила себе “батькам”, заперечуючи багато
що в їхньому досвіді.

__________________

1 Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах. - С.33.

Прапором “Молодої України” стало гасло європеїзму .”Тепер поміж нашою молодою громадкою
почалось таке “западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та
італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, - писала в 1891 році Леся Українка своєму
духовному батькові Михайлу Драгоманову. - ... Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці
чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер
панує в ній”1.

Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі української
літературної молоді супроводжувалася радикалізацією національного самоусвідомлення. ”Ми
відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці”, - це зізнання 21-річної поетеси, чий
літературний псевдонім - Українка - звучав як виклик і само- ствердження, вельми красномовне.
Національно-культурницький рух на схилі ХІХ ст. відчутно політизувався. У Галичині, а невдовзі
й на Наддніпрянській Україні почали виникати політичні партії, у програмах яких з”явилася ідея
автономії України. Власне, це був єдиний процес: намагання “прорубати вікно в Європу”,
набираючи cили, збагачуючи свій культурний потенціал, - і активізація політичного життя, що
мала на меті соціальне й національне визволення. Об”єднуючим началом було прагнення бачити
себе (вже українців, а не українофілів!) модерною нацією. Гасло європеїзму в культурі, літературі
було спрямоване саме на те, щоб “засяяти в народів

__________________

1 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. - К., 1978. -Т.10. - С.85.

вольнім колі”, як скаже у величавому пролозі до поеми “Мойсей” І.Франко.

Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів модернізму М.Євшан
оголосив “боротьбу генерацій” -Ця його “формула війни” прозвучала зі сторінок журналу
“Українська хата”, позиція якого стосовно українофільства, “патріотично-романтичної жвачки”,
тобто - літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь, боротьба між
народницькими й модерністськими уявленнями про природу й завдання літератури, таким чином,
на початку століття набрали гостроти.

Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним
чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української
літератури на досвід європейських літератур, зокрема - на модерністські течії в них. Вони
сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив ідеал незаангажованого, вільного
від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б
до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”1. Заперечуючи утилітарність літератури,
хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”2, маючи на увазі, що воно саме собі ціль.
(“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, - писав Ш.Бодлер, і ці його слова
М.Вороний

___________________

1 Євшан М. Боротьба генерацій і українська література// Українська хата.- 1911. -№1.

2 “Під прапором мистецтва” - так називалася книжка літературно-критичних статей М.Євшана
(1910 р.).

недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”). Якщо М.Євшан у
своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова
обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення
письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних
змагань. С.Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав і пристрасно
полемізував з тими, то їх обстоював...

І все ж полеміка між “хатянами” і “радянами” була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом
того “конфлікту поколінь”, який знаменував об”єктивну потребу якісного оновлення української
літератури. Леся Українка не входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона так само
шпетила “старих” (найчастіше - І.Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із
засновником газети “Рада” Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися
за нові для української прози теми - психологічні , філософські, історичні, - і за нові способи їхнього
художнього вираження.

Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо зважати на нюанси.

По-перше, творчість представників “Молодої України” не вичерпується шуканнями в рамках
модернізму.

По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні гасла сторін, які
відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На початку століття це означало, що “не кожен
автор, який заявляв про свої “модерністські” чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення
змінити характер

культури, спромагався хоча б частково виконати таке завдання”1.

По-третє, до виявів об”єктивних закономірностей літературного процесу завжди додаються
елементи літературної моди, а вона відзначається примхливістю, непередбачуваністю,
нестійкістю, та ще певною поверховістю інтересу, увагою до зовнішніх прикмет того чи того
явища. Здається, саме ці її особливості мав на увазі І.Франко, коли в дещо іронічному тоні говорив
про літературну моду кінця ХІХ ст.: “Панування моди і її часті зміни в сучасній європейській
літературі є фактом. ... Хто не одягнений по остатній паризькій моді, той не має доступу до салону,
хто не пише в дусі Ніцше, не йде за слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той
не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди” (тобто, в
наріканні на те, що слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. - В.П.). І.Франко
ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: “... бездарність, удрапована в філософію
всіх песимістів та “надчоловіків”, у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та
декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту”2.

Іронія мала підстави. Зумовлювало її те, що, по-четверте, прибічники модерністських новацій
опинялися віч-на-віч з _____________

1 Павличко С.Д .Теоретичний дискурс українського модернізму. Автореферат на здобуття
наукового ступеня доктора філологічних наук.- К., 1995. - С.13.

2 Франко І. Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах. - С.35.

проблемою мистецької якості, майстерності, досконалості слова, - якраз тоді, коли йшлося про
практичне творче забезпечення проголошених гасел і намірів.

І якщо С.Єфремов (як автор статей “В поисках новой красоты” - 1902 р. та “На мертвой точке” -
1903 р., надрукованих у журналі “Киевская старина”) не мав рації, залишаючи за українською
літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій
стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш
І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні “плакси”
молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському
модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам “нового містичного неба” про
грішну “землю”, а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант 1...

Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано - ідеолог модернізму),
визнаючи цілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з
сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного
“телячьего восторга” та сліпого копіювання чужих зразків: “...з другого боку, треба ствердити, що
всі майже наші екскурсії в “Європу” були

__________________

1 Можна погодитися з висновком О.Дорошкевича, який вважав, що “Франко і сам засвоїв у своїх
пізніших творах “поетику” модернізму - і щодо тематики (збірка “Зів”яле листя”), і щодо стилістики
(оповідання “Сойчине крило”). Проте, ідеологія модернізму йому була зовсім чужа...” (Дорошкевич
О. До історії модернізму на Україні // Життя і революція. - 1925.- №10.

нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно
цінним, а більше з відпадками багатого стола і старалися в себе вмовити, що дійсна “Європа”,
дійсна культура куди богатша від нашої “питомої”. В обох випадках очевидно, ми виходили як
найгірше. З одного боку наші “яничари” тратили вповні розумінь, народної

душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи
Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію якого-небудь сутеринового
літерата з “Європи”, - з другого ж боку наші “просвітителі” насильно почали імпортувати чужу
тандиту, не уміючи орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та вмовляти в
публику, що се “первий сорт”. А взагалі, для одних і для других українська література була панною
в “короткій сукенці”. Хотячи зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного
“півсвітка” Європи.

... Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати
оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми - хоч би й які
вони були принадні,- щоби замісць скріплення рідної літератури елементами чужих течій не
вносити розлад на отрую”1.

Це надзвичайно важливе застереження було висловлене М.Євшаном у 1912 році, коли в
українському літературному житті помітними стали й деструктивні явища, що виглядали як
зворотній бік “інтернаціоналізації літературних уподобань та

______________________

1 Євшан М. Сучасна польська література і її вплив на нашу // Літературно-науковий вісник. - 1912.
- № 12. - С.С.531-532.

інтересів”. Вони названі цілком чітко:

1. естетична невибагливість і несмак;

2. зневага до власних мистецьких цінностей, що загрожувала обернутися втратою національної
самобутності.

М.Євшан нічого не говорить про природу подібних тенденцій, про психологію, яка породжувала
їх появу. Треба думати, спрацьовували комплекси малоросійства з його готовністю до спішного
самоприниження, викликаного відчуттям своєї меншевартості, запобігливістю - аж до
національного пораженства й кон”юнктурного перелицювання себе на чужий лад...

Все це було в “живому житті” української літератури 1900-1910-х рр. Картина перелому в сфері
естетики й художньої практики - строката й суперечлива, але головні вектори руху - при всіх
накладних витратах - були спрямовані на якісне оновлення й збагачення українського
письменства. Цьому сприяло загальне національно-культурне піднесення, стимульоване
обставинами певної лібералізації, що намітилася в Росії після 1905 р., відміною Емського указу (і -
як наслідок - розвитком журналістики, книговидання), активізацією українських політичних та
громадських організацій, які домагалися утвердження прав рідного слова. Російський уряд різко
обірвав цей процес у 1914 р., одразу після початку першої світової війни.

А поки тривала деяка, хай і дуже відносна, “відлига”, почали досить часто з”являтися переклади
кращих зразків світової літератури українською мовою, що теж було виявом “інтернаціоналізації
літературних уподобань та інтересів”, фактом взаємодії і взаємозбагачення літератур. Яким важким

був для українства, скажімо, 1908 рік, рік чорної столипінської реакції (“За Україною не сумуйте,
перетерпіть, дожидайтесь кращих часів, - радив політичному емігрантові В.Винниченку його
благодійник Є.Чикаленко за кілька днів до початку 1908 року, - бо тепер таке настало, що моєї
пам”яті ще такого не бувало. Політика помсти і застрашування така, якої ще не бувало”1), - а все ж
саме цього року вийшли переклади драм Г.Ібсена “Нора”, “Гедда Габлер”, “Жінка з моря”,
“Росмерсгольм”, Г.Гауптмана “Перед сходом сонця” й “Візник Геншель”, А.Шніцлера “Забавки”,
Ф.Шіллера “Вільгельм Телль”, Зудермана “Кінець Содомові” та “Огні Іванової ночі”, М.Метерлінка
“В середині”, К.Гуцкова “Уріель Акоста”, “Книги Ле-Гран” Г.Гейне, повісті М.Твена “Пригоди
Гека Фіна” тощо.

М.Сріблянський до видавничих здобутків “третього року життя нашої преси” (а це був саме 1908
рік) зараховував також

13 книжок , виданих київською “Просвітою”, 30 книжок видавництва “Час”, 7 книжок
“Українського вчителя”, збірки В.Самійленка й С.Черкасенка, що з”явилися у “Видавничій
Спілці”2.

Українська література теж почала привертати до себе увагу. У російських, німецьких, польських,
шведських перекладах з”являються твори М.Коцюбинського, В. Стефаника, О.Кобилянської,
В.Винниченка... Це теж сприяло більшій розгалуженості літературних контактів.

Потреба виходу з вузьких народницьких рамок, розширення

__________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.

2 Сріблянський М. Українське письменство року 1908 // Українська хата. - 1909. - №1.

художніх горизонтів усвідомлювалася багатьма українськими літераторами ще в 1890-ті роки.
Мовби підхоплюючи гасла Лесі Українки, вілюйський засланець П.Грабовський у “Листі до молоді
української” формулював мету, на досягнення якої мало б спрямувати свої зусилля нове покоління
українців: “Європейство на грунті українському - то нехай буде написано на нашому стягові.
Кожна народність (тобто, нація. - В.П.) має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути
безслідно”1.

“Лист...” датовано лютим 1894 року, а ще через два роки П.Грабовський у листі до І. Франка
висловлювався за переорієнтацію української прози - від описового, бо більш витонченого,
модерного психологізму: “По-мойому, предметом белетристичного зображення повинен бути
лишень внутрішній, духовний мир людини, а також ті соціально-історичні обставини життєві, що
той або інший духовний мир виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії
світової. А всі оті “він устав... пішов... сів... почухався...” просто зайва вага, що можна без жалю
вишвирнути”2.

Подібні думки були вже не спорадничними спалахами нових розумінь, а тенденцією, яка цілком
збігалася з напрямком художніх шукань у літературі західноєвропейській. Приблизно в

той же час, коли Леся Українка посилала в Болгарію свої листи, адресовані М.Драгоманову, а
П.Грабовський звертався з

відкритим листом до “молоді української”, популярний норвезький письменник Кнут Гамсун
виступив з доповідями

___________________

1 Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. - К., 1985.- Т.2. -С.47.

2 Там само. - С. 239.

“Норвезька література”, “Психологічна література” і “Модна література”. В них він називає
головним недоліком сучасної норвезької літератури те, що вона “цікавилась більше звичаями, аніж
людьми, а отже суспільними питаннями більше, ніж людськими душами”. Визнаючи заслуги
Г.Ібсена, Б. Бйорнсона, Ю.Лі, К.Гамсун, разом з тим, вважав, що вони створили “соціальну”, а не
“психологічну літературу”, “характери і типи”, а не “психологічні індивідуальності”. Сучасний
письменник, на думку К.Гамсуна, має бути проникливим психологом, який приділяє пильну увагу
зображенню “несвідомого душевного життя людини”1.

Хіба не суголосні ці думки тим закликам, з якими в 1902 р. зверталися до літераторів-побратимів
М.Коцюбинський та М.Чернявський? Хіба не про ту ж психологізацію літератури говорив у 1904
р. І.Франко, називаючи В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Винниченка “поетами душі,
психологами й ліриками”, для яких “головна річ - людська душа"2.

Наміри далеко не завжди оберталися відповідними результатами. Як стверджує С.Павличко,
“потяг до модерності, до оновлення культури на базі заперечення її попередніх традицій”,
характерний для української літератури “упродовж цілого ХХ ст.”, проте реалізувався він лише
частково3. І все ж - реалізувався. Як у площині теоретичного дискурсу, так і в

__________________

1 Див.: Гамсун К. Собр. соч.: У 6 т. - М., 1991. - Т.1. - С. С.553-554.

2 Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі //Зібр. творів: У 50 т. - К.,1982. - Т.35. -
С.С.108, 110.

3 Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. - С.С. 34-35.

сфері художньої практики.

Літературна молодість В.Винниченка прийшлася саме на цю пору перелому, прикметну гострою
боротьбою генерацій в українській літературі, намаганнями “Молодої України” “прорубати вікно в
Європу”, подолати архаїчну традицію етнографічно-побутового письма, а також народницькі
уявлення й місію літератури як такої.

2.2. Риси психологічного портрета В.Винниченка

Бунт проти “старосвітщини”, яким позначена атмосфера українського літературного життя на
рубежі століть, цілком відповідав умонастроям молодого Володимира Винниченка. Обставини -
обставинами, але важливо враховувати й суб”єктивний фактор, тобто - риси психологічного
портрета письменника, адже “стиль - це людина”, казав Бюффон. Стиль бунту, його характер і
форми мають індивідуальний вираз,- так було і у випадку з Винниченком.

Лінію його поведінки - як творчої, так є громадської, як у гімназійні, так і в зрілі роки, - великою
мірою визначали дух противенства , внутрішня установка на незгоду, протест, виклик. Він
змалку звик чинити наперекір загальноприйнятому, домагатися свого всупереч обставинам, хай
навіть ціною власної репутації. “Наче біс який сидів у хлопцеві! ... Спокій був його ворогом...” - ця
авторська характеристика Федька-халамидника (героя однойменного оповідання В.Винниченка)
цілком стосується й самого автора. Спогади рідних письменника свідчать, що оповідання про
збитошного Федька, написане 1912 року в еміграції, містить автобіографічний

елемент. І це стосується як подробиць та обставин дитинства автора та його героя, так і характерів
- реальної людини і літературного персонажа.

Хлоп”ячий ватажок, якому подобається розігрувати своїх ровесників, влаштовувати ризиковані
розваги, - це Федько, Гострі відчуття, відчайдушно-веселий бешкет, незвичайні вчинки, які
ошелешують дорослих, зате викликають захват у друзів, - його стихія. У ХІХ ст. про таких казали:
enfante terrible (жахлива дитина). Проте є у Федька і щось надзвичайно привабливе: передусім -
його безоглядність, розмах натури, горда затятість, спритність, навіть зухвальство. А заодно й
надійність, готовність узяти на себе чужий “гріх”, не ховаючись за спинами інших.

Федько - не такий, як усі. Він із тих “порушників правил”, які руйнують стандарт, усталені форми,
яких збуджує поезія незвичайних вчинків.

У спогадах матері В.Винниченка, зафіксованих дружиною письменника, є чимало деталей, які
“дублюють” історію Федька-халамидника. Збігаються й контури характеру. У часи свого
єлисаветградського дитинства Володимир Винниченко був схожим на свого майбутнього
героя.Сусідських дітей “тримав трохи ... в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й волевий,
упертий”1. Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був
гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях правдолюбцем.

“Я був хворобливо вразливий на образи”, - каже про себе поет Андрій Халепа з роману
В.Винниченка “Хочу!”. Судячи з

_________________

1 Винниченко Розалія. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко // Україна. -1992.-
№11. - С.15.

усього, ця ж риса була і в характері молодого Винниченка, імпульсивного й честолюбного. Його
дух противенства виявлявся нерідко у формі виклику. У гімназії йому нагадували: “Мы тебя учим
на чиновника, а не на свинопаса”, - а він навмисне підкреслював своє “ мужицьке” походження,
розмовляв по-українськи, що вже само по собі було порушенням “стандарту”. На зверхність і
спроби принизити його відповідав екстравагантними вчинками. Закінчилося це численними
непорозуміннями з адміністрацією гімназії і тим, що

В.Винниченку атестат зрілості не видали: довелося екстерном складати випускні іспити у
Златопільській гімназії. Але й там В.Винниченко шокував викладачів: йдучи на іспит, одяг
солом”яного бриля, вишиту сорочку, на руку взяв кирею...

Оця його схильність до епатажу, до “мефістофельської” гри з оточенням та обставинами
виявлятиме себе згодом не тільки в суто житейських ситуаціях, - у літературі теж.

Не останню роль відігравала його подиву гідна затятість, помножена на самовпевненість, віру в
безмір власних сил, постійну готовність бути в опозиції до всіх. Опір оточення чи обставин
викликав у нього бажання ще активнішої дії - так було і в революційній діяльності, і в творчості, і
просто в житейських ситуаціях. Є.Чикаленко мав достатньо підстав написати в одному з листів: “у
вас натура - як у тура”. Характерною є та упертість, з якою В.Винниченко ні на йоту не бажав
поступитися, коли, починаючи з 1907 р., усі його найближчі друзі й прихильники (Є.Чикаленко,
С.Єфремов, Леся Українка, С.Петлюра, В.Леонтович...), не кажучи вже про недоброзичливців,
узялися лаяти його за ризиковане експериментування у сфері “нової моралі”, за надмір

публіцистики у п”єсах і романах, за “проповідництво”... Як наслідок - наростання конфлікту з
українською громадою, читацькою публікою, гарячковите намагання довести своє все новими й
новими варіаціями одних і тих же мотивів, виступи з відкритими листами, зверненими до
опонентів...

І все це - з непідробною щирістю, якоюсь аж демонстративною відвертістю, боязню бути
запідозреним у лицемірстві, що виливалися в спроби сформулювати для себе (але й для інших -
теж!) етичний принцип “чесності з собою”. Він мав означати передусім повну внутрішню
гармонію. Найменша невідповідність між почуттям, словом і вчинком - не допускалася, принаймні
- самонастанова була саме такою. Цим своїм принципом В.Винниченко віддавав певну данину
індивідуалізмові, адже його “чесність з собою” виключала обов”язковість якихось вимог, етичних
нормативів з боку суспільства. Головне - бути в ладу із самим собою, а не в ладу з суспільною
мораллю, фарисейською, прогнилою, “буржуазною”...

Тут виявлявся ще один Винниченків “пунктик”. Він органічно

не терпів віджилих, старих, “зношених” форм життя, ставлячись до них із фанатизмом
“полум”яного революціонера”. Цей свій фанатичний дух заперечення він приніс і в літературу.

Втім, не лише заперечення. Винниченко не обмежувався відкиданням віджилого - його, здається,
ніколи не покидав потяг до універсальних, масштабних питань, до проблеми удосконалення
життя, до пошуків “філософського каменя”. Сучасники письменника дружно відзначають його
схильність до фантастичних проектів, які багато кого шокували своєю нездійсненністю,
утопічністю, часом - наївністю, крізь яку

інколи могло проглядати й щось моторошне. Коли почалися селянські грабіжки 1902-1905 р.р.,
В.Винниченко носився з ідеєю влаштувати підпали панських маєтків за одну ніч по всій Україні, і
був дуже “огірчений”, коли друзі-революціонери не підтримали його. Епізод цей вельми
красномовний. Винниченкова бурхлива уява намалювала йому вражаючу картину: старий світ
воднораз згорає в полум”ї, щоб оновитися в огні. Емоційна, легко збудлива, художня натура
штовхала молодого революціонера, політика до негайної дії, до втілення фантастичного плану, - і
що там реалії конкретної ситуації, практичний розрахунок, можливі наслідки...

Уява виявлялася дужчою за реальність, “охудожнюючи” її, змушуючи весь час прагнути до
трансформації цієї реальності, “підтягуючи” її до бажаного зразка...

У щоденнику В.Винниченка майже немає спогадів. Минулий час - майже відсутній. Автор
діаріуша цілковито спрямований у будущину, його думки належать їй. Потік життя сприймається
як матеріал для творчості, а поведінка самого В.Винниченка часом виглядає як експеримент,
“провокування” сюжету. Життя стає в такому разі літературою, а література втручається в
житейську практику, “підказуючи” ті чи ті варіанти розвитку подій.

Схильність до конструювання моделей майбутнього (як у політичній, так і в літературній
практиці), постійна заклопотаність питаннями загального щастя й гармонії вели В.Винниченка на
стежку утопізму, і він таки виходив на неї, часом ставав заложником власних ідей і проектів, хоча
далеко не завжди і далеко не в усьому це був захмарний мрійник. У випадку з Володимиром
Винниченком маємо справу з

винятково суперечливим характером. Імпульсивний і темпераментний “порушник правил”, він
водночас відчував постійну потребу в самоорганізації й самодисципліні. Затятий і самовпевнений,
він бував і безжальним до себе, про що свідчить наявність гострих самооцінок у щоденнику.
Людина індивідуалістського складу, цей письменник змушений був брати на себе ношу
революційного лідера, провідника нації, “вождя”...

Ця вічна нетотожність самому собі була виявом яскравої, динамічної, духовно багатої, артистичної
натури. Винниченко був апологетом сили й цільності, а тим часом знаком його особистості була
стихія, що добре розумів Є.Чикаленко, який одного разу не втримався від вигуку (в листі до
В.Винниченка від 9 липня 1908 року): “Ви по щирості своїй вельми талановита людина, але,
вибачайте, - дика, анархистична, руйнуюча сила” 1.

“Буйний, різнобічний талант Винниченка”2 відзначався пара-

доксальністю, і це теж випливало з його динамічної, темпераментної натури , а не лише з
особливостей складу розуму. Характерна деталь: у багатьох своїх творах (особливо написаних у
перші десять років літературної праці) Винниченко явно зловживає словом “чудний”, - але в тому
то й річ, що його як художника постійно цікавила, притягувала до себе химерія життя, дивні
метаморфози, що відбуваються з людиною чи

________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 35.

2 Слова історика І.Лисяка-Рудницького (див. його статтю “Суспільно-політичний світогляд
Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань”. - Сучасність. - 1980. - №9.- С.61).

масою людською,екстравагантні, “чудні”, ірраціональні вчинки. Життя відкривалося йому своїми
парадоксальними виявами, а слово “парадокс” первісно (в грецькій мові) якраз і означало
“несподіваний, дивний”. Якщо ж мати на увазі ширший зміст цього поняття, то парадокс є
абсолютною суперечністю, судженням, яке доводить як істинність, так і неістинність певного
твердження. Про парадоксальність Винниченка-художника можна говорити і в цьому розумінні.
Амбівалентність його авторської позиції (передусім у драмах і романах) - тому свідчення, про що
мова ще буде йти далі.

Окремого дослідження заслуговує питання про світогляд В.Винниченка, тобто - про систему його
поглядів на світ і людину в ньому. Проте на трьох головних компонентах, що ними визначається
світогляд, варто зупинитися бодай коротко. Ними є ідеали, переконання й ціннісні орієнтації.

Про свій ідеал, тобто - заповітну й вирішальну життєву мету, сам В.Винниченко цілком вичерпно
висловився в одному з листів до Є.Чикаленка (від 21 січня 1908 р.): “Будьте певні, Євгене
Харлампійовичу, що поки я почуваю в собі сили, я постараюсь зробити все, щоб прислужитись
нашій національній справі. Всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати нарівні з
передовими націями. Це мета, для якої варто жити й працювати”1.

Щирість цих слів підтверджена всією лінією поведінки письменника - як громадської, так і творчої.
Бажання докласти зусиль до того, щоб українська нація утвердила себе політично й культурно,
стало для В.Винниченка домінуючою потребою,

______________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293.- Справа 73-183.

визначивши, до речі, і його творчу установку на засвоєння й трансформацію, “переплавку”
художнього досвіду передових літератур Європи.

Тема національної гідності українства, української літератури, її представництва в широкому
загальнокультурному контексті не раз виникала в щоденникових нотатках В.Винниченка, в його
листуванні. Домінуюча думка - про необхідність подолати інерцію “рідної” гаркун-задунайщини,
стати на рівні з кращими зразками світової літератури. Причому, роздуми В.Винниченка сповнені
як розуміння тяжких історичних обставин,що випали на долю України, так і вельми гострої
національної самокритики. Ці два мотиви в нього тісно переплітаються, не раз набираючи
особистого характеру.

Перебуваючи наприкінці 1907 року в Женеві, В.Винниченко пише Є.Чикаленку про те, що почав
брати уроки французької мови і ходити слухати лекції з літератури. “Крім того, думаю
проштудіювати теорію і історію світової науки, філософії і літератури, - повідомляє 27-літній
політичний емігрант своєму пораднику і благодійнику. - Я ж - неук, як і більшість наших
письменників. Через це почасти ми й не можемо конкурірувати з російськими і європейськими
письменниками,хоч здатности,може, й не менші маємо...” 1.

Коли М.Горький влітку 1908 року “забракував” оповідання В.Винниченка “Те ж саме”, той
принципово відмовився друкувати свій твір і в українських виданнях: “Я не хочу, щоб в українській
літературі появлялось щось моє, чого не схотіли б

___________________

1 Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського. - Фонд 293. - Справа 73-183.

в російській літературі. Українська література не повинна буть смітником, куди можна скидати все
негодяще”1.

Винниченків ідеал визначав лінію його життя у великому і в малому. Ось він (у березні 1909 р.)
заходжується біля перекладу французькою мовою своєї п”єси “Базар”, сподіваючись, що вона
побачить паризьку сцену. Можливою популярністю і матеріальними статками все не
вичерпується: “мені здається, що це матиме вагу не тільки для мене одного, а й для всієї нашої
літератури”2.

Ось береться засновувати в Парижі Український клуб, домовляється з редакцією журналу “Covrrie
Europeen”, що вона надасть сторінки для рубрики “Ukraine”.

Ось, зачеплений критичними закидами Є.Чикаленка щодо “публіцистики” в його п”єсах, вирішує
стояти на своєму, протестуючи суто по-винниченківськи: якщо ця моя п”єса погана, то я знищу її і
напишу кращу (таке в нього траплялося не раз: переписувати, “шліфувати” свої твори не любив,
волів узятися за щось нове, аніж “дотягувати” те, на чому поставив крапку). “В мені починає
загорятись завзятість. Цю п”єсу знищу, але не покладу пера в цій сфері до того, поки не признаюсь
сам собі, що не можу писать п”єс. Хай ще дві-три проби, але мушу ж я схопити те, що із
філософських трактатів робить п”єси. Гауптман, Ібсен теж беруть ідею і воплощають її в дію й
образи...”3. Це - з листа В.Винниченка до Є.Чикаленка від 5

________________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. -Справа 73-183.

2 Там само.

3 Там само.

листопада 1910 р.

Прагнення звірити себе з Ібсеном і Гауптманом - досить характерне. В.Винниченко обирав
позначку на належній творчій висоті і тоді, коли йшлося про українську літературу загалом. І, треба
сказати, був строгим, прискіпливим (і навіть несправедливим, коли мати на увазі конкретні оцінки
й персоналії!) арбітром. У травні 1918 р., задумуючись не раз над гіркою українською історією, яку
“треба читати з бромом”, він писав у “Щоденнику” слова скрушні і різкі: “до чого ж ми убогі! ...
Через безлюддя, бідність на культурні сили і Грушевський серед деяких патріотів у генії попав. “На
безлюдді і Хома дворянин”, - і Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так
обзивають. Сумно, коли порівняєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми - гній
майбутніх геніїв нашої нації”1.

Звичайно, весною 1918 р. подібні думки з”являлися під тиском тяжких настроїв В.Винниченка,
який після падіння Центральної Ради змушений був переховуватися на Княжій горі неподалік від
Канева. Але справа, зрештою, не стільки в точності тих чи тих присудів, не стільки в мірі
“національного мазохізму”, скільки в рефрені, що звучав у роздумах письменника практично
завжди: “Ми мусимо стати нарівні з передовими націями”.

Віра саме в таку свою місію, безперечно, складала істотну частину самовизначення В.Винниченка,
його почувань та установок, беручи гору над сум”яттям, непевністю, виставлянням собі суворих
рахунків.

_______________

1 Винниченко В. Щоденник.- Едмонтон - Нью-Йорк, 1980. - Т.1. - С.286.

Що ж до переконань, які визначають напрямок мислення і дій, систему мотивів і установок
людини, то у випадку з Винниченком слід мати на увазі передусім його ранню політичну
заангажованість. Це був революціонер-практик, один із чільних діячів української
соціал-демократії. Вступивши 1900 року до правничого факультету Київського університету,
В.Винниченко попав у вир гарячих подій, якими жив Київ. Студентство бунтувало проти
політики уряду, брало участь у робітничих демонстраціях. Студент загалом був ключовою
постаттю в революційних процесах на початку нового століття. Саме молодь засновує перші
українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії
України... Активний член студентської громади Київського університету, В.Винниченко вже в
20-літньому віці вступає до лав Революційної Української Партії, займається пропагандистською
роботою, тричі відбуває ув”язнення в Лук”янівській тюрмі й “Косому капонірі” (всього в тюрмах
йому довелося провести цілих три з половиною роки), 1907 року втікає за кордон і повертається з
еміграції лише 1914 року, та й то під чужим прізвищем. І так - аж до березня 1917-го.

Літературна праця, отже, тісно переплелася з професійною революційною діяльністю. Політичні
переконання озивалися в тому, що називається пафосом твору, не кажучи вже про те, що в
багатьох оповіданнях, романах, п”єсах В.Винниченка сам життєвий матеріал є фрагментом тієї
української дійсності, яка кипіла соціальною й політичною боротьбою - селянськими бунтами,
робітничими демонстраціями, конспіративною роботою молодих революціонерів-інтелігентів...

Володимир Винниченко за своїми політичними поглядами

(а переконання - це і є стійкі погляди) був соціал-демократом, і то було знаком доби, прикметою
цілого покоління українських інтелігентів, активне громадське життя яких починалося на світанку
ХХ ст. Соціалістична ідея тоді визначала політичну моду. В українських партіях вона поєднувалася
з національно-визвольними прагненнями. Історик І.Лисяк-Рудницький з цього приводу дотепно
зауважив: “На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним
маніфестом” в одній кишені й з “Кобзарем” у другій”1.

Безпосередньо стосовно В.Винниченка цей висновок повторив Я. Пеленський, стверджуючи, що
його політичне мислення - це “нешлюбна дитина Карла Маркса з вродливою і темпераментною
українською молодицею”2. Треба лише зауважити, що таких “нешлюбних дітей” у колах української
революційної молоді було тоді багато...

За свідченням сучасника, “в РУП ніколи, здається, не вмирали тенденції до можливого тіснішого
об”єднання з РСДРП, при умові признання за нею права обстоювати в рямцях єдиної
загальноросійської партії свої ідеологічні позиції на признанні за РУП як цілістю автономних прав у
соціял-демократичної партії цілої Росії”3.Зрозуміло, що й вплив ідеології російської
соціал-демократії на РУП (а потім - УСДРП) був великим.

_________________

1 Цит. за: Український соціалізм: люди, портрети, ідеї (початок ХХ сторіччя) // Політологічні
читання. - Вип.2. - К.,1992. - С.105.

2 Див.: Володимир Винниченко. Анотована бібліографія. Упорядник Вадим Стельмашенко. -
Едмонтон, 1989.

3 Галаган М. З моїх споминів. - Львів, 1930. - Т.1.- С.132.

“Цілком соціялістично-революційною” була й студентська громада Київського університету з її
лідерами. За словами М.Галагана, “ота вся соціялістично-революційна більшість членів громади
була прихильниками марксизму”1.Проте й національна ідея у програмах українських політичних
партій початку століття завойовувала собі все помітніше місце.

І все ж, питання про пріоритетність соціальної чи національної програм у колах РУП-УСДРП
тлумачилося неоднозначно. Різне його розуміння вело до розколів у Революційній Українській
Партії, яка в жовтні 1905 р., зрештою, реорганізувалася в Українську соціал-демократичну
робітничу партію2. В.Винниченко став одним із лідерів УСДРП.

Українській соціал-демократії перших двох десятиліть ХХ ст. був добре знайомий цей дуалізм, в
основі якого лежало прагнення згармонізувати соціальну й національну ідеї. Сповідуючи євангеліє
класової боротьби, вона водночас жадала й національного визволення, намагаючись поєднати
одне з другим. Звідси - роздвоєність, яка чималою мірою пояснювалася самими реаліями України
тієї пори.

“Це був час (перед вибухом революції 1905 р.- В.П.), - згадував пізніше Ісак Мазепа, - коли в
поступових колах Росії панував погляд, що необхідно зосередити всі революційні сили для
знищення насамперед самодержавного режиму. Всі інші завдання відсувалися на задній план, як
менш актуальні.

_________________

1 Галаган М. З моїх споминів. - Т.1. - Львів, 1930. - 103.

2 Детальніше про це, як і загалом про ранню політичну діяльність В.Винниченка, див: Панченко В.
Молоді літа Володимира Винниченка // Київ. - 1997.- № 3-4.

Вважалося, що в демократичній Росії настануть кращі умови життя для всіх народів, що входили до
складу Російської імперії. Тому й серед української революційно настроєної молоді був поширений
погляд, що, мовляв, треба нам спочатку здобути для Російської держави волю політичну й
соціальну, а там національне питання вирішиться “автоматично”. І ще в цьому ж зв”язку:
“Українська національна свідомість була в той час навіть серед активних українців ще дуже мало
розвинута”, газета “Рада”, наприклад, мала біля 3 тисяч передплатників на 40 мільйонів українців,
“українська ідея в цей час ще не мислилась як щось цілком ясне й безсумнівне”1

Все це варто пам”ятати, щоб краще зрозуміти й становище та політичні орієнтації Володимира
Винниченка, стосовно якого загальна ситуація доповнювалася деякими суттєвими відтінками, що
про них точно сказав Є.Чикаленко, який дуже добре знав вдачу свого літературного ”хрещеника”:
хоч Винниченко і належав до соціалістичної партії, писав Є.Чикаленко, проте “я вважаю, що по
вдачі своїй він швидше анархист”2.

Малася на увазі вічна Винниченкова опозиційність, конфліктність (в ЦК УСДРП він мав складні
стосунки з М.Поршем, у літературному середовищі - з С.Петлюрою й М.Грушевським, майбутніми
своїми соратниками в часи УНР, - та й хіба тільки з ними?).І.Лисяк-Рудницький уже значно
пізніше

__________________

1 Мазепа І. Підстави нашого відродження. Частина перша. Причини нашої бездержавности. - Б.м.,
“Прометей”. - 1946.- С.143.

2 Чикаленко Є. Спогади (1862-1907). - Нью-Йорк, 1955.- С.329.

зауважував, що “Винниченко-політик мав ... великі недоліки, що корінилися почасти в його
характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру треба зарахувати Винниченків непогамовний,
“степовий” темперамент, що кидав його в екстреми... Інтелектуальною ж вадою його було
доктринерство, адже екстреми мають звичку перетворювати переконання людини в догми. І
справді: “в духовості Винниченка реаліст перебував у постійному неусвідомленому конфлікті з
доктринером”. Він “належав до людей, які не можуть жити без утопії”1, і саме тому не раз
виявлявся заложником власних ідей і проектів, про що вже було сказано вище.

Художник у Винниченкові нелегко уживався з проповідником (чи доктринером, як сказав би
І.Лисяк-Рудницький). Раціоналістичні побудови в нього часом вступають у суперечність із
подихом життя, ідеологічна настанова - з блискучою художницькою інтуїцією...

Соціаліст Винниченко ненавидів старий (буржуазний!) світ з його соціальними контрастами і
кривдами, національною безправністю України. Внутрішня установка на боротьбу за світ новий,
який малювався в уяві з усіма крайнощами соціалістичного утопізму (фізичне знищення панівних
класів, встановлення диктатури пролетаріату, ліквідація приватної власності, заперечення
“буржуазної” моралі, відкидання інституту сім”ї, “перебудова” людини...), - була органічною для
В.Винниченка, якого, здається, ніколи не покидала ідея загальної гармонії, щасливого
облаштування життя.

_________________

1 Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його
публіцистичних писань //Сучасність. - 1980. - №9. - С.С.68, 73.

Його революціонізм стосовно старих суспільних форм мав іще одне (окрім соціалістичних ідеалів і
програм) потужне джерело - філософію Фрідріха Ніцше з її всепроникним гаслом “переоцінки всіх
цінностей”. Таким чином виявлялася - переломлюючись у системі переконань конкретної людини
- загальна закономірність: “На зламі століть в українській літературі і критиці з”являється
ніцшеанський дискурс”, який “розвивався паралельно з соціалістичним. Мода на соціалізм була не
меншою, ніж мода на Ніцше”1.

Не варто говорити про вплив Ф.Ніцше на В.Винниченка, оскільки так звані “впливи” ніколи не
зводяться до простого пасивного сприйняття, до безвольного відбиття і засвоєння чужих ідей.
“Вплив” зумовлюється не тільки значимістю, силою і виразністю того, що впливає. Він завжди є
також результатом активної волі й вибору, актом переваги. “Впливає” на людей те, що соціально
їм не чуже, більше того,те, що їм треба і, отже, цікаве”2.

У Ніцше соціаліст Винниченко так само знаходив для себе “те, що треба”, - навіть при тому, що
сама соціалістична ідея відкидалася цим філософом. Можна сказати, що з Ніцше він вів свій
“діалог”, шукаючи в нього обгрунтування своїх поривань і прагнень, підтвердження своєї правоти.
Так шукають спільників у якійсь важливій справі (В.Винниченко навіть переклав українською
трактат “Так промовляв Заратустра” - сталося це, очевидно, під час одного з трьох тюремних
ув”язнень, отже, десь між 1903 і 1907 роками. Три

__________________

1 Павличко С.Д. Теоретичний дискурс українського модернізму. - С.12.

2 Асмус В.Ф. Историко-философские этюды. - М., 1984.- С.217.

загальні зошити з перекладом “Заратустри” зберігаються в архівах разом з іншими матеріалами, що
відносяться до цієї пори).

Коли Фрідріху Ніцше взимку 1882-1883 р.р у горах, що оточували бухту Раппало, явився його
Заратустра, Володимир Винниченко ще тільки вчився ходити на подвір”ї батьківського будинку в
Єлисаветграді. Проте літературна молодість його збіглася з піком популярності Ніцше в Росії.
Залишатися осторонь від модних філософських ідей було не в звичках В.Винниченка, тим паче,
якщо вони виявлялися суголосними його уявленням і поглядам.

Таким чином, у процесі накопичення життєвого досвіду в молодого В.Винниченка сформувалася
цілком визначена система ціннісних орієнтацій, які утворювали “вісь свідомості, що забезпечує
стійкість особистості, спадкоємність певного типу поведінки й діяльності, яка виражається у
спрямованості потреб та інтересів”1. Усвідомлені цінності стають, як відомо, переконаннями.

Ієрархія цінностей, які сформувалися в процесі життєдіяльності В.Винниченка, мала такий вигляд:

політичні цінності - всебічне (тобто - соціальне і національне) визволення суспільства шляхом
руйнування Карфагена російського самодержавства. Власна участь у цьому процесі здійснювалася
Винниченком у двох формах - безпосередньої політичної діяльності і літературної творчості.
Причому, творчість уявлялася не лише як спосіб самовираження чи впливу на умонастрої
суспільства, а і як

_____________________

1 Философский энциклопедический словарь, 2-е изд. - М., 1989.- С.732.

можливість піднесення національної гідності українства (“я хочу возвеличити собою українське...”);

філософські цінності - повнота життя з її яскравістю, насиченістю, природністю, без чого неможливе людське
щастя. Але для його досягнення потрібна й суспільна гармонія: Винниченко уявляв, що досягти її можна,
облаштувавши суспільне життя на соціалістичних засадах. Пройшовши через захоплення ідеями Ніцше, він тривалий
час вважав, що універсальним філософським ученням є марксизм. Пізніше ж, уже в останній своїй еміграції
1920-1951 р.р., Винниченко, розчарувавшись у радянському варіанті соціалізму, напише великий
філософсько-етичний трактат “Конкордизм”, у якому викладе власні розуміння гармонії у стосунках між різними
політичними системами, злагоди людини з самою собою, досягнення нею фізичної і духовної досконалості1.
Г.Костюк мав підстави стверджувати, що світоглядна еволюція В.Винниченка була вельми
стрімкою - “від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч ХХ сторіччя до
цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур”є й модерного Ганді”2;

моральні цінності - принцип “чесності з собою” як етичний постулат “нової моралі” , власні моделі якої В.Винниченко намагався протиставити моралі
“старій”, з його погляду - буржуазній,фарисейській, облудній. Звідси - Винниченків революціонізм у питаннях моралі (культ природності,

__________________

1 Детальніше про Винниченків конкордизм див.: Панченко В. Драма “всебічника” Володимира
Винниченка // Кур”єр Кривбасу. - 1997. - №77-78.

2 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - С.201.

індивідуалістські тенденції, вільні стосунки між статями, ідея пробного шлюбу тощо);

естетичні цінності пов”язувалися у В.Винниченка, передусім, з європейським художнім досвідом, інтенсивне
засвоєння якого мало стати запорукою якісного оновлення національної літературної традиції.

Характерною в цьому розумінні є лектура В.Винниченка, про яку можна скласти часткове уявлення на підставі його
листів і “Щоденника”. Сліди Винниченкового читання зустрічаються тут не так і рідко. У вересні 1908 р. він
просить свою кореспондентку Люсю Гольдмерштейн надіслати йому романи Ф.Достоєвського “Брати Карамазови”
та “Злочин і кара”. У січні 1909 р. кілька разів згадує (в листах до Софії Задвиної) польського модерніста
С.Пшибишевського, причому - в контексті роздумів про стосунки між статями: “Не всякая пара людей может
сходиться, не всякую женщину тянет к известному мужчине и наоборот. Должно быть большее или меньшее родство
их тел и душ, должен быть гармонический темп их существ. Не в метафизическое влечение я верю, а в это. Оно не
необходимо, - другие силы могут нейтрализовать его, можно развить его до метафизики.
Пшибышевский яркий выразитель этой идеи”1.

Судячи з усього, інтерес до С.Пшибишевського у Винниченка був досить глибоким і тривким.У
1909 р.він навіть виголошував у Парижі реферат про творчість цього письменника. А в 1911 р.
нотував у “Щоденнику”: “Загадки таїть Пшибишевський”. І там же: “У Пшибишевського нема акції,
а

_________________

1 ЦДАВО України. -Фонд 1823.-Опис 1. - Справа 30.

тільки життя душі”1.

В листах до Є.Чикаленка В.Винниченко неодноразово посилається на М.Горького (1907-1909
р.р.), згадує імена І.Тургенєва, Е.Золя, Г.Мопассана, Л.Андреєва, Г.Сенкевича (1908 р.), Г.Ібсена,
Г.Гауптмана, Л.Толстого (1910 р.), О.Купріна й М.Арцибашева (1912 р.)...

У щоденникових записах 1911 р. зустрічаються його думки про Гамлета (герой Шекспіра -
“приклад великого інтелекту і не дуже сильних бажань”). Серед нотаток 1914 року - враження про
прозу норвезького письменника А.Гарборга: “Його “Загублений батько” наганяє на мене
думливість. ... Він щирий, сердечний, дійсно шукаючий, дійсно страждучий”2.Записи січня 1915
року свідчать про знайомство В.Винниченка з творчістю Б.Бйорнсона.

Характерною особливістю творчої лабораторії письменника Винниченка (принаймні, після 1907
р.) було те, що він, беручись за п”єсу чи роман, спеціально студіював праці з філософії, психології,
біології... Про роботу над перекладом Ф.Ніцше вже згадувалося вище. А ось і ще один
красномовний запис у “Щоденнику” (1911 р.): В.Винниченко нотує перелік книжок для читання,
серед них - “Наука и нравственность” М.Бертеля, “Развитие наследственности” О.Геровича,
“Любовь в природе и развитие любви в живом мире” Бельше, праці Вагнера, Ренана,
А.Бергсона... Коло читання визначається, як бачимо, інтересом В.Винниченка до проблем
спадковості, ролі інстинктів, підсвідомості, моральних аспектів життєдіяльності людини...

_______________

1 Винниченко В. Щоденник. - Т.1. - С.39.

2 Там само. - С.145.

Як свідчать архіви, В.Винниченко студіював наукові праці вельми уважно, роблячи численні
виписки з них (зберігся, наприклад, його розлогий конспект дослідження М.Гюйо
“Происхождение идеи времени. Мораль Эпикура и ея связь с современными учениями”. - Спб,
1899). Таким чином “підживлювалися” ті “теорії”, що їх проповідують герої деяких п”єс та романів
В.Винниченка. Є.Чикаленко вважав, що перенесення в літературні твори тих чи тих наукових
ідей, дискусій обертається у В.Винниченка публіцистикою, і сердито картав його за надмір
проповідництва: “Боюсь, що й одповідь критикам (які різко негативно поставилися до п”єси
“Щаблі життя”. - В.П.) Ви втнете таку саму, як сю п”єсу. Я вже се бачу з Вашої откритки, в якій Ви
кажете, що “штудююєте наукові твори”, на підставі яких будете її писать.

Коли я говорив про Вас, що Вам треба більше читать, ніж писать, то не про таке читання я
говорив.Я мав на меті, що Ви взагалі будете учитись, розвивать себе, щоб буть широко освіченою
людиною, а не для того, щоб, вооружившись науковою зброєю, доводить критикам, що треба бути
“чесним з собою”1. Справді, відсутність систематичної освіти2, і то не лише політичної (на що
вказував І.Лисяк-Рудницький), тільки частково компенсувалася самоосвітою, якій, до того ж,
заважала “революційна метушня” цієї людини, наділеної

_________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1.- Справа 35.

2 У 1900 р. В.Винниченко екстерном склав іспити в Златопільській гімназії, того ж року вступив на
юридичний факультет Київського університету, але з другого курсу був виключений за участь у
студентських протиурядових акціях, і здобув диплом лише 1905 року, - знову склавши іспити
екстерном!

“небуденними і різноманітними природними здібностями”1. В.Винниченко й сам усвідомлював,
що партійна діяльність поглинала його молодість (варто ще раз пригадати його скрушне зізнання
Є.Чикаленкові: “Я ж - неук...”), хапався за книжки, брався відвідувати лекції, а безгрошів”я
штовхало його до швидко- і багатописання, темперамент і амбіції не дозволяли “висиджувати” свої
твори (“як Коцюбинський”, - зіронізував він в одному з листів)...

Коло Винниченкового читання цілком закономірне в контексті літературних захоплень перших
двох десятиліть ХХ ст. Можна навіть сказати, що воно типове для тодішнього українського
інтелігента. Для порівняння можна зіслатися на лектуру В.Стефаника, М.Коцюбинського, Лесі
Українки, Ольги Кобилянської...

“Чи багато читав Стефаник? - запитував Б.Лепкий. - Як там було в Русові, не знаю, але за
краківських часів - ні. Арно Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким
добре жив, і досить. ... З наших Франка високо ставив...

Ніцшого “Also sprach Zaratustra” позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст”2.

М.Коцюбинський у 1905 р., відповідаючи на запитання М. Мочульського, називав практично ті ж
імена: “В молодих літах захоплювався я Шекспіром, В.Гюго, а відтак і Мопассаном, хоч взагалі
читав дуже багато”, “свій літературний смак я виробив

___________________

1 Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його
публіцистичних писань. - С.70.

2 Лепкий Б. Із спогадів. Василь Стефаник // Дивослово. - 1966. - №9. - С.5.

під впливом європейської літератури. Слов”янські літератури мені менше подобаються. В останні
часи я дуже захоплююсь північними письмениками (Ібсен, Іонас Лі, Від та інші), а також
Метерлінком, Роденбахом... “ І ще - на продовження теми смаків і ціннісних орієнтацій:
“Слов”янські літератури мені менше подобаються, ніж європейські. А то тому, що я там стрічаю
ширші горизонти, більшу дефініцію в оброблюванні сюжетів, у стилі. Спеціально Достоєвського
дуже люблю. З сучасних українських письмеників мені більше подобаються Стефаник, Франко,
Мирний, Кобилянська, Леся Українка,Самійленко, Лепкий”1.

Законодавцями літературної моди, отже, були скандинавські письменники (Г.Ібсен, К.Гамсун,
Б.Бйорнсон, А.Гарборг), німецькі (Г.Гауптман), російські (Ф.Достоєвський), польські
(С.Пшибишевський). Естетичні цінності пов”язувалися у В.Винниченка саме з цим рядом...

1.3. Дебют: пошуки орієнтирів

Творчість В.Винниченка виразно ділиться на три періоди, як це відзначав ще М.Зеров наприкінці
1920-х років, включившись у дискусію про роман “Сонячна машина”. Перший охоплює шість років
(1902-1908 р.р.) - “від його першого виступу до таких драм, як “Дисгармонія”, “Щаблі життя”,
“Великий Молох” тощо”2. В цей час Винниченком було написано “соковиті побутові повісті ...,
побудовані трохи на старосвітський лад,

____________________

1 Коцюбинський М. Твори: У 7 т.- К., 1975. - Т.6. - С.С.49-50.

2 Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т.2. - С.440.

але свого часу свіжі і нові в українській прозі” (“Краса і сила”, “Голота”, “Контрасти”, “Мнімий
господін” та ін.). Ці оповідання й повісті, за словами М.Зерова, “зліквідували
народницько-умовний образ села, показавши його розшарування та деформацію старого побуту,
вони ввели в поле зору української повісті строкових робітників, економічних і заробітчан,
представили в колоритних постатях і солдатську казарму, і жорстоку “халтурність” мандрівної
малоросійської трупи (“Антрепреньор...”). Вони збудили й увагу української критики”1.

Приблизно з 1907 року у творчості В.Винниченка настає другий, якісно новий період. На зміну
“соковитим побутовим (точніше було б сказати, соціально-психологічним. - В.П.) повістям”
приходить, писав М.Зеров, “імпресіоністична новела та роман з психологічним завданням,
запальна драма з претензією покладати основи соціалістичної моралі”. Причому, цей новий шлях
був “ширший і принадніший, як видавалося самому письменникові - небезпечний та непевний, як
видавалося тогочасній критиці”2. Поштовх дискусіям про “нового” Винниченка дали такі його
твори, як оповідання “Момент”, п”єси “Дисгармонія” і “Щаблі життя”.

Нарешті, третій період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою “Сонячної машини”,
зміною тем і “методів письма”: “Тема - переупорядкування суспільства за допомогою винаходу,
засоби її опрацювання - то засоби популярного в сучасній літературі (йдеться про 1920 роки.
-В.П.) і невластивого Винниченкові раніше, трохи авантюрного,

________________

1 Зеров М. Твори: У 2 т.- Т.2. - С.440.

2 Там само. - С.С.440-441.

соціально-фантастичного роману, де замість обридливого психологізму з усіма його “онерами”,
подається “цікава інтрига, актуальні проблеми”. Це, за словами М.Зерова, “шлях фабульного,
“утопійного” роману”.

Ці характеристики можна дещо уточнювати, але головні тенденції, лінії творчої еволюції
В.Винниченка та її хронологічні рамки М.Зеровим визначено майже безпомилково.

У перший період (його тривалість варто скоротити на один рік) Винниченко-письменник працює
виключно в жанрі оповідання з гострою соціально-психологічною колізією в центрі. За
стильовими ознаками його рання новелістика вписувалася в реалістичну традицію української
прози, що, між іншим, наполегливо заохочував літературний “хрещений батько” молодого
письменника Є.Чикаленко, - надто ж тоді, коли помітив у творах В.Винниченка 1908-1909 р.р.
ознаки того, що він називав “символізмом”. “Безумовно, найкращі Ваші речі - “Краса і сила”,
“Голота”, “Темна сила”, “Голод”, “Момент”, “Боротьба” (окрім кінця) та інші такого роду, які
написані просто по способі Тургенєва, Толстого, Горького, т.є. по старому методу, як Ви колись
висловились, а всі символістичні і публіцистичні (“Щаблі життя”) просто нічого не варті, але, на
жаль, Ви їх вважаєте за найкращі...” 1.

Час літературного учнівства для В.Винниченка минув, треба думати, досить швидко. Між його
юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням “Сила і краса” (пізніша назва - “Краса

і сила”) чимала якісна відстань. І якщо “Софія” писалася _________________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.

орієнтовно в 1899 р., а “Сила і краса” - на початку 1902 року,то можна тільки подивуватися зі
стрімкого творчого зростання Винниченка.

У “Повії”, де продовжується добре розроблена попередниками тема зневаженого паничем
дівочого кохання, він явно наслідує Шевченкову “Катерину”, не вельми вміло використовуючи
ритміку, стилістичні конструкції, строфіку цієї поеми. Великою є залежність і від інших
літературних зразків (“Бурлачка” І.Нечуя-Левицького, “Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це
відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна
залежністьб від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним
намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією.

З цього погляду досить характерними є оповідання “Народний діяч”, “Сила і краса”,
“Антрепреньор Гаркун-Задунайський”. У них легко помітити зразки промовистої латентної
(прихованої) критики, яка виразно засвідчує настрої Винниченкового бунту проти української
літературної старосвітщини.

У “Народному діячеві” В.Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХЇХ ст.
сюжетну схему: панич, який приїздить на вакації до батьків, зав”язує роман із дівчиною з простого
роду. У М.Старицького (драма “Не судилось”) усе завершується ситуацією, схожою на ту, в якій
опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте
Винниченко, з усього видно, був знайомий і з творами, де в центрі уваги авторів виявлялася
постать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то в іронічному ключі.

Від Радюка до Раденка - таким був спектр героїв цього

типу, якщо мати на увазі в першому випадку повість І.Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому -
повість Б.Грінченка “На розпутті”. І.Нечуй-Левицький ставиться до “націонала” Радюка з двоїстим
почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством і готовністю кинути виклик оточенню,
але слів, декларацій у нього значно більше, ніж вчинків, в самих же вчинках є щось наївне,
бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко
показав драму інтелігентських ілюзій, які, зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як
дим...

Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після “Хмар” і через десять -
після повісті “На розпутті”, мав можливість пересвідчитися, що народницький ідеалізм раз-у-раз
осмішнював себе. Його Вася (він же Василь Семенович Головатий) - це, власне, карикатура на
“народного діяча”, причому, настільки очевидна, що Леся Українка навіть вважала оповідання
зіпсованим саме цією центральною постаттю. Цілком можливо, що в наміри автора входило
навіть пародіювання зужитих шаблонів народницької прози.

І.Нечуй-Левицький для В.Винниченка (як і для Лесі Українки, інших письменників молодої
генерації) уособлював “канон” такої прози. Не дивно, що стріли латентної критики в ранніх
новелах В.Винниченка спрямовувалося передусім у його бік. Якщо в поемі “Повія” він сам ще
наслідував “Бурлачку” І.Нечуя-Левицького, то в “Силі і красі” бачимо полеміку з манерою
змальовувати дівочу вроду так, як це робив патріарх української прози: “То була краса, що
виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї
ні “губок, як пуп”янок, червоних, як добре

намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як
маківка на городі”1.

Йдеться про Мотрю з оповідання “Сила і краса”. В.Винниченко, як бачимо, кепкує з
сентиментальної, заснованої на традиційних фольклоризованих штампах, манери. А що натомість?

“Чорна, без лиску, товста коса, невисокий, трохи випнутий лоб, ніс тонкий, рівний, з живими
ніздрями, свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях, легка смага на матових,наче
мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось,
дивлячись, наче лилося якесь тихе, м”яке, ласкаве світло, - то була й уся краса сієї дівчини” (с.23).
В.Винниченко віддає перевагу точному реалістичному малюнкові, намагаючись залишатися
об”єктивним, безпристрасним “портретистом”. Немає жодного порівняння, автор обходиться
епітетами, зосереджено виписуючи подробиці і нюанси. І разом з тим він (як і
І.Нечуй-Левицький!) не виходить за межі портрета паспортних прикмет, - тобто такого
змалювання зовнішності героя, яке обходиться без якихось більш-менш виразних психологічних
деталей. Лише останній штрих (“тихе, м”яке, ласкаве світло” , що ллється з очей Мотрі) натякає на
якісь загадки внутрішнього світу героїні.

Полеміка з І.Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з урахуванням традиції, - і це характерна для
молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише
злегка модернізував її.

________________

1 Винниченко В. Краса і сила. - К., 1989. - С.23. Далі цитати з оповідання “Краса і сила” подаємо
за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко, кажучи словами
М.Євшана, розбивав “українофільське капище наших патріотів”1, - причому, робив він це раніше за
самого М.Євшана. Зі сторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну
“українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”, провінціалізмом, одним із виявів
якого стала “голосна “малороссійськая драма”, яка в останнім часі прибрала застрашуючий вид і в
страшний спосіб множиться і росте на очах”2.

Оповідання про антрепреньора Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті
“боротьби генерацій” і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних
(європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь
містечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, - на його сцені розгортається
дійство типової “малороссійської” мелодрами “Люте серце, або ж Чотири смерті разом”. Можна
було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби ... якби в самих виставах реальних
гаркунів-задунайських з їхнім убозтвом (ще дужче підкресленим претензією на “іскуство”!) не було
ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень
режисури та гри виконавців... “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля ніг
Марусі...”, - скільки подібних фіналів бачено було глядачами за

_________________

1 Слова з листа редакції “Української хати” до В.Винниченка (від 5 лютого 1911 р.). Ймовірно,
автором його був М.Євшан. - ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 22.

2 Євшан М. Куди ми прийшли? - Львів, 1912. - С.8.

часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920-х років М.Хвильовий, між іншим, використав ім”я Гаркуна-Задунайського
як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства - он яким “неубієнним” виявився цей
персонаж раннього оповідання В.Винниченка...

Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, не особливо приховуючи, в яке “капище”
мають влучати стріли його пародіювання й пересмішництва, молодий Винниченко брав собі в
“спільники” Максима Горького. Недарма ж після “Сили і краси” про нього заговорили як про
“українського Горького”! Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, його
притягували до себе “відпадки суспільности” (І.Франко), - тобто, химерний світ усяких босяків,
злодіїв, повій.

Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час
появи в “Киевской старине” Винниченкової “Сили і краси” був уже автором “Очерков и
рассказов” у двох томах, повісті “Фома Гордеев”, до світу його героїв (“колишніх людей”) була
прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцять шість і
одна”) друкували й українські часописи. Загалом, читацька аудиторія цього письменника була
величезною.

Чи не за прикладом Горького влітку 1899 р. 19-річний єлисаветградець Володимир Винниченко
на кілька місяців подався в мандри “по Україні” (як Горький - “по Русі”), та й пізніше в нього
подібних подорожей буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу,
оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України,яка поставала зі
сторінок його численних оповідань

перших років ХХ століття. ( Чи знав, між іншим, В.Винниченко, що влітку 1900 р., коли він складав
іспити в Златопільській гімназії і готувався до вступу в Київський університет, Максим Горький
мешкав на Україні - у селі Мануйлівка на Полтавщині?).

“Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером автора “Сили і краси” поставали не те
щоб привабливо... просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима
моралізатора. Варто спробувати глянути на горьківську Мальву очима якої-небудь “тургеневской
девушки”: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне - чужого собі знайшов би
строгий погляд героїнь з романів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”... Тим
часом, у Горького Мальва приваблює своєю гріховною красою.

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще І.Франко, дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього
“нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані
на суспільність, що їх зробила такими. ... Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж,
проституція, ошуканство, - тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденне заняття,
спосіб життя”1.

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: “Мы все знаем, что
босяки - люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и
заразил нас этой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 року).

________________

1 Франко І. Новини нашої літератури. - У кн.: Винниченко В.Раб краси. - К., 1994. - С.348.

Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає
прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті , мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв,
Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола “відпадків суспільності” - Мотрю
Чумаченко, доньку удівця-п”яниці. Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання
Мотрі, те, що називається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? На Ількові,
який є втіленням краси, чи на Андрієві, який уособлює силу?

Нетрадиційний Винниченків любовний трикутник не розламують штучні психологічні розв”язки.
Хитання душі Мотрі між “силою” і “красою” , зрештою, вирішуються на користь сили, тобто -
Андрія, хай грубого й навіть жорстокого, вигадливішого, підступнішого, ніж добрий, м”який і
“однолінійний” Ілько. Сила поетизується В.Винниченком. І якщо більшість членів редколегії
журналу “Киевская старина” висловлювалася проти публікації “Сили і краси” на сторінках
часопису (потрібна була сильна “пресія” Є.Чикаленка, щоб твір таки з”явився в друкові!), то
головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка
до традиційної моралі. Він показує порок, у якому немає пороку, гріх,у якому немає гріха. Щодо
персонажів його “Сили і краси” можна було б повторити слова російського критика-народника
М.Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони - “не отвергнутые, но отвергшие”!
Якщо вони й виломилися із усталених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась
гріховна поезія в тому мимовільному викликові, який вони кидають оточенню. Їхній “буйний”,
некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір
поважних київських

інтелігентів старшої генерації. Навіть Є.Чикаленко, і той застерігав: “не ганяйтесь за
горьковщиною!”1.

Винниченко не погоджувався, сердився, коли чув, що його Мотря нагадує горьківську Мальву2. В
1908 р. різко запротестував проти спроб підвести його “під трафарет”, сперечаючись із тим же
Є.Чикаленком: “їй-богу, мені стає вже смішно: спершу була в мене “горьковщина” , тепер
“андреєвщина”, а мого, значить, нічого. Неодмінно треба підвести під трафарет, дякуючи сходству
тільки в якій-небудь дрібниці форми. А суть, найголовніше не зрівнюється. В мене стільки ж було
“горьковщини”, як тепер “андреєвщини”. Як тоді світогляд круто розходився з моїм, так само це є
тепер з Андреєвим. Про Арцибашева вже й казати нічого. Аж сумно, що оцінюють по дрібницях,
по неважному, не істотному”3.

І все ж, якщо мати на увазі справді-таки суть, а не дрібниці форми, то суголосність “Сили і краси” з
прозою М.Горького на зламі століть виявиться цілком очевидною. “У горьківській художній
переоцінці цінностей 90-х - початку 900-х років на перший план вийшли такі суттєві для нього
мотиви: переоцінка зла (“гріха”), добра (любові і співстраждання), правди і сили”, - робить
висновок сучасна дослідниця4. В цей період у Горького часто зустрічається мотив грішників
нерозкаяних, не “покараних” совістю і навіть щасливих.(А хіба персонажі “Сили

_______________

1 ЦДАВО України. - Фонд 1823. - Опис 1. - Справа 35.

2 Лівицька М. На грані двох епох. - Нью-Йорк, 1972. - С.134.

3 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293.- справа 73 - 183.

4 Колобаева Л. Горький и Ницше // Вопросы литературы. - 1990. -№10. - С.167.

і краси” не належать саме до такої категорії “грішників”?).

Розкриваючи недієвість, умовність традиційної моралі, М.Горький робив ставку на вольовий
людський тип, на силу. При цьому, “мотив сили, поєднуючись із мотивом краси, подається в
раннього Горького у піднесено-романтичному ореолі”1. А сам феномен сили здобуває різноманітні
художньо-смислові значення: це і вияв досконалості тілесної, земної природи людини, і жага
життя, розмаху та інтенсивності пристрасті, і воля до творчого діяння й подвигу, і “бич” правди,
здатність художника до жорстокої безкомпромісної правдивості в осмисленні буття, нарешті,
поклоніння жінки перед поезією сили в її любовному поєдинку з мужчиною зображується як голос
самої природи, її “вибір” (оповідання “Сон Колі”, 1893)2.

У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає
думка про відносність, умовність усіляких моральних табу (Л.Колобаєва майже тими ж словами
характеризує спрямованість прози Горького на перехресті століть). Як казав один із героїв
Шекспіра: “ніщо не є саме собою добре чи погане - таким воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до
“нашого сприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя,
хоч - був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди
життям, який нічого-нічогісінько нід собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість -
понад усе! У “Силі і красі” така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних,

_________________

1 Колобаева Л. Горький и Ницше. - С.171.

2 Там само.

різких тонах він формулюватиме її трохи згодом - передусім у п”єсах і романах 1907-1914 р.р.

А поки що Винниченко сперечається зі старою українською літературною традицією. Сучасники
помічали в оповіданні “Сила і краса” бунт - “бунт проти мертвотного спокою, проти...
повільности, застою”. В Андрієві, який уособлює силу, бачили “початок протесту проти
сонгородської млявости... індивідуалізм та романтику сильної натури”1.

З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об”єктивна ж
потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть була вельми гострою.
Молодий Винниченко з його зухвалим намаганням заперечити стереотипи йшов назустріч цій
потребі. Він шукав альтернатив віджилому - як у сфері художньої форми, так і в царині “нової
моралі”, об”єктивно виходячи на питання про ціну експерименту, що його “сильна натура”
здійснює над собою й над іншими.

1.4. Висновки

Естетичне самовизначення В.Винниченка значною мірою зумовлювалося новою атмосферою в
українському літературному житті на рубежі ХІХ і ХХ століть. Боротьба генерацій у цю пору
ознаменувалася протистоянням народницьких і модерністських уявлень про літературу, її природу
й місію. Ідея європеїзму стала прапором “Молодої України”.

___________________

1 Гермайзе О. Рання творчість Винниченкова на тлі громадянського життя // Винниченко В.
Вибрані твори. - К., 1927. - С.30-31.

Промовляючи в 1910 р. над могилою П.Куліша, М.Євшан, який приїхав у Мотронівку разом із
гуртком молодих авторів “Української хати”, наголошував на винятковій ролі “людини, якій
належить будучність”, “нашої гордості перед світом”, тобто - саме П.Куліша1. Ідеологові
українського модернізму М.Євшану важливо було наголосити на історичній тривкості ідеї
включення української культури в світовий культурний процес, - ідеї успадковуваної від
перекладача Шекспіра й Біблії, який добре розумів значення для свого народу “дзеркала
всесвітнього”.

Цей епізод 1910 р. вельми промовистий, оскільки свідчить про характер естетичних орієнтацій
молодої генерації українських письменників початку ХХ ст. Зростання числа перекладів творів
світової літератури, значно інтенсивніша, ніж у ХІХ ст., взаємодія літератур, трансформація
художнього досвіду популярних західноєвропейських письменників (водночас із опорою на
національну літературну традицію!), - все це прикмети строкатої й суперечливої картини
літературного розвитку в Україні тієї пори, коли відбувався дебют Винниченка-прозаїка.

Його естетичні орієнтації теж пов”язувалися, передусім, із європейським художнім досвідом. Лінія
творчої поведінки молодого Винниченка зумовлювалася його “контроверсійністю”, духом
противенства, установкою на бунт. А крім того, В.Винниченко - з усією імпульсивністю,
амбіційністю, темпераментністю його вдачі - був людиною, тісно пов”язаною

__________________

1 Інститут рукописів ЦНБ ім. В.Вернадського. - Архів П.Куліша. - Фонд ІІІ. - Справа 53179.

з політичною боротьбою, революціонером-практиком, одним із лідерів української
соціал-демократії, - і ця обставина теж позначалася на його творчості, в якій помітне тяжіння до
конструювання універсальних моделей “щасливого майбутнього”, побудованих на гармонії
людини й суспільства, природній моралі, внутрішній досконалості особи. Звідси ті колізії між
художником і проповідником (доктринером), які зумовлювали парадоксальність художнього
мислення В.Винниченка.

Парадоксальним був і Винниченків бунт проти “старосвітської” літературної традиції. З одного
боку, він, використовуючи можливості латентної критики, іронізує над описовою манерою
І.Нечуя-Левицького, над театральною “гаркун-задунайщиною”, бере собі в “спільники”
М.Горького... А з другого - свідомо чи несвідомо “враховує” й українську літературну традицію,
пов”язану з іменами Т.Шевченка, Панаса Мирного, того ж І.Нечуя-Левицького (юнацька поема
“Повія”, оповідання “Народний діяч”). Проте вже в першому своєму опублікованому оповіданні
(“Сила і краса”) В.Винниченко нетрадиційно змальовує нетрадиційних героїв, що представляють
“відпадки суспільності”. У зображенні світу “колишніх людей” є очевидні перегуки з творами
М.Горького із життя босяків (відсутність моралізування,поетизація “краси гріха”,“грішників
нерозкаяних”, заперечення пуританства, романтизація сили, стихії й розмаху життя).

Уже в ранніх новелах В.Винниченка прозирає той дух “переоцінки цінностей”, який невдовзі
стане в його творчості всепроникним.

РОЗДІЛ 2.

МОДЕЛІ “НОВОЇ МОРАЛІ”: ЦІНА ЕКСПЕРИМЕНТУ

2.1. Експерименти з мораллю

Не тільки історикам літератури кінця ХХ століття, а й критикам, сучасникам Винниченка, впадала
в око метаморфоза, що відбулася з його творчістю буквально через кілька років після дебюту.
Ранній Винниченко, відзначав Микола Євшан, “зробив велике вражіннє не так своїм художнім
хистом - були і єсть більші художники від нього в українській літературі, - ані не змістом і
проповіддю нової моралі в своїх творах - нічого нового як мислитель він не дав і не може дати, - а
більше своїм темпераментом, розмахом та дужістю своїх молодих сил, своєю свіжістю. ... Легкість і
недбалість були не гріхом, а достоїнством його таланту, вони давали всю безпосередність та
життє його творам, робили їх близькими читачеві...”

А далі у М.Євшана - констатація повороту, “зміни декорацій”: “Відтак почав працювати інтелект”.
З”явилася “проповідь нової моралі, до того ще моралі партійної”1.

Отже - посилення раціонального начала, проповідництво, різкий акцент на проблемі
морально-психологічного змісту. Під знаком такої метаморфози відбувалася творча еволюція Винниченка-прозаїка
і Винниченка-драматурга в 1907-1916 р.р. (хоча в цю ж пору він не забував і про жанр класичної новели

_________________

1 Євшан М. Рецензія на роман В.Винниченка “На весах жизни” //Українська хата.- 1912.- №9-10.-
С.С.550-551.

реалістичного зразка, випробуваний ним ще в перші роки літературної праці ).

Пафос заперечення, рішучого відкидання буржуазної моралі як фарисейської, лицемірної, віджилої
супроводжувалося у В.Винниченка активним пошуком, конструюванням моделей моралі нової,
соціалістичної. На цьому шляху йому доводилося продиратися не тільки крізь павутиння
стереотипів, а й крізь власні ілюзії та суперечності. Але - світло “далекого пункту” кликало до себе
темпераментного автора, сповненого енергії перетворення суспільних обставин (і людини - теж!).

Була в цьому енергійному прагненні данина часові. Можна назвати три фактори, що зумовлювали
характер Винниченкових експериментів із мораллю, визначали напрямок його творчих шукань.

1.Революція моральної свідомості, потреба переоблаштування світу на принципово нових
засадах, що породила на початку ХХ ст. моду на соціалістичну літературу, - вона (мода) набула
тоді неабиякого поширення. Для прикладу можна згадати неабияку популярність праці А.Бебеля
“Жінка і соціалізм”, яка за короткий час витримала в Росії понад тридцять перевидань. Німецький
соціаліст А.Бебель прогнозував, що грядущий тріумф соціалізму означатиме не лише зникнення
приватної власності, класів, держави та церкви, а й встановлення вічного миру. Запанують, писав
він, свобода, рівність і братерство: політика, правові принципи будуть цілком узгоджуватися “із
законами природи”, відбудеться “повна емансипація жінки”1.

_______________

1 Див.: Бебель А. Женщина и социализм. - Одеса, 1905.

Історичне нетерпіння мас у Росії початку ХХ ст., пов”язане з очікуванням гармонії, обіцяної
пропагандистами соціалістичної теорії, було надзвичайно сильним. І художня література ( в т.ч. й
українська) немало зробила для того, щоб закріпити в суспільній свідомості ідею оновлення світу, а
в сфері соціальних емоцій - нетерпіння бунту: “Так далі жити не можна...”

Так не можна, але - - як треба?

Відповіддю на це питання і були численні моделі майбутніх відносин, що їх пропонувала творча
фантазія письменників, перейнятих, як В.Винниченко, духом революційного переустрою життя.

2. Філософські ідеї Фрідріха Ніцше, які вже в 1890-ті роки стали в Росії своєрідним “знаком доби”.
Американська дослідниця Едіт Клуз, яка спеціально вивчала проблему “Ніцше в російській літературі: 1890-1914
р.р.”, вважає, що “ хоч революція моральної свідомості і не вписувалася в російську традицію, російські цінності і
російські міфи, все ж досвід читання Ніцше кинув на цю традицію нове світло. ... Як критик

моралі і як шукач міфу, Ніцше був вирішальним каталізатором, що перетворив російський імпульс у моральний
бунт”1.Цей висновок щедро ілюстровано аналізом творчості Л.Андреєва, М.Арцибашева,
А.Бєлого, П.Боборикіна, А.Вербицької, М.Горького,О.Купріна, Д.Мережковського, Б.Ропшина...

В українській літературі ідеї Ф.Ніцше, його бунт проти моралі, культ індивідуалізму також мали
резонанс. Достатньо

_____________________

1 Clowes E. The revolution of moral consciousness. Nietzsche in Russian literature. 1890-1914 . - Illinois,
1988.- p.230.

згадати прозу молодої О.Кобилянської, інтерес до Ніцше з боку Лесі Українки, засвідчений її
листами, статті М.Сріблянського й М.Євшана в “Українській хаті”1... У максимах Ф.Ніцше знайшов
філософське опертя для свого бунту проти фарисейської моралі і В.Винниченко.

3. Художня література кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. з її сміливою постановкою вічно
злоденних морально-філософських проблем. Першими тут слід назвати імена Г.Ібсена, А.Стріндберга,
Г.Гауптмана,С.Пшибишевського, Ф.Достоєвського. Додамо до них ще й імена Гі де Мопассана та Г. д”Аннунціо, -
маючи на увазі дослідницький сюжет цього розділу.

В.Винниченко свідомо йшов на творчий полілог із багатьма письменниками (попередниками й
сучасниками), чиї імена й книги були на вустах у читацької публіки й критики. Звідси - збіги й
паралелі, а також полемічні розходження із законодавцями літературної моди кінця ХІХ -поч. ХХ
ст.ст. Творча практика В.Винниченка у 1907-1916 р.р. досить багата як на типологічні, так і на
контактні зв”язки зі світовою літературою. Існують, як відомо, різні форми міжлітературних сходжень:
запозичення, наслідування, стилізація, образні аналогії, ремінісценція, алюзія, імпульс, літературний збіг, пародія,
травестія тощо 2. Конструюючи моделі “нової моралі”, В.Винниченко менше всього прагнув
наслідувати чи стилізувати.Проте запозичення, ремінісценції й алюзії (не ________________

1 Про відлуння ідей Ф.Ніцше в Україні див.: Кміт Ю. Фрідріх Ніцше //Літ.-науковий вісник. - 1901. -
№1; Христюк П. В.Винниченко і Ф.Ніцше// Українська хата. - 1913. - №5.

2 Див.: Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. - С.144.

кажучи вже про імпульси, що йшли збоку, нерідко пробуджуючи

бажання полеміки або творення власних “версій”) у нього зустрічаються не так і рідко.

При цьому варто пам”ятати, що запозичення тем (мотивів), образів, художніх прийомів
талановитим автором далеко не завжди означає нетворче засвоєння відомих зразків. У випадку ж
із Винниченком ідеться про зовнішній стимул, про активний розвиток і трансформацію
першоджерела. Власне, запозичення в нього має характер ремінісценції - відгомону чужого
мотиву, сюжету, образу. Це своєрідне відштовхування від відомого - заради нового художнього
результату.

2.2. В. Винниченко - Г. Мопассан - Г.д”Аннунціо:

мотив дітовбивства

Для того, щоб надати цьому твердженню конкретності, звернемося до трьох творів В.Винниченка
- драми “Memento” (1908 р.) та романів “По-свій”(1912 р.) і “Записки Кирпатого Мефістофеля”
(1916 р.), у яких повторюється один і той же “нав”язливий” мотив - батько (або ж людина, яка
мимоволі опинилася в ролі “батька”) задля того, щоб позбутися небажаної дитини, стає її вбивцею.

Художник Кривенко з “Memento” таким чином намагається залишитися вірним своєму
принципові “чесності з собою”. Зусиллям волі, суто раціональними аргументами (мовляв,
новонароджений, вирісши, буде все одно нещасним) він сподівається перемогти “темний, сліпий,
животний інстинкт” - материнський і батьківський.

Поет (і революціонер) Вадим Стельмашенко з роману “По-свій”, дізнавшись, що жінка, яка
полюбила його, - вагітна,

відвертається від неї, і тим доводить її до самогубства.

Адвокат Михайлюк (“Записки Кирпатого Мефістофеля”) свою дилему ( обов”язок перед нелюбою
жінкою, яка народила небажану для нього дитину, перед самою дитиною, - чи любов до молодої
красуні?) вирішує на користь батьківського обов”язку, а не кохання.

Сюжетні ситуації в усіх трьох випадках цілим рядом деталей повторюють одна одну.

Читачам кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. мотив убивства батьком власної дитини (або ж людиною,
до цієї дитини причетною) був добре знайомий завдяки новелі Гі де Мопассана “Сповідь” (1884
р.) та роману Г.д”Аннунціо “Невинна жертва” (1892 р.). Обидва письменники на початку нового
віку користувалися в Росії чималою популярністю. Їх охоче видавали. У російських перекладах
вийшли дванадцять томів прозових і драматичних творів італійського письменника. Зібрання ж
творів Мопассана, видане в Петербурзі у 1911-1912 р.р., склало цілих тридцять томів!

Ними захоплювалися. Л.Толстой у 1894 р. написав передмову до книги новел Мопассана.
М.Коцюбинський зізнавався в 1906 р., що в роки молодості Мопассан був серед його улюблених
письменників - разом із Шекспіром, Гюго та Золя.

Про них сперечалися. Леся Українка, як відомо, присвятила творчості д”Аннунціо велику частину
своєї статті “Два направления в новейшей итальянской литературе” (1900 р.), в якій назвала
модного літератора з Італії “співцем виродження”. Тож чи дивно, що деякі сюжети їхніх творів
ставали “кочовими”?

У новелі Мопассана “Сповідь” драматургія сюжету тримається на моральному парадоксі
(українською мовою цей твір для

“дніпрянського” восьмитомника Мопассана переклав, між іншим, Іван Світличний). Герой новели
- пан Бадон-Леременсе - помирає, маючи абсолютно бездоганну репутацію. Діти його щиро
люблять, а жителі містечка визнають, що “на одну чесну людину поменшало”1. І тільки після
смерті цього добропорядного юриста розкривається його моторошна таємниця: коли діти пана
Бадона-Леременсе разом із нотарем читають духівницю свого батька, вони з жахом дізнаються, що
в молодості він скоїв страшний злочин. Духівниця виявляється сповіддю героя, його каяттям,
залишеним нащадкам.

У 26-річному віці пан Бадон-Леременсе став убивцею власного сина, якого йому народила
коханка. Зарадити появі дитини було неможливо. Мопассанів герой зізнається собі, що небажане
немовля мимоволі стало причиною “цілковитого краху” його життя. Адже сам він у цей час
збирався одружитися з іншою жінкою, до якої мав серйозні почуття. І ось дитина стає на
перешкоді шлюбові, благополуччю, любові.

Усвідомлення життєвого краху породжує відчай і... ненависть до ні в чому не винного дитяти. Як
зізнається герой, його не покидала “ненависть до сина” - “до цього живого й крикливого
шматочка м”яса, що став мені на дорозі, розбив моє життя” (с.109).

Мопассан мотивує фатальний вчинок героя його хворобливим знетямленням, стресом, психічним
розладом.Батька небажаної дитини відвідує “спокуса злочину” (с.110). Згадуючи в сповіді той
страшний день. коли він відчинив вікно, впускаючи крижаний вітер до кімнати, де лежало голе
немовля, Бадон-

____________________

1 Мопассан Гі де. Твори: У 8 т. - К.,1971.- Т.5. - С.107. Далі всі цитати зі “Сповіді” подаємо за цим
виданням, вказуючи сторінку в тексті.

Леременсе сам намагається розібратися: як усе це могло статися?! І приходить до висновку, що
керувала ним “розгубленість,хвороблива маячня, коли людина вже не владна над своїми
вчинками й свідомістю” (с.110).

Запам”ятаймо цей фінальний епізод із новели Мопассана: голе немовля, відчинене вікно,
смертоносний подув крижаного вітру...

Герой “Сповіді” сам судить себе: усвідомлення гріха не покидало його до смерті. Спогад про
скоєне постійно нагадував про себе, “мов хижий звір, ув”язнений в глибинах душі” (с.112).

Нотар радить дітям знищити духівницю, і вони так і роблять. Троє свідків “замогильної сповіді”1
мовби зазирнули “за край”, туди, де криються загадкові безодні людської психіки, - і отетеріли від
їхніх зяючих глибин.

Ось ці два аспекти новели Мопассана особливо звертають на себе увагу: акцент на
парадоксальності ситуації й самого героя, а також на моторошності й таємничості “глибин душі”,
яка раптом відкривається своїми безоднями (згадка про “хижого звіра, ув”язненого в глибинах
душі”, у цьому розумінні вельми характерна!).Як ми побачимо далі, подібний ракурс у змалюванні
людини приваблював і В.Винниченка.

Г.д”Аннунціо, пишучи роман “Невинна жертва” через вісім років після Мопассанової “Сповіді”,
зберіг основні контури сю-

жету, запозиченого у французького новеліста. Його роман

________________

1 Мимовільна аналогія: в іншого французького письменника, Ф.Шатобріана, є “Замогильні
нотатки”, які він писав із наміром, що їх прочитають уже після його смерті, отже - сприйматимуть
їх як голос із “того світу”. Те ж саме відбувається й зі сповіддю героя Мопассана.

написаний у формі монологу героя - людини егоїстичної і пристрасної, а водночас - відкритої,
схильної до самоаналізу.

Перед нами, таким чином, постає історія аристократичної, зовні благопристойної італійської
родини. Драматургія стосунків Тульйо й Джуліани (так звати головних героїв цієї історії)
виявляється, проте, вельми складною. Після семи літ подружнього життя Тульйо зізнається, що від
їхньої з Джуліаною любові залишилися руїни та ще ... дві доньки. Безладне життя, коханки, вічний
пошук насолод, охолодження стосунків з дружиною, до якої він тепер почуває хіба що жалість та
співчуття, стали причиною душевної кризи героя д”Аннунціо, втомили його.

На сторінках роману кілька разів з”являються ремінісценції з “Войны и мира” Л.Толстого.зокрема -
сцена, коли “маленька княгиня” Ліза, дружина Андрія Болконського. помирає, мовби запитуючи
всіх своїм виглядом: “Что вы это со мной сделали?” І це не випадково. Толстой-художник не
залишив д”Аннунціо байдужим: складні метаморфози, що відбуваються в душі героя, він прагне
відтворити “по-толстовськи”, показуючи непрості комбінації душевних станів, боротьбу мотивів,
переливи почуттів, які можна назвати клубком суперечностей, або - згадуючи відому
характеристику толстовського психологізму - діалектикою душі.

Тульйо в д”Аннунціо справді multanime - “з багатьма душами”1. Кривдник, який і сам страждає.
Грішник, який бореться з власними пороками. Зрештою, злочинець і жертва в

________________

1 д”Аннунціо Г. Собр.соч.: У 12 т. - Спб.,1907.- Т.1. - С.34. Далі всі цитати з роману “Невинна
жертва” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

одній особі.

Як і Мопассан, д”Аннунціо робить акцент на тих чинниках людської поведінки, які
непідконтрольні волі й розумові.”Вищі сили”, дію яких відчуває на собі Тульйо,це, здається, те ж
саме, що й “хижий звір”, ув”язнений у глибинах душі героя новели “Сповідь”.Біологічні начала,
інстинкти, підсвідомість...

Поворотний пункт у тому психологічному сюжеті, що його вибудовує д”Аннунціо, - ревнощі
Тульйо. Він запідозрює Джуліану в зраді, мучиться, дає волю своїй уяві, і, зрештою, з”ясовує, що
“хвилина слабкості” у Джуліани таки була. Більше того - вона завагітніла. Так з”являється
центральна колізія: і Тульйо, і Джуліана не хочуть дитини. Ревнощі струшують притомлену, але
палку душу Тульйо. дають поштовх його пригаслій любові до дружини. І водночас - вони ж
роздмухують вогонь ненависті до дитини, яка має народитися. З”являється (як і в героя
Мопассана) “спокуса вбивства” (с.188),що стає для Тульйо нав”язливою ідеєю, оскільки він добре
розуміє. що новонароджений неминуче виявиться причиною “втраченого щастя” для них обох -
Джуліани й самого Тульйо.

Слідкувати за перебігом думок, намірів, сумнівів, душевних станів Тульйо - все одно, що стежити
за грою барв у миготливому калейдоскопі. Г.д”Аннунціо виявляє неабияку психологічну
майстерність - навіть при тому, що схильність його Тульйо до пишномовства часом буває
надмірною, а форма монологу змушує героя роману скрупульозно аналізувати свої почуття (а то й
просто називати, “перелічувати” їх) у ситуаціях, найменш для придатних для цього.

Здається, про прозу д”Аннунціо можна сказати приблизно тими

ж словами, якими Тульйо відгукується про творчість письменника Філіппо Арборіо, спокусника
його Джуліани: “Його

романи, сповнені складної психології, іноді надзвичайно тонкої,

часто фальшивої, зачіпали сентиментальні душі, запалювали тривожні фантазії, вчили з неабиякою
тонкістю презирству до буденного життя” (с.28). Леся Українка теж звертала увагу на “дуже
патетичну форму” романів д”Аннунціо, на поетизацію ним “гниття й руйнування”, хоча й
віддавала належне “щирості та відвазі у висловленні найпарадоксальніших думок, у розкритті
почуттів і мотивів, які зазвичай ретельно приховуються людьми”1.

Останні слова легко проектуються й на роман “Невинна жертва”, його головного героя, який,
зрештою, знаходить для себе й Джуліани вихід у тому, щоб спровадити на той світ винне хіба що
самим своїм народженям немовля.

І знову - все, як у Мопассана: голе дитя, відчинене вікно (у д”Аннунціо - не батьком, а “батьком”)
вікно, смертоносний подув крижаного вітру...

“Французька критика часто дорікає д”Аннунціо за наслідувальність, - писала Леся Українка, - але
треба зауважити, що сам він ніскільки не приховує своїх запозичень, вважаючи, що має право
користуватися тим матеріалом, який відповідає напрямові його таланту й розуму. При цьому,
незважаючи на всі наслідування й цитати, він все-таки залишається завжди самим собою...”2. Цей
висновок Лесі Українки, по суті, підтверджується й спостереженнями З.Венгерової, яка,
порівнюючи новели “Сповідь” та роман “Невинна жертва”, відзначала, що пафос цих двох творів -
_______________

1 Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. -К., 1977. - Т. 8. - С.50.

2 Там само. - С.32.

різний. У новелі французького письменника постає “картина безнадійного морального розкладу”,
Мопассан усе веде до того, щоб “перетворити одиничний випадок у песимістичний осуд
дійсності”. Тим часом, у романі д”Аннунціо “песимістичний аналіз людського серця перетворився
в гімн пристрасті, яка торжествує”1.

Резюме З.Венгерової варто лишень доповнити визнанням того спільного, що споріднює новелу
Мопассана й роман д”Аннунціо. Передусім - інтересу обох письменників до “безодень” людської
психіки, до темного, таємничого, позасвідомого в поведінці персонажів. Характерно, що слово
“безодня” прозвучало і в самому тексті “Невинної жертви”. “Легкі завіси алькова відділяли мене від
безодні” (с.246), - каже Тульйо, маючи на увазі саме “спокусу вбивства”, яка володіє ним мало не
фатально. У певному розумінні, Тульйо теж “невинна жертва”: ним мовби керують “вищі сили”,
фатальні пристрасті. Г. д”Аннунціо вже самою назвою роману, здається, робить притиск на
парадоксальності життя, яку можна передати хіба що в оксиморонний спосіб: безгрішний
грішник, злочинець, який виявився жертвою...

Парадокс, як відомо, - це абсолютне протиріччя (або ж: міркування, яке доводить як істинність, так
і неістинність якоїсь тези). У Мопассана й д”Аннунціо зустрічаємо саме таку суперечливість
життєвих явищ, яка тяжіє до абсолюту, до парадоксу.

Володимир Винниченко, використавши “мандрівний” сюжет, не

________________

1 Венгерова З. Предисловие к изданию: Г. д”Аннунціо. Собр. соч.:В 12 т. - Спб., 1907.- Т.1. -
С.ХІІ.

повторює своїх попередників сліпо.У нього - свої художні завдання. У кожному з трьох творів
український письменник розгортає гострий внутрішній конфлікт - моральний і психологічний.
Кривенко (“Memento”) і Стельмашенко (“По-свій”) - соціалісти, але й ніцшеанці водночас! - рішуче
відкидають “приписи ветхої моралі”, намагаючись сформулювати принципи власної “нової
моралі”. Апологія сили й індивідуалізму займає серед цих принципів ключове місце.

Художник Василь Кривенко - один із перших Винниченкових героїв, які декларують принцип
“чесності з собою”. Щоправда, робить він це з допомогою дещо туманних (хоч і не позбавлених
патетики) формул. “Чесність з собою - це гармонія думок, почувань, досвіду, це - сила і
цільність...”1.

Отже - внутрішня гармонія, лад із самим собою, альтернатива лицемірному дотриманню
заскорузлих і фальшивих приписів ветхої моралі. Принцип “чесності з собою”, власне, передбачає
цілковите ігнорування моралі як регулятора поведінки людини в суспільстві. Головне - ти сам,
загальноприйнятими нормами моралі можна знехтувати...

Але існуюча суспільна мораль - то лише один з об”єктів Кривенкового бунту. Є ще й другий -
інстинкти. Апологет сили, він раз-по-раз оголошує “темний сліпий інстинкт” деспотом, і, власне,
оголошує цьому “деспотові” війну. Відкидаючи старих богів і божків, художник Кривенко створює
собі... власного “божка”: ним для нього стає Принцип (ота сама “чесність з _______________

1 Винниченко В. Memento // Винниченко В. Вибрані п”єси. - К., 1990. - С.46. Далі всі цитати з
п”єси “Memento” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

собою”, помножена на бажання підкорити собі своє ж біологічне начало). І цей новий “божок”
виявляється жадібним і владним: він вимагає від Кривенка неабияких зусиль у поєдинку з самим
собою задля тріумфування Принципу.

Кривенко заводить роман з Антоніною, проте крім плотських утіх та ідеї “вільного кохання” нічого
іншого він обіцяти їй не збирається. Дізнавшись, що Антоніна завагітніла, - дратується: небажана
дитина (“плювок життя”, - каже про неї Кривенко) може зруйнувати його схему. В Антоніні ж
прокидається материнський інстинкт. І хоч Кривенко велить їй позбутися плоду, проте жінка не в
силі цього зробити: “Я не вб”ю своєї дитини...” (с.46). Докори Кривенка щодо її “покірності
темним інстинктам” викликають у неї незгоду (“це великий інстинкт”) і навіть здивування, ледь
приховане обурення Кривенком: “Що ти за бог такий, всезнаючий?” (с.46).

Проте Кривенко, заклопотаний власними принципами, врешті-решт, не обмежується докорами й
переконуваннями. Він робить те, що й герої Мопассана та д”Аннунціо: виставляє голе немовля на
холодний вітер - і воно незабаром помирає. Принцип, отже, бере гору над батьківським почуттям,
яке ледь-ледь нагадало про себе, але в цій моторошній Кривенковій перемозі є й поразка. За
торжество голої ідеї, схеми, принципу заплачено життям безневинної маленької людини. Її смерть
- жахливий результат насилля схеми над життям.

Критики В.Винниченка не раз ототожнювали позицію автора з позицією його героїв типу
Кривенка. Певні підстави для подібних “знаків рівності” можна відшукати в амбівалентному
характері стосунків Винниченка-письменника з персонажами його драм та романів. У “Memento”
вони (стосунки) теж

неоднозначні і навіть суперечливі. І все ж, художник Кривенко, якого приголомшена смертю
дитини Антоніна називає “страховищем”, справляє враження мізантропа і циніка, який зробив
себе заложником власних “принципів”. Вельми характерними для розуміння пафосу “Memento” є
репліки Орисі Вербівської, яка пересвідчується в тому, що насилля догми над життям може
обернутися кривавою драмою. Емоційні інвективи цієї героїні (між іншим, есерки, “людини партії”)
з відстані часу виглядають як застереження, мимовільні пророкування: “Та звідки ви, чорт вас
забирай, знаєте, що життя піде по вашому плану, по напряму вашого майбутнього?” (с.62). І ще - в
тому ж ключі: “Які ви гидкі всі, принципіальні! Який чорт з ваших принципів, коли ви тільки
рюмсаєте й мучитесь від них? Для чого ж вони тоді? Від всього відмовляються, женуть всяку
радість, всього бояться, жаліються... Во ім”я чого ж? Во ім”я якогось дальшого, майбутнього, яке,
може, ніколи й не буде. Фу ти, дурні!” (с.62).

Принцип перемагає, але він же, принцип, і посоромлений у драмі В.Винниченка . Варто
наголосити лишень, що йдеться про небезпеку догм тих, хто сам себе уявляв перетворювачами
життя, “новими людьми”. У драмі “Memento” є чимало наївних з художнього боку речей (хоч би оті
ремарки щодо “жагучих” пристрастей героїв: “дико”, “скажено”, “істерично”...), але слід віддати
належне Винниченковій чутливості щодо “бісівського” начала в душах і свідомості
“перетворювачів світу”, революціонерів, догматизм яких несе у собі загрозу самим основам життя.

Цікаво, що приблизно в той же час, коли В.Винниченко писав свою драму “Memento”, філософ
С.Франк у статті “Етика нігілізму”, надрукованій у збірнику “Вехи” (1909 р.), серед

головних рис морального світогляду російського інтелігента назвав “фанатизм, пристрасну
відданість улюбленій ідеї, яка межує з idee fixe, доводячи людину, з одного боку, до самопожертви і
величних подвигів і, з другого боку, - до по-

творного викривлення всієї життєвої перспективи і нетерпимого

знищення всього, що породжується з даною ідеєю” 1

Винниченкового Кривенка теж є всі підстави назвати фанатиком ідеї, принципу. “Викривлення
всієї життєвої перспективи” під тиском idee fixe відбувається і в його випадку. Найбільш очевидна
ознака цього “викривлення” - вбивство власної (небажаної!) дитини...

Пізніше С.Франк розвиватиме свої спостереження над моральним світоглядом російського
інтелігента у статті “Єресь утопізму”, яка починається з характерного нагадування античної
мудрості: “всяке дерзотне свавілля, в силу якого людина порушує природний порядок речей і
посягає на місце і значення, їй не властиві, фатальним чином карається”2.Утопізм (тобто задум
порятувати, вдосконалити світ насильницьким шляхом) стає джерелом зла, - говорить С.Франк, -
адже він неминуче проходить шлях “від святості до садизму”. Замість обіцяного й сподіваного
добра та правди - панування неправди, насилля і злодійства, замість вивільнення людського
життя від страждань - безмежне їх збільшення... Рятівники людства (з їхньою фанатичною вірою в
свою idee fixe) мимоволі виявляються “безсовісними злодіями і кровожадібними

____________________

1 Франк С.Л. Этика нигилизма // Вехи. Интеллигенция в России. - М., 1991. - С. 157.

2 Франк С.Л. Ересь утопизма //Квинтэссенция. Философский альманах 1991. - М., 1992. - С.378.

тиранами...”

У 1908 р. В.Винниченко ще не міг уявити в усьому масштабі

наслідків “єресі утопізму” в російському її варіанті, але синдром “бісівщини”, що постає з
фанатичного нав”язування життю якоїсь утопічної схеми, з бажання “переробити” людину,

він усе ж відчув...

Недарма ж Орися Вербівська назвала Кривенка з його страшнуватими “принципами” “героем
нашего времени”. В моральних конструкціях цього персонажа їй вбачався певний “знак доби”.

Помічена колізія не відпускала, мучила В.Винниченка. З героєм Кривенкового типу він ще довго
не розлучався, про що свідчать і романи “По-свій” та “Божки”, об”єднані спільними персонажами,
часом дії, сюжетними перипетіями.

Поет і революціонер Вадим Стельмашенко з цієї “дилогії” є, по суті, Кривенковим близнюком. Те
ж саме вперте підпорядкування себе принципові “чесності з собою”, індивідуалізм, боротьба з
“мохноногими” інстинктами. І, врешті-решт, конфлікт з оточенням, змагання із самим собою...

У сюжеті роману “По-свій” з”являється досить велике відгалуження, що його автор називає так: “Із
записок Вадима Стельмашенка”. Саме тут виринає вже знайомий нам мотив небажаної дитини.

... Невеличке сибірське поселення, тісне коло революціонерів-засланців, серед яких - і Вадим
Стельмашенко. Він (як і Кривенко з “Memento”) зайнятий “переробкою” самого себе. Суть цього
експерименту над собою нам уже, власне, відома. Геть “приписи ветхої моралі”. Геть “темні сили
сивої, давно померлої давнини”, “темну спадщину дідів моїх”. “Темна владна

сила”, проти якої бунтує Стельмашенко, - це, звичайно, інстинкти, передусім - кровні зв”язки між
людьми в межах роду, родини. Соціаліст і “ніцшеанець” Стельмашенко хоче бути цілком вільним
від усякої “біології”, тому й намагається вичавити з себе “зайві” чуття. Таким чином має
самоствердитися його безмежна свобода і сила.

Українському поетові Вадиму Стельмашенку хочеться побути в ролі Заратустри, не більше й не
менше...

І ось у цього “Заратустру” закохується некрасива й нещасна молода жінка - революціонерка
Наташа, яка теж відбуває заслання. На відміну від Вадима, вона зовсім не збирається воювати з
“темною владною силою”. Любов пробуджує в ній жінку. Вагітність додає їй навіть певності, у
поведінці, виразі обличчя з”являється “щось злісне, уперте, завзяте”1. Ще не народивши дитину,
Наташа вже почуває себе матір”ю.

А що Стельмашенко? Заклопотаний собою, власною свободою, Вадим дратується поведінкою
Наташі: “вона хоче більше того, ніж я їй хотів дати” (с.145). Народження дитини він чекає як
поразки своїх “принципів” (значить, я - такий, як усі, значить, мої інстинкти дужчі за мою волю,
значить, сильна особистість поступається “голосові крові”. А крім того, “моє життя потрібніше
іншим” (с.137), сім”я, діти - недозволенна розкіш для революціонера...).

“Однині ми розпочинаємо трудну, безглузду, жорстоку війну, - зізнається Стельмашенко, маючи
на увазі себе й Наташу. - А дитина наша буде тою країною, де одбуватимуться баталії” (с.155).

____________________

1 Винниченко В. По-свій // Винниченко В. Твори: У 24 т. -К., 1927. - Т.18 . - С.155. Далі всі
цитати з роману “По-свій” подаємо за цим виданням, вказуючи сторінку в тексті.

“Війна”, про яку думає поет Стельмашенко, закінчується поразкою жінки й ненародженої дитини.
Раціональна схема перемагає - і, як наслідок, гинуть і дитина, і її мати. Наташа утопилася, і її смерть
підкреслила відчуття абсурдності розпо

чатої Стельмашенком “війни”, його жорстокого експерименту над собою і над іншими.

Зрештою, й сам Вадим Стельмашенко переживає тяжке звільнення від свого “ніцшеанства” -
станеться це вже згодом, після його повернення із заслання додому, в рідне місто, до старих і
безпорадних батьків. Тут у ньому прокинуться нормальні людські (синівські) почуття - і цього разу
він не стане на прю з ними.

Тепа, юнацька Вадимова любов, побачивши Стельмашенка після заслання, помічає разючу зміну,
яка сталася з ним. Її вражають його очі: “Це зовсім не Вадимові очі були! Колись в їх чудному
зеленому кольорі було стільки життя, немов у зеленій глибині моря, де живе маса істот, що
любляться,борються, сміються, гніваються. Тепер ці очі дивилися рівно, ясно, з легкою насмішкою,
ніби зроблені з льоду і з льодовим неприємним блиском” (с.52 ). “Соціалізм, видно, вам коштував
порядно”, - робить невеселий висновок Тепа.

Так, ідея “переробки людини”, виправлення природи, заперечення старої і конструювання “нової”
моралі обійшлося дорого, - правда, не стільки Вадимові, скільки Наташі й дитині, ще одній
“невинній жертві”. Лід в очах Стельмашенка потрохи розтаватиме: що менше в ньому
залишатиметься бажання бути гордим самітником Заратустрою, то більше людської привабливості
з”являтиметься в цього Винниченкового героя.

Власне, В.Винниченко роздумував над цілком реальними

колізіями: сенс революційної аскези, мета і засоби в революційній боротьбі, щастя окремої людини
- і щастя всезагальне... Деякі одкровення Стельмашенка на теми уявлень соціалістів про щастя й
гармонію досить характерні саме в цьому плані: “Ми, революціонери, соціалісти, жертвуємо
спокоєм, молодістю, всім життям за ідею справедливості, за бажання помогти ображеним і
знедоленим, ми такі гуманні з людськістю, чому ми такі жорстокі з одиницями, чому ми байдужі до
щастя, навіть не щастя, а невеличої, скромної радості найближчих своїх товаришів? Невже то
правда, що щастя людськості буде куплено стражданням людей?” (с.135).

Тут знову виникає болюча тема “єресі утопізму”, яка, між іншим, змушує згадати одну моральну
тезу з “Авторської сповіді” М.Гоголя: “Весь мир не полюбишь, если не начнешь прежде любить
тех, которые стоят поближе к тебе и имеют случай огорчить тебя”.

Стельмашенків “експеримент” поставив його над краєм “безодні”, але подих її все ж отверезив
егоїстичний розум цього соціаліста і “ніцшеанця”, змусив переглянути власні принципи.

У безодню зазирнув і В.Винниченко.

Мине п”ятнадцять років після появи роману “По-свій” (1912 р.) - і з ідеєю “реформи людини”
носитиметься Малахій Стаканчик, герой “Народного Малахія” М.Куліша. Той самий Стаканчик,
про якого можна сказати, що це - сумна пародія на “нову людину”, на гомо совєтікус. М.Куліш
наприкінці 1920-х уже бачив, чим обертається на практиці “єресь утопізму”, як трагічно
осоромлює себе ідея грандіозного перековування “людського матеріалу”, - ідея, над якою
Винниченкові герої ще тільки теоретизують. Ера суспільної практики для Кривенків і
Стельмашенків ще попереду...

Полеміка автора “Народного Малахія” з В.Винниченком була цілком свідомою й цілеспрямованою.
Про це, між іншим, свідчив Ю.Смолич.“Тезу “реформи людини” Куліш взяв у... Винниченка.
Потреба “реформи людини” - для того, щоб вона стала здатною сприйняти революцію та всі її
настанови, - це ж провідна теза винниченківської філософії...” І далі: “Пригадую, в розмовах про
п”єсу (ще в час її написання) Гурович (М.Куліш. - В.П.), душачись сміхом... казав, що готує для
Бучми роль, у якій йому треба буде гримуватися “під Кирпатого Мефістофеля” (Винниченка)”1.

Тут, щоправда, слід наголосити на істотній суперечності між Винниченком-революціонером,
людиною партії, соціалістом-практиком, який пристрасно прагнув наближувати “голубу далечінь”,
руйнуючи старий світ (в т.ч. й “стару” мораль), - і Винниченком-художником, який відчував, що та
його омріяна голуба соціалістична далечінь обіцяє не тільки щастя: фанатизм її ентузіастів загрожує
(згадаймо ще раз С.Франка) “викривленням всієї життєвої перспективи”.

Проте й у Винниченка-художника кінці не завжди сходяться з кінцями - маємо ще одну
суперечність, породжену вже згаданою амбівалентністю, двоїстістю стосунків автора і героя.
Письменник Володимир Винниченко був не меншим заперечником старої моралі й апологетом
“повноти життя” та принципу “чесності з собою”, ніж його Кривенко чи Стельмашенко... Слово
“життя” В.Винниченко вимовляв, судячи з його листів, з особливою побожністю, розуміючи це
поняття як прекрасну, непередбачувану стихію, яка скасовує всякі канони й регламентації, як
вищого судію, як розкіш буття,

_______________

1 Смолич Ю. Розповідь про неспокій. - К., 1968. -С.С. 61-62.

зіпертого на природні начала. В цьому розумінні своєрідним автокоментарем до драми “Memento” і
роману “По-свій” видаються слова з листа письменника до Є.Чикаленка, датованого 27 червня
1916 р.: “...життя душить і ламає всякі найкращі принципи. От людина вимудрувала собі якусь
теорію, виснувала, як павук павутиння, якусь систему, а життя війнуло, чи прийшов випадком
хтось повз павутиння - і все зруйнувалося”1.

Ці слова писалися В.Винниченком тоді, коли він працював над романом “Записки кирпатого
Мефістофеля” - ще одним твором, у якому звучить мотив небажаної дитини. В цю пору увагу
письменника захопили проблеми шлюбу, нещасливості багатьох людей, поєднаних у сімейній
спілці. Проте нові питання постали у Винниченка на тлі старих, у тісному переплетінні з ними.

“Записки...” - роман, у якому оповідь ведеться від першої особи, і цією першою особою в творі є
адвокат Яків Михайлюк. Кирпатий Мефістофель - це він, насмішник і трохи цинік, свідомий свого
“мефістофельства” : “Мені приємно заманути чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той
момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах, - є найкращий. За це ще можна
багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того”2.

_________________

1 Інститут рукописів НБУ ім. В.Вернадського. - Фонд 293. -Справа 73-183.

2 Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля // Прапор.- 1989. - № 1. - С.12. Далі всі цитати з
роману “Записки кирпатого Мефістофеля” подаємо за цим виданням, вказуючи в тексті номер
журналу (римською цифрою) та сторінку (арабською цифрою).

Якийсь лукавий біс змушує Якова Михайлюка (між іншим, колишнього революціонера “товариша
Антона”, якого один із друзів його молодості запам”ятав “сам